Дух джунглів

20

— Уставай, швидше!

Вона торсає мене й пошепки лається.

— Бартон, тобі що, нема чого робити?

— Помовч і збирайся.

Я сідаю. У голові трохи гуде, але я працездатна. Неспокій, що підстерігав мене десь на краєчку свідомості, спалахнув у голові червоним сигналом. Боже ж ти мій, доки я тут відпочиваю, де мої хлопці, ідіоти, які не знають мови і безпорадні, як діти? Де Наташка? Це через мене вона потрапила в таку халепу.

— Що сталося?

— Я дістала повідомлення, по нас зараз прийде машина. Здається, дехто знає, куди поділася решта нашої компанії. Торі, я тебе дуже прошу: тримай язика на припоні.

— Що це значить?

— Тільки те, що ти маєш дурну звичку говорити все, що спаде на думку. Я розумію, що серед диких племен Амазонки ця риса визнається за найбільшу чесноту, але не тут.

— Ти маєш мене за ідіотку?

— Ні. Просто іноді я не знаю, що мені з тобою робити.

Вона втомлена. Якщо й поспала, то недовго. Я почуваюся винною — я мала б знати, що вона не ляже, доки я сплю. І, мабуть, вона скучила за малими, за Еріком. Спогад про Еріка — ще один біль. Надто пізно. Зустріти чоловіка-мрію і знати, що він цілком належить іншій. Але вона його варта. Навіть зараз, утомлена, з синцями під очима й подряпаними руками, вона така гарна, що в мене аж серце щемить. У мені все стриманіше, я знаю. Це їй усього подаровано: і золота у волосся, і блакиті в очі, і форми такі, що кіностудії через неї пересварилися б… Я не така. Ми схожі, але я не така. Я боюся відчувати, тому все в мені якесь приглушене. Вона варта Еріка. Що ж, так воно, мабуть, і має бути.

— Нам треба йти. Уже вечоріє.

— А де господар?

— Гострить мені ножі. Він зброяр, знаєш? У нього тут непогане обладнання.

— Зброяр?!

— Підпільний, звичайно. Та на такий товар завжди є попит. Уставай.

Я невдоволено мружуся на себе в дзеркалі. Справді, треба якось більше уваги собі приділяти. От скоро все скінчиться — так чи інакше — і я, якщо чорти не лизнуть, подамся до якогось салону краси. Бо зараз мене вистачає лише на те, аби вчасно вмиватись і змащувати обличчя та руки кремом. Та й то сказати, чи ж можна цим нехтувати? Це все одно, що не чистити зубів.

— Чого кривишся? — Керстін уважно спостерігає за мною, наче щось для себе вирішує. — Ти — дуже гарна жінка, Вікторіє. Якби я загинула, Ерік міг би бути твоїм.

Жоден мускул не здригнувся на моєму обличчі. Маю надію, і голос мій звучить достатньо спокійно:

— А з чого ти взяла, що мені потрібен твій Ерік? Гарний чоловік, не буду сперечатися, та не тільки світу, що в вікні. Бартон, то тебе на ньому трохи повело.

— Я так не вважаю. Думаєш, не знаю, чого ти тоді сказилась і чого намагалася втекти з нашого будинку? Я довго над цим думала — і врешті-решт зрозуміла. Я просто поставила себе на твоє місце.

— Сиди собі на своєму. Я — сама собі, і ти до мене не рівняйся. А щодо Еріка — забудь.

— Вибач. Може, я справді помиляюсь… Власне, я тільки хотіла сказати, що розумію і все таке, але це, мабуть, недоречно.

— Отож.

Не забивай мені баків, Керстін. Ти щосили намагаєшся відвернути мою увагу від чогось важливого. Воно вже на поверхні, та я його не бачу, бо ти повсякчас улаштовуєш мені якусь димову завісу. Тепер розпочала цю розмову. Та я теж не просто так. Я нутром відчуваю, коли мені намагаються продати кота в мішку.

— Ти лишишся з Едом?

— Не знаю. Якщо він піде зі мною в джунглі, то так.

— А що тобі в джунглях?

— Є одна справа.

— Не хочеш розказати?

— Ні.

Чого я маю тобі щось розказувати? Я тобі недостатньо довіряю. Та навіть якби довіряла… Хіба ти зможеш відчути той страх, що я пізнала в нічному Віль-Таені? Коли з темних отворів у стінах я чула — впевнена, що то мене не глючило! — чула якусь страхітливу пісню, схожу на ревище. І глухі удари — дедалі рідші, наче спинялося чиєсь серце… Я чула голоси і кроки людей у місті, що стояло мертвим понад тисячу років. Я говорила з жінкою, яка була мертва задовго до початку нашої історії. Чи ти зрозумієш, що я відчуваю, коли в моїй душі прокидається та страшна сила, що дозволяє мені вбивати голими руками? І як мені від цього, хіба ти зрозумієш? Я не хочу про це говорити. Тільки двоє можуть це зрозуміти, між нами воно й залишиться.

— Я нещодавно випадково натрапила в архівах на цікаві документи. — Керстін опустила вії, та погляд її стає аж надто байдужим. — То була невеличка скринька, оздоблена фігурками: напад трьох ягуарів на якесь страхітливе створіння. Та істота — не знаю, що воно й таке, — сиділа на якомусь постаменті, а троє ягуарів оточили її — їх зображено у стрибку… Скринька була опломбована, та для мене її відкрили. Знаєш, що там було?

— Скажеш — знатиму.

— Одна з найдавніших писемних пам’яток. Таблички, що сягають епохи єгипетського Давнього царства, часу правління Сеті Першого. На них закарбоване давнє пророцтво. Там само лежав переклад.

— Переклад?

— Розумієш, нам у нашій діяльності часто доводиться стикатися з артефактами. Частина їх осідає в наших архівах. Так було, мабуть, і з тією скринькою. Один з агентів надибав її, зацікавився, ретельно все задокументував — і воно лежало собі до часу, нікого не чіпало, а я наткнулася зовсім випадково й одразу згадала тебе, бо в тебе на плечі ягуар. І не тільки на плечі.

— Ну то й що?

— Власне, нічого. Але пророцтво досить таки цікаве. У ньому сказано, що був час до початку Всесвіту, коли всім правила раса Прадавніх — чудовиськ, які ворогували зі Світлом. І жили вони на межі світів, у страшному місті Ленґ. Потім щось там трапилось у них, у легенді про це якось непевно сказано, та всі чудовиська змушені були покинути Ленґ і осіли на Землі, де впали в анабіоз. І один із Прадавніх — цитую — «спить на іншому боці землі». Та скоро він прокинеться, люди побудують для нього місто, посадять його до храму й поклонятимуться, як богові, навіть складатимуть йому жертви. І він зміцніє і розбудить інших Прадавніх, і тоді Хаос поглине Всесвіт. І спинити все це зможуть тільки діти Ра — Сонця, котрі належать Плямистому Котові. Вони знищать Прадавнього на землі, зруйнують його святилище; але вб'ють його, наздогнавши між світами, через багато-багато Сонць інші обранці Ра, яким клан Ягуара віддасть найдорожчий скарб — серце Сонячного Кота. Буде лише один шанс, бо тільки на межі світів у певну мить Прадавній стане матеріальним, а отже, вразливим. Світло має стати з ним до герцю, а Ягуар — уособлення Світла. Якщо переможе Прадавній, усе живе на землі загине.

— Гарна казка. Я такі й раніше чула.

— Припини, Торі. Ми обидві знаємо, що це не просто казка. І бій, наскільки я розумію, відбувся — бо ми всі досі живі. Не треба вдавати, що ти нічого не знаєш. Послухай, тисячі років назад у Єгипті поклонялися Сонцю — Ра і Місяцю — Баст. Тотемами були ібіс, змія та кіт. За кілька тисяч років на іншому континенті знову виник культ Сонця — Інки. Символом його став ягуар — Сонячний Кіт, його плямисте хутро уособлювало сонячні плями. Саме з клану Ягуара виходили правителі й жерці. До речі, обидва культи об'єднує ще дещо: віра в переселення душ і пришестя Білої людини — Месії. В інків це був Віракоча. Саме від Віракочі, за їхніми легендами, походять люди з клану Ягуара. Так само в легендах усіх зниклих народів присутні цікаві постаті — Прадавні, що існували раніше від Первісного Хаосу. Багато хто з учених вважає ці легенди відголосками певних реальних подій. Я вивчала це питання.

— І що?

— Нічого особливого. Торі, не май інших за ідіотів. Щось трапилось у джунглях із вами трьома. Що саме?

— Без коментарів.

— У тебе багато що без коментарів, помітила? А результат відомий: навіть там, де очевидний плюс, ти ставиш мінус.

— Послухай, що тобі до мене? Чого ти до мене лізеш? Скоро все скінчиться, ми розбіжимось і ніколи більше не побачимось. Я зі своїми проблемами якось сама впораюсь.

— Ти впевнена?

— Абсолютно. Мені це завжди вдавалося.

— Ось так просто, еге ж? А ти коли-небудь навчишся думати про інших, чортова егоїстко? Що відчуває Роза, коли тебе місяцями не чути? Вона божеволіє від тривоги, бо хтозна, якими нетрями ти блукаєш! Ти про Еда подумала — він же любить тебе?! Про мене, зрештою…

— Не тисни мені на психіку.

— Тобі натиснеш, аякже! Ти собі такий панцир відростила… Якби ти знала, як я зраділа, дізнавшись, хто ти така! Я думала, що ми зможемо якось порозумітися.

— Різдвяний пиріг, ялинка й індичка на День Подяки? Бартон, ти здуріла? Я не годжуся в члени вашої поважної родини. Я взагалі не годжуся в члени будь-якої з ваших родин, такі ви всі переконані у своїй абсолютній винятковості й богообраності. Вам ксенофобію передають разом із кольором шкіри! А мені плювати на вас усіх, ясно? Ви мені теж не дуже до шмиги. Я не набиваюся, ще б чого! Так було з Гарольдом, так було з Кеном, так само буде з Едом і з тобою. Ви всі мені чужі. Я живу так, як мені подобається.

— Он у чому справа…

— Тільки не розігруй розуміння. Це просто огидно.

Я беру сумку, перевіряю зброю. Ось ніж із Віль-Таена. Він має бути напохваті.

— Чого ви сваритесь?

Наш гостинний господар нарешті з'явився. Цікаво, нащо він нас запросив? От ніколи б не подумала, що можна запросити в гості потенційних викрадачів твоєї машини.

— Гарний ніж. Можна подивитись?

Я простягаю йому ножа. Мені не хочеться розставатися з ножем, та не хочеться і здаватись невдячною. Цей чоловік виручив нас у скруті, хоча не мусив, навіть навпаки.

— Не думав я, що мої очі побачать щось подібне, — він вражено дивиться на зброю. — Ти хоч знаєш, що оце маєш у руках і скільки це коштує?

— Кілька десятків життів.

— Маєш рацію. Продавши цього ножа, ти забезпечиш себе на все життя, і не тільки себе. Я не знаю навіть, кому до снаги його купити…

— А я його не продаю.

— Он як? Навіщо ж він тобі?

— Дивне питання. Хороший ніж, зручний для мене. Я ним користуюся.

— Ти хочеш сказати, що ти ним ріжеш хліб?

—І хліб теж. Це просто ніж. Мій ніж. Він не продається.

Я забираю ножа з рук зброяра. Старий якось дивно дивиться на мене, наче вирішує, чи я божевільна, чи просто дурепа. Та я не те й не інше, просто я не міряю все грішми. Він ніби також, та для нього, вочевидь, усе-таки є й винятки.

— Ти завжди була шаленим дівчиськом.

Та я його не слухаю. Хтось стоїть під дверима квартири. Я чую чийсь подих, звідкись ідуть гарячі хвилі агресії, я відчуваю їх. І я просто зараз мушу вирішити, що робити. Найкраще буде просто вистрибнути з вікна. Та от чи варто брати з собою Керстін? Вона водить мене за носа. Зрештою, я досі ні в чому не впевнена.

— Що?..

Вона стривожено зазирає мені в очі, потім швидким рухом витягає револьвер. Вона теж любить револьвери. Знаєте, чому? Бо стріляні гільзи не розлітаються увсебіч.

— Там.

Я киваю в бік вхідних дверей. Господар незграбно повертається до нас, потім мовчки вказує на балкон.

— Невисоко. Спуститесь по винограду.

— А ви?

— Не зважайте, мене не зачеплять. Зрештою, двом смертям не бувати. Ось, візьміть, це я для вас зробив… Тільки після твого красеня мій тобі здасться не таким уже й гарним, та він надійний.

Він простягає нам ножі в піхвах, ми беремо їх. Він підштовхує нас у бік балкону:

— Швидше. Я вимкну світло, вже темно, проскочите Віко, дворами пробирайтесь до інтернату, там загубитесь.

— Дякую.

Ми вискакуємо на балкон. У кімнаті гасне світло, у квартирі лунає дзвінок. Я намагаюсь не думати про те, що чекає на нашого рятівника. Я потім про це подумаю.

— Обережно. Я перша, — я одпихаю Керстін. — Я трохи легша, проб'ю дорогу, ти за мною. Що ти там робиш?

— Одяг наш зі шворки знімаю. Тепер я знаю, як нас знайшли. Старий виправ наш одяг — хтось помітив, що сушиться.

Тут зовсім не високо. Я стрибаю на землю, поряд приземляється Керстін. Я чую грубі голоси нагорі в кімнаті, та нам треба йти.

— Візьмемо їхню машину. — Керстін рушає до потужного джипу. — Підстрахуй мене.

Я озираюсь навколо. За вікнами, що наливаються світлом, вирує життя. Он біля сусіднього під'їзду сидять якісь бабці. Здається, вони незмінні. І ритм життя той самий.

Глухий удар — то Керстін пригостила водія чимось по макітрі.

— Затягни його назад і зв'яжи. Та залазь швидше!

Машина зривається з місця, я важко тягну непритомне тіло чоловіка назад. Чим мені його зв'язати? О, чорт!

— Йому гаплик. У нього з вуха тече кров. Ми ні про що його не розпитаємо. Поверни праворуч — ось, гальмуй. Та не сиди, а допоможи мені!

— Що тут?

— Лікарня. Покладемо на ґанок, хтось підбере.

— Величко, ти звихнулася на пункті медицини.

— Я клятву давала, ясно тобі?

— Боже ж ти мій, невже це для тебе важливіше за власне життя?!

— Так. Я не лишаю поранених напризволяще.

— Торі, тобі дадуть орден імені Матері Терези.

— Я його тобі в зад запхну.

— Звичайно, бо у твій навряд чи влізе.

Машина їде вулицями, Керстін зосереджено мовчить.

— Ось тут можемо спинитися.

Це парк. Тут колись були гойдалки, продавали морозиво, було завжди повно дітлахів, а вночі ліхтарі освітлювали затишні алеї, прикрашені гіпсовими бюстами письменників і поетів. Колись ми з Наташкою отут, під погруддям Пушкіна, намагалися викликати його дух. Років по дванадцять мали тоді. Викликали-викликали та й плюнули. А тепер я думаю: може, щось неправильно робили? Хтозна.

— Куди тепер?

— Помовч. Я маю подумати. — Керстін роздратовано стріпує волоссям. — Треба б десь хоч руки помити, бо після того типа може причепитися що завгодно.

— Еге. Наприклад, проказа.

— Так, чорт забирай, як я про це не подумала?!

— Я пожартувала!

— Я розумію, але теоретично така можливість не виключена.

— А практично — дорівнює нулеві. Ось у пляшці є якась вода.

— Вони пили її просто з пляшки. У роті в них могли бути хвороби, тож тепер це не вода, а біологічна зброя.

— То пошлімо її до Китаю.

— Тобі все смішки! А чи знаєш ти…

— Керстін, я лікар, ти не забула? Я все це знаю, як і те, що ти зараз ламаєш комедію. Давай, колися, бойова подруго. Є якийсь план, я у вас — просто фланговий пішак, то в чому полягає задум?

— Не розумію.

— Не бреши мені. Керстін, якщо ти мене змусиш, я тебе вб’ю. Я не хочу цього, але ти не лишаєш мені вибору. Кажи негайно, де мої хлопці й Наташка? Навіщо ти влаштувала цю комедію з приїздом в Україну? Тут немає ніякого Курта, ти це добре знаєш. Може, хтось і пов'язаний з ним, та його самого тут немає.

— Тепер є.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що чула.

— Докладніше.

— Гаразд. Але справа досить заплутана.

— Я розберуся, не вчорашня.

— Перша частина історії тобі вже відома — до того моменту, як ти опинилась на нашій базі. А от друга частина… Справа в тому, що разом із тобою в джунглях побували досить поважні особи. А саме — Брекстон і Гікслі. Але й цього мало. Чи відомо тобі, що батько Едварда Краузе — один із найвпливовіших газетних магнатів? А родина Луїса не остання в політиці й бізнесових колах обох Америк? А тепер рахуй до трьох. І Брекстони, і Гікслі розповідають про вас жахи, і не вірити їм немає підстав. Дивись: тебе поранили в Ла-Пас, а вже за пару годин ти таке виробляла у Нью-Йорку, що я, чесно кажучи, злякалась. Як ти думаєш, що треба зробити? Правильно, вивчити. Але без вашої згоди це неможливо, а такої згоди довелося б чекати довго. Силоміць теж не можна: тато Краузе, мама Домінґес і численна родина Левін будуть захищати своїх непутящих діток.

— Особливо родина Левін!

— Уяви собі! Вони тебе недолюблюють, та своїх не здають. А часу в нас обмаль. Якщо інформація про вас вилізе, інші спецслужби теж схочуть повивчати. Але там уже вашої згоди питати ніхто не збирається. Що треба зробити? Треба, аби об’єкт вивчення потрапив на територію, де плюють на закони, але є солідна наукова база. Росія не підходить, може перехопити ініціативу, а Україна — ідеально. Тут можна купити всіх політиків гуртом і вроздріб, причому зовсім недорого. Треба сплести для вас правдоподібну казочку, а далі — справа техніки. Подобається розклад?

—Іти знала — і спокійно посилала мене сюди?!

— Я не знала. Мені теж сплели казочку про Курта Монтою. Я подумала, звела факти докупи і зрозуміла, що вас забавляють, як дітей, щоб потім узяти без проблем, наляканих і готових до співпраці. А мене підставляють разом із вами.

— Я маю вірити тобі?

— Я дещо тобі розкажу. Вісім років тому я сама стала піддослідним кроликом в одній із секретних лабораторій. Чотири роки я жила під іншим ім'ям, в іншому оточенні, не усвідомлюючи себе. Потім дещо трапилось, я побилася в машині, травма голови і все таке — і після повної амнезії спогади повернулись до мене. Я зрозуміла, хто я, згадала Еріка… Усі ті роки він не переставав шукати мене. Він побудував той будинок на острові, вірячи, що я повернуся. Тому не можу я віддати вас на досліди. Батько добре це знав і вирішив використати мене всліпу. Він мене недооцінює, гадає, що за кілька років більш-менш спокійного життя я дещо втратила кваліфікацію, та я татка розчарую.

— Але щось іще?

— Так. Щось іще. От не малюй чорта на стіні, бо з’явиться. Курт десь недалеко, і він настроєний серйозно.

— З чого ти це береш?

— А просто звела все докупи: оті трупи біля смітника, бомба під капотом і ще дещо.

— Що ще?

— Наприклад, те, що наших друзів мали транспортувати до Києва, а контейнер зник.

— Як це — зник?

— Отак. Я маю повідомлення від одного з моїх тутешніх друзів. Запит про контейнер дістали відповідні служби, також дали опис «вантажу». Усе збігається. Доки ми блукали містом, їх оточили і завантажили в контейнер. Це були люди, що працювали на нас. А потім — усе. Де подівся контейнер? І що то за люди розшукували тебе в місті? Саме тебе, Торі. Хто заплатив Асланові? Мій приятель Вольдек орієнтується в місцевому злочинному світі, і він не помилився в приналежності тих пошукачів до банди такого собі Аслана — казав Вольдек, неприємний тип, готовий на все задля грошей.

— А Вольдек твій — то просто втілення чистоти й законослухняності! Господи, все так заплуталось!

— Розплутаємо. Нам зараз треба рухатись одразу у двох напрямках. Нейтралізувати Курта і знайти своїх.

— Гадаю, загальний напрямок один.

— Можливо. А з татком я сама перетру питання.

— Усе ясно. Труну можна замовити у Скапа, на 42-й Східній вулиці, там пристойно й недорого. Вінки якого кольору йому сподобаються, як ти гадаєш? Думаю, лілеї будуть недоречні…

— Гадаю, троянди, бажано червоні. А втім, до цього, може, не дійде.

— Але куди нам тепер?

— Тут можна почекати, подумати. А ще краще — взяти язика, — вона зловісно посміхається. — Я тобі не казала? Я добре вмію ставити питання.

— Тобто ти катуєш полонених?

— Можна й так сказати. Так, саме катую. Є купа способів зробити людині нестерпно боляче, але при цьому не пошкодити нічого важливого, і це може тривати досить довго — якщо підійти з розумом. Так довго, що розколеться навіть сліпоглухонімий, розумієш?

— Це без мене.

— Авжеж. Хто б говорив! Усі ви однакові — чистенькими хочете лишатись, і на хрін сісти, і рибку з'їсти! А не виходить так, розумієш? От не виходить, сама багато разів намагалася, все дарма. Закон джунглів такий: або ти, або тебе. Розумієш, усе це просто така гра, але правила завжди однакові. У кожного свої, але загалом — однакові.

— Філософія. Краще поміркуймо, хто б міг поділитися з нами враженнями.

— Гадаю, Аслан, власною довгоносою чорнопикою персоною.

Ми перезираємось, і я розумію, що зараз ми нарешті маємо щось спільне. І це спільне десь сидить, заливає сливу. І я, мабуть, знаю, де.

— Тут є такий собі ресторан. «Кристал» називається. Гадаю, наш красень сидить саме там.

— Показуй дорогу. Я за кермом.

— Чого це ти?

— Бо я вже тут сиджу.

— Але мені простіше їхати самій, ніж командувати тобі.

— Торі, я за кермом.

Чорт із тобою, Бартон. Хай тобі чиряк на заду вискочить. Я поки що погоджусь із тобою, а там видно буде.

— Отут.

«Кристал» — паскудна діра, та для такого містечка, як Нікополь, — просто знахідка. Це певний бренд, під яким товчуться повії, злодії, рекетири, аферисти та інші порядні люди. І, зрозуміло ж, типи на кшталт Аслана саме тут з'ясовують, хто з них є більшою купою лайна. Он він сидить, смердить на весь зал, стіл накрили, як у Грузії, — ще б пак! Самі чорнопикі навколо, потолоч, понаїжджали, псують повітря і взагалі. У Штатах не люблять негрів і мексиканців, а тут маємо цих — невелика різниця, та якщо вибирати між неграми й кавказцями, то я особисто голосуватиму за негрів. Вони хоч не вдають із себе білих людей.

Керстін іде до бару, похитуючи стегнами. Сорочку зав'язала під грудьми, волосся розпустила — боже ж ти мій, та її флюїди навіть я відчуваю, а вже ті, неповноцінні, — поготів, спинним мозком! Асланові очі стають рогом, а вона, купивши цигарок, сідає за вільний столик. Ага, клюнуло! Від столу, де зібралися гості з гір, офіціант уже сурганить тацю з вином і виноградом. Теж мені оригінал, чорт забирай! Винограду твого вона не бачила.

А ось і сам винуватець свята. Досить високий і вже немолодий, з відчутним черевцем і мішками під очима. І, звичайно ж, ніс. О, цей ніс варто було б занести в книгу рекордів! Величезний, червонястий, як член у племінного бугая, він нависає над підборіддям і визивно посмикується. Гидота.

Я спостерігаю за всім з-за дверей. Ми трохи посварилися, та мені довелося визнати, що Аслан швидше клюне на безперечні й однозначні стійності Керстін, ніж на мою духовну красу. Так і є. Он він уже йде за нею, а вона так хитає стегнами й вигинає стан, що зараз, їй-богу, станеться землетрус. Як казав колись Петько — вміє, падлюка, не отнять!

Я пірнаю в машину. Ось Аслан вантажиться на заднє сидіння — Керстін визивно треться об нього, він сопе й поширює таке амбре, що мене аж піднуджує, хоч я людина звична. Я натискаю на педаль газу, на задньому сидінні метушня, ось задзвонив мобільник і Аслан щось гавкнув по-своєму — от і добре, саме це нам і треба, мабуть, сказав їм: потрахаюсь і прийду. Як він здивується, коли побачить, що все зовсім не так!

А те, що все зовсім не так, мені вже ясно: глухий удар, сопіння припинилось, а сморід уже очі виїв.

— Їдь у якесь тихе місце.

Та їду, що мені лишається? Їду… Це місто я знаю, як власну кишеню. Попри те, що воно змінилося зовні, попри те, що країна не та, але ця каштанова алея така сама, як тоді, коли ми з Наташкою були малими й щасливими, і ця площа, де раніше на свята монтували трибуну, а люди проходили повз неї святково-п'яними колонами — площа така сама, і гастроном на розі, і… Тут я вдома. Тут я серед своїх. І я не належу більше всьому цьому, бо колись мені подарували яскраву іграшку — цілий світ, а я, перебуваючи в поганому гуморі, просто запхала її до кишені. А тепер, приїхавши сюди, випадково знайшла і здивувалась — Боже, який гарний світ, що починається тут! І душа моя скімлить за ним…

— Гадаю, тут досить тихо.

Це — межа міста, ось темніє посадка. Тут, припади нужда, ми й труп заховаємо, шукай його потім! Власне, про що це я?

— Допоможи мені його витягти.

Я хапаю Аслана за ноги й тягну. У нього довжелезні шкарпетки, він важкий і огидний.

— Обережно, він потрібен мені живим.

Керстін спритно примотує Аслана до товстої акації. Скотч голосно рипить, а вона обмотує клієнта якнайміцніше: руки заводить назад, ноги — кожну окремо, із знанням справи. Стратегічний простір — груди, живіт і нижче — лишає для відкритого спілкування. Мені трохи млосно, бо зараз доведеться бути свідком процедури досить неприємної. Мені доводилось лікувати людей, що вижили після тортур, і я все думала, що краще б їм померти. Тортури ламають людину. Ніхто не здатен витримати тортур, це я вже точно знаю. Колись, вивчаючи в школі «Молоду гвардію», я потай думала: «Ніколи б не витримала!» — і ненавиділа себе за легкодухість. А тепер знаю: то, мабуть, правда, хоч і не вся. Складне питання, та нема часу в нього заглиблюватись: он уже Керстін обливає Аслана водою з пляшки, що лежала в машині, — я гадаю, біологічна зброя йому зараз зашкодить найменше.

— Торі, йди погуляй.

— Ні.

— Як хочеш. Але якщо ти спробуєш мене зупинити, нарікай на себе. Розпали багаття і принеси з машини каністру, у багажнику стоїть.

Я не буду її спиняти. Аслан зараз єдиний, хто має якусь інформацію про хлопців і Наташку. І я впевнена, що просто так він нам нічого не скаже — виключно з упертості. Он він, дивиться на нас, членистоногий. Бачиш, до чого довела твоя огидна хтивість? Невже ти справді думав, що така жінка як Керстін дозволила б тобі до себе доторкнутися? Навіть якби в неї не було Еріка? Навіть якби ти лишився останнім із чоловіків на всій планеті і від спаровування з тобою залежала б доля людства? Хай краще ніякого людства не буде, ніж воно буде таким, як ти!

— Ви обидві….

Далі йдуть слова, яких зазвичай не говорять у присутності леді. Я змовчу, звичайно, що мені? Зараз ти, голубе, кричатимеш на різні голоси, а якщо в Керстін забракне духу, то я сама коло тебе попораюсь. Я нестямлюся від того, що ті, кого я люблю, десь у небезпеці. І ти мені скажеш, сучий сину. Скажеш, куди ти дінешся з підводного човна…

— Торі, ти добре подумала?

— Не гай часу.

Вона задумливо дивиться на Аслана, в її очах витанцьовують вогники — я таки запалила купу галузок, хлюпнувши на них бензином із каністри.

— Хто тобі заплатив за те, щоб ти знайшов цю жінку? — Керстін бере мене за руку. — Якщо скажеш одразу, уникнеш болю.

— Я знаю, що таке біль. — Асланів ніс хитнувся. — Не тобі розказувати мені про біль. А от коли я тебе…

— Облиш. Не буде того «коли». І зараз я тебе, а не навпаки. Давай, мій солоденький, розкажи мені.

— Пішла ти! Я тебе спочатку сам трахну, а потім хлопцям віддам. А потім…

Вона робить тонкий надріз на його обличчі. Цівка крові стікає, ще надріз, ще…

— Ти, садистко, я тебе вб'ю, чуєш!

Вона не зважає на те. Вона нарізає його на локшину — а він лається.

— Ми тільки почали, генацвале. Кров'ю ти не стечеш — моя сестра чудовий лікар, вона знає, коли мене зупинити, всі ці рани болючі, та не смертельні. Бачиш, он прут залізний гріється? Не ти мене трахнеш, а я тобі його в зад засуну, хочеш? Ти ж любиш гаряченьке? Буде достатньо гаряче. А поки що я тебе каструю, а Торі обробить рану — і ти виживеш.

Вона розрізає на ньому штани, на світ визирають величезні синюваті геніталії. Не знаю, як там Керстін, а мені хочеться блювати. Чорт, це трохи занадто для мене, та я розумію: якщо зараз його не зламати, Ед може загинути. І Луїс, і Наташка, і Вольдек теж.

Хрипкий чоловічий крик розтинає тишу — то Керстін робить невеликий надріз на причинному місці нашого гостя. Я бачу, що той надріз далеко не фатальний, просто подряпина, та нашому полоненому, вочевидь, здається, що його мозковий центр уже відтяли. От і добре.

— То як, може, скінчімо процедуру? Одне я вже відрізала, ще один рух — і тебе візьмуть до хору хлопчиків, будеш там солістом.

Керстін приміряється ножем і робить іще один надріз, так само далеко від потрібного місця, та Асланові, вочевидь, так не здається. Його очі зовсім білі від жаху, ногами стікає кров — він не може оцінити розміри збитків і думає про найгірше.

— Давай, Аслане, скажи мені. — Керстін розстібає ґудзики сорочки. Її пружні груди довели б до гріха навіть камінь. — Дивися, красеню, ще трохи — і це тебе вже ніколи не цікавитиме. Скажи мені.

Вона знову береться до ножа, приміряючись. Ревище Аслана б'є мені в вуха:

— Так, о Боже, так, я скажу! Благаю, не треба, не роби цього!

Він схлипує й тремтить, ногами стікає сеча і заходить у рани — мабуть, з нього вже досить. У тортурах головне — психологічний тиск. Біль має поєднуватися з жахом і приниженням, тому навіть спогад про це ламає життя назавжди. Мені його не шкода. Він міг би лишитись у Грузії й вирощувати виноград, а натомість приїхав до України й чинив тут неподобства на правах господаря. Ото вже правда: пусти свиню за стіл, а вона й ноги на стіл.

— Якщо ти збрешеш, я повернусь і завершу процес. І дістану тебе так само легко, як і сьогодні, розумієш?

— Ні, ні, благаю, я скажу, справді, скажу…

Мені хочеться пити, я втомлена й брудна, а Керстін зараз збожеволіє від огиди. Та нам потрібна інформація. І він розказує, гикаючи і схлипуючи, а в мені закипає лють.

Перед тим як він знепритомнів, його знудило.