Дух джунглів

11

Цей будинок побудовано, може, триста років тому. Тут уважається, що це небагато. Я прокидаюся раптово — мене розбудила тиша. Я не знаю, котра зараз година, та мені це, зрештою, байдуже. Моє тіло таке чисте, шовкова помережена сорочка приємна на дотик. Тиждень вештаючись джунглями, я жодного разу до ладу не спала — так, половинкою мозку. А тут я добряче попустила віжки і тепер почуваюся навіть непогано. Поруч сопе Ед, а Луїс десь подівся. Сама не розумію, з якого дива ми влізли втрьох в одне ліжко. А що вже служниця здивувалася, мабуть!

Попри всі суперечки і прикрощі, ми таки вибрались на шосе і впали на хвіст якомусь туристичному маршрутові. Галасливі туристи не звернули на нас жодної уваги, бо наші наплічники ми позалишали в джунглях, чоловіки поголились — коротше, ми нічим не вирізнялися з натовпу. От тільки мій наплічник залишився при мені — я його знову перетворила на сумку, просто вивернувши його. Барахло обох Сінчі якраз умістилося, тож Ед завдав її собі на плече — і все.

Повз нас кілька разів проїхали поліцейські і військові машини, та Луїс вдає з себе гіда, а ми — просто туристи, дуже схожі. Автобус підбирає нас і ми їдемо. Навіть є де сісти — Едові на коліна. Ми вдаємо закоханих — чи не вдаємо? Цілуватися він уміє.

— Будь ласка, сеньйори, ось ресторан!

Ми заходимо всередину Господи, тут десь має бути туалет, а в ньому — вода й мило. Мені хочеться бігти туди, та я повагом рушаю в бік дверцят із написом: «Sanitario». Так, тут є мило і вода. Я стягую з себе джинси й майку, трохи намилююсь — миттям це не назвеш, та все одно… Я щойно купила собі сукенку місцевого виробництва, досить потворну, але чисту. Відносно чисту.

— Це небезпечно.

Керрі спостерігає за мною. Вона вже перевдяглась, хоч і без миття. Меріон затято мовчить, стиснувши губи. На ній тепер красується якийсь яскравий мішок, на ногах — сандалі. Манікюр обліз, обличчя… Ет, хай хтось сміливіший скаже про її обличчя.

— Хай так, але ж нічого не сталося!

Нам пощастило. В автобусі їхав торговець — із тих, що пропонують свій крам просто на вулиці, кидаючись під колеса автомобілів і плутаючись під ногами: «Senore, senore, рог favor!»¹ У нього ми прикупили одяганки, сміючись, приміряли до себе — туристи, що з нас узяти?

А потім сиділи в окремій кабінці і їли салат із кукурудзи та сиру.

— То що тепер? — Брекстон знову головує, не може без цього. — Хвалити Бога, ми тут, я подзвоню своєму представникові…

— Гадаю, нам іще рано з'являтися серед живих. Ще мають відрости ікла. — Ед знову дратує старого.

— Що? Які ікла? А, ви про це… Містере Краузе, це не жарти!

— Звичайно. Але якщо ви комусь подзвоните зараз, не знаючи всіх обставин, ми можемо опинитись у ще більшій небезпеці. Ми мусимо дізнатися, чи шукав хтось наш літак. Бо якщо літак шукали офіційно, є шанс зв'язатися з тими, хто розслідує катастрофу. Якщо ніхто й не почухався, значить, шанси зменшуються: ніхто не знає, що ми сіли на той літак, ніхто — маю на увазі офіційних осіб — не знає, що той літак упав. А от той, хто все це нам улаштував, знає, що ми живі. І знайде нас одразу, як тільки ми засвітимось.

— Що ви пропонуєте?

— Сховатись і трохи озирнутися.

— Слушно. Чи всі на це пристають?

— А в нас є вибір? — Меріон кривиться, як середа на п'ятницю. — Ми змушені ховатися, наче якісь злочинці! Але іншого виходу немає, містер Краузе має цілковиту рацію. Ми мусимо діяти дуже обережно.

— От тільки де ми сховаємось? — Керрі стривожено озирається. — Поїдемо в мотель?

— Ні. — Меріон супиться. — Мотелі перевірять найперше.

— Хай це вас не турбує. — Луїс підводиться. — Нас уже чекає машина, я запрошую всіх до себе.

— Маєте таку велику квартиру, сеньоре Домінґес? — Брекстон іронічно всміхається. — Нас трохи забагато.

— Не турбуйтеся. Усім вистачить місця.

Ми виходимо з чорного ходу — біля дверей стоїть розбитий мікроавтобус із рекламою пральні на дверцятах.

— Вантажтеся.

Я лізу всередину. Сидінь немає, та це байдуже. Я всідаюся просто на підлогу, схиляюсь на Едове плече і завмираю. Я втомилася, так страшенно втомилася за останній тиждень. Якщо зараз хтось щось скаже, я його приб'ю. Та всі мовчать.

— Будь ласка, заходьте до будинку.

Це означає, що ми вже приїхали. Я вистрибую з машини — і вклякаю. Будинок величезний, білий і якийсь… значний. Навколо нього троянди, сад, далі видно високу кам'яну огорожу, повиту плющем, ковані ворота…

— Луїсе?!

— Будьте нашими гостями, шановне панство!

Літня жінка з білим обличчям і великими чорними очима. Вона говорить із нами, а поглядом пестить Луїса, той погляд вбирає його, гладить волосся… Мати. Це його мати. Мені чомусь стає сумно. Як там моя тітка Роза? Я ніколи не називала її матір'ю, бо в моїй уяві слово «мати» асоціювалося з холодними сходами, кислим смородом і лайкою. Але я знаю, що буває інакше. Так, як оце зараз.

— Хуаніто, проведи гостей до кімнат. Друзі, вас забезпечать усім необхідним, якщо знадобиться ще щось — ми до ваших послуг.

Вона не бачить нас. Вона хоче, аби ми швидше пішли, перестали стовбичити і заважати їй радіти поверненню сина. Луїс таки свиня: маючи таку матір, вештається джунглями й наражається на небезпеку! Як добре, що я його не вбила тоді, в печері. А я ж була на волосину від того — така я була розлючена.

Ми з Едом заходимо до кімнати, і я розбираю сумку. Багато прання, інструменти треба привести до ладу, трофеї приховаю поки що, а тепер — купатися, бо Ед уже там.

— Посунься трохи, розсівся, як король на іменинах.

— Торі!

— Нема чого дарма розводитись. І віддай мені шампунь.

Я хочу одного — лягти й спати. Та під лагідними струменями води тіло мене зраджує — я засинаю. Крізь дрімоту я бачу, як Луїс з Едом витягують мене з води, та мені вже байдуже. Більше я нічого не пам'ятаю.

І ось я сиджу на ліжку з дурним виглядом і міркую, що ж тепер діяти. І де, цікаво, мій одяг? І чия на мені сорочка? А головне, як я в ній опинилась і що тут робить Ед? І де Луїс, що спав поряд, — он подушка зберігає слід від його голови, і запах… Чого ми втелющилися всі в одне ліжко?

Я тихенько підводжуся. Ед спить сном праведника, а мені вже досить. От тільки одяг… Я ж точно пам’ятаю, що тут роздяглась, кинула ту ганчірку в крісло і пішла до ванної. То де все поділося? Гаразд, це не суттєво, — ця сорочка довга й цілком пристойна. Я прочиняю двері. Звуки будинку огортають мене. Я бачу найменші тріщинки в старих, потемнілих від часу панелях. Он щось говорять служниці, тепер хтось грюкнув стільцем, пахне перцем і якимись парфумами…

Я рушаю коридором. Власне, я не знаю, що шукаю, але ж маю щось робити. Не можна ж просто сісти й сидіти, чекаючи невідомо чого. Десь має бути Луїс, та й решта теж. Може, вже щось відомо про те, що з нами сталося, хтозна. Цікаво, котра зараз година?

— …невідомо. Але ви впевнені, що ніхто вас не помітив? — голос жіночий, молодий і холодний, як гірський струмок. Він чомусь видається мені знайомим. Говорить панянка англійською з каліфорнійським акцентом.

— Звичайно. Ця машина з пральні, я подзвонив додому — і мати все владнала.

— Звичайно. Ваша мати владнає що завгодно, в цьому я не сумніваюсь. А от чи все ви мені розповіли?

— Так, звичайно.

— А мені здається, що ви щось приховали. Містер Брекстон розповів про ваше незвичайне татуювання…

Я вирву Брекстонові язика, по міліметру! Значить, біля нас уже заходилися спецслужби. Добре, що я про це знаю. Послухаю ще.

— Татуювання? Он ви про що! Але яке це має значення? Їх зробив шаман одного племені, ми допомогли їм. Власне, Торі прийняла складні пологи, а славу розділили на трьох, от і все.

— Усе? А браслет міс Величко?

— Він був у неї, коли ми зустрілися. Вона сказала, що то — родинна реліквія, її талісман. А в тій ситуації нам були потрібні всі на світі талісмани, ви ж розумієте.

— Звичайно, звичайно… Тоді як ви поясните вашу блискучу перемогу над Педро Монтоєю та його охоронцями?

— О, просто так вийшло. Власне, що ви хочете нам інкримінувати? Ми захищались, от і все.

— Але, зі слів місіс Гікслі, вони не виявляли ворожих намірів.

— Он як! Це вона так вважає? А як би ви вчинили, якби вас узяли в полон і лупцювали в підвалі? Ви хочете інкримінувати нам убивство? Тоді вам доведеться пошукати трупів.

— А їх ніхто вже не знайде. А якщо й знайде, причину смерті визначити буде нелегко, якщо взагалі можливо, так? Хижаки, птахи, клімат… Гаразд, облишмо це. Скажіть, пане Домінґес, чому ви одразу не зв'язалися з нами?

— А хто гарантував, що ваші люди не нашкодять своїм втручанням? Я й зараз сумніваюся, чи правильно ми чинимо.

— Так, звичайно… Гаразд, це почекає. То коли я можу поговорити з міс Величко і містером Краузе?

Я тихенько йду назад до кімнати. Треба розбудити Еда і все йому розказати. Добре, що мій слух так загострився, бо тут такі стіни й двері, що хоч із гармати стріляй, ніхто не почує.

— Де ти була?!

— Тихо. Слухай сюди.

Ед розумний хлопець, усе одразу втямив. Шкода, що я не чула всієї розмови. Вочевидь, наші пригоди у Віль-Таені Луїс залишив при собі, і це дуже мило з його боку.

— Хтось іде. — Ед штовхає мене на ліжко. — Удаємо, що спимо.

Я чую, як відчиняються двері. Мене чомусь душить сміх. Гарний маємо вигляд, лежачи отак. А ще коли втрьох… Служниця, мабуть, знепритомніла з переляку. Господи, чому всі люди думають тільки в одному напрямку? Хоча кохатися втрьох — це має бути цікаво. Шкода, що я не ризикну цього перевірити.

— Вони ще сплять, бачите?

— Але минула доба. Може, час їх розбудити?

— Торі була така виснажена, що й до ліжка не дісталася, заснула у ванній. Ми з Едом ледве дали їй раду.

— Он як?!.

— У вас брудні думки, агенте Бартон.

— Вибачте. Я нічого поганого не мала на увазі.

— Я не вважаю, що секс — це погано. Але між нами цього немає.

Десь я вже чула це. Ну так, звичайно. Коли ми влаштовувалися на ночівлю у Віль-Таені, щось таке було. Схожа розмова. Треба було залишитися в джунглях. Їхні закони прості й зрозумілі, а тут, серед цих так званих цивілізованих людей нас іще, чого доброго, звинуватять у вбивстві тих недолюдків. Не виявляли вони, бач, ворожих намірів! То чого вештались лісом зі зброєю в руках? Теж мені червоні шапочки знайшлися!

— Розбудіть їх. У нас обмаль часу.

— Гаразд. Я розбуджу Еда, а Торі хай ще поспить. Вона втомилася просто пекельно.

— Добре.

Хлопці як із нот розігрують сцену побудки. Молодці мої Сінчі, нічого не скажеш. А я поки що полежу і трохи подумаю. Мені зараз є про що подумати. Що маємо тепер діяти? Треба подзвонити тітці Розі… А ще — я хочу повернутись назад. Джунглі кличуть мене, їхня пісня бринить у моїх вухах, пальми вітально махають мені зеленими долонями. Навіщо мені все це? Я повернулася б туди, бо там моє місце. А тут мені все чуже, хоч тут, зрештою, теж джунглі. І закон, якщо відкинути все словоблудство, теж один: виживає сильніший.

Я сідаю на ліжку. Ага, онде одяг, попід стіною, на диванчику. Новісінькі джинси та кілька майок на вибір. Гадаю, ця, з блискучими камінцями, підійде.

— Ти прокинулась? — Луїс роздивляється мене просто нахабно.

Ну, якщо я вже стою вдягнена, то вже ж прокинулась! Дурне запитання!

— Я хочу їсти.

— Ходімо. Якраз час обідати. Тут з тобою дехто хоче поговорити.

— Он як? Хто?

— Жінка з вашої федеральної служби. Вона прилетіла вчора ввечері і встигла поговорити з усіма, крім тебе. Ходімо, я вас познайомлю.

— Я не хочу з нею говорити.

— Торі!

— Я не хочу. Луїсе, звідки ти знаєш, що вона з тієї служби? Кому ти дзвонив?

— Не я. Моя мати все влаштувала.

— Усе одно. Я нічого їй не скажу. Знаю я тих федералів! Чекай, вони ще нас звинуватять, скажуть, що ми не мали права захищатись, а мали додзвонитися до них і ждати з моря погоди.

— Тоді просто ходімо обідати.

— Обідати підемо, а та лярва хай іде під три чорти.

— Її вже запрошено до обіду.

— Маю надію, вона вдавиться маслинкою.

— Господи, Торі, яка ти зла!

— Атож. Нам треба було залишитися там.

— Я весь ранок про це думаю. Ти знаєш, що проспала більш як добу?

— Для мене це не рекорд.

Він притискає мене до себе, наші вуста зустрічаються. Добре, що я встигла почистити зуби.

— Торі!

— Не треба цього — поки що, добре?

— Як скажеш.

Ми йдемо до їдальні — довгим коридором, повз двері. Мабуть, це крило саме для гостей, бо я бачу, що все то спальні.

— Це кімнати для гостей, років десять тому їх переобладнали, і тепер вони такі, як ти бачиш, з усіма зручностями.

— Так, мені подобається цей будинок.

— Ти можеш жити тут, скільки забажаєш. Хоч усе життя.

— Усе життя — це може бути дуже довго, а може — зовсім трохи. Я не хочу, аби моє життя було коротким, та довго на одному місці теж не всиджу — бачиш, яка розбіжність виходить?

— Але час від часу треба десь прихилити голову?

— Я подумаю про це, добре?

— Лише подумаєш?

— Так, поки що. Власне, я вже була колись заміжня.

—І що?

— Нічого доброго. Я нудилася, він гуляв. Усе було пристойно — зовні, розумієш? Ну, як це заведено в нас: аби все мало пристойний вигляд, і немає значення, що на споді бруд і мерзота. А коли я подала на розлучення, він захотів трохи моїх грошей — у мене є гроші, я тобі не казала?

— Для мене це не має значення.

— О, він спочатку теж так казав. А потім значення з'явилося. Мені допомогла тітка Роза. Кенні отримав дулю з маком, а я — волю. Тоді я й завіялась до Африки — подалі від добропорядних громадян.

— Навіщо ти мені це говориш?

— Щоб ти це знав і подумав, чи ти справді хочеш мати справу з перекотиполем. Я не вмію сидіти на місці.

— Ед подобається тобі, так?

— Так само, як і ти. І мене це чомусь не напружує. Почекаймо, Луїсе. Якось воно владнається.

Він цілує кінчики моїх пальців. Господи, яка романтика! Ну визнай, Торі, ти ж саме цього завжди хотіла!

— Тут їдальня, заходь, прошу.

Кімната велика й світла. Меблі з якогось світлого дерева, багато квітів. Вони вже всі за столом. Луїсова мати сидить на місці господині, мене садовлять поруч.

— Мамо, це Торі.

— Я зрозуміла. Я — донья Естела, мати цього шибеника. Як вам спалося, люба?

— Чудово, дякую за турботу.

— Що ви, яка турбота! Мені страшенно приємно клопотатися вами, Луїс так рідко з’являється, а я сама та сама… До речі, познайомтесь. Це — міс Бартон із вашої федеральної служби. Вона займається розслідуванням того жаху, що стався з вами.

Вона приблизно мого віку, тільки міцніша. У неї витончене обличчя, світле волосся зібране на потилиці. Надзвичайно красива жінка, щось є в ній таке… Навіть не знаю. Щось.

— Дуже приємно. Торі Величко.

— Керстін Бартон. Взаємно.

Голоси в нас схожі. Цікаво, чи ще хтось це помітив?

— Давайте обідати. — Луїс припиняє мовчанку, що запала. — А я сидів і думав: чи я збожеволів, чи вони й справді трохи схожі?

— Я одразу помітив. — Брекстон сам не свій, якщо не докине й собі. — Може, ви родичі?

— Виключено. Я народилась далеко звідси, в Україні.

Я бачу, як смикнулась Керстін Бартон. Чортовиння якесь.

— А ви, міс Бартон?

— О, я з Сан-Дієґо!

— А де це — Україна? — Меріон активно жує. У бабці пороху ще на трьох стане. — Це в Азії?

— Ні. — Джейк розглядає вино на світло. — Гарне вино, дуже. Це арманьяк? Звичайно ж. Україна межує з Росією, Польщею і ще кількома країнами. Досить велика і страшенно корумпована країна.

— Он воно що! — Меріон всміхається. — Що ж, бувають такі збіги.

Бувають, звичайно. Я перезираюся з Едом і Луїсом, що сидять поруч. Я знаю, що бувають збіги обставин. Можливо, те, що ми всі, саме в такому складі, опинились на тому літаку, було збігом, я можу це допустити — принаймні теоретично. Але в такі збіги я не вірю.