Дух джунглів

2

У салоні напружена мовчанка. Старий Брекстон роздратовано сопе, його азійська квітка Досі медитує, а Гікслі повідверталися врізнобіч. Коли я бачу таких матусь, як Меріон, то починаю думати про те, що мені не так погано ведеться на світі: адже я — сама-самісінька. Думаю, Джейк теж мені позаздрив би.

— То що, вдалося вам щось з'ясувати? — Це Френк Брекстон, міцний сучий син. — Які новини ви нам принесли?

— Комп'ютер помер насильницькою смертю. — Ед недарма журналіст, брехати вміє віртуозно. — Та якщо вірити приладам і нашим обчисленням, то ми десь у Південній Америці: Колумбія, Еквадор, Перу — що вам більше до вподоби? Десь у цьому районі, точніше не скажу.

— Але цього не може бути! — Меріон Гікслі аж підскочила на місці. — Півтори години тому ми вилетіли з Майамі і мали б уже прилетіти в Ла-Пас! Чи ми кружляли? Як таке могло статися?

— Не знаю. Це все, що в нас є. Я тільки плекаю надію, що ми таки в Перу.

— Це чому ж?

— Бо в Перу принаймні зараз не ведуться бойові дії.

— Господи! — Меріон перелякано сіпнулась. — Бойові дії?! Що ви маєте на увазі?

— Тільки те, що в цих бананових республіках живуть аж надто гарячкуваті хлопці, які ніколи не бувають задоволені урядом. Тільки-но черговий диктатор вмощує свій зад у президентському кріслі — з'являється новий претендент і починається озброєний конфлікт.

— Дикуни!

— Може, й так. Достеменно відомо одне: миру тут не прагне ніхто. Тутешні мачо люблять війну. Вона їх розважає і дає змогу самоствердитися.

— Ви говорите дурниці. — Брекстон роздратовано супить брови.

— Можливо, але саме так я все це розумію. А я вже кілька років пишу репортажі з цих країн.

Я витягаю свою сумку з-під сидіння. Так, що я маю? Аптечка, в якій є антисептики, кілька ампул протизміїної сироватки й антибіотики — це добре, дуже добре. Ось мій набір інструментів, подарований ще тіткою Розою, я завжди вожу його з собою. Що ще мені придасться? У валізі є кілька пар джинсів і сорочок із довгими рукавами, а також купа шкарпеток. Непогано, Торі, а ще є зброя… Гадаю, якщо я просто-таки зараз вислизну назовні, то зможу пройти крізь джунглі й дістатися якогось більш-менш цивілізованого місця. Бо в товаристві моїх нових знайомих мені це не вдасться: надто вони галасливі, надто манірні, а ще — вони всерйоз чекають, що їм хтось допоможе. Вони не знають, що їм ніхто не повинен допомагати. Ніхто нікому нічого не винен у цьому житті. Оскільки ж поранених серед них немає, то я теж їм нічого не винна.

— Усе це пусті балачки. — Брекстон підвищує голос. — Треба щось робити. Просто зараз.

— Зв'язку немає й не буде. — Ед уміє втішити людей. — Сигнал мобільника глушать гори, а доки ми дістанемося відкритого місця, сядуть батарейки, і тоді навряд чи ми зможемо десь їх підзарядити. Це якщо ми взагалі кудись дістанемось.

— Нам треба вибиратися звідси, негайно! — Меріон зривається на вереск. — Нам негайно треба забиратися геть із цього літака! Я біжу дзвонити, щоб нас порятували!

Ну ж бо, стара, біжи. А я подивлюся, як далеко ти зайдеш у своїх туфельках на шпильках та ексклюзивному костюмі. Я не заздрю тому ягуарові, котрий пообідає тобою. Бідолаха матиме добрячу кольку в животі та ще й кількох зубів позбудеться, гризучи твої сухі кістки.

— Ви нікуди звідси не підете, місіс Гікслі. — Брекстон роздратований до краю. Мабуть, йому ще болить прикушений язик. — Поки ми сидимо тут, сюди не потраплять тварини й комахи. А крім того, ви все одно не знаєте, в який бік іти.

— Я не потребую нічиїх порад, — нижня щелепа Меріон висунулася вперед, як шухляда письмового столу. — І я робитиму те, що вважаю за потрібне. Ходімо, Джейку! Допоможи мені відчинити люк.

— Ні. — Ед перепинив їй шлях. — Ви не зробите цього. Ми всі сидимо тут, і наразі нічого лихого не сталось. Але якщо відчинити люк, хтозна, що там, зовні…

— Геть з дороги! Джейку, чого ти сидиш? Негайно відчини цей клятий люк, ми йдемо звідси.

Джейк неохоче сповзає з крісла. Йому не хочеться, та він мусить, це в нього вже рефлекс — тупо слухатись матусі. Ганчірка якась, а не чоловік. Мабуть, він ще й досі не одружений.

— Сядьте обоє. — Брекстон теж підвівся. — Ніхто нікуди не йде. Ще бракувало, аби ви привернули до себе чиюсь небажану увагу! Не забувайте: ми навіть не визначили, де перебуваємо. Якщо ми в Колумбії, то нам не позаздриш. Тут зараз повно бунтівників із прокомуністичних бригад, та й місцеві мафіозні клани мають свої армії. І вони не люблять чужих на своїй території.

— Ви не смієте…

Мене вона просто неймовірно дратує. Через неї мені важче буде вислизнути непоміченою. Адже літак упав зовсім не випадково. Хтось із моїх супутників був причиною його падіння. І цей хтось має здогадуватись, через що ми всі сидимо тут. Здогадується, погань така, і вдає з себе невинну жертву.

Власне, це можу бути і я. Може, мене вирішив позбутися Кен, мій колишній. Ми розлучилися досить давно і далеко не мирним шляхом: він не отримав ні цента, бо тітка Роза найняла приватного детектива, що сфотографував кілька інтимних моментів з походеньок чоловіченька. Кен отримав дулю з маком, а йому хотілося грошей… Ні, це не він. Щоб утнути таке, потрібен розум у макітрі, а в Кена там завжди було негусто — за нього думали татко з мамою. Та й коштує така операція, я впевнена, недешево, а в Кена грошей ніколи немає. Навіть якщо з'являються, то ненадовго.

Може, це старий Брекстон? Той не розводить даремних церигелій, легко міг наступити комусь на мозолі. Або ота азіатка хотіла позбутися старого чоловіка… Ні, вона й сама тут. Та що з того? Може, її китайська рідня, аби змити образу, подбала і про неї, і про Брекстона.

Або Джейк Гікслі вирішив накласти на себе руки в такий екзотичний спосіб — щоб побачити, як разом із ним гине його мучителька. Він, думаю, здатен на підготовку вибуху. Або сама Меріон із природної злостивості вирішила піти, голосно грюкнувши дверима й прихопивши з собою всіх, кого тільки зможе. Або в неї є нетерплячі спадкоємці — і тоді це зручно, бо ж і Джейк тут із нею, одним претендентом на спадщину менше. Супермаркети «Брітані» — до біса ласий шматочок, як не крути.

Або красунчик Ед насолив місцевій мафії — теж версія, до речі. Не гірша від інших. Він сам казав, що кілька років крутиться тут, то невже всі були з цього задоволені? Хтозна, хтозна…

Або в літака просто був зламаний прилад, що фіксує рівень пального. Але тоді питання: хто отруїв пілотів? І чому час польоту так затягнувся? І чому другий пілот помер пізніше, ніж перший? І від чого помер перший? Від отрути чи від удару? Така величезна кількість питань. Ні, я не шукатиму відповідей. Я просто зараз дістану свою сумку і перевдягнуся. Хтозна, коли нам доведеться тікати звідси. Може, треба було це зробити ще хвилину тому. Мало радості опинитися посеред джунглів у короткій спідниці і в подертих колготках.

— Ви куди, міс Величко? — Брекстон підозріло позирає на мене.

— Перевдягнуся.

— Слушна думка.

— Дякую, сере. Я можу йти?

— О, звісно ж! — йому немає діла до мого сарказму.

Я з тобою, старий дурню, не буду поки що зачіпатися, як і ні з ким із вас усіх. Я хочу бути непомітною, наскільки мені це вдасться, я подивлюсь на вас збоку і вирішу, хто є хто. А ви гризіться, гризіться — в екстремальних ситуаціях усі проходять через цю стадію. Я ж вирішу, хто з вас найнебезпечніший. Як правило, це не той, хто голосніше за всіх кричить і качає права.

Я закриваю за собою двері пілотської кабіни. Добре, що ми винесли звідси трупи, тепер я можу спокійно займатися своїми справами. Не те щоб я боялася трупів, але я не люблю бути в їх товаристві, особливо в такі інтимні моменти, як оце зараз. Так, геть туфлі на шпильках і ошатний літній костюм. Я була в цьому страшенно гарна, але тепер це не суттєво. Джинси, майка й картата сорочка — саме те, що треба. Шкода, що доведеться лишити тут мої вечірні сукні, але брати їх із собою в джунглі — значить, нести непотрібний вантаж. Ну, хіба що цю одну, вона зовсім маленька. Я не можу з нею розлучитися, вона оздоблена стразами, які блискотять мені просто в душу. Нехай, що вона там важить?

А от білизну та косметику варто взяти, та й інструменти знадобляться. Зброю теж сюди. Моя сумка, якщо її вивернути, може перетворюватись на наплічник. Треба подивитися, що є з продуктів. Гадаю, я зможу подбати про себе.

Мабуть, я зумію вислизнути назовні через кабіну: треба ще раз гарненько все оглянути, тут мусить бути якийсь люк.

Отже, що я маю? Більш-менш нормальний одяг, білизну й мило, дещо з ліків. У відсіку стюардеси мусить бути вода і якісь харчі. Озброєна я поганенько, але джунглями пройти зможу, мені таке не вперше. Решта ж… Хай сидять, вирішують. Хай проголосують, оголосять перерву, подадуть одне на одного кілька позовів, поговорять про свої права, потім оберуть Брекстона президентом — все буде цивілізовано, як і годиться справжнім американцям. А потім трупи почнуть смердіти — доведеться щось робити, а не буде кому, бо Брекстон старий, а Джейкові матуся не дозволяє навіть до вітру самостійно сходити. Азіатки до уваги не беремо, в неї медитація. Меріон уважатиме, що зробити щось — нижче від її гідності, а Ед… Ну, хай як знає. Мені час тікати звідси. Тут забагато американського способу життя, а я іноземка, я від нього кашляю.

— Торі, можна зайти?

Це Ед. Чорт, як невчасно! Я тільки-но почала оглядати кабіну на предмет вихідного отвору. Добре, час терпить.

— Так.

Він прочиняє двері й заходить. Він із бісового батька гарний — це якщо вам подобаються такі собі засмаглі типи з вигорілим волоссям і світлими очима, бо мені подобаються однозначно. Волосся він не фарбує, бо щетина на щоках теж світла. Масивні плечі й торс, а руки… Не схожий він на журналіста. А втім, що мені до того? Я б могла з ним переспати, з цікавості чи ще чомусь, але не більше.

— О, ти правильно зробила, що так одяглася! Доводилось бувати в джунглях?

— В Африці. Тут, вочевидь, те саме.

— Не зовсім, хоча… Загалом ти маєш рацію.

Що йому треба від мене? Адже він прийшов поговорити про щось, не інакше. Він може бути небезпечним.

— Ми вирішили, що треба лишитися тут на ніч, бо за кілька годин сонце сяде, а ми не орієнтуємось у цій місцевості.

Ед гарний хлопець, та мені до їхніх спільних планів діла немає. До речі, вечір іще не близько, це вони хочуть відтягти момент, коли треба буде щось робити. Мені це не підходить.

— Слушно. Та поки сонце не зайшло, варто було б усе-таки вийти й озирнутися навколо. А тоді вже планувати наступний день.

— Можливо, можливо… Я скажу іншим.

— Я можу й сама це зробити — піти й подивитися.

Звичайно, я можу. А от чи повернуся назад, це вже інше питання.

— Ні, підемо разом.

— Як хочеш.

Нема про що сперечатися. Ед не дурний і чудово розуміє, що з тими янкі за спиною ми не пройдемо й сотні кроків. Що ж, хай іде зі мною. Я потім розберуся, що він за один.

Я беру свій наплічник і виходжу в салон. Дихати вже досить важко, бо сонце припікає, а кондиціонери не працюють. Брекстон щось говорить своїй дівці, обоє Гікслі сидять надуті й спітнілі. Чудово, голуб'ята, так і сидіть. Невдовзі вас знайдуть.

— Ми вийдемо і подивимося, де ми. За півгодини повернемось. — Ед порпається у своїй сумці. — Крім того, треба щось робити з трупами, вони скоро почнуть псувати повітря.

— Ми ж домовились! — Брекстон люто блискає очима. — Підемо завтра!

— Немає сенсу, до завтра ще далеко. Ми оглянемо територію, щоб потім знати, в який бік іти. Ми з Торі зробимо це, бо ніхто з вас, наскільки я розумію, не може.

Я тим часом порпаюсь у шафках стюардеси. Так, непогано. Кілька десятків різноманітних бляшанок, запальнички, сірники, серветки, в холодильнику — вода і кола, якісь сендвічі. Я кладу в наплічник усього потроху.

— Навіщо ви це робите?

Це жовтопика Керодайн простежила за моїми маніпуляціями.

— Я нізащо не вийду в джунглі без екіпірування, місіс Брекстон. Це все одно, що вийти у відкритий космос без скафандра.

— Але ж ви повернетеся дуже скоро!

Я б на це не розраховувала, моя жовта трояндо. Я не повернуся сюди хоча б тому, що не хочу більше тебе бачити.

— Торі має рацію. — Ед закинув собі на плечі свою наполовину спустошену сумку. — Джунглі не люблять безтурботних.

Люк заклинило, та Ед налягає плечем — і я бачу зеленкуватий присмерк, що причаївся там, іззовні.

— Ходімо, Торі.

— Гей, стійте! А яка гарантія, що ви повернетесь? — Джейк раптом ожив і заворушив звивинами. — Де гарантія, що ви не полишите нас тут?

— Ніяких гарантій. Джейку, ти вже великий хлопчик, подбаєш про себе сам.

— Але…

Та я вже їх не чую. Я стрибаю на м'яку підстилку з сухого листя і ще якоїсь гидоти. Слимак, ганчірка, гарантій йому схотілося! Ач який! Та я не повинна турбуватися ніким із вас: ми всі в однаковому становищі — і тягти когось на собі я не стану хоча б тому, що жоден із вас не зробив би того самого для мене. Теж мені вища раса!

Ед подає мені руку, та я підводжуся самотужки. Наплічник відтягує плечі, але це дрібниці. А щоб підвестися, мені нічия допомога не потрібна. Я здатна подбати про себе.

— І що тепер? — Ед удає, що не помітив моєї неввічливості. — Куди підемо?

— Будь-куди, доки не зможемо якось зорієнтуватися.

— Спробуємо.

Ми вступаємо в зеленавий вогкий присмерк. Я озираюсь назад і ще раз дивуюся, як вдало ми приземлились. Літак упав на пузо просто на невеличку прогалинку, навколо якої стіною стоять дерева. У джунглях завжди темно. Верховіття сплелося так щільно, що не пропускає світла — ну, майже не пропускає. Підлісок практично відсутній. Я починаю задихатися: повітря тут вогке, сперте й тепле; я відчуваю, як майка просякла потом, як піт стікає з-під волосся. Добре, якщо буде де помитися, а якщо ні? Тутешні дикі нехлоровані водоймища не годяться для купання, бо кишать різною гидотою: від крокодилів до бактерій, що спричиняють невідомі хвороби. Добре, про це теж потім.

— Може, я понесу твій наплічник?

— Ні, дякую. Усе гаразд.

Не віддам я тобі наплічника, бо там запас провіанту і зброя. Хтозна, що в тебе на думці, хлопче. Від певного часу я не довіряюся людям. Рочки отак із три.

— Але ж тобі важко, а я сильніший, мені…

— Я в повному порядку, Еде. Мені нянька не потрібна.

— Як скажеш. Я просто хотів допомогти.

Теж мені помічник! Бачила я таких, ще й не раз. Та годі про це. Ліани, що звисають звідусіль, мене трохи дратують. По них може повзати різна отруйна гидота. Незчуєшся, як ужалить, — і все, гаплик.

— Ти нічого не помічаєш?

— А що? — нічого я не помічаю, любчику, бо нема чого помічати.

— Якось тут… то тихо, то вереск…

—І що?

— Нічого. Просто це якось підозріло.

— Нічого підозрілого. Просто тут своє життя. Ось прислухайся!

У джунглях не буває тиші. Десь верещать мавпи, дзижчать комахи, чути птахів, але все це зливається в якийсь загальний шумовий фон, його перестаєш помічати, як не помічаєш ревища потоку автівок у великому місті. Падіння літака розполохало птаство та мавп, тому й справді досить тихо навкруги.

— О, чуєш? Це папуги, їх тут цілі орди. Добре, хоч великі коти нами поки що не цікавляться, то нічні мисливці. Хай би воно так і було. Ми мусимо відійти якнайдалі.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що нам треба швидше забиратися звідси, доки нас не заскочили місцеві активісти пацифістського руху.

Він вражено дивиться на мене, наче вперше бачить. Чого витріщився? Невже я помилилась і він увесь цей час думав, що я збираюсь повернутися до того літака? Невже я маю такий пришелепуватий вигляд? У це важко повірити.

— Значить, ти й не збиралась повертатися?

— Звісно, ні. Навіщо?

— Але там ті люди…

— Усі вони повнолітні, жоден із них не є калікою. Там лишилися запаси провіанту, я чесно взяла лише наші частки. Вони здатні подбати про себе самі. Я нікому з них нічого не винна.

— Це неможливо! Адже ми вирішили…

— Це ви вирішили. Я не брала участі в дебатах. Я не збираюся тягти крізь джунглі ще й їх. Удвох ми пройдемо, принаймні в нас є реальний шанс, а всі разом — ні. Ти ж бачив, що вони за люди. Меріон на пару з Керрі зчинять такий вереск, що нас не почує хіба що глухий. А я припускаю, що відсоток глухих у цих місцях невеликий.

Він знову вражено дивиться на мене, наче дитя, що його вперше вдарила рідна мати. Господи, світ просто перевантажений благородними лицарями саме тоді, коли в них немає ані найменшої потреби, а припаде нужда — удень зі свічкою не знайдеш. Саме тепер мені придався б цинічний негідник, а тут, бачте, сер Ланселот власною персоною.

— Це неможливо. Адже вони чекатимуть, вони можуть загинути…

— Чому? Ми ж гинути не збираємось?

— Так, але вони…

— Я їм нічого не винна. І я не збираюсь допомагати їм. Вони все можуть зробити для себе самі.

— Ми повинні повернутися.

— То повертайся, хай тобі чорт! А я піду далі.

— Ти загинеш.

— Навіть не думаю. Я дам собі раду.

— Вони чекають на нас. Я повернусь.

— Щасливої дороги.

Я йду і закипаю від злості. Сто чортів у печінку всім цивілізованим людям! Це ж треба таке — ходяча совість! А видавався зовсім не таким. Що ж, не пропаду. Принаймні спробую не пропасти. Якось воно буде, хоча, звісно, ніде правди діти: коли Ед був поруч, я почувалася якось спокійніше. Але це просто гола психологія. Науково доведено, наприклад, що коли потопає корабель, ті, хто не втонув одразу, гинуть досить швидко. Не через переохолодження, не через спеку, спрагу чи голод, а саме зі страху. Страх паралізує волю, і людина стає нездатна подбати про себе. Я багатьох речей боюся. Наприклад, я боюся павуків і змій, левів і раку легенів, пацюків і карієсу, але серед моїх страхів відсутня одна фобія. Я не боюся самотності, абсолютно. Тому я просто йду вперед, роблячи собі карби в пам'яті, щоб не заблукати. До речі, цікаво, де я зараз?

Джунглі ніколи не мовчать. Ось різкий звук — мабуть, мавпи чогось не поділили, он там щось сполохало цілу вервечку птахів, і вони рвонулися в небо, змітаючи на шляху залишки вогкого повітря й орди якоїсь місцевої потолочі. А ще в нерухомому повітрі чути, як шаленіють комахи. От хай тільки вжалить якась сволота — нарікатиме на себе.

Мій шлях веде вгору. Такий ландшафт, нічого не вдієш. Гори недалеко, то й вигляд усе має інший, ніж в Африці. Джунглі тут не такі, як там, а найкраще те, що левами тут і не пахне, хоча це заслабка для мене втіха. Треба піднятись якомога вище: може, встигну, доки посутеніє, влаштуватися більш-менш безпечно. Головне в джунглях — не пропасти вночі. Удень тут ще сяк-так можна існувати, хоч парко, неприємно і досить-таки страшно, та вночі набагато гірше. Я знаю, як це буває. Ніч падає тобі на голову, як цеглина з даху, і тобі починає здаватися, що ти осліпла, бо місяця тут не видно. Ти почуваєшся сліпою й перетворюєшся на одне велике вухо, а послухати є що. На полювання виходять хижаки. Обережні кроки, сопіння, ревище, шурхіт зміїних тіл, лопотіння крил кажанів… Усе це чекає на мене, але, дяка Богові, ще не зараз. У мене є щонайменше годин сім-вісім. І я маю намір їх використати з користю для себе.

Я обережно розсуваю ліани і ще якісь рослини, схожі на павутиння. Попереду тільки зеленавий присмерк, та я не боюся. Нічого, бувало й гірше. Тут принаймні немає боліт, тож є надія знайти чисту воду. Думаю, це територія Перу. Тут мусять бути гірські струмки й озера. Звичайно, я можу помилятись, але…

Я зрізую ножем стебла, що заважають мені рухатись далі. Згодився б мексиканський ніж-мачете, та де його взяти? Доводиться користуватися тим, що є. Я витягла з сумки пістолет і сховала під сорочку, аби був під рукою. Усе може статися. Усе, що завгодно. Пити дуже хочеться, але поки що не можна: води обмаль, хтозна, коли я знайду якийсь струмок. А ще мені здається, що неба немає, що воно зникло, і мені через це бракує повітря. Але так завжди буває в джунглях, це треба перебороти. Я не маю права панікувати. Насправді повітря досить, це просто істерика, треба заспокоїтися. Я завжди була сама… ну, майже завжди. Бруклін — це теж джунглі, і що з того? Там вижила — виживу й тут, ніде не дінуся.

Я зупиняюся, щоб перепочити, — йду, мабуть, із півгодини. Стільки ж, здається, ми йшли з Едом. Чорт, як невдало! Удвох, звичайно ж, було б зручніше. З іншого боку, хтозна, як би воно було насправді. Може, він тільки заважав би мені. Може, він взагалі не той, за кого всі його мають. Та що тепер казати? Він повернувся назад, його почуття соціального обов'язку виявилося сильнішим за інстинкт самозбереження — що ж, нехай. Це був його вибір. Я намагалася звернутись до його розуму, та звертатися, вочевидь, не було до чого — так само як і в більшості чоловіків, як на мій погляд.

Я знала багатьох мужчин. Я багато їздила, багато бачила за свої тридцять із хвостиком років. І я багато чого встигла навчитися. Ця пригода нічим не гірша за інші, принаймні поки що. От тільки не дає мені спокою думка, кому все це було потрібно. До речі, я таки думаю, що пілот загинув, ударившись головою об панель управління. Думаю, коли заглух двигун, штурман був уже непрацездатний, а пілот зробив спробу посадити літак. Він скинув пальне, і це врятувало нас. Якби не удар, він і сам вижив би. Як і стюардеса. Але чому ж заглух двигун? Хто і коли отруїв штурмана? І що мене так непокоїть, коли я згадую про все це?.. Є, є щось, що точить мене. Щось я побачила, та не звернула уваги. Що? Так, згадаю, зараз. Удар, біль, темрява. Потім… потім світло, що сочилося крізь ілюмінатор. Спина Еда в синій сорочці, потемнілій від поту. Тіло стюардеси у дверях салону.

Ось! Ось воно! Вона мала проломлений череп. Але там не було об що вдаритись. Я чудово пам'ятаю: коли ми падали, вона сиділа на підлозі, а череп було проломлено так, наче щось ударило її згори. Не в скроню, не в потилицю, а зверху, в тім'я. Об що вона могла вдаритись? Ні об що.

Хтось ударив і вбив її. Хтось із тих, хто був у літаку. Хтось із тих щирих і благонадійних громадян убив її. І я знаю, нащо. Вона була спільницею. Але на що вони розраховували?.. Літак упав, і те, що пілот зміг посадити його з найменшими втратами, — просто щасливий випадок. Чи ні? Адже пілот теж мертвий, він загинув від удару… Значить, комусь було потрібно, аби саме цей літак упав саме тут і саме в цей час. Хтось пішов на страшний ризик заради чогось. І цей хтось іще там. Це мусить бути хтось із них, бо стюардесу вбито. Пілот міг загинути випадково, я припускаю це, але стюардесу хтось убив. Добре, що я пішла звідти.

Я зводжуся на ноги й обтрушую зі штанів сміття. Що ж, Торі, твій інстинкт самозбереження не підвів і на цей раз. Краще опинитися в джунглях тет-а-тет із ягуарами та зміями, ніж лишитися в товаристві білих протестантів. Зокрема коли один із них — убивця. Ці милі люди бувають досить неприємними, особливо тоді, коли хтось докопується до їхніх брудних таємничою Думаю, і в Брекстона, і в Меріон, і в решти вистачає бруду на совісті. Я теж не свята, але я здатна визнати це публічно, вони ж — ні, і в цьому різниця між нами. Саме цю показну святість я завжди ненавиділа в так званих цивілізованих людях. Усе має бути гарним зовні, а що всередині — то вже інша справа, то вже приватне життя і права людини. Гидота і подвійна мораль. Власне кажучи, де живуть по-іншому? Є такі місця, але цивілізованими їх не назвеш. Саме тому я й провела там багато років.

Позад мене розлягається вереск. Хтось налякав мавп, може, то просто пітон, а може… Хтозна. Принаймні варто сховатися. Я присідаю за кущем папороті, ризикуючи бути вжаленою павуком чи змією або потривожити ще когось так само малоприємного. Але ні, все гаразд, якісь жучки і павутиння, ніяких гадів. Та хтось іде там, позаду, хтось наполохав мавп. Я тримаю напоготові ножа. Що ж, дешево я свого життя не продам, панове. От тільки стрілянину зчиню хіба що вже тоді, коди інших аргументів забракне. Падіння літака і так було гучним, а стріляти в джунглях — я ж не божевільна! Як і в Африці, тут повно двоногих мисливців. Ягуари і змії — то ще півбіди, щоб ви знали.

Ось воно! Чиїсь руки обхопили мою шию і піднімають мене в повітря. Яскраво-жовті кола танцюють у моїх очах. Нема чим дихати. Тому, хто мене тримає, явно бракує сил, аби підняти мене вище. Я полишаю спроби відірвати чужі руки від свого горла і, вхопившись за рукав напасника, б'ю його ножем, куди потраплю.

Лабети ослабли. Він упав на мене, як перестигла груша. Це тривало хвилину, не більше. Я навіть злякатись як слід не встигла. Рукав… Рукав?!

Я розплющую очі й одпихаю його тіло від себе. Чорт, у нього можуть бути комахи. Цього мені ще бракувало! Але він не індіанець. Молодий і досить кремезний, хоча зpoстом не вдався — утім, тут усі низькорослі. Вусики на оливковому обличчі, густі вії, неохайне волосся… Від нього смердить. Я встромила ніж йому в груди. Руки в мене довші, я вища і важча за нього. Якби я й далі намагалась відірвати його руки від своєї горлянки, нічого б у мене не вийшло, але я переборола рефлекс і вдарила ножем навмання, потрапивши просто в серце. Він помер іще до того, як упав. Отак, хлопче. Я більша й сильніша, тож я вижила. Закон джунглів. Але як він підкрався до мене, що я не почула? Ось чому галасували мавпи! Він пробирався деревами, як Тарзан.

Він одягнений у камуфляжний костюм, але без зброї й босий. Однак, судячи зі стану його підошов, він не ходить босоніж постійно. Отже, десь він лишив взуття і переслідував мене в такий екзотичний спосіб. Навіщо? І де його великорозумні співтовариші? Адже якщо цей тип тут, значить, хтось його послав по мою душу. Хто? Яка різниця. Треба вшиватися, доки не надибала ще більших неприємностей.

Може, це Едова робота? Він відмовляв мене від моєї подорожі, прикидаючись благородним рятівником добропорядних янкі. Тільки він знав, що я бувала в джунглях і раніше, тож мене так просто не заскочиш. Але чому мене відразу не вбили? Не хотіли стрілянини? Притягнуто за вуха: тут усе одно нікого немає. Можна було вдарити ножем… Ні, я була потрібна їм живою: той тип легко міг зламати мою шию, але він просто стис мені горло, аби я знепритомніла. Я навіщось потрібна їм живою. Власне, я й сама собі потрібна живою, в цьому ми солідарні. Але тільки в цьому.

Я замаскувала за кущем тіло нападника, обшукавши перед цим його кишені. Нічого немає, крім срібного католицького хрестика. Що ж, аміґо, не поталанило тобі сьогодні. Це буває, не переймайся. В іншому житті поталанить у коханні.

Горло трохи болить, але це дрібниці. Я обережно просуваюся вперед, а дерева обступають мене дедалі тісніше. Якби я не була така заклопотана, я б навіть помилувалась місцевою флорою, та мені трохи не до цього. Добре, якщо покидьок був сам-один, та я в це не вірю. Хтось послав його моїми слідами. Хтось, хто все це влаштував. Невже Ед?

Я виходжу на схил гори. Тут дихається трохи вільніше, зарості рідшають, і я бачу небо. Таке саме небо, як на аеродромі в Майамі, навіть іще краще. О, я ніколи більше не сяду в літак. Господи, який то жах, коли він падає! Ніколи більше. Ні за які гроші. Краще вже пішки ходитиму, на крайній же випадок куплю собі самокат.

Я присідаю на камінь, що стирчить із землі. Тут і там видно таке саме камінюччя, але це нормально, адже звідси починаються гори. Як зручно вибрав пілот місце для падіння! Якби ми впали в горах, то каміння рознесло б на друзки літак і нас разом із ним. Цікаво, вони й досі сидять на місці? Ставлю долар, що ні.

Десь там вони, позаду. Думаю, про них уже подбали. Я навіть голову собі не буду сушити над тим, для чого все це було зроблено, — яка різниця! Я думаю, що й місце для падіння було вибрано не випадково. Меріон тоді дивувалась і питала, чи ми кружляли? Гадаю, саме так і було, ми кружляли, бо пілот шукав відповідного місця, а може, чекав умовного сигналу з землі, потім примірявся. Віртуозна робота, от тільки наприкінці йому трохи не поталанило. Думаю, в наступному житті він буде пацюком чи жабою. Так йому й треба.

Сонце вже підбилось і котить собі вниз, а я знову йду вперед. Тут іти легше, хоч і вгору. Зарості вже не такі… безперечні, якщо ви розумієте, про що я. Уже видно трохи неба. Якщо мені поталанить, я знайду придатну для використання воду.

Гадаю, варто було б щось з’їсти, але я не маю на це часу. Я мушу знайти місце, де можна перебути ніч. Мене б удовольнила печера, неприступна для тварин і плазунів, без павуків і кажанів по кутках, бажано зі струмком у глибині. Цікаво, чи вдасться мені знайти щось схоже? Навряд. Але заночувати просто неба, розпаливши багаття, — більше ніж дурниця, краще вже пустити собі кулю в голову, результат буде той самий, тільки процес не такий болісний.

Я дістаю з наплічника пластикову пляшку з мінералкою і шоколадку. Шоколадка підтанула, та я з'їдаю її, а обгортку кладу в кишеню. Нема чого забруднювати навколишнє середовище. А якщо серйозно, то треба залишати якомога менше слідів. Думаю, мене шукатимуть, якщо вже не шукають. Може, в мене параноя, хтозна. Але як тоді пояснити появу придуркуватого Тарзана, котрий зовсім недавно впокоївся під кущем папороті? Цей новопреставлений раб Божий хотів мене впіймати. Думаю, в нього були брудні думки і негарні наміри.

Я виходжу до каменистого урвища. Там, унизу, — тільки спокійна прозорість водоймища. І жодних крокодилів поблизу. От тільки до води летіти метрів так із тридцять, стіна кам’яна і вертикальна, як моя колишня вчителька Ольга Гаврилівна.

Я йду вздовж урвища. Десь має бути спуск, ніщо не триває безкінечно. Я мушу дістатися туди, далі, бо там, можливо, знайду собі якийсь прихисток. А може, й ні. Але треба йти. Принаймні є шанс вибратися звідси, або надибати когось, хто скаже мені, де я перебуваю, або… Просто треба йти вперед, тільки тоді буде результат.

Ліани так густо обплели дерева, що їм мало місця. Я продираюся крізь зарості, спотикаючись і повсякчас озираючись. Думаю, я страшенно ризикую, здіймаючи такий оглушливий шурхіт, але мені вже цікаво, чи буде коли цьому всьому кінець. І хто наступний спробує здобути мій скальп. А може, й ніхто? Хай там як, а я мушу йти вперед, та не можу, бо тут урвище. А стрибати вниз… е, ні, не хочу! Може, там крокодили, піраньї чи ще яка скотиняка, хтозна.

Я знов виходжу на більш-менш чисте місце. Скільки я вже пройшла? Важко сказати. Треба трохи перепочити. Так і тепловий удар дістати можна. Крім того, з кожною хвилиною, проведеною тут, запах від мене дедалі гірший. Треба помитися, випрати одяг і перевдягтися в сухе. Але це потім. А зараз…

Я падаю на землю, боляче вдарившись ліктем об камінь, на якому щойно сиділа. Хтось рухається крізь зарості, і це не тварина. Але рухається якось дивно, важко, наче з останніх сил. Може, той молодик, що його я приголубила, перетворився на зомбі і переслідує мене? Ото сміху буде, уявіть собі. Цікаво, чи розбіглись його комахи? Господи, що я верзу? Я завжди мала схильність до чорного гумору в найнедоречніший час, і це часто дратувало моїх ближніх. То хто ж там штурмує зарості? Тільки не крокодил, я цього не переживу!

— Торі!

Цей голос мені знайомий. Ед? Але я не маю наміру виходити, нізащо. Мене тут немає, ясно? Я перелетіла на той бік, ухопившись за ліану.

— Торі!

Е, ні, я на це не куплюсь. Мабуть, уже знайшли труп і тепер не хочуть ризикувати. Я нікому не збираюся допомагати, ясно? Кожен сам за себе. Закон джунглів. Тим паче що я підозрюю тебе, красунчику, в деяких негарних речах. Наприклад у тому, що це ти все влаштував.

Він виходить із заростей, брудний і майже непридатний для використання. Сумки він не загубив, але сорочка його прилипла до тіла і змокла. Е, та в нього кров? Цікаво, чим він себе шкрябонув, аби мене піддурити?

— Торі…

Він поточився і впав, знову встає… У нього на спині рана, схоже, вогнепальна, і різана рана голови. Цікаво, як це він так примудрився? І звідки він тут? Ось, стоїть і озирається, тоді суне далі, придивляючись до слідів. Хлопчик уміє читати сліди? Ну, та зі мною це неважко, я продиралася крізь зарості, як носоріг… А це вже гірше, чесно вам кажу: з лісу вигулькнули двоє молодиків і кинулись до Еда. Вони невисокі та схожі на псів, що насідають на гризлі. Ед вищий за кожного з них голови на дві, але їх двоє… ні, вже троє. Ось іще один біжить, такий спритний, що аж!

Я підставляю йому ногу, він падає, а я б'ю його ножем у шию. Ну от, тепер я вся у крові, у прямому розумінні слова. Артерія завжди так хлюпає — фонтаном. А ті двоє заповзялись на Еда й притисли його, а мене й не бачать. Це добре, бо я збираюся трохи повбивати вас, хлопчики. Наприклад, оцього я точно дістану ножем у спину. Знаєте ті кретинські бойовики, де головний герой ніколи не стріляє в спину ворогові, а спочатку кричить «Гей, ти!» чи щось таке, а коли поганий хлопець обертається, герой із почуттям чесно виконаного обов'язку стріляє в нього? Усі ридають від захоплення: яке благородство! Повірте, все це кіношна дурня. Коли вас притисли так, що далі нікуди, немає значення, куди бити: в спину чи в груди — аби до серця дістало. Судіть самі: скільки шансів уціліти жінці, коли на неї насідають двоє чи троє чоловіків? Та навіть якщо один? І коли постає питання «Бути чи не бути?», то в моєму розумінні вибір однозначний. Я вдарила хлопця у спину, під ліву лопатку. Той упав, а Ед зчепився з іншим, і небезуспішно. За хвилину все було скінчено.

— Торі!

Вигляд у нього, м'яко кажучи, не дуже гарний, та й хто сприймався б імпозантним, маючи кулю в плечі? Рана на голові наче не надто небезпечна. Утім, хтозна, все може бути. Цікаво, скільки ще шукачів пригод Ед привів за собою? Та поки що навкруги тихо.

— Нам треба переправитись на той бік.

— Торі, ми не можемо. Тут немає дороги. А стрибати вниз… Я не допливу.

— Хай трупи плавають, поскидаймо їх. Я маю план.

Ми скидаємо трупи вниз і йдемо назад. Там, у заростях, мені дещо спало на думку, але тоді я лише посміялась, а даремно. Тепер це мені видається єдиною можливістю.

— Ні, Торі, ніколи!

Еде, ніколи не кажи «ніколи». Нічого, ліани міцні і витримають нас. Принаймні я на це дуже сподіваюсь.