Дух джунглів

12

Я йду садом. Мені треба трохи подумати, тому я втекла сюди. Ще коли ми жили в старої Левін, я завжди тікала до саду. Мені здавалося, що дерева дають мені силу, заспокоюють, тому я завжди тікаю під їхній захист — завжди, коли мені непереливки.

Я пам'ятаю, коли Гарольд сказав мені, що одружується. Отак спокійно, наче щось буденне. Просто сказав:

— Родина хоче, аби ми з Дженною побрались.

— Родина? А ти?

— За два тижні в мене весілля. Гадаю, ти теж можеш прийти.

— Он як? Надішли мені запрошення.

— Добре. Куди сьогодні підемо?

— Поїдемо кататися на яхті.

Він узяв мене за руку. Я досі пам'ятаю, яких зусиль мені коштувало пережити той вечір. Він не помітив. Він нічого не помітив. Я не хотіла, щоб він бачив, як розбилося моє серце — на молекули розлетілось. Я тоді тільки-но вступила до інтернатури. І я вже досить тривалий час перебивалася поміж ними, аби навчитися ховати себе за посмішкою.

Я гадала, він кохає мене. Тому що я його кохала. Не знаю, це так банально звучить, але відчуття зовсім не банальне, хай йому грець. А ще він думав, що між нами нічого не зміниться. Що його одруження — просто формальність, поступка родині — і все. Я лишилася для них чужою, я не становила підходящої партії ні для кого з їхнього середовища. І Гарольд вирішив, що Дженна у своїй закоханості буде найменшим злом, не стане його надто обтяжувати, тож між нами все залишиться, як було.

От тільки я так не думала. Та він не знав. Він думав, що добре знає мене, але не знав. На його весілля я не пішла, чим знову обурила родину: «Невдячне дівчисько, і це після того, що ми для неї зробили!» А коли він прийшов, аби запросити мене на вечерю… він скучив, я бачила, але тим солодше мені було відмовитись. Я вирішила віддати його Дженні.

Бачили б ви його здивування! Я тоді точнісінько так стояла в саду — в іншому саду. І просто сказала йому:

— Хіба я тобі не казала, що не зустрічаюся з одруженими чоловіками?

Це для нього стало шоком. Любий Гарольд думав, що… Яка різниця, що він думав. Я тоді поринула в роботу, а іноді годинами сиділа, притиснувшися спиною до старого клена — зовсім такого, як у нашому старому дворі. Там, де ми жили колись, де був білий цегляний триповерховий будинок, де була Наташка. І де я теж була, бо тут мене немає. Я пішла і грюкнула дверима. А Гарольд… Він просто загнав мене в куток. Той клен узяв собі мій біль — не весь, але частину. Саме ту, що була для мене заважка. Решту я змогла витерпіти сама.

— Віко, так не можна, — бідолашна тітка Роза, так переймається! — Він учинив жахливо, але ж ти знала, що він ніколи не одружиться з тобою!

— Ні, не знала. Я думала, він мене любить.

— Він тебе любить, рідна моя. Але…

— Але недостатньо, аби послати під три чорти всю поважну єврейську родину з її грішми, ксенофобськими упередженнями й фашистськими ідеями?

— Мабуть, так. Дженна — дочка Моріса й Фіони, одна з них, а ти… Усі були проти, він просто не зміг піти проти всіх.

— Гадаєш, мені цього недостатньо? Він зрадив мене. Я не хочу більше його бачити. І не хочу більше про це говорити. Мені потрібен чоловік, який може все. Тому я переб'юся й без Гарольда, невелике щастя.

Я більше не бачила його потому, як і нікого з тих осоружних Розиних родичів. Я нічого не знаю про нього досі, може, він уже помер, хтозна? Досить того, що для мене він помер — саме того вечора, коли сказав: «За два тижні в мене весілля».

І от тепер я знову блукаю садом. Це зовсім інший сад, але все одно. Мені бракує зараз тільки великого Сонячного Кота, хижого і прекрасного. Я гладила б його хутро і якось заспокоїлась би. Та розмова з Луїсом збентежила мене. А ще мене дратує Керстін Бартон. Так дратує, що пісня джунглів видзвонює мені в скронях. Вона небезпечна, я відчуваю небезпеку, що хвилями йде від неї. Тому я хочу її вбити. Закон джунглів: убий ворога. Керстін Бартон мені ворог, я відчуваю. Ще тоді, коли наші погляди зустрілись, я вже знала: вона ворог. Вона уособлює весь той світ, від якого я тікаю й тікатиму, доки стане сил.

— Міс Величко!

Це вона. Стоїть і всміхається фальшивою посмішкою, але тут моя територія. Я не хочу нікого тут бачити.

— Я не буду говорити з вами, агенте Бартон.

— Дозвольте спитати: чому?

— Ви мені не подобаєтесь.

— Це не причина.

— Для мене — причина. Ви прийшли, аби звинуватити мене в усіх смертних гріхах. Так вам легше буде закрити справу — ви знайшли людину, на яку можна все звалити. Ні Брекстони, ні Гікслі, ні навіть Ед на цю роль не годяться, бо занадто багаті та впливові. А от нікому не цікава лікарка — саме те, що треба, так?

— Власне, ні. Може, присядемо?

Вона сідає на лавку, я опускаюся в траву. Мені краще так, спиною до нагрітого сонцем стовбура. Вона не переможе, бо тут я на своїй території.

— Вам доведеться відповісти на мої запитання, міс Величко. Я можу називати вас Торі? Так от, я проводжу розслідування катастрофи літака. Я вас не зацікавила? Добре. Що ви скажете на таке: той літак був єдиним, що летів у той час, квитки були розкуплені на всі рейси в цьому напрямку — через той клятий футбольний матч, знаєте? Раз на рік цей напрямок стає пріоритетним для тисяч фанатів.

— Навіщо ви мені це розповідаєте?

— Уламків літака немає на тому місці, де вони мають бути за вашими свідченнями, але я точно знаю, що літак був, він упав згідно з розкладом, і всі розповіли мені правду — всі, крім вас, Торі. Ви даремно впираєтесь. Я хочу почути вашу версію.

— Я не хочу з вами говорити.

— Ви розумієте, що цим ви тільки шкодите собі?

— Я розумію тільки одне. У тому літаку мали летіти ви, агенте Бартон. Але полетіла я. Хтось страшенно впливовий натиснув на мого шефа — і він наказав мені сісти на той літак. І ті молодчики шукали не мене, а вас, агенте Бартон. Це саме ви вештались тими лісами і псували бізнес Скаженому Педро. А ви замість себе підставили мене. От тільки не вийшло у вас нічого.

— Ви збожеволіли?

— Ні. Просто тепер картинка зійшлась. Ед говорив мені, і Луїс теж: їх били і питали про мене — так, наче давно знали, наче я бувала тут. Але я тут ніколи не була, а от ви були. Чи гадаєте, що є ще хтось із такою фізіономією?

Вона заплющує очі, наче від удару. Маєш, красуне, здачі не треба. Просто так збіглось, а Ед, і Гікслі, і Брекстони були просто так, статистами. Випадково опинилися не в тому місці не в той час. Значить, такі збіги бувають, але не більше.

— Гаразд. Поговоримо про це пізніше.

— Ні, міс Бартон. Я не хочу з вами говорити. Я не хочу мати справу з людьми, які підставляють своїх співгромадян, хоча їхня робота полягає в тому, щоб захищати. Ви отримуєте платню з тих податків, які я плачу, і мене ж підставляєте. Ви послали на смерть дев'ятьох людей — я включаю сюди й екіпаж. І зробили це у своїх приватних інтересах. Я не хочу з вами говорити. Ідіть геть, ви мені неприємні.

Я підводжуся й іду вглиб саду. Я хочу, аби вітер очистив мене, бо та Керстін мене збентежила й засмутила. Я завжди дратуюсь, коли стикаюся з чимось таким… непоправним. А тут бачите що: спецслужби завжди мали розмінною монетою життя своїх співгромадян. Кожен з нас може стати витратним матеріалом — і нічого з цим не поробиш. Вони прикриваються інтересами держави, на їхньому боці сила. А от правда? Правда на чиєму боці?

Чиїсь дужі руки хапають мене за плечі, вигинають мене — що це таке, Господи? Ніж входить у моє тіло так холодно й жорстоко… і так боляче… Так боляче! І я нічого не вдію. І очі Та-Іньї повні сліз, вона торкається мого волосся. Я знала, що ми зустрінемось, та не знала, що так скоро. Шкода. Так шкода. Я ще не всі дороги витоптала, я… Немає значення, бо ось вона, Та-Іньї, бере мене за руку. Та я не можу підвестись.

— Ще не час. Я скажу тобі, коли, — сльози в її очах, такі холодні, капають на мої груди. — Я скажу тобі, коли.

— Та-Іньї!

Я пливу, пливу кудись — не час? Що — не час? Не знаю. Тільки зелений присмерк закриває мені обличчя. Тільки блакитні очі хижого кота дивляться на мене співчутливо й розпачливо.

— Торі! Ні, Боже ж мій, Торі!

— Містере Краузе, тримайте себе в руках. Вона жива.

— Це ви! Ви з вашими клятими іграми! Ви підставили її, це вона замість вас дістала ножа! Ви не мали права так чинити!

— Так. Мені шкода. Я не знала, що так станеться.

— Тепер знаєте. — Луїс оскаженів, я чую. — І якщо ви думаєте, що вам це зійде з рук, то помиляєтесь. Я життя покладу, аби дістати вас — де б ви не були, агенте Бартон.

— Гадаю, вам краще заспокоїтись. Думаю, з міс Величко все буде гаразд. Я викликала літак, її переправлять до нашого центру й лікуватимуть.

— Ні. Вона лікуватиметься в нашій лікарні.

— Містере Домінґес, це небезпечно для неї. Ви не пригадуєте нічого? Саме вона вбила місцевого кокаїнового короля. Зрештою, ви можете полетіти з нею.

— Гаразд.

Летіти? Куди летіти? Я не хочу на літак, нізащо в світі! Я маю їм це сказати, доки вони… Чорт, як мені боляче!

— Еде! — його ім'я коротше, хай Луїс вибачає. — Ні!

— Тихо, люба, все буде добре, ось побачиш!

Нічого не буде добре. Якщо ми втрьох сядемо на той літак, нічого не буде добре, ніколи. Але я не можу йому це пояснити. Я просто знаю: це пастка. Велика пастка на великих котів.

Я періодично провалююсь у темряву, але десь краєчком мозку усвідомлюю: я вже в літаку, Ед тримає мене за руку. Як лікар я розумію, що поранення смертельне, ніж увійшов у груди, пробивши легені, та я чомусь іще жива. І біль трохи відпускає мене. Я вже можу чути окремі голоси, от тільки літак дуже гуде. Та все одно розмова долітає до мене, і я стаю непомітна, як міль.

— Ні. Тату, я везу їх трьох. Так, зможемо. Чорт забирай, я не знала, що так станеться! Ні, тут щось дивне відбувається, по приїзді сам побачиш. Так, мертвий. Гадаю, вона знає. Гаразд.

Якби мотор літака так не ревів, я б почула й того, в телефоні, а так розмова така собі, половинна. Але з того, що я почула, можна зробити висновок: ми летимо в пастку. Де Луїс?

Ед здригається і схиляється до мене. Він зовсім поряд, і мені це подобається.

— Де Луїс?

— Тут. Зараз прийде.

— Нам треба тікати.

— Торі, ти поранена!

— Скоро зі мною все буде гаразд. Пам'ятаєш, хлопці Педро поламали тобі руку? За скільки вона зрослася? За кілька годин. Ми змінились. Я незабаром буду в порядку. Треба тікати звідси. Якщо хтось із цих зрозуміє, що ми змінилися, нас не відпустять. Нас розкладуть на мікроелементи, ми просто зникнемо. А вони зрозуміють, бо доки ми долетимо, рана моя хай не повністю, але загоїться. Треба тікати.

— Як ми це зробимо?

— Побачимо. Та в мене є план.

Я знаю, що в нас усе вийде. Весь світ — просто великі джунглі. Та-Іньї дала нам силу, природи якої ми не знаємо. І ми переможемо, бо сильніші перемагають. Ми збережемо в таємниці нашу силу. Ми мусимо мовчати, якщо хочемо вижити. Бо ми тепер навіть не білі, а зелені ягуари в натовпі.

Літак торкнувся землі, побіг смутою, я чую, як шелестять, розлітаючись, камінці. Гадаю, наші супутники не чекають жодних несподіванок. Тим краще. Сюрприз!

Мене вантажать у санітарну машину, Еда садовлять в іншу, Луїса — окремо. Добре, зустрінемось пізніше. Дверцята санітарної машини легко клацають, я крізь вії бачу здорового хлопця, що ладнає голку, — хоче вколоти мене, маніяк. Не люблю, коли мені псують шкіру.

Машина рушає. Я відчуваю, як хлопець прилаштовує до мене холодні давачі. Ось його погляд зупинився: його зацікавив малюнок на моєму плечі. Він торкається його пальцями. Дарма витріщаєшся, хлопче. Гадаю, ми від'їхали досить далеко, аби мені можна було оживати.

— Як вона, Волтере? — це передавач у нього на голові. Тоненька дужка навушника. Прогрес, чорт забирай!

— Поки що жива. Здається, стабільна.

— Пильнуй. Ця дівчина потрібна мені живою. — Керстін Бартон, а навіщо я тобі жива? — Ти зрозумів?

— Так. Це ж моя робота, зрештою. Гадаю, вона протримається. Прокол стався?

— Заткни пельку!

Він хитає головою. Йому, мабуть, цікаво, яким чином я досі жива та стабільна. Мені це теж цікаво.

— Що?..

Я не вб'ю його. Він не ворог, він просто собі… випадковий перехожий. Тому я його не вб’ю, а тільки оглушу. Отак, дорогенький, відпочинь трохи. Тепер водій. Вони не посадили охоронця — навіщо? Адже я майже труп! Отут помилочка. Прокол, як казав той здоровань. Керстін, у мене для тебе сюрприз. Знати б іще, де ми перебуваємо.

Я спиняю машину й визираю у вікно. Якесь місто, але яке? Уявлення не маю. Просто місто, вони для мене всі схожі між собою, як близнюки. Ззаду гальмує машина. Думаю, це група підтримки. Що ж, та машина підходить для мене краще, ця занадто примітна. Ось під сидінням моя сумка — хтось поклав її до салону разом зі мною. Хто б це не був, я вдячна за турботу.

— Щось сталося?

Парубійко зазирає до машини, та нічого не бачить. Давай, відчини дверцята й залазь, розважимось.

— Волтере, що трапилося?

Він уже немолодий, та все одно не вельми обережний. Я посилаю його в нокаут, потім зриваю з себе бинти, перевдягаюся в чисте. Рана ще сочиться кров'ю, та це вже дрібниці. Тепер я можу йти. У тій машині є ще хтось, мені треба викурити його звідти. Я стрибаю на асфальт. Бейсболка водія закриває мені пів-обличчя. Може, він там не зорієнтується, а я тим часом…

— Що вам…

Нічого мені не треба. Усі хоробрі спецагенти зараз відпочинуть. От і добре, я його трохи посуну, а потім десь висаджу. Машина шугонула вперед. Я мушу знати, де перебуваю. Я мушу тікати від них. Я хочу назад, туди, де в зеленому вогкому присмеркові танцюють настирні сонячні промені. Я чужа тут, у цьому кам'яному мішку. Я скрізь чужа. А ще я маю подзвонити тітці Розі.

— Ви де, хлопці? Гей, прийом, де ви? — лунає голос із навушників.

Тутечки один, а решта залишились позаду. Укуси себе за вухо, Керстін Бартон.

— Хтось мене чує? Прийом.

Ну, я чую. Полегшало? Усе це просто смішно, дитячі ігри в солдатиків. Ти спритна, Керстін, та я спритніша.

Наразі я пізнаю краєвид. Це Квінс, чорт забирай, мені поталанило! Я можу дістатись до тітки Рози за годину. Цікаво, як там справи в моїх Сінчі?

— Торі Величко, ти найбільша ідіотка з усіх, кого я зустрічала.

Це знову лунає з навушників непритомного типа. Он як! Лається, зараза. Слабко віриться, що ти, кралечко, спілкувалася все життя виключно з геніями. Гадаю, ідіотів вистачало, а мене ти просто неправильно зрозуміла.

— Візьми навушники, чорт тебе забирай!

І не подумаю. Ще б чого! Ти мені не подобаєшся, та й говорити нема про що. Я поїду до тітки Рози.

— Торі, не дурій. Куди ти поїдеш у такому стані? — о, вже починається душевна розмова. — Ти не розумієш. Твоє життя в небезпеці, ти й сама не знаєш, у якій. Поговорімо. Візьми навушники, чортова кретинко!

Ну от. Ненадовго ж її вистачило. Отут я пригальмую й піду собі, а ти кричи, доки не луснеш. Цікаво, що вони роблять у Нью-Йорку? Давно я тут не була, та не впізнати Квінсу неможливо. Як і все інше в місті Великого Яблука. Іншого такого у світі немає. Я прожила тут кілька років. Усяке тоді траплялось, та тепер це не суттєво, бо я йду порожньою вулицею, незатишні розмальовані будинки закривають небо, а моя душа прагне спокою. Я втомилась і хочу помитися. І подзвонити.

— Розо, це я.

— Віко! Звідки ти дзвониш, люба?

— Я недалеко.

— Ти навідаєшся?

— Так. — Щось негаразд, але що? — Розо, щось трапилось?

— Ні, просто я чекала, що ти подзвониш раніше, я хвилювалась… Гарольд переказує тобі вітання.

— Дякую. Я приїду, чекай.

Щось трапилось. Ми не згадували про Гарольда вже гай-гай скільки років. Чому вона говорить про нього? Може, вона хвора?

Таксі летить вулицями. Ось знайома вулиця, великий будинок. Стара Левін лишила його нам — ми дізналися про це надто пізно і нічого вже не змогли виправити. Тітка Роза мусить бути тут. Вона завжди тут, вона любить цей будинок.

— Розо!

Мій голос відлунює в просторому холі. Я біжу сходами нагору. Розина спальня там, де й була. Навіть отримавши у володіння цей будинок, вона не поміняла спальні. Так само, як і я. Чому тут порожньо?

Вона лежить у ліжку. Чому? Адже зараз день! Вона ніколи не любила залежуватись. Біля вікна стоїть якийсь чоловік, та мені до нього байдуже.

— Розо!

— Ти таки прийшла… Я знала, що ти прийдеш.

Вона бліда й виснажена. Мабуть, довго хворіє, я помічаю деякі характерні ознаки, та не хочу вірити.

— Розо, що з тобою?

— Нічого, це минеться. Іди до мене, люба.

Я притуляюсь до неї, її руки так знайомо пестять мене, перебирають волосся… Як я скучила! І як я могла так довго не приїздити, егоїстка чортова?! Що з нею таке?

— З тобою трапилося щось погане, Віко?

— Мабуть, так, — цей чоловік біля вікна заважає мені, я хочу, щоб він пішов. — Ви лікар? Ми можемо поговорити з нею наодинці?

Він вражено дивиться на мене. Чого витріщився? Він літній, високий і кремезний, трохи лисуватий. Де я могла бачити його?

— Я так змінився?

Гарольд. Чорт забирай, це ж Гарольд, власною безсоромною персоною!

— Так, змінився.

— Ти така сама прямолінійна. Я…

— Хтось пояснить мені, що тут у вас трапилось?!

— Нічого. Віко, не турбуйся мною.

— Нічого — це коли нічого. Розо, на що ти хворієш? Де історія хвороби? Чому ти не в лікарні?

Вона якось безпомічно посміхається, та я вже набачила папери. Так, що тут? Операція?!

— Чому ти мені не сказала?

— Не хотіла турбувати. Усе вже позаду люба. Гарольд опікувався мною, я видужую. Я вже встаю, щоправда, потроху, та в моєму віці це нормально, мені ж уже шістдесят чотири, не до молодості йдеться.

Гарольд. Ми не бачилися… скільки? Дванадцять, ні, одинадцять років. Тоді йому було тридцять вісім, а зараз… Усе одно. Він не мав права перетворюватись на такого опасистого дядька. Він був стрункий і красивий, він був, як вітер, голосний і сміливий, стрімкий, а тепер… Зрештою, мені вже все одно. Він і тоді не був мене вартий.

— Що трапилось, Віко?

Я знесилено сідаю на підлогу. Щось трапилось. Зі мною, з нею, з Гарольдом — з усіма нами щось трапилось, от тільки зараз я це усвідомила. Цілий шмат життя пройшов повз мене, доки я блукала світом. А тітка Роза чекала на мене в цьому будинку. Як їй тут велося? Я не знаю.

— Віко, я знаю, про що ти думаєш. Не смій звинувачувати себе, чуєш? І я негайно хочу знати, що трапилось. Сідай, Гарольде, не стовбич.

Він дивиться на мене з якоюсь пронизливою тугою. Що ти бачиш, Гарольде? Життя мене тіпашило, як баба коноплі. Усі ми змінились. Але мені зараз непереливки. Бо Керстін Бартон прийде по мене, можливо, навіть скоро. І тоді мені доведеться вбити її. Я не хочу, щоб тітка Роза бачила це.

— Розповідай. — Гарольд уважно розглядає мене. — Давай, погана дівчинко, починай каятись.

— Замовкни, Гарольде. Ще й ти мене чіплятимеш.

— Значить, справи дійсно погані. Торі, ти повинна розказати. Я допоможу.

Мені нема куди відступати. І я хочу розказати їм — бо вони єдині люди на землі, які люблять мене тільки тому, що люблять. І сприймають мене такою, як я є. Я знаю це.

Я покарала тоді Гарольда тим, що покинула його. Я знала, що він ніколи не перестане любити мене, — і покарала його, лишивши наодинці з Дженною. Бо я його знала, по-справжньому. Але все минулося, давно припало пилом. Усі рахунки зведено, принаймні старі рахунки.

— Господи, Віко! Я знала, знала, що ті мандри нічим гарним не закінчаться! Що ж тепер діяти? Невже ті люди посміють торкнути тебе? Гарольде, треба негайно найняти адвоката, треба…

— Спокійно, Розо. Тобі не можна хвилюватись.

— До чортового батька хвилювання! Як вони посміли таке вчинити з моєю дитиною?! Яке вони мали право?!

— Адвокат тут не допоможе. — Гарольд задумливо тре підборіддя. — Жоден адвокат не полізе в справи спецслужб. Нам треба заховати її, причім зробити це просто зараз. Торі, ти влипла в таку неймовірну історію, що ніхто, крім нас, у неї не повірить. А де ті двоє?

— Не знаю. Ми домовились зустрітися, як ні, то піду їх шукати.

Це мені не вперше. Зовсім недавно я витягла їх обох із такої халепи, що аж! Маю надію, це не перетвориться на традицію.

— Гарольде, що ти пропонуєш?

— Вона мусить поїхати з країни, доки все вляжеться. У мене є… знайомі, багато де. Я дізнаюся, що відбувається, і якось уладнаю справу. Нічого, Розо, залагодимо. От тільки… Торі…

— Що?

— Я був дурнем, знаєш?

— Так. Я знала, що ти шкодуватимеш.

Як добре, що все тоді так сталося! Зараз я була б дружиною цього абсолютно чужого чоловіка, такого передчасно постарілого і нудного, як Тора. І я б тоді не змогла багато чого. І не зустріла б Та-Іньї. Й Еда, й Луїса. Моє життя котилося б налагодженою колією — нудно й огидно добропорядно.

Якась машина гальмує перед будинком.

— Розо!

— Вони не посміють, Віко! Я не віддам їм тебе!

— Не хвилюйся, Розо. Усе буде добре, побачиш. Я сама поговорю з ними.

— Ні, Віко, чекай!

Керстін Бартон, я вб'ю тебе. Але тітка Роза цього не побачить. Це засмутить її, я знаю.

— Торі, не роби дурниць, спускайся. Я тут сама.

Зухвала кретинка. Сама? От і добре, що сама. Один труп ховати значно простіше, ніж два чи три.

— Я спускаюсь, але я не сама. Не галасуй, тітка Роза дуже хвора.

— Я знаю.

— А хто ще знає?

— Ніхто. Я працюю одна.

От і добре. Саме це я й хотіла знати. Джунглі навколо стають чіткими й пронизливими, пилинки ранять мій слух своїм шурхотінням. Де ти, Бартон? Я втомилася. Давай домовимось: я швиденько вб'ю тебе і піду скупаюся.

Вона вислизнула з-під сходів, та я знала, що вона там. Я чула стукіт її серця. Вона не боїться мене, та даремно. На її обличчі гуляє така собі посмішечка — гадаю, їй цікаво, на що я здатна. Нічого, крихітко, я зітру цю посмішку з твого обличчя. Бо мені не потрібен для цього ніж, як-от тобі. Він так повільно прорізає повітря — я бублика з'їсти можу за цей час. Ти рухаєшся надто повільно, Бартон, тому ти програєш. Пісня лунає у вухах — я знаю слова, тільки сказати наразі не можу.

Ніж увіходить у дерев'яну панель. Гадаю, стара Левін у труні перекинулась від такого блюзнірства. О, ще один?

Вони в тебе скоро скінчаться, тоді що ти робитимеш? Дивись, як треба!

Мої пальці входять у її тіло — та вона метка, тільки шкіру здерла. Що ж, спробуємо ще. Я пограюся з тобою, Бартон. Ти — моя мишка. От бачиш, тобі вже не хочеться посміхатися. Оціни — ось так, як тобі удар? Вставай, Бартон, так не цікаво.

Я схиляюсь над нею. Вона майже непритомна, та її ніж жалить мене. Не боляче, але образливо. Досить церигелій, я просто вирву тобі горло. Шкода, красива була дівчинка.

— Ні, Віко! Не роби цього!

Світ спинився, пригальмувавши надто різко. Мене хитнуло вперед, і я впала поруч зі своєю майбутньою жертвою. Тітка Роза має рацію. Не треба насмічувати в будинку.

— Розо, тобі не можна вставати.

— Можна.

Вона обережно спускається сходами, Гарольд притримує її. Ми з Керстін сидимо попід стіною й зализуємо рани. На спір, моя загоїться швидше.

— Якби я не знала, що це неможливо, я сказала б, що поруч із тобою — Тамара. — Роза втомлено сідає. — Але це неможливо.

— Хто така Тамара?

Ми питаємо це одночасно й перезираємось.

— Тамара? Віко, так звали твою матір.

Он як? Справді, десь там, у глибині душі, я знаю, що її так звали, та часу минуло задосить і спогади не дуже втішні, то й забути не гріх. Вона не дуже мною переймалася, та Тамара.

— Ось погляньте сюди, обидві.

Тітка Роза простягає мені фотографію, я байдужно дивлюся — ну, і що цікавого? Дві дівчини, сестри чи навіть близнючки, і що? Одна з них була моєю біологічною матір'ю.

Та Керстін поводиться дивно. Вона втупилась у фотографію, наче то щось надзвичайне. Що вона там побачила?

— А та, друга дівчина, праворуч? — Голос її трохи захрип: під час з'ясування стосунків я встигла добряче стиснути їй горло.

— То Ніна, її старша сестра. Та вона, казала Тамара, давно безвісти зникла, ще до народження Віки, наскільки мені відомо. Тамара потім про неї так нічого й не знала… Я берегла цю фотографію для Віки, та вона ніколи не цікавилась, то я… Що з вами?

— Нічого, все гаразд. Ви можете дати мені цей знімок?

— Звичайно. Віко, ти не проти?

— Та хай бере, якщо сподобався! Нащо він тобі, Бартон? Господи, як же ти мені набридла! Іди геть з мого дому.

Вона підводиться, як сліпа, йде до дверей. Вона нічого не бачить навкруги. Ед із Луїсом зовсім не привертають її уваги, хоч оце просто зараз вони вилазять з машини — однієї з тих, службових. Навіть це не викликає пожвавлення в лавах федеральних агентів. Вона сідає в машину і іде. Нарешті. Де ванна? На мені табуни мікробів!

Машина спинилася біля воріт. Ну їдь же, їдь звідси! Я хочу залишитись серед своїх. Я втомлена, брудна й голодна. І я скучила за Розою, навіть за Гарольдом, я скучила за цим будинком і за двома йолопами, котрі не здогадалися кинути цю машину десь у місті. Їдь звідси, Бартон, доки ціла й здорова.

Та машина стоїть. Я повільно йду до неї. Я мушу якось вирішити це, за мене це ніхто не зробить. Вони всі мають дати нам спокій, остаточний спокій. Я скажу їй, що роздзвоню в пресі про їхні оборудки, я вмовлю Брекстона й Меріон — і вони позиватимуться з їхньою службою, доки світу й сонця, я… Я просто хочу, щоб вона поїхала. Мабуть, вона помітила ту машину, от йолопи, чому вони її не покинули? Вона викличе рацією підмогу, і тоді наш будинок здригнеться від нашестя нахабних, знавіснілих у своїй безкарності федералів. Роза не витримає цього, їй потрібен спокій.

Машина стоїть, я йду до неї. Я ще не знаю, що скажу. Але Бартон повинна поїхати. Чому вона не виходить? Мабуть, гарячково заряджає револьвер, аби пристрелити мене на місці. Що ж, хай так, якщо після цього вони дадуть усім спокій.

— Бартон, чого спинилася? Ворота відчинені — дорогу забула чи що?

Вона нічого не говорить. Вона схилилась на кермо, плечі її здригаються. Що це, новий підступ?

— Чого ти, Бартон?

Я відчиняю дверцята машини та зазираю в салон; Вона плаче важко й невтішно, а я стою ні в сих ні в тих: усі дошкульні слова та злісні наміри десь поділися. Чорт, у неї нервовий зрив. Мабуть, їй прикро, що я натовкла їй пику, бо вона ж училась усіх тих штук, а я ні. Що ж, усяке буває в житті.

— Ходімо в будинок, Бартон. Чого розклеїлась? Не реви. У тебе проти мене жодного шансу не було, так що не переймайся ти так. А ножі ти кидаєш непогано, от чесне слово! Не треба тільки було псувати тітці Розі панелі, то ж родинна реліквія. Не реви, Бартон, ніс розпухне. Я, коли плачу, то розпухаю вся, і ти так само розпухнеш. Ось, заходь.

Я саджаю її в крісло, служниця несе воду. Бартон п'є, зуби її цокотять об склянку. Кров сочиться з ран — я маю перев'язати її. Що ж, така моя доля.

— Ходімо, покажу, де прилягти. Зараз помиєшся, я тобі рани оброблю, вколю антибіотик — інакше, знаєш, бруд потрапить, почнеться запалення… Ходімо.

Вона покірно йде за мною, я здираю з неї одяг, пхаю її до ванної… Мої сили скоро вичерпаються, та я таки повинна полікувати її.

— Бачиш, усе гаразд. Тут маєш заспокійливе, засни. Завтра будеш як нова. А я піду, бо втомилась пекельно. Коли що, покличеш.

Вона мовчить і дивиться якось дивно, та мені все одно. Я втомлена й голодна. І я хочу спати.

— Дай мені фотографію.

— Тримай. Чого вона тебе так зачепила? Теж мені архів…

— Ти не розумієш.

— Та де мені! Хоча, якщо ти ще пам'ятаєш, це мої, так би мовити, родинні знімки. І чого там я не розумію?

— Оця дівчина, праворуч…

— Ну, бачу, і що? Теж мені артефакт знайшла.

— То моя мати.

Якби зараз небо впало на землю, я б, їй-богу, цього навіть не помітила!