Дух джунглів

10

— Запевняю вас, пане Брекстон, вона не людина. — Я чудово чую, стара, даремно ви завели цю розмову. — Вони всі троє не люди. Погляньте, ще кілька годин тому чоловіки були геть знівечені, а зараз і слідів того майже немає!

— Меріон, ви перебільшуєте.

— Ні, ні! Ви просто не бачили того, що бачила я!

— Гадаю, що бачив достатньо. Бойова підготовка міс Величко допомогла нам вирватись, але ваші закиди про…

— Як і всі чоловіки, ви не хочете помічати очевидного, хоч воно у вас під носом! Я дивилася їй в очі, і це не були очі людини. Це були очі ягуара!

— Меріон, я достатньо спостерігав очі цієї панянки. Запевняю вас…

— Запевняйте, скільки вам влізе, та я знаю, про що говорю. Вона хитра, вміє мінятися.

— А пан Краузе?

— Гадаю, і він також. І той їхній третій теж — я вам кажу, всі вони не люди. До речі, ваша дружина висне на шиї в того молодика, просто дивитися соромно. Вам би, Френку, слід звернути увагу на поведінку своєї половини. Добропорядна жінка не повинна так поводитись.

— Це зовсім не ваша справа, Меріон. Добропорядна жінка — це передусім хороша мати, а про вас цього не скажеш.

— Ви просто огидні! Усі ви!

— Взаємно, Меріон.

Я регочу. Господи, невже варто було так мозолитися з цивілізацією, коли її кінцевий продукт має такий непривабливий вигляд? Бачили таке? Я рятую їхні шкури, а вони оголошують мене нелюдською формою, оббріхують, сваряться між собою… Ну, потрахається Луїс із Керрі — що з того? Що це змінить у долі світу? Сонце на землю впаде?

— Керрі, йди сюди.

Брекстон не підвищує голосу, та Керрі зіщулюється, а очі Меріон зловтішно блищать. Я сідаю біля Луїса.

— Як почуваєшся?

— Гадаю, добре.

Він стискає мої пальці. Ні, любчику, ламай кінцівки китаянці, мені таке не до вподоби. Я вивільняю руку.

— Скільки нам іще йти?

— Думаю, завтра будемо в приміській зоні. Торі…

— Що?

— Нічого. Просто так. Ти ревнуєш?

— Чого б це? Можеш спати з ким хочеш, що мені до того? Ти розумієш, яку дурницю ви з Едом встругнули?

— Так. Але знаєш, що цікаво? Нас питали про тебе. Нас лупцювали і питали про тебе. Ти навіщось була потрібна їм. До зарізу потрібна.

— Я?!

— Так. І я питаю себе: навіщо? Я певен, що ти нам не збрехала, ти вперше в цих місцях. Але в мене було таке враження, що в тих хлопців до тебе давні рахунки.

Ед сідає біля нас і обіймає мене за плечі. Іншим разом я б його стусонула, та не зараз. Мені тепло від його дотику. Я сиджу поміж ними, і мені тепло й затишно. Не так, як біля тітки Рози, по-іншому, та все одно.

— Дивно. Адже на літак я потрапила випадково. Маю на увазі саме цей літак. Я мала сісти на пароплав, та щось там змінилось, і мені наказали їхати в аеропорт, знайти цей літак і сісти на нього. Я вмовляла шефа, та марно. Я, власне, не люблю літати.

— Чим він мотивував свій наказ?

— Ну, він сказав, що в тутешньому консульстві відкликали лікаря, і мене тимчасово відрядили туди, доки не знайдеться хтось достойніший.

— Он як…

— Що, Еде?

— Нічого. Тільки знаєш, Торі, там у консульстві є кілька лікарів, то чому така гарячка? Може, хтось хотів, аби саме ти потрапила саме на цей літак.

— Але навіщо?!

— Не знаю. Справа в тім, що я теж випадково потрапив на цей літак — мав прибути в Ла-Пас на ранок, а завдання дістав по обіді, квитків не було, тільки цей рейс — о шостій ранку. І недорого.

Так, цікаво. А решта?

— Містере Брекстон, скажіть, чому ви полетіли цим рейсом? Що вам у Ла-Пас?

— Дивно, що ви спитали. Але я відповім. Мені треба не в Ла-Пас, а трохи ближче — до Ліми, але туди легше дістатися по землі. Мене викликав телеграмою мій пасинок — потрапив у халепу, як завжди.

— Ви передзвонили, щоб дізнатися, що за халепа?

— Куди? Він, мабуть, заплатив комусь, аби дали мені телеграму. А дзвонити туди — пропаща справа. Квитків не було, тільки цей рейс.

— А ви, Меріон? Ви вже літали цим літаком?

— Звичайно, ні. Маю власного, але щось там зламалося, та мала летіти, бо моя дочка Кейт телефонувала і сказала, що лежить у лікарні… Що ви хочете цим сказати?

— Ви впевнені, що дзвонила ваша дочка?

— Звичайно, а хто ж іще? Вона працює в ентомологічних експедиціях, її цілком могло сюди занести. Власне, було погано чути.

— Але ви повірили, що то ваша дочка?

— Звичайно! Вона ж мені сказала. І ще спитала, як здоров'я Гізера. Це наш собака. Я спочатку не збиралася їхати, — Кейт, зрештою, сама винна, — але потім подумала: вона моя дочка, я повинна…

— Он як. І чому саме цей літак?

— Бо наш зламався, а квитків не було! Тільки на цей рейс.

— Господи Боже! Що це все означає?!

До Брекстона дійшло. Скоро дійде до інших. Хтось заманив нас усіх сюди. Саме нас, саме на цей літак. Хтось отруїв пілотів. Або зламав бортовий комп'ютер. І ми впали тут. Звідки вони знали, що ми не загинемо? Не знали, але тримали напоготові сміттярів. От тільки ми з Едом сплутали їм карти. Убивати нас треба було всіх одночасно — або нікого. Бо якщо залишаться свідки, весь план летить шкереберть. Мабуть, стюардеса таки сама вдарилась головою. От бідолаха!

Я можу зрозуміти тих, хто хотів позбутися Меріон та Брекстона, — вони нажили собі чимало ворогів, з усього видно. Керрі та Джейк — так, за компанію, ліс рубають — тріски летять. Ну, Ед — хтозна, хто там зазіхає на його спадщину. А от кому завадила я? Багато років я не мала жодного стосунку до цивілізації. Я писала листи тітці Розі і мандрувала світовими нетрями, ніде надовго не затримуючись. Начебто й ворогів не маю, а от бач! Занадто складний план, аби просто прибрати кількох набридлих родичів. Ні, тут щось інше. Але що?

— Хто має якісь припущення, прошу висловлюватись.

Мовчанка тим гнітючіша, що навколо співають джунглі — на різні голоси, та ця пісня звучить у моїй душі. І мені здається таким дрібним те, що сталося, бо цей ліс — мій храм, і я не хочу йти звідси. Я залишуся тут, під оцим каменем, де ми розташувалися на відпочинок. Я гратиму з великими котами, плестиму вінки з орхідей, а потім, по смерті, блукатиму нетрями в тілі Сонячного Кота, а моє тіло проросте до сонця гінким деревом. I голос Та-Іньї вже не кликатиме мене ночами, бо ми будемо разом.

— А ви як думаєте, міс Величко?

О, манери Брекстона дещо поліпшились! Це прогрес.

— Гадаю, нас усіх хтось замовив. Або замовили різні люди тому самому кілерові. І той, аби не мозолитися з кожним окремо, вирішив одним рипом заладнати справу. Та трохи не вийшло. А може, це просто грандіозний збіг обставин — таке теж іноді трапляється.

— Слушно. — Брекстон посміхається. — До речі, ви так і не представили нам свого супутника.

Господи, тільки не це. Я, чорт забирай, зовсім не запам'ятала оте довжелезне ім'я, що має Луїс. Якщо я помилюся, він іще образиться. А що тут ображатися? Я впевнена, що священик під час церемонії хрещення читав його зі шпаргалки, та й сам Луїс довгенько вчив його напам'ять. Але…

— Мене звати Луїс Рауль Алехандро Міґель Ісидор Естебан Домінґес. Можна просто — сеньор Домінґес.

— Он як! Іспанець? — от Меріон, клята снобка!

— Ну, хто з нас тепер іспанець? Минули століття, за цей час у кожній родині всяке траплялось — одружувалися з індіанками, креолками… яка різниця? Уважається, що іспанець, але мені як ученому хочеться визначеності, а фактом є те, що навіть у родинах, які пишаються чистотою генеалогічного дерева, трапляються… несподівані паростки, так би мовити.

— Он як? — Меріон закопилила губу. — І що ви тут робите?

— Те саме, що й ви — відпочиваю. — Луїс сміється. — А взагалі я викладаю етнографію в Національному університеті. А тут у творчій відпустці, шукав сліди інкських міст.

— Знайшли? — Брекстон дивиться на мій браслет, як муха на повидло.

— Ні. Але надибав собі друзів. — Луїс так щиро посміхається, так ніжно притискає мене до себе, що мені хочеться йому повірити. — А це, погодьтесь, краще, ніж старі руїни.

— Хтозна, хтозна… І звідки маєте такі гарні татуювання?

— Подарунок тутешніх друзів.

У його посмішці ховаються ікла великого кота. Ще трохи — і Брекстон пошкодує, що таким цікавим вродився. Та старий має голову на в'язах, тож закриває небезпечну тему.

Гадаю, нам час іти. Як тільки забовваніє якийсь натяк на цивілізацію, наші шляхи розійдуться. Ми з Едом і Луїсом десь пересидимо й накиваємо п'ятами з цієї негостинної країни. Десь має знайтися для нас місце. Може, знову повернемося сюди, бо цей ліс буде кликати нас ночами. Якось воно владнається.

— Я не знаю, як ви, та мені здається, нам слід триматися разом. — Брекстон хильнув із баклажки, вода потрапила йому за комір. — Чорт, до цього треба звикнути. Так от: той, хто все це нам улаштував, не заспокоїться, доки не доведе всього до логічного завершення. Я маю деяку вагу, в мене є кілька впливових знайомих, тож я зроблю все, аби було проведено всебічне розслідування цього прикрого інциденту.

Він говорить як бюрократ, це звучить фальшиво й недоречно.

— Прикрого інциденту — це так ви називаєте все те, що сталося? — Джейк аж підскочив. — Я гадаю, ви або не розумієте, або маєте нас за ідіотів. Ми не ваші підлеглі, Френку.

— Містере Гікслі, попрошу вас не…

— Годі, — кажу я. — Припиніть колотнечу. Вас чути хтозна-куди.

— Як ви можете бути такою спокійною! Ви ж убили в тому будинку всіх, кого могли!

— А ви хотіли б, Меріон, аби вони вбили нас?

— Вони, може, й не збиралися…

— Еге. Просто невинні хлопчики запропонували вам свою гостинність, прип'явши до пасків іграшкову зброю. А погана, злостива й зіпсована іноземка вбила їх — просто так, ні за цапову душу. Господи, Меріон, не починайте цієї пісні. Я нею сита, далі нікуди.

— Але ж вони не заподіяли нам нічого!

— Вам — ні, а от Луїсові… А ви, Меріон, були просто неперевершені: «Вона тут! Хапайте її!» Майте на увазі, вас убили б одразу, а от нам із Керрі спочатку довелось би розсувати ноги. Мені цього зовсім не хотілося.

— Авжеж, люба. Ви й так перевтомлені — двоє таких здорових чоловіків, ще б пак…

Ляпас прозвучав, як постріл. То Керрі. Старий Брекстон навчив її цього, а може, то вона його навчила. Щока Меріон зайнялася вогнем.

— Якщо ти ще розкриєш свою огидну пащу, я тебе придушу, стара потворо, — голос Керрі високий і дзвінкий. — Не смій мене смикати, Френку! Досить із мене цього лайна, второпав? Ці люди врятували наші життя, а ви сидите тут і судите їх, називаєте вбивцями. Ви сто разів зрадили їх, така ваша вдячність за порятунок? То гайда, вперед, самостійно! Чого ви вчепилися до них? Ідіть самі і дбайте про себе, я подивлюсь, куди ви зайдете.

— Керрі!

— Усе, Френку, набридло.

— Що з тобою, люба?

— Не смій мене так називати! Я тобі не лялька. А ти звик, що всі скачуть перед тобою на цирлах, і я теж. Та більше так не буде.

— Ти хочеш мене покинути? — Брекстон іронічно посміхається. — І куди ти підеш? Знову будеш танцювати в тому клубі, з якого я тебе забрав?

— Переб'юся. Та ти більше не будеш тішити свого хворобливого самолюбства за мій рахунок. Ти здавався мені благородним і мудрим, а виявилось, що ти такий самий, як решта. Ба ні, гірший, бо маєш владу і гроші, а в душі такий самий, як ті, що були до тебе. Та їм можна вибачити, вони були просто собі люди, а ти… Годі, Френку. Набридло.

— Це обов'язково з'ясовувати на людях?

— Он що тебе турбує! Усі ви однакові. Аби зовні все було красиво, аби тільки ніхто не знав: прихований гріх — то й не гріх зовсім, так, Френку?

Еге, робимо поправку на вітер. Малу чінку теж дістала показна доброчесність. Варто було залізти у джунглі, аби дійти до цього, побачити це. Власне, чим хороші такі ситуації? А тим, що рано чи пізно кожен покаже, хто він є насправді. Тут діють тільки закони джунглів, а джунглі не люблять брехні. Бо брехня — це вияв слабкості, а слабкий має померти. Природного добору ніхто не скасовував.

— То що ми тепер робитимемо? — Джейк зводить утомлені очі. — Якщо все так, як ми гадаємо, то небезпека лишається.

— Так. — Ед усміхається. — Небезпека лишається, і що з того? Можемо залишитись тут, організувати плем'я, Луїс буде в нас вождем, Торі буде маршалом, а я згоден стати шаманом, чорт із ним. А ви будете народом. Побудуємо хижки з глини й пальмового листя…

— Містере Краузе, припиніть блазнювати!

— Чому? Вам не подобається? То накладіть на мене стягнення, Френку. Чи позивайтеся зі мною. О! Це чудова ідея! Такі, як ви, страшенно люблять позиватися. Гадаю, суд буде на вашому боці — адже саме вам я мав би запропонувати посаду вождя. Та мені чомусь здалося, що ви будете поганим вождем.

— Чому?

— Бо ви надто впевнені, що завжди маєте рацію. Це дуже небезпечно, особливо для вождя.

Он як. Наш хлопчик порозумнішав. Я ще тоді завважила, коли він пояснив про людську природу — жорстокість, жадібність, хтивість. У ньому вже тоді це було. Ще б трохи здорового глузду не завадило.

— Ви кажете дурниці.

— Ну от, бачите?

За всіма цими балачками ми таки йдемо вперед. Обережно просуваючись поміж ліан, стовбурів і павутиння, ми йдемо крізь голосну пісню джунглів, і моє серце видзвонює: Та-Іньї — Та-Іньї — Та-Іньї… І джунглі вторують мені, і я сумую, бо мушу піти звідси, а цей ліс кричатиме з моїх очей, і з Едових теж… Як багато смутку на короткий людський вік. І тільки тітка Роза десь чекає на мене. Я повинна подзвонити їй. Я повинна йти звідси. Але я повернуся.