Дух джунглів

18

Як дивно мені повертатись сюди… Он знайома конструкція «НІКОПОЛЬ», пофарбована в синє. Потім дорога веде на міст, звідти вже місто гороїжиться заводськими трубами, обабіч дороги стоять акації й каштани, а п'ятиповерхівки різних років блищать запиленими вікнами. Літак, танк, гармата й універмаг. І купа крамничок, обладнаних у колишніх квартирах на перших поверхах. Я заправляю машину й поволі їду знайомою вулицею. Я не була тут шістнадцять років, але це, виявляється, ціле життя. Тут повно змін. Я звертаю за ріг і під'їжджаю до будинку. Ліворуч — гаражі, праворуч — металеві ляди погребів і смітник. Тут усе так само. Ось наш із тіткою Розою триповерховий будинок із білої цегли. Він тут єдиний білий, решта — червоні. Я спиняю машину там, де колись ставив свого червоного «москвича» Наташчин батько. Тут ростуть кущі, а взимку це місце стає казковим від інею. Я так любила іній! Чотири клени, береза та кілька верб укривалися кришталевою порохнявою, надворі тиша, і маєш таке відчуття, наче потрапила в одну з численних казок про Новий рік, що їх показують по телевізору на зимові канікули. Я пам’ятаю, як мріяла про новорічне диво… Що ж, дива не сталось, а зараз літо.

Я виходжу з машини. Це колись називалось «Агітплощадка № 5». Подвір'я огороджено парканом, злютованим із металевих труб. Щороку його фарбували в інший колір, і там, де фарба відкололася, можна побачити, які кольори були до того. На подвір’ї була велика альтанка, ряди лавок і металева трибуна, завжди фарбована на червоне. А також гірка, пісочниця та гойдалки. Затишнішого подвір'я не було ніде.

Зараз тут запустіння. Ні, клени стоять, як і стояли, а решта… Паркан світить порожніми секціями — таке враження, наче випиляли. Лавки — від них тільки стовпчики позалишалися, гойдалок теж немає, гірка поламана, пісочниця порожня. Якісь дітлахи в сірих сорочечках палять в альтанці. Раніше там збиралися лише підлітки і не палили. Принаймні не так відверто… Усе змінилося. Якась печать безнадії, сірої та нудної, як невиліковна хвороба.

Я йду до під'їзду. Перший під'їзд, третій поверх, квартира дев'ять — це наша з тіткою Розою. У шостій жила Наташка. Ті самі сині поштові скриньки з дірочками, аби було видно, чи прийшла пошта. Тітка Роза передплачувала для себе «Труд», а для мене «Мурзилку» й «Піонер», а потім уже я сама для себе — «Перець». Тут навіть запах такий самий. Мені іноді снилося, що я після довгої відсутності повертаюсь сюди і що квартира під номером дев'ять моя, як і раніше… Я не знаю, хто там тепер мешкає, але ось біля дверей, ліворуч — подряпина, яку колись зробив Петько і за яку мені добряче нагоріло від тітки Рози. Подряпину потім зафарбували, але все одно знати.

Я натискаю на кнопку дзвінка — двері Наташчиної квартири такі самі світло-коричневі, і номерок той самий, і дзвінок не змінився. Цікаво, чи застану її вдома? Я чую чиїсь кроки. Навіщо я сюди прийшла? Що я тут шукаю і кого? Навіть якщо Наташка ще тут, ми стали різними людьми, ми зовсім чужі, стільки років не підтримувати жодних стосунків — не жарт! Мені не варто було сюди приходити. Але втекти я вже не встигну…

Вона не змінилася. Ну, майже. Просто погляд став зосередженим і поважним, а так — ті самі довгасті чорні очі в густих віях — у кого, у кого я бачила такі самі очі?.. Знайомий шрам над верхньою губою — невеличкий, у вигляді математичного знака X. Смагляве довгасте личко й гарно окреслені губи, чорне волосся, густе й блискуче, довга шия й висока гінка постать. Так, це Наташка, вона стоїть переді мною, і я розумію, що страшенно скучила за нею. Я колись заборонила собі згадувати про неї. Але я пам'ятала. А вона? Вона здивовано дивиться на мене, у її очах проноситься тінь… От ми й зустрілися знову, Наташко.

— Віко?! — Наташчин голос дзвінкий, але трохи хрипкуватий. — Боже ж ти мій, Віко, звідки ти тут?

Вона хапає мене за руку, а я стою, як ідіотка, і не знаю, як маю поводитись. Навіщо я прийшла сюди? Віки, тієї Віки давно немає, а є Торі Величко, стерво з котом у серці.

— Привіт.

Маю ж я щось говорити? От і все.

— Заходь, швидше заходь! Господи, я вже думала, що ніколи тебе не побачу!

Квартирка така сама, навіть шпалери не змінилися. Той самий сервант із кришталем, диван і телевізор. І двері до спальні, звідки виглядає письмовий стіл. Час тут ніби спинився.

— Яка я рада! Ти навіть не уявляєш, як добре, що ми нарешті побачились! Знаєш, ти поїхала, і кілька років потому… мені так бракувало тебе, що я навіть на ваші двері дивитись не могла. Як там тітка Роза?

— Здорова, дякувати Богу. А ти?

— Я працюю в бібліотеці. А оце пішла вчитися на бухгалтера, бо що ті гроші бібліотечні? Сльози. Ой, так важко живеться, не знаю, що вже робити… Ну, та ми всі зараз так. Ще хто на заводі, то більш-менш, а хто бюджетники, то так само, як я, — з хліба на воду. А ти?

— Я лікар.

— Он як! Я чула, що в Америці лікарі добряче заробляють. Став сумку сюди, хочеш помитися? Ти де зупинилась?

— Поїду до готелю.

— Чого ти там не бачила? Залишайся в мене. Ні, справді! Я сама живу. Віко, ти така молодчина, що приїхала!

Я йду до ванної. Щось штучне є між нами. Та й чого я чекала? Ціле життя пролягло від тих дівчат, що колись засиджувалися в альтанці, до нас сьогоднішніх, битих життям і незгодами жінок. Рубців на серці не сховаєш…

— Ось, візьми рушника!

Вона цнотливо простягає мені рушника крізь двері, я намагаюсь його впіймати…

— Ет, церемонії!

Вона заходить до ванної й подає мені рушника.

— Ти така сама, худа й довга. Гарне маєш татуювання. Тепер така мода?

— Ні. Просто так сталося.

Я не знаю, про що з нею говорити. Колись ми звірялись одна одній з усього, та то було колись. Тепер я так не можу. От із Бартон вони порозумілися б, я впевнена!

— Ходімо, нагодую тебе. Потім відпочинеш з дороги, поговоримо. Якась ти стала зовсім не така. Сама не своя. Мабуть, ті янкі зовсім задурили тобі голову. Слухай, що у вас там відбувається? Чого ви на всіх наїжджаєте?

— Особисто я ні на кого не наїжджаю. Мені, чесно кажучи, все одно.

Вона вже порізала помідори, підсмажила омлет і поклала серветки.

— Не знаю, до чого ти звикла, та в мене, чесно кажучи, більше нічого нема. До зарплати ще чотири дні, завтра в когось позичу…

— Ти що, з дуба впала? Наташко, це я, іти мене навіть упізнала. Якого біса ти виправдовуєшся?

— Ну, ти, мабуть, звикла інакше…

— Я тобі зараз розкажу, як я звикла. Я польовий хірург, працюю в місіях Червоного Хреста. Останні два роки провела в Африці. Я звикла їсти похапцем, часто — під обстрілом, ще частіше — на фоні трупів або лікарень просто неба, що майже одне й те саме. Раціон, щоправда, різноманітний: банани, коржі, кукурудзяна каша чи рис, батат абощо. Якби ти знала, як воно мені впеклось!

— Віко, це божевілля! Нащо воно тобі здалося?!

— Не знаю. Мабуть, там я відчуваю, що ще живу. Відчуваю свою потрібність. А ще я не мушу посміхатися всім і кожному, брехати на кожному кроці й носити у спеку панчохи. Там я можу переспати з чоловіком, який мені подобається, а не з переляканим кроликом, що смертельно боїться відповідальності за власні дії. Там я бачу життя і смерть, можу говорити про це і багато про що, не боячись звинувачень у браку політкоректності. Знаєш, що таке політкоректність? Я тобі зараз розкажу. Це коли ніґґера треба називати афроамериканцем, наче він від того стане білішим. Це коли ти не говориш про смерть, про старість, про… багато про що — аби не травмувати співгромадян. Це дурниця, на якій адвокати заробляють такі гроші, що аж млосно стає. Люди позиваються, як ненормальні! У мене в Штатах гикавка починається. Тож під кулями мені й кукурудзяна каша смакує.

— То постріляти тобі? У мене є кілька петард.

Наташчині очі сміються. Ми обидві змінились, але не настільки, як спершу здалося.

— Ні. У мене з апетитом усе гаразд.

— По тобі нізащо цього не скажеш.

— Останній місяць був у мене напруженим.

І це ще м'яко сказано! Але більше мені сказати нема чого. Поки що й так зійде.

— Я постелю тобі у вітальні.

— Ти справді сама живеш?

— Тепер сама. Батько помер кілька років тому. Ну, він же пив, знаєш? Мати переїхала до нового чоловіка, а я… Вийшла заміж — аби сходити. За Петька з третього парадного. А він пити почав, то я його хутенько спровадила, а оце взимку він п'яний десь замерз. Та добре ще, що були розлучені, бо Дінка з сірого будинку народила від нього малу, і коли Петько помер, вирішила, що дитина має право на частину його майна, і ходила до ЖЕКу, дізнавалась, чи не прописаний він був у мене, та обломилось їй. Мені тітка Зіна, що під нами, розказала, її невістка паспортисткою працює. А баба Галька, та, що ми їй землі під двері насипали колись, померла вже. Та тут багато хто помер, навіть нашого віку. Наркомани, що ти з них візьмеш?

Вона снує квартирою, відшукуючи постільну білизну, розкладає диван і говорить, говорить. І я розумію, що вона звикла говорити сама до себе. Вона зовсім сама. Її мати — справжня мати — від неї відмовилась. Вони з батьком поділили майно і доньок. Мати в далекому Саратові лишила собі меншу, Іринку, а Наташку забрав батько і привіз сюди. Уже тут одружився з тіткою Світланою і переїхав до неї в цю квартиру. Наташка була тоді ще зовсім мала. Тітка Світлана любила її і стала їй хорошою матір'ю, а батько пив-попивав, от і допився. А Наташка тепер сама. І я бачу, що давно сама.

— У мене машина на вулиці.

— Ти що! — Наташка випросталась. — Негайно треба десь поставити, бо до ранку рознесуть по гвинтиках! Ходімо.

Я беру сумку, і ми виходимо в теплу ніч. Усе-таки пам'ять — дивна штука. Те, що я вважала давно забутим, ба навіть не вважала, а взагалі не згадувала, — усе разом віднайшлося, наче тільки й чекало свого часу. Я добре знаю цей під’їзд і запах літньої ночі тут, у цьому дворі. Я впізнаю звуки, що виринають із темряви. І на мить мені здається, що нам із Наташкою знов по п'ятнадцять років і ми оце намилились кудись на дискотеку, і відчуття близькості якихось нових пригод і вражень знову лоскоче в грудях. Усе колись буває вперше, навіть коли вже було багато разів, усе одно.

— Тут є платна стоянка.

Усідаємося в машину й рушаємо. Їдемо нічними вулицями, повз розцяцьковані вогниками вивіски магазинів, повз юрби підлітків, для яких усе нове й гостре, і ця гострота робить різкими їхні рухи, почуття й голоси. Я почуваюся старою цинічною шкапою, бо я знаю, що за цим усім нічого немає, окрім гормонів. Мине час, і більшість із них стане звичайними сірими людьми, мрії яких так і залишаться мріями, а ті, що досягнуть усього в житті, можливо, сидять зараз удома.

У мене є теорія про те, що в кожного свій так званий зоряний час. Як правило, ті, хто в юності подає великі надії, є лідерами серед однолітків, у старшому віці перестають відсвічувати. Наче спалахують — і згоряють на самому початку шляху, а потім проживають звичайне, сіре, буденне життя, повне розмов про консервування, дітей і важке матеріальне становище. Я не знаю, чому так відбувається. Просто, мабуть, у кожного в житті є якась точка, до якої людина йде ніби сама собою, а от далі, ще вище — тут уже попотіти доведеться. Усе справжнє дається з кров'ю, а своєї крові пускати ніхто не хоче. Тому так багато пригаслих на злеті людей, злих на весь світ, заздрісних і розбитих.

— Про що ти думаєш?

— Так, ні про що. Як тут усі наші?

— Та по-різному. Петькова сестра Катька одружена, на Новопавлівці живе. Четверо дітей, теплиці з чоловіком держать, працюють як прокляті. Славко наркоман, давно вже. Руслан юридичний закінчив, має свою контору, живе вже не в сірому будинку, а десь купив собі котедж. Ну, я в нього не була, не бачила. Геник півроку тому гигнув — передоз, а брати в нього обоє теж наркомани, у тюрмі сидять, місяць тому вбили матір і закрили їх за те. Лариска торгує на базарі, Машка теж, а Танька у школі мордується, математику викладає. Сашко з корпусу «Б» — кримінальний авторитет, як тепер кажуть. Ото відсидів у дев'яностому, прийшов і знов за своє, а бач, не садовлять знову. А інші роз'їхались, ні за кого більше не знаю. Я от засіла — і все, а пам'ятаєш, як ми мріяли, що проживемо так, щоб не шкода було згадати?

— І що заважає?

— А ти як думаєш? Не так усе просто…

— Ніхто не каже, що просто.

— Добре тобі говорити! Ти не знаєш, що тут робиться! Ми в цій країні закриті, як у тюрмі. Доки сидиш на триста гривень зарплати, доти ще якось живеш — погано, страшно, але ніхто тебе не чіпає. Як тільки надумаєшся поворушитись — матимеш халепу. Он Лариска з Машкою — підприємці. Що тобі сказати? Мало того, що податки — продав не продав, а віддай. Так іще ж бандити свою частку вимагають. І міліція теж, причому й ті, й інші беруть за одне й те саме — за охорону. Розуміти треба так: міліція охороняє від бандитів, а бандити — від міліції. І це ще не все. Не дай Боже захворіти — все, сам копай яму і сам закопуйся. Он у сусідньому парадному хлопчик був, років десять. Бабуся ростить, батьки загинули. Треба було робити операцію — гланди видаляти. Де в бабці гроші? Катма. І що ти думаєш — різали дитині по живому, не пожаліли, не зробили ні найменшого наркозу! Бабця казала, що дитина не просто кричала, а вила нелюдськи, а потім вибігло воно з операційної, кров горлом, обмочилося, сховалося в куток — відтоді заїкається, всі системи від шоку розладились, дитина калікою стала. Хай їм, тим лікарям, що таке дитині зробили, руки відсохнуть по саму голову й очі повилазять…

Я стискаю кермо, аж пальці біліють. Я всяке бачила. Іноді траплялося так, що не було потрібних медикаментів, а пацієнт не міг чекати, тож різала, як є. Але не дати наркозу дитині через гроші — я б таких власноруч задушила. Я ніколи не зможу звикнути до цього. Якщо звикну, доведеться кидати медицину.

— Ось стоянка.

Я влаштовую машину якнайзручніше, забираю сумку, й ми йдемо назад. Знайомими, але зовсім іншими вулицями. Місто притихле й тепле, і така ніч снилась мені безліч разів. Саме така ніч.

— Нащо ти тягла сумку?

— Звичка. Поїдеш зі мною?

— Куди?

— Куди-небудь. Світ такий великий, Нат. Якби ти тільки знала, який величезний світ! Хочеш, поїдемо з тобою — та куди завгодно!

— Треба подумати.

Що тут думати? Хіба це життя — ходити одними й тими самими вулицями, бачити одні й ті самі обличчя, боятися й страждати? Коли дорога стелеться під ноги, вже немає місця ні страхові, ні стражданням. Ти просто йдеш назустріч обрію, от і все. А десь позаду лишаються чужі однозначні життя й нудні жорстокі новини. Тільки дорога незмінна, в неї інша робота — міняти нас.

— Треба хліба купити.

Вона витягає з кишеньки спідниці гаманець. Яскраво освітлений нічний магазин заклично підморгує. Я спиняю її і підходжу до прилавку. Зараз трохи скупимось, бо якось незручно — впала на голову, чорт мені радий.

— Віко, як ми все це дотягнемо?

— Недалеко.

Недалеко, але треба ще дійти. Щось бринить у нічному повітрі, щось таке, від чого м'язи напружуються, а шкіра починає відчувати дотики повітря. Хтось є тут, окрім нас. Хтось спостерігає за нами, і зараз щось станеться. Я ставлю пакет із продуктами на теплий асфальт і витягаю з кишеньки сумки ніж — той, що взяла у Віль-Таені. Наташка не бачить цього, і це добре. Я не хочу лякати її. Тепер я знаю, що помилилася. Я не повинна була приходити до неї. Тепер вони її знають, і може статися будь-що.

— Давай допоможу.

Вона думає, що я просто втомилась, тому й поставила сумку. Нехай, бо мені потрібні вільні руки.

— Нащо було так витрачатись? — Наташка осудливо озирається на мене. — Я вже звикла по-своєму… Завтра скупилися б, а зараз ти втомлена, а тут іще тягти.

Я знаю, де вони зачаїлись. Я знаю тут кожен сантиметр, я виросла тут. Та вони цього не знають. Хто — вони? Не знаю. Ті, хто нацькував на мене вантажівку на дорозі.

— Почекай, Нат. Постій хвилинку.

— Що таке? Зараз прийдемо, ми вже близько!

— Постій отут.

Я підпихаю її до стіни, в густу тінь. Може, її не займуть.

— Що…

— Помовч. Просто постій і помовч.

Я говорю це пошепки, та вона добре мене чує. Я рушаю вперед — туди, де між двома рядами сараїв є щілина. Ми там колись лазили в дитинстві. Тітка Роза суворо забороняла мені такі прогулянки, але я все одно лізла сліпма, наче медом мені там було помазано. Тепер там на мене чекають люди. Я знаю, що вони там, я відчуваю їх — і бачу, навіть у темряві. Світ такий лункий і болісний, пилинки ранять мені шкіру, а світло з чужих вікон сліпить очі. Вони думають, що захоплять мене зненацька.

— Віко!

Це Наташка. Я ж казала, щоб стояла тихо, — та вона не змінилася, добра душа. Десь краєчком мозку я думаю про неї, а рука моя входить у тіло нападника — аж до серця. Другий замахується на мене шматком труби — так повільно, так незграбно, що навіть убивати його нецікаво. А доводиться. Скільки їх тут і чого їм треба? Це не терористи, це місцеві романтики з великої дороги. І я хочу знати, хто їм заплатив. Хоча, в принципі, відповідь я знаю. Курт Монтоя, щеня шолудиве, боїться зустрічі тет-а-тет. Він знає, що я не залишу його живим.

— Віко!

Наташка борсається в руках якогось здоровила. О ні, через мене вже загинув Гарольд. Наташка загинути не повинна. Чорти б мене забрали, де була моя голова, коли я прийшла до неї? Я ж фактично підставила її. Але я все виправлю. Ось просто зараз.

Моє тіло сповнюється лютою силою, що переливається в руки; чужа кров хлюпає мені в обличчя, та це байдуже. Завтра це місце буде обліплене мухами — так мені чомусь уявляється, а давня пісня мисливців із клану Ягуара звучить у голові — пісня мертвою мовою, пісня тих, що давно мертві, тих, що ожили в мені й дали мені силу. Я повернуся колись у давній храм і запалю там своє вогнище — потім. Усе буде потім…

— Віко, тікай!

Дивна ти, Наташко. Хіба ти забула, що я ніколи не тікаю? Світло з вікон сліпить мені очі, на асфальті кривава калюжа, четверо лежать у ній, а ще четверо живісінькі, нажахано дивляться на мене. І Наташка теж, вирвавшись нарешті з рук злочинців, втупилась у мене таким поглядом, наче побачила живого Дракулу.

— Якщо я зараз почую брехню, жоден з вас не піде звідси.

Одного знудило, ще один упав на асфальт, глухо стукнувшись головою. Знепритомнів, сердега. Слабкодухий пішов зараз злочинець, бачили таке — непритомніють і блюють, як панянки. Ви самі цього хотіли, влаштувавши засідку на двох беззахисних жінок.

— Ви, двоє. Що вам було треба?

Вони мовчать. Я випростуюсь. Я досі люта, і цю лють вони мусять відчувати. І вони, вочевидь, відчувають її, ще б пак!

— Я чекаю. Швиденько відповідайте, інакше котрийсь із вас приєднається до трупів.

— Нам заплатили.

Це я й без тебе знаю, красеню ти мій. Я хочу точно знати, хто саме.

—Ім’я мецената, будь ласка.

— Га?..

Так, із лексикою в нас теж не склалося.

— Хто вам заплатив, розумнику?

— Аслан.

— Хто такий?

— Ну, хто… Аслана не знаєш?

—І що було наказано?

— Чорну вбити, білу привести живою.

Ага, он воно що. Куртові я потрібна живою. Цікаво, навіщо?

— Геть з очей.

— А ти не…

— Геть.

Ті, що стояли на ногах, дременули в темряву, ті, що непритомніли, вже прочунялись і відповзли, а трупи лишилися. Треба мені трохи помитись, доки кров не засохла.

— Ходімо.

Наташка налякано дивиться на мене. Господи, як же я втомилася! Це був довгий день.

— Ти… Віко, що це було?

— Потім розкажу, о'кей? Мені треба змити з себе оце все.

— Віко, це жахливо! Звідки це в тебе взялося? Якби ти бачила свої очі…

— Потворне обличчя імперіалізму й капіталістичне виховання зробили свою справу. Пам’ятаєш, як нас у школі вчили колись: капіталістичний спосіб життя, вовчі закони і всяка інша дурня. Пам'ятаєш? Ну от, бачиш? Усе виявилося правдою.

— Ти ще жартуєш!

— Якщо ми й далі тут стоятимемо, мало нам не буде. Міліція приїде і впорається з нами по-своєму.

— Та про що ти говориш! Вони сюди й не поткнуться до ранку, тут же може бути небезпечно. До речі, вони тепер — поліція. І поводять себе достоту як поліцаї на службі у фашистів. Так, ходімо. Ні, не чіпай сумки, в них продукти!

Я хутко знімаю з себе одяг і кидаю у смітник, потім підпалюю. Металевий контейнер повний сміття, тож усе згорить.

— Маю надію, не зустрінемо нікого з сусідів.

— Ти божевільна!

— Може, й так. Та подумай, куди ми в квартирі подінемо все це лайно? А так згорить — і нам мороки менше. Дійду й голяка, зараз літо, та ще й ніч.

Ми пірнаємо в під'їзд, хутко опиняємось у квартирі, і я лізу до ванни. Вода тече спочатку дуже червона, потім поступово світлішає. Піна теж якась рожева, мені здається, що все це ніколи не відмиється, та ба! То все емоції, а закони природи невблаганні. Усе відмилось, навіть під нігтями.

Я розглядаю ванну — ніде нічого не залишилось. Я навмисне відтягую момент з'ясування стосунків із Наташкою, тому всідаюсь у ванну і даю воді обійняти мене, заплющую очі й уявляю себе біля колодязя в нічному Віль-Таені. Ось так сиділа я, а поряд — Та-Іньї. І я знала, що вона має відповіді на мої питання.

…А в храмі темно й незатишно, з отворів у стелі й стінах тягне холодом і смородом. Мої кроки відлунюють серед мармурової порожнечі, потім стихають — бо я вже не я, а великий ягуар, і шурхіт моїх лап по мармуровій підлозі не збурює тиші. ВІН чекає на мене. ВІН, ТОЙ, ЧИЙОГО ІМЕНІ НЕ МОЖНА НАЗВАТИ.

Я бачу ЙОГО. ВІН сидить на кам'яному постаменті — якщо можна сказати «сидить» про цю дивну форму життя. Він не має форми, його тіло — темрява та потворні щупальця. Те, що умовно можна назвати головою, має величезну пащу, всіяну іклами, з яких сочиться ядучо-зелений слиз. І очі — два чорні провалля, що спалахують то жовтим, то зеленим, то червоним світлом; та одне лишається незмінним: крізь ці очі дивиться на мене прадавнє Зло, вся лють чужого Всесвіту.

Я не сама в цьому храмі. Поруч мене ще два ягуари, і ми повільно оточуємо чудовисько. Його очі манять зазирнути, мені здається, що, зазирнувши, я знайду в них щось важливе, зрозумію те, що давно намагаюся зрозуміти, бо ця істота давніша за саму Землю. Коли первісний Хаос відпустив рій атомів, із яких потім утворилася наша Галактика, ця істота вже була втіленням прадавнього Зла. Хаос поневолив її, примусив зупинитись. І тепер вона сидить тут, отруюючи все навколо й живлячись душами — підлістю, страхом, ницими бажаннями. Усе те підтримує життя цього створіння, не дає згаснути. ВІН знає, що ЙОГО час уже визначено і ми наближаємось до нього, щоб убити.

Я відчуваю, як потік Зла пригинає мене до підлоги, так само, як відчувають це двоє моїх братів. Вони повзуть до НЬОГО, вперто повзуть, а я стискаюсь і збираюся на силі, бо вирішальний стрибок — мій. Вони кидаються на НЬОГО з двох боків, а я, майже оглухнувши й осліпнувши від смороду й ревища, стрибаю на НЬОГО та вгрузаю кігтями ЙОМУ в очі. Мої руки — чи лапи? — вже не знаю — обпекло таким холодом, що тіло вибухає, ЙОГО щупальця обвивають мене і рвуть на частини… та ось я відчуваю, що нас засмоктує вихор, і вже Сонце сліпить мене, і стає тепло… Та-Іньї бере мене за руку і веде до багаття на горі. От тільки моя долоня вислизає, і багаття зникає з очей…

— Хто ви такі?! Що вам треба?

Наташчин голос сповнений обурення й страху. Я намагаюся встати, та це непросто. Бій із НИМ вимотав мене, забрав останні сили, я тепер геть беззахисна… Тільки ніж із Віль-Таєна поблискує на пральній машині, я беру його. Він важко лягає в ослаблу руку. Ось стоїть балончик із дезодорантом, я міцно стискаю його. Хтось відчиняє двері. Ніж почекає, доки я осліплю візитера.

— Вольдеку, не заходь туди!

Голос наче знайомий, та двері відчиняються, струм ядучої рідини потрапляє чоловікові просто межи очі, він скрикує, а мій ніж уже на дорозі до його серця… Якби я не була така втомлена, якби погляд Прадавнього не висмоктав з мене стільки сил, я б устигла, а так міцна долоня штовхає мене і я, поточившись, пірнаю в темряву, по дорозі добряче приклавшись головою об краєчок ванни. Сонце в очах згасло.

Я вб'ю тебе, Керстін Бартон.