Дух джунглів

5

Місяць освітлює кімнату, такий білий і яскравий, і так близько, що здається — ось він, підведи руку — і торкнешся. Не розумію, що відбувається. Чоловіки сплять, а я витріщаюся в темряву. От тільки й темрява не темрява, а щось інше. Крізь щілини стелеться сріблястий туман, десь чути сміх і голоси, ось наче пробіг хтось вулицею — швидко лопотять чиїсь босі ноги. Я тихенько встаю і йду до дверей. От визирну й погляну, хто там вештається.

Я крадуся до входу й обережно визираю назовні. Нікого немає, дивно. Я що, збожеволіла і чую голоси? Хтось швидко щось говорить незрозумілою мовою, голос жіночий, вона зривається на сміх, але я нікого не бачу, скрізь порожньо. Я йду в бік храму. Ми добре зробили, що не взяли нічого з тих скарбів. Ось сходи, але я не піду туди, мені трохи моторошно. Місяць світить так яскраво, що все навкруги видно, жодної тіні. Я йду попід стіною храму й у високому фундаменті бачу невеликий отвір, трохи далі — ще один, і ще. Якийсь спів чути звідти… Чи то спів, чи стогін, чи ревище — не знаю, все вкупі зливається в страшну пісню, слів якої я не розумію. Я хочу повернутися назад, але де мені шукати той будинок, з якого я вийшла? Вони всі однакові. Зазирати в кожен? Добре, так і зроблю. Понесли мене чорти гуляти поночі! Ну, ходило щось — хай би ходило, що мені до того? От упхала носа не в своє, тепер блукай, Торі, руїнами, наче іншої роботи не маєш!

Я йду назад до сходів, потім озираюсь. Ага, по-моєму, там ми зупинились. Чого мені здалося, що я заблукала?

Нема де тут блукати. Я йду до будинку, тільки боковим зором бачу… Так і є. Біля колодязя з водою сидить жінка. Не знаю, чи осіла там уже піна після нашого миття? Слід сказати їй, аби не пила звідти.

— Гей, привіт!

Вона повертає до мене голову У неї темне личко з невеликими очима й повними губами, гарненький маленький носик і кругле підборіддя, а довге волосся зв'язане шкіряним шнурком. Вона в чомусь довгому та світлому, тільки руки відкриті і видно, що вона ще зовсім молода, бо шкіра гладенька, аж шовковиста, якогось червонястого відтінку. Вона спокійно дивиться на мене, наче зустрічати тут білих людей для неї є звичайною річчю.

— Слухай, не пий цієї води, ми її трохи скаламутили, ще, мабуть, не осіла. Ти розумієш мене? Comprendes?

Вона дивиться на мене з приязною посмішкою й жестом запрошує сісти. Що ж, сон усе одно чорти лизнули, то чом би й ні? Принаймні є шанс дізнатися, що це за місце. Якщо вона говорить англійською, хоча б спотвореною, буде можливість порозумітися.

— Як тебе звати? — я говорю повільно й розбірливо, вона повинна зрозуміти.

— Та-Іньї.

— Мене звати Торі. А що це за місто?

— Віль-Таен.

— Ти розумієш мене?

— Так.

—І що ти робиш тут, Та-Іньї?

— Я тут живу. Ви — гості в моєму домі, ти і твої чоловіки. Я бачу, тобі сподобався мій браслет, я рада цьому.

Я мовчки дивлюся на місяць. Як він близько! Стоп. Що значить — «мій браслет»?!

— Та-Іньї, чому ми не бачили тебе вдень? Де ти була?

— Тут. І ти мене бачила, ти зняла цей браслет з моєї руки.

Я холону з переляку. Вона спокійно дивиться на мене, очі її блищать трохи лукаво, та мені не до жартів. Вона абсолютно матеріальна, ось, я торкаюся її руки… На руці є смужка світлішої шкіри. Такої самої ширини, як браслет. Що за чортівня? І говорить вона не іспанською, і не англійською… То чому я розумію?

— Ти даремно боїшся. Мені час іти, мене вже чекають. Я просто хотіла подякувати тобі.

— За що?!

— Сама знаєш, за що. Не лишайтеся тут до ранку, Торі.

— Куди тобі треба йти? І чому нам не можна тут лишитися? Ми ще хотіли…

— Я йду на очеретяні поля. Я тепер можу піти, мене ніщо не тримає. Нікого з нас. Ви зайшли туди, нічого не взявши, а це означає, що ми всі нарешті можемо піти. А ви не лишайтеся тут.

— Та-Іньї, чекай, я не розумію, я хотіла спитати…

— Ти розумієш, просто не хочеш вірити. Ось, це для тебе, тримай.

Вона торкається мого лівого плеча, рука в неї така холодна, так пече мені шкіру, так боляче від того, а вона дивиться на мене й сміється, а потім ступає в воду й поринає, тільки пече мені той доторк та чути її сміх. Божевілля якесь!

Я біжу до будинку, влітаю в кімнату й починаю торсати Луїса, а він спить, як кам'яний, я не можу його добудитися. Ед теж не реагує на зовнішні подразники, і я не знаю, що робити. Мені так страшно, і так болить плече, наче маю там відкриту рану. Стає темніше, я тільки чую, як б'ється серце… Моє? Не знаю… Удари йдуть звідкись із надр землі, я чую, як торохтять черепки по вимощеній мармуром підлозі.

— Хлопці, вставайте, негайно!

Треба тікати звідси, тут якась чортівня відбувається.

І такий міцний сон здається мені неприродним. Щось тут не так. Ось наші речі, та що з того, якщо я не витягну звідси два непритомних тіла? Мені болить плече, тому я роздратовано ляскаю Луїса в груди, потім дістається Едові. Вони підскакують, як опечені.

— Ти що, боляче ж! — Ед дивиться на мене осудливо. — Чого тобі не спиться? Торі, в тебе така важка рука…

— Тікаймо звідси. — Луїс одразу все розуміє. — Швидше, аміґо, якщо не хочеш, аби це місто стало й твоєю могилою.

Ми похапцем збираємо речі й вискакуємо назовні. Земля помітно тремтить, і лише ті страшні співи чути з тріщин, що прорізають вулиці. Ми біжимо, тільки мені вже бракує сил.

— Давай, Торі, ворушись! — чоловіки тягнуть мене вперед. — Незабаром кінець!

Чому кінець — тій страхітливій пісні чи нашим мученицьким життям? Я вже не знаю. Мені не страшно, але якщо я розповім про свою нічну пригоду, мене матимуть за божевільну. А чому я повинна розказувати? Навіть і не подумаю.

— Чорт забирай, ви тільки гляньте! — Ед смикає мене за руку, і плече віддає болем. — Розкажу кому — не повірять!

Та я й сама не повірила б. Я завжди вважала себе людиною з тверезим поглядом на життя — і от, маєш! Те, що руїни йдуть під землю, можна пояснити сейсмічною активністю. А от як поясниш те, що в яскравому світлі місяця танцюють постаті людей? Ось одна відокремилась від гурту й помахала рукою. Я знаю, що то мені, що то Та-Іньї, її гарненьке личко світиться радістю.

— Торі!

Це луна кличе мене, але хто розбудив ту луну?..

— Торі!

Сріблястий сміх трави й дерев, сріблясте місячне світло і марево, що стелеться над землею… Я безсило сідаю на траву. У нас масовий психоз. Галюцинації.

— Торі!

Це кричить небо. Ед і Луїс вражено дивляться на мене. Хлопці, я сама не розумію, що відбувається. Ну, майже не розумію.

— Прощавай, Та-Іньї!

Я говорю це траві, деревам, небу, говорю тихо, бо вона все одно має почути, а луна підхоплює:

— Прощавай, Та-Іньї!

Люди йдуть, танцюючи, місячною доріжкою. Обличчя їхні гладенькі, як мідні маски, срібні брязкальця тихо дзвенять у їхньому волоссі, вони досить далеко, та я бачу їх усіх… на жаль. Ось уже нікого не лишилось, тільки маленька дівоча постать. Чому вона не йде? Вона дивиться в наш бік, і мені чомусь стає її шкода. Хтозна, може, їй подобалося жити, може, дороги кликали її, як кличуть мене, а вона не встигла пізнати смак життя, відчути сонячні вітри, не встигла… Що тепер про це жалкувати? Але мені шкода її.

— До побачення, Торі.

Вона обертається й біжить у місяць, я чую, як лопотять її босі ноги…

Плече болить уже менше, розмовляти я не хочу. Хлопці, мені нема чого вам сказати. У мене депресія.

— То що все це означає? — Ед сідає поруч мене. — Тобі доведеться пояснити.

— Потім. — Луїс бере наплічник. — Ходімо звідси, моторошно тут, як на цвинтарі.

Ми підводимось і йдемо. Хтозна, як потім складуться наші долі. Але ця ніч завжди буде між нами, тільки між нами трьома. І я чомусь точно знаю, що відтепер ми пов'язані міцно й назавжди, хочемо ми цього чи ні. І це добре. Звідки я маю таку впевненість? Не знаю. Яка різниця.

Сонце запопало нас на тому місці, звідки ми почали свій шлях до руїн міста. Ми озираємось. Руїн немає й сліду, просто пустир, який незабаром заросте кущами й травою, а потім і джунглі дістануться туди. Скоро й не буде знати, що там було місто Віль-Таен, у якому колись давно жила гарна дівчина Та-Іньї.

— Я хочу їсти, — треба щось говорити, бо тиша мене дратує. — Пропоную зупинитися й відпочити. Я ніч не спала.

— Так. — Ед скидає наплічник на землю. — У мене є консерви.

— Тут є вода. Треба помитися. — Луїс утомлено сідає на камінь.

Розмова не хоче продовжуватись. Десь там, далеко, в іншому вимірі, колись давно впав літак, там бігали люди з автоматами, там кокаїновий король Скажений Педро вмліває над своїми оборудками, але мені все це здається зараз таким дріб’язковим і ненадійним, таким несерйозним і аномальним, що я фіксую це лише краєчком свідомості. Сьогодні ми зіткнулися з іншою реальністю, з тим, що має стосунок до вічного. Ми зазирнули за ту межу, яка розділяє живих і мертвих. Не знаю, як Луїса з Едом, а мене ця ніч змінила назавжди. Тепер я знаю, що там щось є. Точно знаю, що є. І коли настане мій час, мене там зустріне Та-Іньї. І тоді я запитаю в неї — багато про що.

Ми мовчки роздягаємося й заходимо в струмок. Вода холодна, але чиста, мила досить, а на такі умовності, як роздільне миття, ми вже перестали звертати увагу.

— Що це в тебе?

Ед торкається мого плеча. Воно вже не болить, тільки наче затерпнуло трохи. Що там може бути? Я вже нічому не здивуюся. На шкірі проступає малюнок — голова ягуара. Малюнок виконано так майстерно, голова наче жива. На золотистому фоні коричневі плями й хижі прозорі очі — синьо-зелені й живі. Я зводжу погляд на Еда — в нього такий самий малюнок просто над серцем, у Луїса — посеред грудей. Мабуть, саме туди потрапили мої стусани, що розбудили їх. Я передала їм свій біль.

—І що це таке? — Ед розглядає малюнок і торкає його пальцями. — Ти вдарила мене сюди, було страшенно боляче.

— Так, і я прокинувся від удару. — Луїс торкається мого плеча. — Тобі доведеться дещо пояснити, мала. Чорт забирай, тобі багато що доведеться нам пояснити.

— Тільки спочатку вдягнись. — Ед простягає мені рушника. — Давай, Торі, розказуй.

Я розказую. Десь там, далеко, лежить скалічений літак, десь там, у просторі, мене чекає місія в Ла-Пас, десь там кокаїнові королі, торгівельні магнати й китайські шльондри займаються своєю щурячою колотнечею — начхати на все. Я б хотіла лишитися тут, біля цього струмка, бо готова зрозуміти щось важливе. Я почекаю і зрозумію. І я розповім їм — усе, що знаю. Вони мають право знати, хоч вони ганебно спали, доки я спілкувалася з привидами, та це не суттєво. Ми віднині пов'язані назавжди — цією ніччю та знаками на наших тілах.

— Якби я не бачив усе на власні очі, я сказав би, що ти обкурилась марихуани. — Ед розглядає малюнок на моєму плечі. — Це найнеймовірніша історія, яку я тільки чув… чи пак бачив. Якщо я напишу статтю, це буде бомба!

— Тобі ніхто не повірить. — Луїс іронічно всміхається. — Скажуть: він же падав у літаку, чого від нього чекати?.. А малюнок сам десь роздобув, дикуни зробили чи щось таке. Справді, аміґо, так воно й буде, людям легше повірити у твоє божевілля, ніж визнати, що світ не такий однозначний, як їм здається, тому краще нікому нічого не розповідати. Розумієш, це така форма самозахисту — відхреститися від знань, які розхитують звичний плин життя, і людство споконвічно використовувало цей самозахист. Ти й сам був таким до сьогодні, і Торі, і я, грішний, також. А знаєте, що цікаво? Я чув про Віль-Таен. Але досі вважалося, що то просто легенда, як і Ленґ.

— Ленґ?

— Це, за легендами, місто на роздоріжжі світів, звідки й походять усі Прадавні. Раз вийшовши за його межі, вони не можуть туди повернутись, але страшенно хочуть. Тому вони й такі люті: на них тисне одне-єдине нереалізоване бажання. Та це лише легенда, якої вже ніхто не пам’ятає.

— Яка легенда! — Ед так жваво реагує, а мені чомусь неприємно, що вони так легко про все це говорять. — Чорт, я все сам бачив!

— Звичайно. Тепер у нас немає таємниць одне від одного.

— Луїсе, невже досі ніхто не знав про це місто? Про те, що воно тут?

— Схоже на те. Власне, я впевнений, що місцеві племена знають про нього більше, ніж весь науковий світ разом узятий, та їхні свідчення ненадійні. За такий довгий час — тисяча років минула, не менше, — все це обросло купою забобонів і вигадок, а цінність мають лише факти. — Луїс замислено гладить моє плече. — А це, мабуть, нам ордени за заслуги, не інакше. Ти дуже змінилася, Торі, навіть не лаєшся. Що з тобою? Тобі щось болить?

— Не знаю. Якось дивно почуваюся.

— З тобою все гаразд? — Ед стурбовано зазирає мені в очі. — Може, ти просто перевтомилася?

— Мабуть, так і є.

Не пояснювати ж йому, що я чую шепіт трави, що голоси дерев такі тихі й розважливі, а мавпи сваряться через пальму, доводячи одна одній право на територію. І пума спостерігає за нами із заростів, але не заподіє нам нічого, я піду й пограюся з нею, вона прийшла просто привітатись… Він не зрозуміє цього — поки що. А, може, ніколи не зрозуміє. Що зі мною, Господи?!

— Поїж трохи, мала. На тобі лиця нема. — Луїс простягає мені відкриту банку з бобами. — Два дні — і стільки всього на нас упало, еге ж? Гадаю, що б не сталось, ми вже ніколи не втратимо зв'язку між собою.

— Так. — Ед мружиться на сонце. — Хай йому чорт, ну що я бачив у житті? Усі навколо мене були такі добропорядні, і я мусив робити те, що від мене чекали! Хлопчик із такої родини мусить бути першим скрізь! «Едварде, мені не потрібен син-невдаха!» — це мій батечко прорікав. Якби я мав сина, він би мені був потрібен будь-яким, а їм хотілося сина-генія. І я старався, чорт забирай. Я старався… А потім якось прокинувся вранці й подумав: і скільки це триватиме? Коли в мене буде власне життя? Чому я повинен виправдовувати чиїсь сподівання, коли я зовсім цього не хочу?!

— Ти дуже вчасно схаменувся, — я знала про нього це, знала. — Ця думка могла тебе навідати років отак у п'ятдесят, а зараз іще не запізно.

— Я теж про це подумав. Тому взяв у редакції нове завдання й вирушив у світ. Я не хотів, щоб хтось знав, що я, власне, нікчема, я вивчав ці країни, багато прочитав, а от бачиш, Торі, ти тільки поглянула на мене й одразу збагнула, що я новачок.

— Ти не нікчема. Інші не такі спостережливі. Одне врівноважує інше. Не переймайся так, Еде. Усе якось владнається, ніхто не народжується вмілим.

— Маєш рацію, мала. — Луїс гладить моє волосся. — Ти така гарна… Знаєш, аміґо, просто тобі треба навчитися бути собою. І ти вже вчишся, думаю.

— Згоден із тобою. — Ед усміхається хмарам. — Мені теж добре тут, дивно, правда? Ще вчора я хотів якнайшвидше дістатися до якогось цивілізованого місця, а тепер мене туди зовсім не тягне. Он, бачите? Там пума сидить.

Вона підходить до нас, м'яко ступаючи красивими лапами. У неї така велика голова, розумні зелені очі та м’яке хутро. Немає нікого красивішого за кішку. Вона п'є воду, потім лягає трохи осторонь і засинає. Мені хочеться погладити її, але ще дужче мені хочеться спати. Я схиляюсь Едові на груди й теж засинаю. Та-Іньї щось говорить мені і лукаво всміхається, але я знаю: в нас іще буде час.

Я розумію, щось змінилося в мені самій, у моїх супутниках, у навколишньому світі, тільки що? Якби я могла розказати про це тітці Розі… Боже ж ти мій, тітка Роза! Я не можу лишитися тут, бо вона помре з туги за мною! А я помру з туги за цим лісом. Мені щемить плече і я прокидаюся. Сонце вже високо. Я ступаю в воду і вмиваюся. Треба йти. Цей ліс завжди буде зі мною. Але в мене є обов'язки. І вони в мене є тому, що я сама так хочу.

— Уже йдемо? — Ед із жалем озирається навкруги. — Так, маєш рацію, ми повинні. Ми самі цього хочемо.

Ми що, вже розуміємо одне одного без слів? Я боюсь навіть думати про таке. Їхні сексуальні фантазії доведуть мене до сказу.

— Гадаю, це не надовго. — Луїс задумливо дивиться на мене. — Але ми змінюємося. Вас це не лякає?

— Чомусь ні. Та й вибору не маємо, це просто відбувається — і квит. Мабуть, усе буде гаразд. Сподіваюся, хвости в нас не виростуть. А передусім нам треба хоча б трохи зорієнтуватися в просторі, — я беру свій наплічник. — А також бажано вполювати щось їстівне, бо консерви варто поберегти.

— Слушно. Давай, Еде, закінчуй голитися й ходімо.

— Ненавиджу заростати щетиною. Ще кілька хвилин, будь ласка.

Іноді кілька хвилин вирішують усе на світі, але зараз не той випадок. Хай голиться. А я тим часом трохи побавлюся з кицькою. Он як вона підставляє мені черево й шию, хороша киця, любесенька дівчинка… То це і є дарунок Та-Іньї? Він мені подобається. Я тепер зовсім не боюся великих котів, і це чудово!

Ми йдемо вгору, на перевал. Чомусь іти так легко, і наче я вже була тут, бачила все це — колись. Я вже не сумніваюсь, дійду чи ні. Точно знаю, що дійду. Ліс рідшає, дорога стає кам'янистою, та це нічого. Ми майже біля мети. А спускатися вниз буде ще легше.

— Он там, гляньте, — Луїс показує на північ. — Десь кілометрів за сорок є шосе. Ми порівняно недалеко від цивілізації.

— Тим краще. Гадаю, по той літак уже вислали пошукову партію. — Ед наївний страшенно. — Ми можемо почути про це по телевізору.

— Аміґо, якщо я говорю «цивілізація», то маю на увазі якесь селище, де ми купимо мулів і наймемо провідника. У найкращому випадку там є радіо, якщо дуже поталанить, то десь кілометрів за сто знайдеться й телефон. А от нарватися на людей Педро, або на партизанів, або на війська президента означає для нас одне: смерть, досить мученицьку, бо ті молодці абсолютно нічим між собою не відрізняються — окрім роботодавця. А найгірше доведеться нашій дівчинці, бо ті тварюки шаленіють від блондинок. Власне, я теж, але мені виховання не дозволяє зробити те, що зроблять з нею вони. Ти цього хочеш?

— То що нам робити?

— Ми просуватимемось так тихо, як тільки зможемо. І живими їм не дамося. Якщо нас візьмуть, то хтось із нас має пристрелити Торі.

— Ти що, здурів?

— Я згодна. Еде, він має рацію. Краще одразу, ніж після… того.

— Ви обоє божевільні.

— Хай так, але це суті справи не міняє. — Луїс притискає мене до себе. — Та ми зробимо все, аби до цього не дійшло.

Далі йдемо мовчки, думаючи кожен про своє. Я згадую тітку Розу. Мені кортить побачити її, притиснутись обличчям до її теплих грудей, відчути знайомий запах «Шанель № 5». Вона завжди користувалася тільки цими парфумами, і навіть тепер, коли має змогу купувати інші, все одно… Ми мусимо дійти. Ми повинні.

— Моя рана загоїлась. — Ед здивовано мацає себе. — Торі, ти бачила?

— Я й забула! Неймовірно. Луїсе, твоя теж затяглась?

—І сліду немає. Я й забув про неї. Але тепер мене вже ніщо не дивує. Привиди, землетруси, легенди, що насправді виявляються чистісінькими науковими фактами, невідомо звідки взяті татуювання, свійські пуми… Чого ще чекати? Може, почнемо літати? Це було б чудово.

— Неймовірно.

— Хай так, але про це знаємо лише ми троє. Так воно й має лишитися — між нами. Згода?

— Я розповім тітці Розі, та більше нікому. — Я не можу не розказати їй, вони повинні зрозуміти. Тітка Роза має знати.

— Хто така тітка Роза? — Луїс допитливо дивиться на мене. — Розкажи нам, Торі.

— Так цього не розкажеш. Тітка Роза виростила мене. Її брат, дядько Давид, був якийсь час черговим чоловіком моєї матері. Потім він помер, матуся здиміла, і тітка Роза взяла мене до себе, причому розшукала мене в притулку — я там прожила майже рік, доки вона мене знайшла. Я не була донькою дядька Давида, я не знаю, хто мій батько, цього й матуся, мабуть, до ладу не знала, а свої підозри тримала при собі. Але тітка Роза мене забрала. Мені тоді було шість років. Відтоді ми з нею — сім'я. А коли з'явилась можливість, вона втекла до Штатів і мене забрала, хоч могла й покинути. Вона зробила для мене більше, ніж для декого роблять батьки. Уся рідня їй казала: ти ж єврейка, вийди заміж, народи своїх дітей. Тітка боялася, що я відчую себе покинутою, то так і не одружилася. Усе життя мені присвятила. Казала: ти розумна, гарна, в тебе все вийде… Мені важко довелось у Штатах, але тітка примирила мене зі світом. Раніше мені кортіло знищити його повністю, а тепер десь так відсотків на вісімдесят.

— Тоді це свята жінка, бо в тебе жахливий характер. — Луїс регоче. — Я жартую, не ображайся. Колись розкажеш нам про країну, з якої ти приїхала.

— Колись…

Я її майже не пам'ятаю. Якось не вели мене туди дороги. Там лишився будинок, у якому ми мешкали, — триповерховий цегляний будинок, де розташована квартира тітки Рози, куди вона мене привела після притулку. Я пам'ятала тоді тільки будинок, де жила з матір'ю, — гуртожиток, у якому день і ніч смерділо кислим борщем і блювотинням, тинялися якісь однакові чоловіки в однакових стоптаних капцях, з однаковими волохатими товстими животами поверх однакових старих спортивних штанів, розтягнутих на колінах, зі слабкими резинками. Я пам'ятаю, як ховалася під сходами, коли до матері приходили гості. У квартирі ж тітки Рози нічим не смерділо, меблі відсвічували блискучими лакованими поверхнями й було піаніно. На круглому столі стояв телевізор, а в другій кімнаті на ліжку лежали платтячка і великий ведмедик. І тоді ввечері тітка Роза вперше заспівала мені колискову про Лемеле, а я думала, що нізащо б не купила замість черешень місяць, хай би мати хоч сто років чекала.

А надворі на мене чекала Наташка. Смаглява, худа, в червоному оксамитовому платтячку, вона пантрувала під під'їздом, аж доки я вийшла. І вона сказала:

— Ти тут житимеш?

— Так, мабуть.

Я не знала ще тоді, що цей двір стане моїм королівством, я не знала ще про те, що мені доведеться покинути його колись — оці клени, що так гарно цвітуть навесні, і тополі, що пряно пахнуть під дощем, і білий цегляний будинок… І її, Наташку. Я ще нічого тоді не знала, але відчувала, що змінююся. Що мені вже не хочеться когось ударити. А раніше хотілося, завжди — аби комусь іншому теж було боляче, як мені. Щоб хтось інший зрозумів, як воно, коли боляче.

Я стільки років старалася забути, як золотяться на сонці жоржини, жовті-жовті… Тітка Роза мала дачу — хатку в селі, куди возила мене влітку. Вона не визнавала організованого відпочинку, думка про те, що табір нагадає мені про дитячий будинок, жахала її, і вона кидала свій магазин, брала відпустку і везла мене в село, де шуміла акація перед хатою. І жоржини золотими очима позирали на мене. Я не знала тоді, що настане час — і я ніколи не побачу більше, як сідає сонце за Бородаївський пагорб, як суне додому череда, як уранці прокидається трава, як сріблиться на вітрі акація… Я вже забула про все це. Я старалася забути.

— Ти сумна, Торі? — Луїс зазирає мені в очі. — Що тобі, мала?

Нічого. Просто мені здається, що я забула щось важливе і тому перервався мій зв'язок зі світом. Я вже колись була така, я вже чула колись голоси трави й дерев, я відчувала потоки вітрів і хмар — руками, серцем, а потім забула і змінилася. І тепер я наче повертаюсь назад, і щось важливе повертається до моєї душі, про яку я вже теж не згадувала багато років.

— Ні, все гаразд. Просто згадала.

— Що згадала?

— Так не розкажеш. Може, якось потім.

Я пам'ятаю, як ходила до школи: великий жовтий будинок, паркетні підлоги й двері, двері, багато дверей. І вчителі — різні люди, й учні — ще більш різні, але я не була чужою між ними. Не настільки чужою. Я не знала, що на-стане час — і я постараюся забути про них, бо пам'ятати буде боляче… Людина мусить мати місце, де вона почувалась би своєю, а я була чужою скрізь — надто довго. І бажання вдарити когось з'явилося в мене знову. Я боялася, що тітка Роза дізнається про це. Але вона й так знала і страшенно переймалася цим. Та справу було зроблено, Рубікон перейдено. Зрештою, і в цьому були свої позитивні сторони. Щоправда, зараз не згадаю, які саме.

— Дивіться, що то?

Ед першим набачив його. Ми вже далеко від місця нашої ночівлі, нічні події здаються нам фантастичними, та ми знаємо, що все було насправді. А тепер Ед набачив щось, схоже на селище аборигенів, і я маю надію, що нас іще не помітили.

Серед дерев визирають валькові халупки, вкриті жмутками сухого листя. Технологія скрізь однакова, просто десь це снопи сіна, десь — очерету, а тут, схоже, пальмове гілля. Нема з чого дивуватися. Он ходять жінки, вдягнуті в якісь яскраві строкаті сукні, бігають дітлахи. Треба подивитися тихенько, що там. Луїс штовхає мене на землю, в зарості папороті. От як вкусить мене павук абощо, буде тоді номер!

Між будиночками щось відбувається. Чоловіки у формі, озброєні автоматами, висипали з вантажівки, яка щойно під'їхала. Оце так, із вогню та в полум'я.

— Що там таке?

— Або партизани, або урядові війська, але в будь-якому разі це погано. Гадаю, буде різанина і ґвалт.

— Чому?

— Тому що це — місцева традиція. А якщо серйозно, то так не поясниш, але вір мені, все це дуже погано.

— Для нас погано? — Ед просто страхополох та егоїст.

— Ні, нас швидше за все не помітять, а от люди в селищі наберуться лиха. Дай Боже, аби хоч дітлахів не займали, але це слабка надія, тут не прийнято рахувати роки того, в кого стріляєш.

— І ми не можемо ніяк зарадити?

— А як ти цьому зарадиш? Он, дивись, уже хатку підпалили, скоро все за димом піде. Тут повсякчас таке відбувається. Хтозна, кому не догодили ті люди в селищі. Може, не схотіли вирощувати коку. Може, хтось із них попався серед партизанів. Та причин безліч, а суть одна. Ти куди, Торі?!

Я мовчки зводжусь і йду вперед. Я їх, негідників, по одному перестріляю. Скрізь одне й те саме. Я й в Африці надивилася на таке донесхочу. Розшарпані дітлахи, зґвалтовані і вбиті жінки, чоловіки з відрубаними чи відірваними кінцівками… Найгірша тварюка на землі — це людина. І зараз саме та хвилина, коли я збираюся розпочати невеличкий геноцид для окремо взятих негідників. Адже колись треба починати? То чому не зараз? Я завжди хотіла знищити людство, то зараз і почну.

— Стій, мала, ти що, збожеволіла?!

Я не збожеволіла. Просто я не можу далі терпіти цього. Не можу й не хочу. Я й так терпіла надто довго, спостерігаючи, що коять люди один з одним. Я не свята, і мій терпець не безмежний, і оце зараз він урвався з оглушливим тріском. Світ став чітким і зрозумілим, я чую звуки й відчуваю запахи — так, як ніколи раніше. Я чую, як голосять жінки, чую тріскіт дахів, що палають. Я ненавиджу все це, завжди ненавиділа, й мені набридло миритися з цим, набридло — і квит. Хай я нічого не зміню в світовому масштабі, але принаймні спробую щось змінити для окремо взятої групи людей, і начхати мені на все, я страшенно, неймовірно люта!

— Стій!

Переді мною виростає молодик у формі. Такій самій, як і на тих, що в селищі. Мені цього досить для вироку. Я не даю йому часу на подих. Одним рухом я вириваю йому горло. Чудово, я й не знала, що вмію так.