Дух джунглів

15

Кіт досі спить на моїй нозі. Я просто заклякла у фотелі, але мені так шкода будити його — доведеться потерпіти. Ед обійняв мене за плечі, для цього йому довелось перехилитися через бильця свого і мого крісла — сумнівне задоволення, на мій погляд.

Що ж, про частину правди ми дізналися. Я знала, що то хтось із них усе влаштував. Я ще тоді це знала. От тільки не могла зрозуміти, навіщо робити одну справу двічі. Ну ясно ж, якщо скінчилося пальне, літакові гаплик — і всім нам. То нащо було труїти пілотів? Отже, Керрі. Що ж, десь би я її зрозуміла, якби не жахливі спогади: ось глухне мотор, блідне стюардеса… Тоді вони — маю на увазі екіпаж — були для нас просто екіпажем. І для Керрі теж. Це для неї сивий пройдисвіт назвав усіх їх поіменно. Одна справа знати, що вбив якусь схематично позначену постать, інша — коли в цієї постаті є ім'я, риси характеру… Керрі добре попрацювала, а в неї ж було обмаль часу. Вона все дізналася про літак та екіпаж, прослідкувала, зіпсувала автомат… А якби Лінн не пішла по каву? Що ж, Керрі почекала б іншої слушної нагоди. Та тепер вона знає: Лінн була милою дівчиною, завжди готовою прислужитись і подбати про ближнього. А пілотів звали Бен і Стюарт. І вони померли в муках, я точно знаю. Що ж, хай тепер Керрі живе з цим.

— Це так дивно.

Керстін Бартон задумливо дивиться на кота, що спить, обхопивши мою босу ногу.

— Я вже вся затерпла. Мабуть, варто його розбудити.

— Він так дряпається, що я й пальцем не торкнусь до нього. А може і вкусити.

— Неправда, він милий. Чому ти його тримаєш, якщо так?

— Він просто тут живе, хто там його тримає. — Керстін розглядає кота. — У мене є синій британець Макс. Я придбала Клео, черепахову кицьку цієї ж породи. У неї народилося троє кошенят — доки ми здогадалися її стерилізувати. Так от, із цих трьох двоє синеньких кішечок були просто чудові, а цей чорний виявився справжнім чортеням. Він утік, як тільки зіп'явся на лапи. Став диким злодійкуватим привидом — то тут вирине, то там, краде їжу на кухні, в їдальні, з мисочок Макса і Клео. Я його зблизька бачу оце чи не вперше за останній рік. До речі, ім'я його — Віктор фон Валенберґ, скорочено — Торі. Йому два з половиною роки, він має прикру вдачу і потяг до бродяжництва.

— Знущаєшся?!

— Свій свояка бачить здалека. — Керстін розглядає мене прискіпливо й іронічно. — Ходімо обідати.

— Ні.

— Звичайно ж. Тобі, як і твоєму тезкові, легше сказати «ні», аби не поступитися власною свободою. Але я не зазіхаю на твою свободу, пообідаємо — і вимітайся. Це Ерік вас запрошує.

Ерік? Я… не знаю. Мені не хочеться бачити його — мабуть, тому, що знаю: мені він не дістанеться навіть у тимчасове користування. Але саме такий вигляд має чоловік моєї мрії, якщо ви розумієте, про що я. І мені раптом стало зрозуміло, що я… завжди шукала його. Чи принаймні такого самого. Та гадаю, Ерік існує в єдиному екземплярі.

— Добре. Та мені треба помитись — океанська вода неприємна.

— Півгодини тобі вистачить.

Вистачить, аякже. Не глянувши ні на кого, я виходжу в коридор. Кіт від несподіванки підскакує, потім поважно йде слідом. Ніхто з них не повинен зрозуміти, що зі мною коїться. Ерік. Чорт забирай, він потрібен мені.

Ось біла кімната. Ліжко хтось дбайливо застелив, на ньому лежить свіжа сорочка і пеньюар, якийсь одяг висить у відчиненій шафі — певно, аби я одразу помітила. Що ж, я помітила, та не вдягну його. Керстін Бартон, мені твоє шмаття завелике, корово ти така.

Я роздягаюсь і лізу під душ. Я хочу змити це відчуття, розчинити його у воді: чоловік, котрий потрібен мені, належить іншій. Він кохає її — інакше б не дивився на неї так, не терпів би її роботи… Він щасливий з нею. Вона з тих жінок, яких не зраджують. А я… Чомусь я думала, що мені не потрібен чоловік поряд. Я помилялась. І що мені тепер робити? Я знаю, що. Я повернуся назад, у джунглі. Я втечу звідси і заспокоюсь. Це все оця цивілізація, вона шкодить мені, тут забагато емоцій. Я не хочу ніяких емоцій. Я давно вже не маю майже жодних.

— Віко!

Тітка Роза. Господи, мені нарешті дадуть спокій? Я хочу побути на самоті.

— Я у ванній.

— То виходь.

Уже йду. Що мені ще залишається?

— Віко, цьому треба покласти край.

Вона сидить у фотелі, обличчя в неї вже не таке хворобливо бліде, це вплив морського повітря, звичайно. Вона така сама — затишна та м'яка, з великими сумовитими очима кольору молочного шоколаду.

— Розо, ти про що?

— Ти знаєш, про що. Віко, тобі треба перестати тинятися світом, ти ж хороший лікар, треба вже якось шукати стабільності. Бачиш, у яку халепу ти тепер потрапила?

— Розо, стабільність я маю. У мене є постійна робота, і моє життя мене цілком задовольняє. Моя стабільність полягає ось у чому: я роблю, що хочу, мене ніхто не зраджує, я можу говорити те, що думаю, і тому, кому вважаю за потрібне… Крім того, я не мушу ходити до синагоги чи церкви.

— Віко, це все дурниці. Звичайно, я розумію, твоє життя завжди було тяжким. Я намагалась полегшити його, як могла, але все одно. Віко, дівчинко моя, я просто хочу, аби ти була щаслива. Я хочу бавити онуків, бачити твою усмішку… Розумієш?

— До чого ця розмова? Розо, мені всього цього не треба. Правда, зовсім не треба.

— Оце ж і є найгірше.

Вона засмучена, але що я можу їй сказати? Ми навмисне обминаємо в розмові Гарольда, багато що обминаємо, бо суть справи не змінюється. Я повернусь до свого життя — того життя, що було в мене до всієї цієї історії. Дещо, звичайно, буде по-іншому, та не у принципових питаннях.

— Керстін така мила, ось привезли мій одяг… Я поки що не повертатимусь додому. Там працюють будівельники, треба ж відновити все… Та й не знаю, як я зможу там далі жити? Гарольд…

Усе одно цього було не обминути. Я знала.

— Вибач. Це моя провина. Я не повинна була вплутувати вас у це. Уявляю, як мене кляне зараз Дженна.

— Він давно з нею розлучився, вона вийшла потім за Пола Ґольдблума, в них уже є діти… Він жив сам, останній рік ми часто бачились.

— Вибач.

— Нічого. Куди ж тобі було податися ще?

— У світ, Розо.

— Віко, я сумую без тебе. Невже є така необхідність їздити чортові на роги? Колись ти можеш так і загинути.

— І це буде найкраще, Розо. Але ще не тепер. Спершу я маю владнати кілька нагальних справ.

Вона з жалем дивиться на мене. Очі її поволі наповнюються слізьми. До біса, я не хотіла всього цього, але що я їй могла сказати, крім правди? Не можна брехати тому, кого любиш. Для брехень існують вороги.

— Одягайся до обіду. Там у шафі одяг, купили для тебе — я попросила Еріка, він подбав, оце сьогодні привезли. Віко, Ед дуже милий, та й Луїс теж. Може…

— Розо, це неможливо.

— Чому?

— Я не можу тобі сказати.

Що я їй скажу? Що з тієї хвилини, як я побачила Еріка, всі інші перестали для мене існувати? Я помру, якщо хтось дізнається про це.

— Добре, не будемо про це. Віко, ти скидаєшся на привида. Тобі треба дбати про своє здоров'я. Волтер… до речі, як ти могла таке вчинити з ним? Такий милий хлопчик, ти розбила йому голову, а він так старанно лікував тебе, мене заспокоював… Віко, я не розумію, що з тобою діється. Тобі треба відпочити, кудись поїхати — не працювати, а просто так… Віко, ти чуєш мене?

— Так. Не хвилюйся, тобі не можна хвилюватися. Я відпочину — потім, добре? А зараз я мушу повертатися до Ла-Пас, тамтешня місія чекає на мене, а вже згодом…

— Ти й сама в це не віриш. А я так мріяла, що ось ти виростеш, вийдеш заміж, народиш діток… У Еріка й Керстін такі милі дітки — близнюки, Стівен і Лілі, ти їх бачила. Як дивно складається доля — отут віднайти сестру. Ви дуже подібні, знаєш? І це добре, ось я помру, а в тебе залишиться рідна людина. Керстін обіцяла розповісти про свою матір. Віко?

— Ти сама не розумієш, що говориш, Розо. Керстін Бартон не годиться мені в родичі. Я не терплю цієї зарозумілої злостивої суки і не хочу мати з нею нічого спільного. І як тобі могло на думку спасти, що я з нею…

Я не терплю її поряд, бо це її цілує Ерік щоночі. Це вона народила йому дітей.

— Віко! Як ти можеш!

— Так. Ходімо обідати, я голодна.

— То хоч одягнися по-людськи, Ерік так клопотався…

— Ти йди, я не забарюся.

Я витягаю з шафи одяг. Ерік клопотався про нього? Кілька гарних суконь різного призначення, ошатний костюм, черевички й білизна — усе найдорожче. Іноді я так одягаюсь, та дуже рідко. Мені зручніше в джинсах і майках, ще й босоніж. Але я вдягну це, бо то Ерік купив для мене. Навіть якщо це просто вияв гостинності. Зрештою, я поверну гроші, випишу чек — і все.

Вони всі вже чекають на мене. Їдальня витримана в тому самому стилі, що й весь будинок — максимум світла та квітів, а повітря з океану таке, що й дихати ним шкода. За столом, окрім Еріка, Керстін і нас, ще той сивий чоловік, що провадив розмову, жінка та хлопчик років одинадцяти, з невиразними азійськими рисами й несподівано яскравими блакитними очима.

— Сідай, Торі, ти трохи забарилась.

Я мовчки сідаю на вільне місце — біля азіатки. Ерік у сліпучо-білому костюмі та червоній сорочці такий гарний, що я ладна дивитись на що завгодно, тільки не на нього. Інакше я не зможу приховати… не зумію. Тому я дивлюсь на квіти.

— Знайомся, Торі. Це мій батько, Рон Бартон, його дружина Міцуко та мій брат Саймон.

— Приємно.

Це все, що я можу сказати. Я ж не дикунка, зрештою, тому можу бути ввічливою. Ось від кого успадкувала Керстін свої нахили. А де ж матуся? Азіатка, вочевидь, друга дружина. Та, власне, мені нецікаво. Я поїду звідси дуже скоро. За столом точиться розмова, а мені байдуже. Джунглі співають у моїй душі, я так тужу за тим лісом, за зеленавим вогким присмерком, мені так незатишно тут…

— Ви зовсім нічого не їсте. — Міцуко робить співчутливу міну. — Вам треба їсти, Волтер казав, що ви зовсім виснажена.

— Він нікудишній лікар. Мене ще багато залишилось.

Я не можу їсти. Я не хочу нікого бачити. Ерік про щось говорить з Едом, тітка Роза спілкується з малим, старий Бартон і Луїс теж знайшли тему — я не дослухаюся. Мені просто хочеться піти звідси.

— Ви погано почуваєтесь? — Міцуко грає роль дбайливої матусі.

— Зі мною все гаразд.

Нарешті обід скінчився. Усі встають і розходяться, а за коктейлями спілкуються далі. Милий обід у великій родині. Тільки це все брехня. Ніяка ми не родина, і цим людям щось треба від мене, щось вони замислили, багато чого не сказали і гадають, що я цього не помітила. Я, може, недостатньо вихована — хоч тітка Роза старалась, та бач! — але я не дурна.

— Вам дуже личить сукня.

Ерік. Я зводжу на нього погляд. Він усміхається мені, ця усмішка трохи дитяча та… справжня. Господи, що за муку я терплю!

— Дякую. Скажіть мені, скільки ми вам винні — я випишу чек.

— Що ви! Не треба мене ображати. Знаєте, я страшенно зрадів, коли Керстін сказала, що знайшлась її кузина. Їй потрібен хтось… хтось такий, як вона. З багатьох причин подруг вона не має, а тут ви. Тому ви завжди бажана гостя в нашому домі.

У їхньому домі. Що я маю робити? Я повинна поїхати звідси, доки не потрапила в дурне становище. І доки Керстін нічого не помітила, бо цього я боюся найбільше. Тільки б вона не помітила! Ото вже зловтішатиметься!

— Так, дякую. Ми, здається, на острові? Коли я можу поїхати й чим?

— Поїхати? А Керстін казала, що ви погостюєте кілька днів!

Його довгасті сині очі в чорних густих віях — такі неймовірні, здивовані… Як подобаються мені ці очі… Я повинна тікати, тікати звідси.

— Ні, вона помилилась. Я мушу їхати. На мене чекає робота.

— Розумію. — Він задумливо дивиться на мене. — Та мені здається, що вам не завадив би відпочинок.

— Ні, ні, я мушу їхати. Якщо можна, то просто зараз.

— Добре, як скажете. Я звелю приготувати гелікоптер.

Я притьмом біжу до кімнати й хапаю свою сумку. Я втечу від них усіх, утечу назавжди. І з часом мені переболить. Чорний кіт простує за мною, а я біжу сходами до злітного майданчика, де набирає обертів пропелер гелікоптера. Він схожий на велику бабку — банальне порівняння, але таки схожий.

Чорний кіт стрибає в кабіну й дивиться на мене, чогось чекаючи. Що, красеню? Хочеш побачити світ? Це твоє право, але краще тобі залишитись. Може, якось іншим разом.

— Я візьму його. — Ерік так близько, бо гелікоптер страшенно гримотить. — Ви впевнені, що не можете лишитись?

— Так. Подбайте про тітку Розу.

Я сідаю до салону, й гелікоптер відривається від землі. Я впевнена, що повинна їхати, тепер уже остаточно. Його долоня така міцна й тепла. І запах його тіла… Тікати, негайно!

— Мем, ми повертаємось. — Пілот здивовано дивиться на мене. — Я дістав наказ повернути, місіс Гамільтон наказує.

Гамільтон? Он воно що! Ясна річ, Бартон — дівоче прізвище й робочий псевдонім водночас. Керстін Гамільтон — що ж, непогано. Але так не буде, як вона хоче.

— Якщо ти повернеш, я прострелю тобі голову — пістолет у мене не забрали.

— Але тоді машина впаде в океан і ви теж загинете, — пілот посміхається.

Даремно посміхаєшся, юначе.

— Що ж, це мене цілком задовольняє.

Він полотніє і щось говорить у мікрофон. Він думає, що я божевільна, але це не так. Мені просто треба побути на самоті… Останнім часом мені так незатишно й боляче… Я відвикла від такого.

— Спускайся.

Он уже видно будинки, це Ел-Ей. І там унизу я зійду, місце є.

— Але там не можна…

— Я тобі кажу — спускайся.

Він страдницьки зводить очі до неба — кого ти хочеш там побачити, хлопче? Він не почує тебе, бо надто гримотить твоя залізна бабка. І потім, Він, мабуть, не дуже прихильний до всього, що літає супроти Його волі.

Гелікоптер сідає на дах хмарочоса, на якому є майданчик з літерою Н. Законослухняний сучий син. Усі вони тут такі. Добре ж, спущуся вниз, не злиняю. Я зістрибую вниз і біжу до дверцят — світ такий чіткий і пронизливий, пилинки видзвонюють у гарячому повітрі.

Я спущуся вниз — і цілий світ упаде мені до ніг. Я робитиму, що схочу. А тітці Розі потім подзвоню. Треба тільки прикупити набоїв, а ще — перекусити, бо я так справді охляну. На тому обіді я так намагалася не дивитись на Еріка, що не проковтнула ні крихти. Колись давно — мені було тоді років отак із десять — у дівчат з'явилися ляльки виробництва Німеччини. Вони так відрізнялися від наших, як кришталева ваза від глиняної макітри. Я не була ні балуваною, ні примхливою, але мені так схотілося такої ляльки! Боже мій, тільки уявляла собі, як воно — заплітати й розчісувати її шовкове волоссячко, дивитися в очі, наче справжні, обрамлені чорними м'якими віями…

Та хіба могла я розповісти про свою мрію тітці Розі? Я боялася. Я тоді ще прокидалась ночами і нажахано шукала тітку Розу очима — ану ж вона мені наснилася, а я оце в інтернаті! Та вона була поруч — завжди. Але про ляльку я їй не сказала.

Мабуть, у мене організм якось неправильно влаштовано: якщо вже закортить мені чогось недосяжного, то стає зовсім погано. Тоді я захворіла. Я просто лежала і не мала сил підвестися. Я відчувала, як повітря проходить крізь моє тіло. Тітка Роза злякалась, тягала до мене лікарів — марно. А потім прийшла Наташка. Її не впускали до мене, та вона таки впросила. У неї був для мене подарунок — лялька. Її названа мати працювала тоді в «Дитячому світі», тож ляльок привезли, їх одразу ж розхапали «свої», і вона взяла двох для нас із Наташкою. Уже до вечора моя хвороба минулася. Тітка Роза звела факти докупи, а потім плакала і просила: якщо мені ще чогось припече, щоб одразу говорила.

Але я не використала її доброти жодного разу. Просто я навчилася керувати своїми бажаннями. От тільки Ерік мені не дістанеться ніколи. Я не посмію жодного слова промовити про те, що відчуваю до нього. Я просто зникну. Мені нема чого сказати моїм Сінчі, хоч я люблю їх обох. Мені нема чого сказати тітці Розі — вона засмутиться. І я не можу дозволити, щоб Ерік або Керстін помітили, що я… Ні. Цього не станеться.

Я біжу вниз брудними сходами. Не знаю, що це за місце, та в цьому будинку сьогодні порожньо. Думаю, тут просто офіси, а сьогодні, здається, неділя, «білі комірці» сидять удома й дивляться телевізори. Двері чорного ходу замкнено, та я просто стріляю в замок — от я й вільна. Чудове відчуття — весь світ переді мною.

— Цікаво, як далеко ти зібралася?

Я рвучко обертаюсь. Керстін Бартон. Звідки вона тут узялася? Несуттєво, все одно вона вже тут. І джунглі дзвенять у мені все голосніше, а прадавня пісня біля багаття лунає майже розбірливо…

— Там був іще один гелікоптер, і значно швидший, ніж Еріків. Стій де стоїш, Величко.

На мене дивиться чорне вічко револьвера. Що ж. Я згодна й на це, аби лише не відчувати такого страшного відчаю. Нікуди йти. Так, мені вже нікуди йти, глухий кут, із якого вихід лише один — саме такий. Що ж, так тому й бути.

— Я вистрілю, не сумнівайся.

Наче мені не все одно.

— Знаєш, коли в тебе робляться такі очі, я тебе починаю боятися.

І добре робиш, красуне. Та я не вбиватиму тебе, бо твоє життя дороге Ерікові. Я не завдам йому болю. Але я покараю тебе, змусивши до пострілу — того єдиного, що розв'яже кілька нагальних проблем. Ти вб’єш мене і ніколи не зможеш собі цього пробачити. Ти багатьох убивала, та вони не тривожать твоїх снів, бо так трапилось — от і все. Але мене ти пам'ятатимеш, Бартон, бо саме мене ти вбивати не хочеш. Щось тобі треба від мене. І щось ти до мене маєш, щось особисте. Але зараз ти вистрілиш, куля проб'є мені груди чи голову — і все скінчиться, ми з Та-Іньї підемо на очеретяні поля, вона розповість мені все-все, а я просто брестиму по траві.

А для тебе, Керстін, усе тільки почнеться. Ти згадуватимеш цей день щодня, прокручуючи в голові варіанти, й одного разу тобі здасться, що був інший вихід, окрім пострілу. І тоді тобі стане ще гірше. Я покараю тебе, Бартон, — за те, що ти зруйнувала моє життя, примусивши сісти в той літак. Якби не це, я б жила, як жила: мене чекала нова робота на новому місці, в душі було гладеньке дзеркальне плесо, яке відбивало хмари й шарварок навколо — та не коливалось. І я б не знала, що є на світі Ерік. І Гарольд був би живий. Стріляй, Бартон.

— Гадаю, ще трохи — і в тебе виросте хвіст, Величко, — вона дивиться на мене крізь приціл. — Людина з очима ягуара — це як у фільмі жахів, якби ти дивилася кіно, ти б знала. Не хочеш поділитися, звідки роздобула таку красу? Бачу, не хочеш. Не наближайся до мене. Я хочу просто поговорити.

— Ми вже з тобою про все поговорили.

— А я думаю, не про все.

Вона грається зі мною, біла симпатична мишка, але я не граюся. І тому стрибаю на неї — постріл застав мене в польоті, земля вдарила в обличчя, а темрява стала нестерпною. Я не хочу темряви!..

… — Я не мала іншого виходу! — Керстін так кричить, аж луна б'є мені в голову. — Ти не смієш казати мені такого!

— Ти просто кровожерлива, зарозуміла від повної безкарності лярва. — Це Луїс, вихований і підкреслено галантний Луїс? Не може бути. — Це ти винна в тому, що сталося. Якби ти дала їй спокій…

— Вона б наробила купу дурниць.

— Вона має таке право. — Ед утомлений і згаслий. — Агенте Бартон, ми всі маємо право робити будь-які дурниці, якщо тільки вони не суперечать чинному законодавству. У мене вже є готовий матеріал, і коли його буде опубліковано, від вашого бюро каменя на камені не залишиться.

— Цього не станеться.

— Багато на себе берете, Бартон. Ви не контролюєте преси.

— Це ваша ілюзія. Не розумію, через що зчинився такий ґвалт. Вона живісінька, я вистрілила в неї ампулою із сильним снодійним. Проспиться, зійдуть синці — буде як нова. Але безпека нашої країни потребує її допомоги. І вашої.

— Вона може відмовитись. — Ед нервує. — Ви не маєте права нас затримувати.

— Жоден з вас не відмовиться. Просто ви не знаєте всього. Коли ви будете здатні слухати, я дещо розкажу вам. А тепер хай Волтер робить свою справу.

Волтер! Цікаво, чи в нього вже переболіла голова? Керстін Бартон, відьмо ти така! Ти пошкодуєш, що не вбила мене. Тому що я знову в білому будинку — на моїх ногах скрутився кіт. І десь тут є Ерік. Вона зробила найгірше, що тільки могла: знову привезла мене до Еріка.

— О ні! Керстін, без охорони я й на гарматний постріл не підійду до цієї кралі.

— Волтере, вона спить. Поглянь, що можна зробити з її вивіскою, добряче торохнулась, коли впала.

—Ідіть усі геть. Без вас голова болить. Заберіть кота!

— Не раджу його чіпати. Він страшенно злий, це тобі не Макс.

— Аякже. І хазяйку собі вибрав підхожу… Зараза така.

Хто зараза — я чи кіт? Мабуть, у його уявленні — обоє. Я вдам, що сплю. Волтер чимось мастить мені обличчя. Що ж, не буду його чіпати, бо це вже перетвориться на тенденцію. Я трохи подумаю. Цікаво, чи всю роботу Керстін тягне додому, чи це особливий випадок? Мені, в принципі, все одно. Я мала б зрозуміти, що є ще один гелікоптер. Ерік… Він припускав, що так станеться? Не знаю. Мені боляче навіть думати про нього, от у цю хвилину вони, можливо, кохаються. А я лежу тут, і Волтер чимось намастив мені половину обличчя.

— Отак, і скоро знову будеш красива. Ач, стерво, спиш — так наче янгол, а сама? Божевільна якась, от їй-богу. Лежиш тепер, отак і лежи спокійненько.

Він збирає інструменти і йде. Я лежу нерухомо, хай мине якийсь час. Я не допомагатиму їм у їхніх оборудках. Мені начхати на безпеку цієї країни — ця країна давно вже перетворилася на держиморду. Зрештою, це ж їм платять за брудну роботу, до чого тут я? Бартон, я хочу поїхати звідси, і негайно.

Хтось заходить до кімнати й сідає на ліжко.

— Я знаю, що ти отямилась.

Бартон. Господи, чому я її не втопила?

— Іди геть.

— Ні. Хочу дещо з'ясувати. Я ще тоді зрозуміла, що ти шукаєш смерті. От тільки не збагну, чому… У наших матеріалах не зазначено суїцидальних нахилів. Що сталося, Вікторіє? Ти можеш мені сказати?

— Ти — остання людина, з якою я б цим поділилася.

Вір мені, Бартон, це справді так. Ерік. Він заполонив мене всю. Я вмію кохати — шалено, пристрасно, з першого погляду. І я ніколи не скажу нікому про те, що відчуваю до Еріка, швидше помру. Бо в мене немає жодної надії, доки Керстін Бартон стримить на цій планеті.

— Ти просто нестерпна, знаєш?

— Стараюся.

Вона схоплюється й виходить, а я простягаюсь на ліжку. Найдужче мені хочеться лягти й заснути, та бачте, яка справа: я не почуваюся тут затишно, тож і спати не можу. Треба, мабуть, помитися піти. Вода й гель для душу мене завжди потішали.

— Зрозумій, я просто хочу знайти з нею спільну мову.

Голос Керстін чути звідкілясь згори. Мабуть, це вибрики вентиляційної системи. Що ж, я не винна, що в них недосконала система, а послухати не зайве;

— Але вона така дивна. — Міцуко, добра матуся. — Я не відчула її. Сиділа поруч — і… знаєш, ніби стіна між нами стояла. Вона чужа тут, їй усе чуже. Я гадаю, тобі треба говорити з нею абсолютно щиро. Але чи ти впевнена, що хочеш цього?

— Так. Уяви собі, що я відчула, коли та мила літня леді подала мені стару фотокартку! Це означало, що мама якимось чином повернулась до мене. Що в мене є сестра. Що мене ще щось пов'язує зі світом, з Україною — вона ж носить українське ім'я. От тільки вона по-справжньому нестерпна.

— Це у вас, мабуть, родинна риса. Спробуй настроїтись на її хвилю.

— Вона не хоче. Ми щоразу сваримося до ножа. Вона мене кілька разів мало не вбила, і я досі жива не через її альтруїзм, а завдяки випадкові. І я ледве не застрелила її, та вчасно зрозуміла, що саме цього вона й хоче, тільки не розумію, чому. Ще три дні тому цього в ній не було, що сталося?

Нічого не сталося. Просто я зустріла Еріка. Твого Еріка, Бартон.

— То, може, варто відпустити її?

— Монтоя оголосив, що заплатить мільйон доларів тому, хто приведе її до нього живою — це останні новини. Щось вона поцупила з його сейфу, а де поділа — не знаю, ми обшукали весь їхній будинок. У неї було кілька артефактів, мабуть, щось вони втрьох надибали в джунглях, та не кажуть, що саме. Але зараз із нею тільки браслет, а все решта десь зникло. У скриньці було двадцять шість досить великих алмазів — камінці на мільярд тягнуть. І скринька цікава, відкривається, якщо натиснути цвяшки в сузір'ї Великий Віз. Я читала описи цієї скриньки раніше. Коли і куди Величко переховала все те манаття, для мене просто загадка.

— Щось у ній усе-таки є.

— Волтерові це скажеш.

Вони сміються, а я виходжу з води. З люстра на мене дивиться жінка з синцем на пів-обличчя. Що ж, могло бути гірше. Хоча куди вже гірше? Я не можу тут лишатися. Я хочу якось повернути собі своє життя, бо воно мені подобалось.

— Торі, ви тут?

Ерік. Що він тут робить? Зрештою, це ж його будинок. Я тут, але мені цього не треба.

— Так. Зараз вийду.

Він стоїть на балконі, а вечір робить його обличчя таким молодим і світлим. І я не можу надивитися на нього. За що мені це? Чому я мала покохати цього чоловіка, покохати важко, без надії? Я не знаю. Я не хочу жити з цим почуттям.

— Не дивіться на мене, містере Гамільтон. Синець жахливий.

— Для мене це не новина. Керстін частенько приносить ще й гірші.

Звичайно ж, із такою роботою і такою прикрою вдачею Керстін мусить частенько діставати на горіхи.

— Так, звичайно. У неї така робота.

— Я вже звик. Хоча, звичайно, звикнути неможливо. Коли вона зникає — відтоді як ми побралися, це буває нечасто, але трапляється… Тоді я місця собі не знаходжу, спати не можу, знаєте, никаю кімнатами, шукаю вчорашнього дня. Я розумію, що її робота має значення для цілого світу, хоч він цього не вартий і ніколи не дізнається, кому завдячує… Я страшний егоїст. І мені немає діла до цілого світу, коли Керстін у небезпеці. Але я нічого не можу вдіяти — тільки чекати.

— Так. Це, мабуть, важко.

Що я ще можу сказати тобі, мій коханий? Нічого. Мені немає місця у твоєму серці, мені немає місця ніде. Мабуть, Керстін покарала мене тим, що не вбила.

— Це дуже важко. Знаєте, Торі, я чомусь страшенно радий, що ви з'явилися. Керстін теж була рада. Так дивно… всі ці люди в моєму домі… Керстін і Рон ніколи не приводили сюди нікого, а тепер я не знаю, що й думати. Усе це небезпечно і не подобається мені, бо в нас діти.

— Навіщо вона це робить? У них же мають бути якісь їхні бази?

— Так, і вони є, я знаю. Гадаю, це через вас. Керстін говорила мені — вона ніколи не говорить про роботу, але не цього разу. Вона казала, що вплутала вас у якусь жахливу історію і тепер вам загрожує небезпека.

— Я дам собі раду, містере Гамільтон.

— Ерік. Називайте мене так.

— Дякую. Так от, Еріку, я чудово дбала про себе всі ці роки — і зараз подбаю. Тому скажіть своїй дружині, хай не переймається дурницями. Я дам собі раду і сама впораюся з усіма покидьками, що…

Постріли лунають зненацька — гелікоптер завис над нами, і снайпер не шкодує набоїв. Я штовхаю Еріка на підлогу. Хай мене сягне куля, та не його. Я не зможу жити ще й із цим, мені Гарольда задосить. Ерік не може загинути, він потрібен мені. Якщо я знатиму, що він десь є, я зможу просто існувати, дивлячись на сонце і знаючи, що він теж його бачить. Але якщо його не стане, мене теж не стане. Власне, мене вже немає… ні, ще є — рівно стільки, щоб захистити його.

— Негайно в будинок!

— Торі, обережно!

Я встигаю обернутися й запускаю руку в горлянку негідника. Його кров хлюпає на мене — горло виштовхує її в повітря, плямуючи мармурову підлогу.

— Еріку, тікай!

— Ні.

Ерік уміє битись, але проти професіоналів у нього мало шансів. Ось вона, ця пісня, прокинулась у мені. Я її завжди знала. Я вирву тобі серце, вороже мій, я вирву тобі серце і вип'ю твою силу, і Сонце освятить мою жертву — твоє тіло я віддам птахам, дітям Інки — Сонця.

— Еріку, тікай! Знайди дітей.

Він піде, бо там діти. Їхні з Керстін діти. А я вже якось тут…

— Торі! — це Ед.

— Забери звідси Еріка!

Мільйонна частка секунди — Едове обличчя зблідло. Він зрозумів. Ми відчуваємо одне одного, бо ми разом — одне ціле. Вибач, мій Сінчі. Так сталося, я не винна. Я просто побачила його — і втратила себе.

— Еріку, відходьмо!

Він тягне його до кімнати, а я залишаюся. Я не пущу цих мерзотників до будинку, де бавляться двоє дітей — Ерікових дітей. Я не пущу, навіть мертва чіплятимусь за напасників, та не пущу. Керстін Бартон, божевільна сучко, нащо ти притягла все це сюди? Іншого місця не знайшла?

Нарешті я чую постріли, незвані гості падають один за одним. Господи, де ж тітка Роза?

— Торі, ти жива?

Луїс. Його добряче шкрябонуло, та рука загоїться, синці посходять.

— Де Ед?

— Він витяг Еріка. Дякувати Богу, всі цілі. Діти навіть не прокинулись, Роза годину тому прийняла снодійне, тож це для неї стане сюрпризом, уяви!

— Так. Мені треба помитися.

— Еге ж, ти схожа на Джека-Різника.

Не знаю, на кого я там схожа, натомість точно знаю, на кого не схожа. Я не схожа на щасливу людину.

— Торі…

Керстін Бартон власною персоною. Яка честь!

— Тепер до тебе дійшло? Я повинна була піти звідси. Тепер бачиш, що сталося? Навіщо ти притягла мене сюди, Бартон? Це ж твій дім, тут твої діти, а ти притягла сюди смерть! Я можу зрозуміти, чому ти підставила мене: я чужа людина, моє життя у твоїх очах нічого не варте, і, може, так воно і є насправді. Але тут твоя родина! Як ти могла, в тебе що, вже нічого людського не лишилося?!

Вона дивиться на мене якось дивно. Наче загублена дитина. Що, Бартон, правда очі коле?

— Я думала… оскільки я винна, що таке з тобою трапилось, я зможу захистити тебе тут…

— Краще б ти не думала. Я негайно їду звідси — і забудь про моє існування. Як ти своєму чоловікові оцей розгардіяш поясниш?

— Усім нам треба сісти за стіл мирних переговорів.

Він зайшов тихо і чув усе, що ми говорили. Сиве волосся, сліпучо-блакитні очі, гострі й холодні. Цей чоловік знає ціну і життю, і смерті. І не вагатиметься.

— Нема про що говорити.

— Міс Величко, вам ніхто ніколи не казав, що ви нестерпна?

— Я це чую від народження, але намагаюся стати ще нестерпнішою.

—І це вам вдається, повірте. Гаразд. Зараз тут приберуть, за годину ми звідси тікаємо.

Я не хочу слухати їхніх розмов. Я хочу змити з себе чужу кров. Я хочу побачити Еріка — востаннє. І мені треба порозумітися з Едом і Луїсом. Вони вгамують мій біль, я знаю. А там — подивимось, Монтоя, хто кого.

—Іди сюди, приєднуйся. — Ед уже під душем. — 3 ним усе гаразд. Сміливий хлопець.

— Припини.

— Чому? Бо ти закохалася? Таж це безнадійно.

— Що б я робила, якби ти мені про це не сказав? Гадаєш, я не знаю?

— То ти через це тікала? Від усіх нас і від нього?

— А що, мала вибір?

—Іди до мене.

Він обіймає мене, мені так тепло й затишно з ним. Може, колись мені минеться Ерік, і ми зможемо почати щось нове…

— Можемо почати просто зараз. Знаєш, клин клином вибивають. Я люблю тебе, Торі. І нікого дорожчого в мене не буде, це я чітко зрозумів. Ще тоді, коли ти помирала в Ла-Пас. Я помирав разом із тобою. Торі, обіцяй мені…

— Що?

— Що вийдеш за мене.

— Вийду. Ось зараз.

— Ловлю на слові.

Мені вже трохи легше, правда. Наче вода змила з мене напругу останніх десяти днів, змила мій розпач — учорашній і сьогоднішній. Мені добре з Едом.

— Час забиратися звідси.

Я збираю в сумку речі, що їх купував для мене Ерік. Я хочу побачити його. Просто побачити — востаннє.

— Торі, можна до вас?

Я беру на руки чорного кота. Він такий м'який і приємний — і такий небезпечний. Я заберу його з собою, і нехай Бартон говорить, що хоче.

— Еріку, як ви почуваєтесь?

— Я прийшов подякувати вам.

— Це через мене маєте неприємності.

— Ні.

Він так близько. Є в ньому щось таке шляхетне, що я почуваюся дикункою. І між нами прірва, якої не здолати, та йому й не треба долати її. Це я збудувала собі замок на піску.

— Еріку, ви…

— Нічого не кажіть, — він бере мою долоню в руки. — І повертайтеся — разом із Керстін і тими двома своїми друзями. Я так розумію, ви ще вагаєтесь? Ед підходить вам, повірте моєму досвідові. Мабуть, на правах родича я вже можу вам це сказати?

Він тримає мою долоню… але ні, то моє серце впало йому до рук. Не треба мені цього — ще й цього! Ерік. Я кохаю його, зовсім не знаючи.

—Іноді ми шукаємо десь далеко речі, які вже маємо й так.

— Що ви маєте на увазі?

— Торі, я не сліпий. Я достатньо пожив на світі, знав багатьох жінок. Повірте, я помітив одразу і це засмутило мене. Ви з тих жінок, для яких кохання може стати прокляттям чи благословенням. Середини для вас немає. І Керстін така. Я помітив, я звик багато що помічати — роки самотності навчили мене. І я не хочу, аби ви мучили себе.

— Нічого не кажіть. Не треба. Усе, що ви можете сказати, я знаю й так. Я не збиралася завдавати вам клопоту, ви мене ніколи більше не побачите. Я жодного разу не нагадаю про себе ні вам, ні місіс Гамільтон.

— Торі, я не це хотів сказати.

— Не це?

— Ні. Я хотів сказати ось що: якби я зустрів вас до того, як познайомився з Керстін, я б закохався у вас.

— Не треба, не кажіть нічого.

— Так. Я знаю, як це буває. Я надто щасливий із Керстін. Вона так важко дісталася мені… ціною таких страшних випробувань… Я повсякчас боюся знову втратити її. І я не хочу завдавати болю вам, бо я знаю, що таке біль. Ед зробить вас щасливою, я знаю. Просто підіть назустріч цьому. Іноді, аби бути щасливим, треба вийти назустріч щастю.

— Ви не завдаєте мені болю. Я… Прощавайте, Еріку.

— Але ви повернетесь?

— Ні. Я не годжуся вам у родичі. Ви маєте рацію. Середини для мене немає.

Я забираю долоню з його рук. Давай, Торі, йди з кімнати. Лиши собі цю мить, коли його пальці гладили твою задубілу від роботи й мандрів долоню. Оце все, що маєш. Іди звідси, бо так треба. Нещасливих кохань набагато більше, ніж щасливих.

— Я все-таки вірю, що ви повернетесь.

Навіщо? Чи мені недостатньо того, що я у твоїх очах скидаюсь на ідіотку, якій тицяють до рук першу-ліпшу цяцьку, аби заспокоїти і спекатись? Не бійся, я не повернуся. Це було б дурницею.

Чорний кіт виглядає з моєї сумки. От уперта істота! Що я з тобою робитиму, красунчику?

— Ерік подбає про тітку Розу. — Бартон теж одягнена по-дорожньому. — Хлопці вже в салоні гелікоптера. Де ти лазиш, Величко?

Освідчуюся твоєму чоловікові, Бартон. Що мені робити зі своїм життям? Воно пішло шкереберть і перетворилося на пекло. Я не думала, навіть не уявляла, що за такий короткий період життя руйнується дощенту. Усяке в мене бувало, але це вже навіть для мене трохи занадто.

—Іди сюди. — Луїс притискає мене до себе.

Оце й усе, Вікторіє. Тепер поділи своє життя: до Еріка та після.