Дух джунглів

8

Будинок вигулькнув перед нами, як стій та бач. Отаке моє щастя. Десь тут мають бути прадавні інкські міста, святилища й храми, а натомість серед лісу розкинувся будинок — такий собі мавзолей в іспанському стилі. Мабуть, хтось там, нагорі, вирішив, що досить з нас руїн.

—І що це таке?

— Будинок. — Луїс сідає на камінь. — Індіанці говорили, що в цьому будинку Педро тримає тих, хто був у літаку.

Ед стрепенувся, як бойовий кінь, що застоявся в стайні. Я вже знаю, що він хоче сказати, тому скажу перша:

— Ми туди не підемо.

Але я вже знаю, що підемо. Я розумію, що вдруге покинути їх буде… якось негарно. Власне, ще кілька днів тому мені б це й на думку не спало, та щось змінилося. Мабуть, благородні порухи — така собі лихоманка, це я від Еда заразилася, не інакше.

— Це божевілля.

Але мої слова нічого не змінять. Світ знову робиться чітким до нестями, запахи та звуки навалюються на мене. Чорт, ну й не щастить! Ми підемо туди, нас неодмінно помітять, упіймають і вб'ють. Та навіть якщо припустити, що ми знайдемо тих невдах, що з того? Навіть якщо припустити, що нам поталанить витягти їх звідти, мені зовсім не хочеться продиратися джунглями в товаристві Брекстонів і Гікслі. Ми повернулися туди, звідки й починали. Либонь, від долі не втечеш. Але з мене досить неймовірних припущень. Ми туди не підемо, бо це буде самогубством.

— Як собі хочете, а я туди не піду. Це дурниця. Луїсе, послухай мене. Той будинок охороняють, я впевнена, і набагато краще, ніж Білий дім. Крім того, звідки б індіанці мали точну інформацію? Ні, я хочу, щоб ми просто зараз пішли геть.

— Маєш рацію, Торі. — Луїс підводиться й бере свій наплічник. — Та проблема в тому, що ми повинні туди йти. Хіба ти не розумієш?

Я розумію. Здається, мене відвідала така неприємна гостя, як совість. Не знаю, кому я цим завдячую, але я з нею боротимусь. Совість для мене — просто рудимент, на кшталт апендикса.

— Нас упіймають і в кращому разі повбивають.

— Ні. Ми будемо обережні. — Ед зазирає мені в обличчя. — Ми вже один раз покинули їх, ми не можемо…

— Можемо, ще й як! Ви що, блекоти наїлися? Чого ми туди поліземо? Там повно охорони, камер стеження, нас неодмінно помітять. Ми не знаємо розташування кімнат, ми навіть не знаємо, де їх тримають! Та чи вони ще там, хтозна. Ви пропонуєте мені йти туди за таких умов? То йдіть самі, тільки залиште мені харчі — вам вони більше не знадобляться.

Обидва мовчки дивляться на мене. Ні, хлопці, я в такі ігри не граю. Я сідаю на камінь і вдаю, що мені байдуже. Я не піду туди. Я чітко знаю, що це буде помилкою, виправити яку ми не зможемо. Невже вони не розуміють?

— Добре, ти маєш рацію. — Луїс скидає мені до ніг свій наплічник. — Зрештою, почекаєш нас тут. Ходімо, Еде.

— Ходімо. Зачекай нас тут, Торі. Тільки не їж усіх консервів, живіт заболить.

— Турбуйся власним животом, ідіоте. Ви навіжені, обидва.

Вони йдуть, а я залишаюсь. Мені скоро стане самотньо і страшно, тому я одразу наступаю собі на горло — байдуже, я ж так і планувала, йти самій набагато безпечніше, а з цими двома я повсякчас потрапляю в халепу. Урвища, привиди, землетруси, стрілянина… Незабаром ніч, і я мушу десь знайти собі прихисток.

Я дістаю театральний бінокль. Я завжди маю його при собі, хоч він маленький, та хтозна, де може придатися. І от, нарешті, знадобився. Цікаво, де ті двоє йолопів? Наче й години не минуло, як пішли, а от уже не видно. Ага, ось!

Вони спокійнісінько сидять за великим каменем, Луїс теж дивиться в бінокль. Благородні лицарі Круглого столу! Едове божевілля заразне, як вітрянка. От нащо я сиджу тут? Адже маю йти! Уже спадають сутінки — тут, трохи вище над рівнем моря, сутінки є, але короткі. Що вони там розглядають? Звичайно, це розумно — придивитися до місцевості, якщо взагалі можна назвати розумним іти просто до рук тому, хто тільки цього й прагне.

Хтось торкається мого плеча, я рвучко озираюся. Чорт, не можна так лякати людей! Це великий ягуар. Але я його не боюсь, а просто гладжу його хижу голову. Він зі мною однієї крові…

— Бачиш, які йолопи! Покинули мене саму.

Хоч комусь же треба поскаржитись? Отож. Ягуар теж жива істота, можливо, навіть мисляча. Він дивиться на мене яскравими очима з круглими зіницями — зовсім як у людини. А в Еда очі блакитні… Чорт, невже Ед подобається мені? Я не знаю. Я не хочу про це думати. Ягуар треться головою об мою долоню і лягає поряд. Що ж, любий, твоє товариство мені цілком приємне.

Я знову беруся до свого бінокля. Шкода, він зовсім не розрахований на такі справи, та це в будь-якому разі краще, ніж нічого. Ось вони пробираються заростями — а там унизу невинно біліє піжонський будинок кольору кокаїну, вкритий зеленою черепицею. Мені дужче подобається червона, та тут, визнаю, зелена доречніша — з різних міркувань. Але як ви збираєтесь туди пролізти? Та навіщо? Вас туди приведуть.

Четверо чолов'яг у камуфляжних костюмах виростають, наче з-під землі. Один штовхає Луїса в спину цівкою рушниці, інший лупить Еда під дих. Так, офіційну частину можна вважати завершеною. Я знала, що так буде. Тому я досі тут, а вони… Власне, я розумію, що піду по них, але ще не зараз. Хай їм тим часом добряче натовчуть їхні аж надто гарні пики, може, трохи розуму просотається крізь тріщини в черепах.

— Бачиш, як воно? І тепер я маю їх виручати. Скажи на милість, воно мені треба?

Ягуар підводиться і рушає крізь зарості. Що ж, де пройде він, там пройду і я. От тільки наплічники їхні приховаю недалечко — хтозна, хто тут іще вештається, покрадуть речі, що потім робити?

Я завдаю на плечі свій наплічник — він майже пустий: інструментів я не залишу, хай там що, хоч каміння з неба. Так, треба обережно, тут повно всяких гадів. Я навіть чую, як шурхотить по стовбурі дерева черево пітона. Я чую, як вовтузиться в гнізді якийсь птах, а павук снує павутину. І в сутінках усе так добре видно. Ось тут сиділи Ед і Луїс, я відчуваю запах Едового лосьйону для гоління. Піжон! І Луїс не кращий. Понабивають вам морди — так і треба. Я ж казала, що так буде. Чого їх чорти понесли до того будинку? Хай би там Гікслі і Брекстони голосували далі, мабуть, досі сидять, сперечаються, хто з них розумніший. Цікаво, китаянка має право голосу?

Ягуар майнув крізь зарості папороті, і мені нічого не лишилось, як іти слідом. Чийсь крик перейшов у булькання: комусь сьогодні зовсім не поталанило, стати на дорозі великого кота — фатальна помилка. Чи просто знак долі. Я навіть не хочу на це дивитися, мені дуже ніколи.

Висока біла стіна. Я притьмом ховаюся за якийсь кущ. Іде охоронець, одягнений так само, як решта, тільки на голові червона пов’язка. Я пам'ятаю, як у нас колись дружинники носили червоні пов'язки на рукавах, а цей, бач, на голову нап'яв, аби було видніше. Що ж, мені добре видно. А ще я відчуваю цілий букет запахів — неприємних, дуже неприємних і просто жахливих. З гігієною тут завжди проблеми. Та й не тільки тут.

Ось він порівнявся зі мною, ось іще крок — мої пальці стають тверді і сильні, а його горло, мабуть, таке м'яке…

Ягуар метнувся з коротким риком. Прощавай, аміґо, вибач, так сталося. Мій плямистий друг трохи випередив мене, тож ти тепер — його здобич, хоча я ні в якому разі не пораджу йому тобою вечеряти без попередньої термічної обробки.

Теплий бік ягуара нагадує мені про мою подвійну сутність. Я зрозуміла. Отепер я зрозуміла до кінця, що вже ніколи не буду такою, як була. Я стала іншою, щось змінилося в мені — на генному рівні. Не знаю, як це сталося, та зараз і докопуватись не хочу, але десь у голові лунає пісня — я ніколи не чула її, я не розумію слів, та відблиски далеких багать за тисячі років сягнули мене — і ті багаття стали моїми, інші дороги покликали мене, і Сонце буде милосердним до мене… Господи, що я верзу? Мені ж це зовсім не властиво! Так само, як і обійматися з ягуарами.

Я йду вздовж стіни. Власне, я можу дістатись туди, та хтозна, що там. Я чую кроки й зупиняюся. Кроки за стіною. Комусь не спиться — а надворі ж ніч. А я б оце, якби дісталася до ліжка в будинку, проспала б, мабуть, і царство небесне — ще не було в мене тут, у джунглях, жодної спокійної ночі. Я, на жаль, веду активне нічне життя, як і годиться хижакам, та вдень мені теж ніколи. Чорт! І коли все це скінчиться?

Я підстрибую, підтягуюсь на руках і сідлаю стіну. Народ тут малорослий, тому й стіна — так собі. Двір широчезний і освітлений, попід стінами діжки з квітами, — фуксії кущаться там і тут, — альтанка, десь має бути басейн. Непогано влаштовано. Величезна тарілка супутникової антени схожа на корабель прибульців. Гадаю, тут десь є автономна електростанція, варто навідатись туди.

Я зістрибую у двір. Десь поряд є охоронці: я відчуваю запах, далекий від приємного, я навіть чую, як вони сміються; в будинку світяться вікна, тому я рушаю від куща до куща в бік кокаїнового палацу. Цікаво, скільки я ще пройду непоміченою? Це було божевіллям — лізти сюди, та ще завидна, суньголов. Я їх попереджала, та вони вважали, що все знають краще за мене. Великий непереможний мачо і пристойний хлопчик, що відчув себе героєм. Шмаркачі.

Великі скляні двері — бач, сучий син почувається навіть настільки безпечно, що й не зачиняє, хоч із такими охоронцями треба було б поберегтися. Ну, та це мені тільки на руку. Цікаво, де тримають тих бовдурів?

Я прослизаю в коридор. Він порожній, тільки чути, як десь працює телевізор. Ось чиїсь кроки — у дверях з'являється напівгола дівка, її невеличкі очиці лізуть на лоба, міміка видає твердий намір щосили заверещати, але ж я не можу їй цього дозволити? Отож. Тому щосили б'ю її в живіт. Вона не зможе закричати і не втратить свідомості, тож я розпитаю її про місцеві традиції гостинності, а вже потім торохну чимось по макітрі.

— Де полонені?

Вона дивиться на мене й хапає ротом повітря. Нема чого розпускати соплі, адже я тебе не вбила? Та мені щохвилини може урватися терпець. Навіть зараз: якась лють піднімається в грудях, а пісня звучить у голові — ще трохи, і я розберу слова…

— Де чоловіки, що їх привели сьогодні?

Я знову замахуюся, вона нажахано дивиться на мене. Або вона мені скаже, або я її вб'ю. Точно, вб'ю. Я страшенно люта, бо через тих двох ідіотів потрапила в халепу — знову.

— Койя…

Вона дивиться в очі ягуарові на моєму плечі. Господи, тільки не це! Знову божевільна індіанська дівка, зараз гепнеться навколішки, почне верещати… Та вбити її я тепер не зможу. Не знаю чому. Просто не зможу. Яка дурниця, сама собі не вірю.

— Гаразд, гаразд, тільки не починай цього!

— Койя!

— Добре, добре, Койя. Знаю, тільки досить уже. Скажи мені, де чоловіки?

— У підвалі.

Звичайно ж, а чого я хотіла? Як у кожному будинку, тут є підвал.

— Показуй.

— Ні, хазяїн упіймає нас. Треба сховатися.

— Дурниці. Я й сама знайду, де той підвал. Ти не викажеш мене?

— Ні. Не ходи туди, Койє!

Я натискаю на її сонну артерію — зовсім трохи, та тепер вона полежить спокійно, принаймні годину, а більше, можливо, й не знадобиться. Або я знайду своїх Сінчі, двох кретинів із половою в головах, або тутешні господарі знайдуть мене, і тоді це буде вже зовсім інша пригода.

Я поволі рухаюсь коридором, уздовж якого біліють двері. Що б там не казали, та в таких великих будинках незатишно. Тут достобіса прибирання, отож постійно крутяться якісь чужі люди. Ні, мені б це не сподобалось, точно. Таке життя, як у старорежимних королів, — навіть до вітру ходити на очах у зацікавлених глядачів. Де ж тут цей клятий підвал? Десь же має бути? Чути якусь розмову, та я не розумію ні слова. Треба було повчити іспанську, та я, як завжди, полінувалась. Якби ж знаття, що в кума пиття. Власне, в мене був свій резон: все одно за час своєї роботи я б вивчила більшість місцевих говірок, то й напружуватись не стала, але тепер це стало б мені у пригоді. Та що тепер шкодувати?

Сходи, що ведуть униз, виринули просто за рогом коридору. Гадаю, я обійшла будинок по периметру, доки дісталася сюди. Що ж, варто спробувати спуститися. І це не той випадок, коли від подальших дій гірше не буде. Якщо я спущуся, то гірше може бути, і набагато. Може стати зовсім погано. Але й тут стовбичити не можна: ану ж зараз хтось вийде, а в цьому коридорі сховатися нема де.

Я ступаю на сходинки. Чорт, у мене немає прийнятного вибору. Я повинна туди йти. А коли ми виберемося звідси, то я використаю весь свій запас ненормативної лексики, аби схарактеризувати розумові здібності деяких самовпевнених дурнів. Якщо ми виберемося звідси.

Я недовго спускалась. Ось вони, двері, і навіть не зачинені. Цікаво, що в нас тут? Нікого немає. На столі попільничка з недопалками, сигарети американського виробництва, палили двоє: недопалки розрізняються між собою, як два ніґґери, — на перший погляд однакові, а придивишся — ба, зовсім різні. Що ж, ідемо далі. Сходи ведуть униз, я рушаю вперед — чи вниз, хтозна, навколо тихо, надто тихо, аби я була спокійна. Гей, хлопці, ви де?

Він, мабуть, думав, що найрозумніший, бо не покликав по допомогу, а вхопив мене за волосся свою брудною рукою. Я вцідила кулаком йому в кадик, він забулькав. Досить молодий, зарослий чорним цупким волоссям, червонопикий і якийсь мокрий. Він ховався під сходами, сучий син. Буде тепер знати, як кривдити беззахисних жінок.

— Де ґрінґо?

Він мимрить щось незрозуміле. Німий, чи що? От таланить мені на язиків! Та я не втрачаю надії знайти того, хто буде мені корисним, а цього нового знайомого відправляю в обійми небуття. Гадаю, світ навіть не помітить його відсутності, а своє наступне життя він зможе використати продуктивніше, хоч я в цьому чомусь сумніваюся. Де ж вони, чорт забирай? Ось, уже щось чую… О ні, тільки не це!

— Джейку, негайно замовкни! Бракувало ще, аби ти…

— Заткни пельку, стара корово. Набридла.

О, це вже прогрес! Джейк нарешті знайшов спосіб заткнути матусю? Заради такого видовища варто було прийти сюди.

— Як ти смієш, я…

— Удавися своїми грішми, зрозуміла? Ще раз гавкнеш у мій бік — пошкодуєш.

— Бачите, містере Брекстон, яка тепер молодь?

— Меріон, ви мене денервуєте. Керрі, що ти робиш?

— Намагаюся спинити кров, бачиш, йому зовсім погано…

— Сам винен.

Отакої! Жовтопике стерво торкається котрогось із моїх Сінчі? Я видряпаю їй очі. Власне, мені до них обох і діла немає, але за ці кілька днів я, виявляється, їх привласнила — і от тепер сама себе впіймала на гарячому. Цього мені тільки бракувало! Ні, дзуськи, мене на такі речі й калачем не заманиш, знаю я, чим закінчується така романтика.

Я зазираю у невеличке заґратоване віконечко. Так, погані справи. Мало того, що Меріон притомна і в бойовому настрої, так ще Луїс із Едом у такому стані, що я просто не знаю, як поремонтую їх, а головне — як їх звідси витягну? Про те, щоб забрати з собою цілу компанію, навіть не йдеться: я не витримаю їх і за п'ять хвилин покличу найближчого ягуара або сама пристрелю — і погамую роздратування. Але чому це тут так безлюдно, де ж господарі? Невже лазять по джунглях, шукаючи мене? Це просто смішно. Зрештою, звідки їм знати, що я змінилася? Вони гадають, що я вчинила так, як і тоді, — просто здиміла. Ну, що ж, хай так. Але це все одно не розв'язує моєї проблеми транспортування. А ще ж ці добропорядні громадяни зчинять страшенний ґвалт, коли побачать мене. Гаразд, хай буде так, як є.

Я порпаюсь у замку ключами, що їх знайшла в кишені червонопикого спритника. Він усе одно вже не зможе мені завадити. Чорт, те, чого я найбільше не хотіла, — це зустріч із цими типажами. Вони дратують мене. От дратують — і квит. Хтось із них убивця, і я навіть не хочу знати, хто. Кожен із них годиться на цю роль. Навіть я, але за себе я впевнена, а от про них цього не скажеш. Тому треба бути обережною.

— Ви?! — Меріон аж підскочила. — Так я й думала! Бачите, а ви мені не вірили! Це саме вона винна, що все так…

Я мовчки даю їй добрячого стусана. Вона падає на підлогу й дивиться на мене, наче не вірить власним очам. Гадаю, це для неї абсолютно новий досвід. Та це нічого, все колись буває вперше. Вона замовкає, стиснувшись до стану мумії. Мене це вдовольняє. Посидь, стара, подумай про життя.

Педро не дуже сушив собі голову над зручностями для в'язнів: на підлозі плетені циновки, невеликі дверцята до вбиральні, вузьке заґратоване віконце попід стелею — оце й усе. Що ж, буває й гірше. Набагато гірше.

— Міс Величко, що це все означає? — Брекстон розігрує великого начальника. — Ви маєте нам пояснити, що все це…

— Нічого я не пояснюватиму.

Я схиляюся над Едом. Не таланить тобі, хлопче! Добряче вам обом дісталося, а я ж попереджала, що так трапиться. Треба було мене послухати, були б ми всі цілісінькі, далеко звідси, вільні й щасливі. Джунглі співали б для нас свої пісні, а великі коти чарували б своєю абсолютною довершеністю. А тепер ви лежите тут, як дві купи лайна, і що я маю з вами діяти?

Я беруся до справи. Китаянка мовчки асистує мені, а я пораюсь біля них, як мати Тереза. Щось у мені просто криком заходиться: тікай звідси, Торі, бо буде непереливки! Та я не можу. Поранені потребують моєї допомоги. У Еда зламана рука, розсічено в кількох місцях шкіру — чимось гострим і, маю надію, достатньо чистим, а Луїс у прямому сенсі втратив обличчя — замість нього суцільний синець, та й зуби, мабуть, уже не всі. Шкода.

— Ми повинні були спробувати…

— Заткни пельку, Еде, бо я за себе не ручаюсь. Якби ти не скиглив і не висував своїх божевільних теорій, ви обидва були б здорові й веселі, а я не прийшла б сюди. Іти можеш?

— Спробую…

— Та вже ж спробуй, інакше — я вмиваю руки.

— Послухайте, міс Величко, ви таки маєте нам дещо пояснити! — Брекстон трохи знизив тон. — Ці бандити дали нам зрозуміти, що їм потрібні саме ви. Саме вас вони шукали, розумієте? Що ви робите?!

— Виконую свої обов'язки. А потім піду звідси.

— Отак просто?

— Щось таке. Хто схоче піти зі мною, поводитиметься ґречно, як ні — мені ж легше. Затямте собі всі: жодному з вас я нічого не винна, тому…

— Вона тут! Сюди! Вона тут! Охороно!!

Це Меріон вибралась назовні й верещить, як недорізана. Мабуть, думає, що коли здасть мене, то її відпустять, ще й приплатять. Цікаво, нащо я їм знадобилась? Нінащо. Це брехня. Сучий син, що заварив цю кашу, сидить тут. Адже стюардесу було вбито. Якби не це, я б іще вагалась.

Раптом крик Меріон уривається. То Джейк наздогнав навіжену відьму й торохнув її по голові — або задушив голими руками, не знаю, та вереск припинився. Не впевнена, чи хтось прийде, бо за час свого перебування тут Меріон, далебі, всіх дістала. Я дивуюся, як вона, маючи таку прикру вдачу, дожила до такого віку — і навіть жодного разу бита не була. Мабуть, у неї таки справді багато грошей.

— Я допоможу.

Джейк і Брекстон підводять Луїса, китаянка підставила плече Едові. Ну от, умієте ж поводитись, як нормальні люди? То чого було комизитись і змагатися, хто вище насцить на стіну? Така вже в них, багатіїв, вдача.

— А ваша мати, Джейку?

— Хоче — хай іде, ні — то ні.

Слушна позиція. Як же треба було дістати бідолаху, що з усіх синівських почуттів у нього лишилося одне — бажання власноруч задушити неню! Не розумію: нащо народжувати дітей, щоб потім псувати їм життя? Чесніше зробити так, як колись зробила моя мати: не відчуваючи в собі материнського покликання, просто здала мене під опіку держави. У деяких випадках це — найкращий вихід.

— Я нікуди не піду.

Меріон уже очуняла й тепер люто світить одним оком — друге закриває гарненька гематома. Джейк одвів душу. За інших обставин я, може, засудила б його, та я трохи знайома з Меріон — досить, аби аплодувати йому стоячи.

— Ти завжди був нікчемою, як і твій батько, — нікчемою і залишишся. — Меріон тиче у Джейка сухим пальцем з облізлим манікюром. — Жоден з вас не втече, я буду рада, коли вас притягнуть назад. Тоді…

Що буде «тоді», я не чую, бо нагорі гримотять двері. Я чую, як кілька чоловіків спускаються до підвалу. Що, що робити?!

— Негайно назад, у камеру. Я замкну вас, а сама сховаюсь. А коли вони підуть…

Їм не треба двічі пояснювати. От тільки… Меріон.

— Я скажу їм, що ти тут, брудна іноземна сучко, скажу…

— Мамо, якщо ти рипнешся, я скручу тобі в'язи.

Я похапцем зачиняю двері, ховаю ключі в кишеню трупа під сходами, а сама пірнаю за купу якихось ящиків. Мій зір знову вихоплює пилинки в повітрі, а ніздрі відчувають сморід чужих немитих тіл і тютюну.

— Здається, мої люди трохи перестаралися, та все одно…

— Ваші люди, полковнику, мали дочекатись мене.

— Так, сеньоре Монтоя. Це моя вина, я помилився. Наступного разу…

— Отож. І не забувай цього. Наступного разу не буде, затям собі.

Я бачу їх. Двоє чоловіків у цивільному, охоронець у камуфляжній формі. І всі вони озброєні. Чорт, що відбувається? Яка накладка! Якщо вони мене тут знайдуть, нам усім буде непереливки. І я досі не знаю, заради чого було заварено таку кашу.

— Її так і не знайшли?

— Ні. Кілька трупів охоронців було навколо будинку. Схоже на роботу великого ягуара.

— «Схоже» чи то справді був ягуар? Хесусе, ти де?

Значить, того хлопця, що спочив під сходами, звали Хесусом? Добре мені діло… Утім, різниці немає. Зараз вони його знайдуть.

— Що за чортівня! Хесус мертвий!

Той, що його називали полковником, схилився над трупом. Ключі в нього в кишені, хлопче. Мене тут немає, зовсім. Чому мені не страшно? А мені не страшно.

— Ключі на місці. Схоже на серцевий напад.

— Не верзи дурниць. Цей хлопець не знав, з якого боку в нього серце!

— Та серце знало. На жаль, так буває. Він цілісінький, жодних пошкоджень, просто помер.

— Давай ключі. Що тут відбувається?! Ти отримуєш гроші не за те, аби моїх людей розривали ягуари.

Я чую, як гримотить замок. Вони зайшли до камери, охоронець лишився за дверима. Я тихенько підкрадаюсь до нього, ось він мене помітив, очі його лізуть на лоба — пізно. Ніж, надійний старий ніж устиг стати продовженням моєї руки, а жало його так давно не пило крові…

— Де дівка, я вас питаю?! Якщо не будете говорити, я почну вбивати цих людей, і тоді ви…

Скажений Педро захлинувся кров'ю — я вцілила ножем йому в потилицю. Чорт, не встигну вбити того, другого… Що це таке? Хтось про нього вже подбав. З темряви виринає напівгола індіанка, яку я лишила спочивати нагорі.

— Тобі треба поспішати, Койє.

Усе сталося тихо, ніхто нічого не чув… У гаражі, мабуть, є машина, та й телефон тут знайдеться. Треба вибиратися звідси.

— Швидко всі нагору.

Вони мовчки слухаються. Трупи мальовничою групою розташувалися на підлозі. Імовірно, небіжчик Педро вважав себе безсмертним. Усі ці багатенькі хлопчики та дівчатка, награбувавши грошей і дорвавшись до влади, наміряють собі два віки й поводяться відповідно, а потім страшенно дивуються, коли виявляється, що це не зовсім так. Що ж, тут нічого не зміниш, смерть — це найбільша остаточність.