Дух джунглів

14

Кімната велика, простора й залита сонцем. Білі стіни, білі меблі, мережані завіси на величезних вікнах, букет жовтих квітів у великій золотистій вазі на підлозі, теж білій. Шовкова постільна білизна м'яко відсвічує, і моя рука здається на ній зовсім чорною. І Він. Лежить біля подушки й дивиться на мене очима кольору міді, з чорними прозорими зіницями. Шовкові чорні вусики, м'яке навіть на сам вигляд хутро… Ніколи не бачила чорних британських котів. Бувають сині, фіолетові й блакитні, але чорні? Що ж, усе коли-небудь буває вперше.

Я не можу зрозуміти, де перебуваю. Я ніколи не була в цій кімнаті. І сорочки в мене такої не було. А за вікном видно океан. Он двері на балкон, треба встати й поглянути, але вставати не хочеться. Та я розумію: треба. Тому з гіркою бідою сідаю на ліжку. Тіло якесь мляве, кволе, наче я місяць каміння вантажила. І в голові видзвонюють мушки — ті, що літають перед очима.

— Чого дивишся? Давай, кажи мені, що це за пенати і чого це я лежу, як диня на баштані?

Він мружиться трохи зверхньо, потім зводиться та потягується, вигнувши спинку. Моя рука тягнеться погладити його, а він зовсім не проти. Добре ж, побавились — і годі. Я зводжуся з ліжка, мене хитає врізнобіч і хочеться пити. Он стоїть карафка з водою, на столику. Та до нього ще треба дістатись. Якщо триматися за бильця ліжка, то ось він, той столик, але карафка така важка, і я мало не плачу з розпачу: я не можу напитися, бо не здужаю налити води. Що ж це таке, чорт забирай?

Я йду до дверей, тримаючись за стіну. Ті двері так далеко… Та якщо я зараз сяду на підлогу, то не зможу встати. Чи зможу? Ні, ризикувати не буду. Двері прочиняються зовсім беззвучно. Я чую, як позаду кіт зістрибнув з ліжка. Нівроку! Наче яблуко-боровинка гепнуло в траву. Я виходжу в коридор — теж білий, з кількома дверима й картинами на стінах. Ніколи не подобалась мені оця мода на білі стіни. Для мене нічого немає кращого, як шовкові шпалери у квітках, і щоб завіси були такі самі. Ну, та смаки у всіх різні, на те ми й люди. Ось я зараз бреду коридором незнайомого мені будинку й розумію, що знову влізла в якусь халепу. Кудись я маю йти, когось шукати. Ось крісло, я трохи відпочину та подумаю.

На моєму плечі мружиться плямистий ягуар. Щось важке й тепле стрибає мені на коліна — а, це ти, чорненький? Боже ж мій, Ед і Луїс! І тітка Роза! І Гарольд… У грудях знову здіймається біль. Він знав, що робив. Він знав, що куля летить, щоб убити. І він погодився померти замість мене. Чому? Тому що кохав? Не знаю, чи я на таке здатна, та й він, можливо, теж не знав — до тієї хвилини.

Кіт вовтузиться в мене на колінах, вмощуючись клубком. Так затишно вміють скручуватись коти і більше ніхто. Отак уляжеться тобі на коліна пухнастий м’який клубок — і ти будь-де почуваєшся як удома. Що це за будинок? Останнє, що я пам'ятаю, — це як Ед несе мене до гелікоптера. А далі — все, пустка.

— Вона проспить іще кілька годин, — звідкись я знаю цей голос. — Просто нервовий зрив, стрес. Схоже, що вона вже багато років живе в повсякчасному стресі. Коли вона відпочивала востаннє?

— Не знаю… Ще в дитинстві, до приїзду в Штати, — у тітки Рози такий винуватий голос. Хто сміє робити її нещасною?

— То чого ви хотіли?

— Волтере, але ж…

— Керстін, люба, я все розумію, але людські організми влаштовано за єдиним зразком, і ніхто не зроблений із заліза. Остання пір'їна зламала спину верблюда — так сказано у Святому Письмі. Усе буде добре, нехай лише мине якийсь час.

— Який саме?

— Ну, місяць, може, трохи більше. Вона виснажена до краю. Шеф, точніше вам ніхто не скаже, хіба сам Господь Бог.

— То допитувати її не можна?

— Якщо ви маєте на увазі допит третього ступеню…

— Не блазнюй, Волтере!

— Моя перевага в тому, що я лікар, і всі ви, так чи інакше, опинитесь у моїх руках. Тому я можу дозволити собі трохи розважитись. Так от, моя вам порада: цю жінку допитувати не варто взагалі. Або вона добровільно скаже те, що вам треба, або ні.

— Гарна перспектива!

— Шеф, ви спитали — я висловив свою думку. Мені час їхати.

— То їдь. Дякую, Волтере.

Отже, вони мене таки впіймали. Так чи інакше, але впіймали. Де Луїс та Ед? І чому тут тітка Роза? І що тепер робити? Я знаю, що. Зараз цей Волтер зайде сюди — якщо зайде. Я дам йому відійти від кімнати, де сидять ці, торохну чимось по макітрі і дещо в нього запитаю. А там побачимо.

Я тихенько знімаю з колін кота і йду до кімнати, з якої щойно виповзла. Ось, кроки наближаються. Може, він іще раз зазирне до пацієнтки? То був би ідеальний варіант, я зберуся на силі і… Де гарантія, що мені це вдасться? Найдужче мені хочеться зараз упасти на ліжко й полежати. Та я не можу собі цього дозволити.

Він хороший лікар, так я й думала. Двері прочиняються, він заходить, очі його лізуть на лоба, та я б'ю його по голові карафкою — міцне скло, навіть не розбилося. Він падає на підлогу. Нарешті я нап'юсь води. У прочинені двері прослизає кіт. Байдуже, я нічого не маю проти його товариства.

Чоловік на підлозі не подає ознак життя, тому я виливаю на нього решту води. У мене обмаль часу, давай, хлопче, очунюй швидше. Його очі ображені й здивовані, не знаю вже, чого більше. Я сідаю поруч і стискаю коліньми його голову.

— Смикнешся — зламаю тобі шию.

Він злякано витріщається на мене. Треба ж такому статися — знову зустріти мене і результат зустрічі той самий. Це ж той здоровило, якого я відключила в санітарній машині, що везла мене до Нью-Йорка.

— Ти робиш помилку.

— От тільки не говори мені про помилки, Волтере. Кажи негайно, що це за місцинка, де мої хлопчики, і взагалі.

— Це острів Санта-Каталіна.

— У Каліфорнії?!

— Так. Послухай, тобі ніхто не хоче заподіяти зла, навпаки! Ми хочемо допомогти!

— Мені не потрібна нічия допомога, в мене все було добре, доки ви не з'явилися. Що тут робить Керстін Бартон?

— Вона тут мешкає.

Отакої! Добре ж оплачується робота федерального агента! Але це не так. Значить, Бартон має інші прибутки, і чомусь в акції нафтового концерну я не вірю.

— Де мої хлопці?

— Рибалять з Еріком.

Рибалять?! Що за дурня? Я тут займаюся справами, а вони рибалять? Та звідки я знаю, що цей тип каже правду? Мабуть, варто зламати йому шию і не морочити собі голову. Та я не можу. Тому просто злегка стукаю його потилицею об підлогу, і він непритомніє. Мабуть, струс мозку є, хоч і невеличкий. Треба його сховати, бо хтось іде. Кроки дрібні та швидкі. Зібравши останні сили, я тягну непритомного Волтера й запихаю під ліжко, а сама падаю на постіль. Серце шаленіє, наче я довго бігла. Душ би мені не завадив. Чорний кіт стрибає слідом за мною і вмощується біля подушки.

Двері прочиняються. Якщо Волтер прочумається просто зараз, матиму неприємність. Тому вдам непритомну. Кого це принесла лиха година?

До кімнати зазирає дівчинка років трьох. У неї світле волосся, блакитні оченята й цікавий ротик.

— Он ти де! Стівене, ходи сюди!

Хлопчик, одноліток дівчинки, міцненький і синьоокий, а кучеряве темне волоссячко розпатлане й розбишакувате. Діти заходять до кімнати, підходять до ліжка. Що їм тут треба?

— Ось він де, — дівчинка розглядає щось. — Треба його забрати.

— Він дряпається, — хлопчик замислено крутить кучерик. — Краще скажімо дядьку Тімові, що він тут.

Біда біду тягне. Треба було щільніше зачинити двері, аби дітиська не влізли, а тепер бачите, яка штука: Волтер трохи очуняв у холодку й заходився вилізати з-під ліжка, а малі заволали на два голоси так, що чути, мабуть, і в Канаді. У коридорі хряснули двері, кілька пар ніг тупотять сюди — мені нема де дітися, тому я притьмом прослизаю на балкон. Унизу шумить океан. Я стрибну вниз і, якщо випливу, повернуся сюди поночі. І тоді вже впораюсь остаточно з усіма проблемами.

— Торі, ні, чекай!

Той голос застав мене вже в польоті. Бартон, вкуси себе за вухо — я знову від тебе втекла. Та я повернуся. Чи ні? Океан затопив мені міцного ляпаса — я ніколи не любила воду поза межами ванної кімнати. І я розумію, що не випливу. Я вичерпала всі свої сили, всі котячі життя — оце вже вдруге я тону, але Луїс тепер десь далеко, і тільки Та-Іньї простягає мені руку з сонячного кола, та її пальці вислизають… Хтось інший міцно хапає мене за зап'ясток і тягне нагору.

Повітря таке солодке, та разом з ним до легенів потрапляє вода. Хтось тягне мене по воді, а я не бачу нічого… Кашель роздирає мене навпіл, не дає дихнути, тьмарить сонце.

Я вивільняюся з чиїхось міцних обіймів і бачу Керстін Бартон. Вона люто дивиться на мене і відпльовується. Нема чого витріщатися, Бартон. Я зараз тебе втоплю — і все, заспокоюсь.

— Навіть не думай, — її голос захрип. — Торі Величко, ти найбільша дурепа, яку я тільки зустрічала в житті.

Я мовчки натискаю їй на плечі, вона йде під воду. Та я заслабка, тому вона хапає мене й тягне за собою. Що ж, я згодна. Якщо такою ціною я позбудуся Бартон — я заплачу її. Тепер я розумію Гарольда. За деякі речі ціна одна: життя. І за любов, і за ненависть. А я ненавиджу Керстін Бартон, ненавиджу так, що згодна померти — аби тільки вдалось і її прихопити. А мені вдасться. Бо вже зелений присмерк джунглів застує мені очі. Та дівчинка в моїй кімнаті… смішна така. Хотіла кота забрати.

Хай їй грець, тій Бартон! Я тягну її нагору. Вона обважніла й нежива, а я тягну її туди, до сонця. Чорт забирай! Хай живе. Вона мляво схиляє голову — давай, кашляй, лярво така, коли вже я передумала! Я даю їй стусана в живіт, у груди, вона жадібно хапає ротом повітря, а я розумію, що не можу більше тримати її, зараз ми обидві потонемо. Вона відсапується, а я тримаю її. Тримаю з останніх сил, розуміючи, що це даремно, що ми все одно не допливемо до берега.

— Ти… — вона змучено дивиться на мене. — Ти просто божевільна, знаєш?

— Заткни пельку. А то я знову передумаю.

Ми пливемо, тримаючи одна одну. Сили залишають мене, але це нічого, дурня. Я буду плисти, доки зможу, доки вода сама не поглине мене. Нас обох.

— Ще трохи протримайся…

— І що? У нас відростуть риб'ячі хвости?

— Ерік… он його яхта, він іде по мене.

Яхта насувається, ближче, ближче — вітрила білі, тугі й живі, співучі. Вони теж люблять вітер мандрів, як і я. Але якщо я зійду на борт, утекти ще раз мені може не пощастити.

— Ти можеш повірити мені? — Бартон дивиться мені в очі. — Хоч раз у житті ти можеш комусь повірити, заразо ти така? Я не хочу тобі зла, Величко, навпаки. Чорт забирай, ти повинна повірити мені.

— Нічого я не повинна. Ти все брешеш, як і всі решта.

Хвилі штовхають нас, ми чіпляємось одна за одну, але це нічого не означає.

— Добре, я винна, — оце вже ближче до теми. — Але я ні хвилини не думала, що станеться те, що сталося, чуєш? Я уявлення не мала, що той літак упаде, що вам усім доведеться… Я не хотіла цього. Вибач.

— Керстін! — чути голос із яхти.

Вона вже близько, ось її борт — нам спускають мотузяну драбину. Якби ще знайти сили піднятися… Чорт із нею, з цією Бартон. Он вона, лізе попереду — якийсь чоловік хапає її, як найдорожчий скарб. Теж мені, щастя знайшов.

Та мені, зрештою, байдуже. Я не маю сил, аби подолати цю драбину. І не маю сил, аби триматися за неї — мої пальці зраджують мене… Міцні засмаглі руки хапають мої долоні й тягнуть нагору. Знайомі Едові очі, в Луїса волосся розв'язалось — мені так тепло з ними, так затишно…

— Торі…

Я обіймаю їх обох. Вони обидва потрібні мені — не як коханці. Вони мої брати, ми з ними йшли крізь джунглі, крізь смерті та зради, ми однієї крові — і ми можемо покластись одне на одного. А це найважливіше, що може бути в стосунках. А кохання… Це почекає, нам не горить. Якось воно буде.

— Що ти знову втнула? — Луїс посміхається. — І знову в негліже. Торі, топитися в цьому сезоні не модно, а в тебе це, здається, стає звичкою.

— Нічого. Зараз пристанемо до берега, все буде добре. Уявляю, як хвилюється твоя тітка Роза. — Ед сідає поруч, на палубу. — Нам треба нарешті все з'ясувати. Ми чекали, доки ти прокинешся. Приїхали Гікслі та Брекстони.

— Навіщо?

— Ти мала рацію, коли говорила, що той літак упав не просто так. — Луїс одягає мені на плечі свою сорочку. — Ти посиніла від холоду, застудишся ще.

Я шукаю очима Бартон. Он вона, в рубці. Біля неї стоїть чоловік — високий, чорнявий, вже немолодий, та в нього такі гарні, пронизливо сині очі, незвичайний малюнок трохи усміхнених уст, а постать струнка й гінка. Він красивий, підкреслено красивий, тією вродою, що її нечасто дарує природа чоловікам, а якщо вже дарує, то щедрою рукою. І цей чоловік дивиться на Бартон, як на втрачений і знову знайдений скарб. Так на мене дивився Гарольд — колись давно. Гарольд. Я не думала, що все буде так. Я вигадувала для нього дошкульні слова, а вийшло так, як вийшло. І нічого змінити не можна. Смерть — це вже остаточно.

— Хтось мені пояснить, що це все означає?

— Звичайно. — Луїс зазирає мені в очі. — Трохи згодом, добре?

— Чому?

— Тому що зараз тобі хочеться плакати.

— Ні.

— Це нічого не змінить, Торі.

Він має рацію, мені хочеться плакати. Але я не можу дозволити собі плакати, коли Керстін Бартон стовбичить на цьому світі — не хочу давати їй привід для зловтіхи. Тому я просто сиджу на палубі яхти і намагаюсь опанувати себе.

— Торі, це мій чоловік Ерік. — Керстін Бартон перевдяглася в сухе й нахабно посміхається. — А це, Еріку, моя кузина.

— Приємно.

Він такий гарний, що в мене аж серце заходиться, та я розумію, що мені геть нічого не світить. Він дивиться на сонце, а бачить Керстін. Чим вона його причарувала? Цей чоловік потрібен мені, просто зараз, увесь.

— Ви погостюєте в нас трохи? — Ерікове обличчя здається мені дивно знайомим. — Я страшенно радий, що в Керстін з’явилася кузина. І ви дуже схожі. Будете нашою гостею?

— Подивимось. У мене є робота.

Наче я зараз маю вибір! Ще й знущаються.

— Торі, ходімо, я дам тобі сухий одяг.

— Переб'юся. Я маю власний.

Я не вдягну її шмаття, навіть якщо мені доведеться ходити голою. Чого витріщився, красунчику? Що тебе дивує?

— Нічого, Еріку, все гаразд. Торі просто трохи перевтомилась. Еде, перенеси її до каюти, будь ласка.

Я так розумію, моєї згоди тут ніхто не питає. Ед піднімає мене і несе до каюти, зрадник. Я відвертаюсь до ілюмінатора. Яхта швартується, матрос ловить линву. Не хочу нікого бачити.

— Так і будеш стояти? — Бартон, я зараз страшенно зла. — Ти чуєш мене?

— Чого тобі треба?

— Я хочу тобі дещо пояснити, може, тоді у твою дерев'яну макітру зайде якась конструктивна думка. Але май на увазі: двічі я не повторюю.

— І що ти зробиш?

— Просто пристрелю тебе. Ти вичерпала ліміт мого терпіння. І ще одне: не смій грубіянити Ерікові.

— Хто грубіянив?

— Та хто ж, як не ти?

Дивно. А мені здається, що я була з ним аж надто ввічливою…

— Дурня якась. Мені твій Ерік нічого не зробив, тож я говорила з ним досить привітно… Бартон, якби ти знала, як ви мені всі набридли! Знаєш, чого мені зараз хочеться? Сісти на літак, і хай він знову впаде в джунглях. Я з них ніколи більше не вийду, аби тільки всіх вас не бачити. Вашими секретними операціями, дурнуватими уявленнями про світ і брехнями я сита — далі нікуди.

— Он як…

Вона замислено дивиться на мене. Чому я її не втопила? Знаю, чому.

— Одягнись. Ось мої джинси та майка.

— Усе це на мене завелике. У тебе фігура, як у стриптизерки.

— Не дратуй мене, Величко. І вдягнися, на люди йдеш.

— Мабуть, ти боїшся, що твій Ерік витріщатиметься на мене.

— Ні. Ерікові не подобаються обтягнені засмаленою шкірою маслаки. І він любить жінок, які дбають про себе, а ти…

— Побігаєш тиждень джунглями, і ти така пещена не будеш.

— Вибач.

Вона знову дивиться мені просто в очі. Мабуть, шукає там мого кота — але марно. Я впораюся з тобою й так, якщо припече.

— Де мій одяг? Я не хочу вдягатись у твоє.

— Я викинула те шмаття. Воно було подерте, поплямоване кров'ю і непридатне. Скажи мені… чому ти не довела справи до кінця?

— Ти про що? А, он воно як… Ти була вже майже мертва, приємний спогад, знаєш?

— То чому?

— Через дівчинку. Чого витріщилась? Я подумала: а якщо то твоя дівчинка? От утоплю тебе, а вона шукатиме тебе, шукатиме… Чого ти на мене так дивишся? На мені візерунків немає.

— Нічого. Це я так… Одягнися, будь ласка. Я втомилася воювати з тобою.

Вона йде. Весь мій запал кудись щез, а я ж хотіла наговорити їй ще купу неприємних речей. А тепер відчуваю тільки пекельну втому. У мене відчуття, що я ніколи не відпочину. Я хочу десь зачинитись — і спати, спати…

— Торі, це я.

Луїс заходить до каюти. Він десь уже розжився іншою сорочкою. А я досі стою над купою джинсів і майок. Мені неприємна сама думка про те, що я можу зробити щось так, як хоче агент Бартон.

— Давай допоможу. Ти від вітру хитаєшся.

— А ти?

— Я відпочив. Послухай, Торі, я хотів тобі сказати… Можливо, треба дати їй шанс? Принаймні вислухати те, що вона скаже. Торі, тебе ніхто не примушує любити її, але перш ніж робити висновки, треба мати повну інформацію.

— Ти гадаєш, ми її матимемо? Вона знову набреше нам — і ще гірше заплутає справу. Я не вірю цій жінці.

— Так, і маєш підстави. Але знаєш, мені здається, що в неї до тебе з'явився… власний інтерес. Я думаю, вона завжди хотіла мати сестру.

— Якщо все це не було інсценуванням. Луїсе, я не вірю їй.

— Одягнися, я ж не залізний.

— От, бачиш? Усе змінюється. У джунглях це тебе не бентежило. Там було все просто, ми — і решта. А тут…

— Те саме. Просто ти така засмучена, що не розумієш. Та ти побачиш, скрізь однаково. І ти бентежила мене завжди, просто тепер немає постійної загрози — і можна подумати про щось інше.

Досить з мене цього. Я вибираюся з каюти, Ед чекає нас на причалі. Я бачу вгорі будинок, а до нього така купа сходинок, що я одразу розумію: мені їх сьогодні не подолати. Але, крім мене, цього ніхто не повинен знати.

Велика кімната, світла й холодна. Цікаво, це й справді будинок Бартон чи якась їхня таємна база? Тоді їх непогано фінансують. От куди йдуть мої податки! І я не чекала, що зрадію, побачивши Гікслі та Брекстонів. Та мені трохи не до них. Я вмощуюсь у просторому фотелі, мої Сінчі сідають поруч. Брекстон привітно посміхається мені, а Джейк навіть помахав рукою, сам, не глянувши перед цим на Меріон, яка сидить пряма та велична, як статуя Феміди в залі суду, тільки очі не зав'язані і терезів у руках немає.

— Маєте втомлений вигляд, міс Величко, — Брекстон показує вставні зуби. — Ви досі не відпочили?

— Ніяк не вдається.

— Якщо хочете, я запрошую вас до себе на віллу — ми з Керолайн летимо туди завтра. Маю віллу у Венеції.

— Дякую, я подумаю.

Меріон кривиться. Звичайно ж, її злість бере. Бо я в її очах — істота не просто нижча, а взагалі порожнє місце, бо я ж не знайома з сенатором Трессоном та ще й чужоземка… Чомусь серед цих білих протестантів так само багато ксенофобії, як і в середовищі етнічних груп. Уже не знаю, чим їм усім так дошкулили іноземці, та знала я одного емігранта з Союзу — його привезли до Штатів майже дорослим — так от, він голосніше за всіх обурювався засиллям іноземців. Дідько його знає, може, тут повітря таке, що спричиняє цю хворобу? Але ж більшість населення Штатів у відношенні одне до одного теж іноземці — крім індіанців, звичайно, та вони якраз сидять у резерваціях і не виголошують фашистських промов. Чи то з Англії та хвороба переноситься? Я наразі не маю остаточної теорії.

Вони заходять по одному: сивий смаглявий чоловік із пронизливо-блакитними очима й посіченим зморшками обличчям, немолода азіатка в синьому офіційному костюмі і Керстін Бартон у джинсах і картатій сорочці — достоту такій, яка на мені зараз. Троє молодиків у темних візитках стають біля вікон, і я впевнена, що за дверима тримають напоготові ще кількох таких самих. Що тут відбувається?

Балконні двері прочиняються, і в них прослизає чорний кіт, який прямує просто до мене та влаштовується на підлозі, в мене під ногами. Я бачу, як Керстін здивовано округлює очі і показує на кота азіатці, але в цих жовтих квіток годі шукати співчуття, навіть якщо вони його висловлюють, з біса ви це зрозумієте. Тим паче що сивий збирається щось сказати.

— Пані та панове! Вас було запрошено сюди неофіційно, і я вдячний вам за те, що ви приділили нам трохи свого безцінного часу. Але справа нагальна, а оскільки всі ви люди поважні і маєте вагу в суспільстві, то в розголосі не зацікавлений ніхто. А наше бюро, яке не має стосунку ні до ФБР, ні до інших подібних організацій, відрізняється саме тим, що всі наші розслідування не відомі пресі. Тож усе, що зараз відбудеться, тут і залишиться. Якщо хтось із вас захоче заробити на сенсації, майте на увазі: в нас є матеріали, оприлюднення яких буде небажаним для кожного з вас. Будь ласка, Керстін, ознайом наших гостей із вмістом файлів.

Керстін тицяє кожному до рук теку. Я відкриваю свою — що ж, нічого такого, оприлюднення чого я б боялася, хай друкують на здоров'я, теж мені секрети! А це що? Записка. «Величко, не псуй мені гри і вдай засмучену. Не розумію, як тобі вдалося приховати свої кістяки у шафі так, що ми їх не знайшли? Але від сьогоднішнього дня я припускаю, що ти не маєш жодного. Це жалюгідно».

От стерво! Я зустрічаюся з нею очима. Вона дивиться на мене уважно і якось… не знаю, це новий підступ. Та чорт із нею, хай зловтішається. Але тепер вона знатиме, що я тримала її життя у своїх руках — і помилувала її. А могла б і не зробити цього. От хай тепер скавчить зі злості. Цікаво, що там у моїх Сінчі? Невже вони мають брудні таємниці? Схоже, що там теж записки від Керстін. Отже, вона робить ставку на Брекстонів та Гікслі.

— Звідки… звідки у вас це?! — Меріон зараз паралізує, точно. — Яке ви маєте право…

— Місіс Гікслі, ця інформація лежатиме тихенько, як лежала досі, однак тільки-но ви спробуєте розголосити щось із того, про що дізнаєтесь зараз, ця тека потрапить до рук редактора однієї з найтиражніших газет. — Сивий насмішкувато спостерігає за нами. — І це всіх стосується.

От узяти зараз, шпурнути їхню паскудну течку на підлогу й піти звідси — нехай пострибають! Адже їм для вистави, не знаю вже для якої саме, потрібні ми всі, неодмінно. Якщо я піду, все розпадеться. Що ж, я поки що посиджу, бо чорний кіт задрімав на моїй нозі.

— Давайте вже починати. — Джейк роздратовано бгає папери. — Усе зрозуміло. Грубий шантаж, але вибору в нас немає, звичайно.

Кажи тільки про себе, тюхтію. Які в тебе можуть бути секрети? Онанізмом у ванній займаєшся, а хтось із цих спритників сфотографував процес? Ні на що більше ти не здатен, а в мене вибір є. Навіть якби ця тека містила інформацію про те, що я вбила Кеннеді, я б кинула її Бартон межи очі та грюкнула б дверима. Ніхто не ставитиме мені умов. І ніхто не шантажуватиме мене.

— Отже, ми порозумілися. Тепер я перейду безпосередньо до справи. Ви всі знаєте, що вісімнадцятого червня по-точного року з аеропорту Майамі вилетів літак. На борту літака було троє членів екіпажу — пілот Бен Кайтел, штурман Стюарт Гук і стюардеса Лінн Келлі. І шестеро пасажирів — вас представляти не треба, ви знаєте одне одного дуже добре.

У кожного з вас були нагальні справи на території Перу. Кожен з вас дізнався про необхідність поїздки буквально в останню хвилину, і жодному з вас не вдалося придбати квитка на потрібний рейс. Так ви всі опинились на борту приватного літака — кому він належав, ви не знали, але він летів до Ла-Пас у зручний для всіх вас час, тому ви придбали квитки. Літак справно наближався до мети, аж поки на півдорозі в нього не заглух двигун. Літак упав посеред джунглів, але не вибухнув. Екіпаж загинув, а вас узяли в полон бандити.

— Навіщо ви це розповідаєте? — Брекстон роздратовано червоніє. — Ми там були.

— Так. Усі ви там були. Я говорю це для того, аби не випустити з поля зору факти. У кожного з вас була причина летіти до Ла-Пас, справжня причина. Містер Брекстон має пасинка, сина його покійної дружини, чию пам'ять він шанує. Пасинок повсякчас потрапляє в неприємні історії в усіх кінцях світу, а містер Брекстон його визволяє. У місіс Гікслі є дочка Кейт, яка порвала всі стосунки з родиною сім років тому і відтоді займається організацією наукових експедицій. Міс Величко чекали в посольстві, а в містера Краузе було відрядження. І тільки двоє людей не мали особливих причин сідати в цей літак. Містер Гікслі і місіс Брекстон. Але вони там опинились.

Пані та панове, я знаю, що випробовую ваше терпіння. Але вам доведеться вислухати мене. Так вийшло, що кілька різних сюжетів сплелися в один. З одного боку — наша служба давно відслідковувала міжнародного терориста Курта Монтою. Зокрема агент Бартон останній рік підібралася дуже близько до нього, зірвавши йому кілька операцій. І нам було потрібно, аби Курт був упевнений, що міс Бартон летить до Ла-Пас, коли в той час вона була зовсім в іншому місці. Курт гадав, що дістав інформацію щодо пересування агента Бартон, а насправді стежив за міс Величко. На відстані їх можна сплутати. Звичайно, ми не мали жодного права ставити під загрозу життя ні в чому не винної жінки. Але ризик був мінімальний, оскільки агент Бартон була потрібна Куртові тільки живою. Тому, коли міс Величко сіла в літак, ми зняли спостереження. Ми уявлення не мали, що бортовий комп'ютер було зіпсовано за кілька хвилин до відльоту й пальне було недолите. Курт зробив перший хід. Це одна частина історії. Інша починається так само невтішно. Коли міс Величко після катастрофи оглянула екіпаж, вона зробила висновки, що пілотів було отруєно, а стюардесу вбито ударом у голову.

— Що? — Меріон аж підскочила. — Це дурниця!

— Ні, місіс Гікслі. Я цілком довіряю судженням міс Величко. Вона як лікар має чудову репутацію, до того ж у неї величезний досвід роботи в екстремальних умовах, тому поставити діагноз без аналізів і знімків вона цілком здатна. Подальше розслідування показало, що вона мала рацію. Також саме завдяки її спостережливості ми визначили, хто саме й коли отруїв пілотів. Це було зроблено перед відльотом. Ми опитали персонал, що чергував вісімнадцятого червня, — а це сотня душ. Ми дістали свідчення, що пілот і штурман перед відльотом пили каву з автомата, а каву їм принесла стюардеса Лінн Келлі.

— Отже, вона їх отруїла. — Брекстона б'є нетерплячка. — Що тут іще?

— Звичайно, отруїла. Але навіщо?

— Може, її найняв той ваш терорист.

— Ні. Наш терорист зіпсував бортовий комп'ютер, це встановлено, тому до баків недолили пального. Навіщо було вплутувати сюди жінку, яка ризикує й сама загинути? Ні, Лінн не знала, що несе отруту. Вона була новенька, це був її перший рейс на цьому маршруті — зазвичай, коли приватний літак бере чартерних пасажирів, його обслуговують стюардеси компанії. Як у каві опинилась отрута? Я можу вам сказати. Горне, введи містера Доббса.

До кімнати входить невисокий чоловік в охайному сірому костюмі. Він трохи безбарвний, та має такий добропорядний вигляд, що навіть апостол Фома повірив би йому на слово.

— Містере Доббс, чи впізнаєте ви когось із присутніх?

— Так. — Доббс чемно схиляє голову. — Упізнаю, звичайно ж. У мене, знаєте, чудова пам'ять на обличчя, бо я працюю з персоналом: аеропорт — велика машина, персоналу багато, але я знаю всіх, бо всіх сам, особисто приймав…

— Так, містере Доббс. Ми впевнені у вашому професіоналізмі. — Сивий трохи кепкує, але зовсім трохи. — То як щодо мого запитання?

— Звичайно, звичайно. Оця молода леді купувала каву в автоматі разом із Лінн. Вони про щось говорили, я бачив. Я чудово запам'ятав той день, бо мені довелося кілька годин підміняти чергового адміністратора, а його стійка якраз навпроти автоматів із кавою та сигаретами. Оця леді була там.

Він показав на Керрі. Та сидить незворушна й холодна. Цікаво, як воно буває, коли тебе ловлять на гарячому? Я не хочу знати.

— І що? — Брекстон примружується. — Що це доводить?

— Ми не в суді, містере Брекстон. Теоретично ваша дружина могла всипати отруту до кави, доки говорила зі стюардесою.

— А могла й не всипати. Це ваші припущення.

— Ні, це тільки один із фактів. Отрута могла бути в каві, і вона була там. У кімнаті для відпочинку пілотів ми знайшли контейнер зі сміттям, у якому були кілька пластикових стаканчиків. На двох із них були відбитки пальців чотирьох людей. І сліди повільно діючої отрути. Минула ціла година, доки пілоти відчули себе хворими. А серед відбитків були й ті, що належали вашій дружині. Вона була танцівницею в клубі «Золотий дракон», її кілька разів затримувала поліція під час облав. Відбитки на стаканчиках збіглися з тими, які є в архіві поліції. Думаю, вона просто підмінила каву, доки розмовляла з Лінн. Містере Доббс?

— Ця леді взяла таку саму каву, що й Лінн, я помітив. Кава стояла на двох невеличких картонних підставках, на столику між автоматами. Власне, я звертаю увагу лише на дії персоналу, розумієте? Тому я й помітив те, що помітив. Лінн не повинна була носити каву, та в кімнаті пілотів зламався автомат, а вона була напрочуд милою дівчиною. Гадаю, пілоти просто попросили принести їм кави — і вона погодилась.

— Дякую вам, містере Доббс. Ви можете йти.

Він виходить під акомпанемент мовчанки. Я наразі бачу в цій версії кілька слабких місць, але ми не в суді.

— Навіщо Керрі це зробила, якщо й сама була в літаку? — Брекстон захищатиме її, я знаю. Можливо, потім подасть на розлучення, але зараз захищатиме. Цікаво, наскільки його вистачить? Більшість чоловіків тікають одразу, цей іще тримається. Робімо ставки. Ще три хвилини — за умови, що Керрі винна.

— Слушне запитання. Чому б вам не запитати місіс Брекстон? Що ви скажете, мем?

— Нічого. Усе це суцільна дурня. Якщо я винна, можете притягти мене до суду, але вам це не вдасться. Найтупіший адвокат не залишить каменя на камені від вашої теорії. Адже я й сама була в тому літаку!

Вона добре тримається. Якщо це правда, то в неї міцні нерви, якщо брехня — ще міцніші. Якби мене звинуватили без вини, я поводилась би зовсім інакше… Але людська натура складна для розуміння, а натура цих азіатів і поготів.

— Можливо, — сивий тонко всміхається. — Ви справді були там. А де був ваш багаж?

— Що?

— Ми знайшли літак. У ньому були речі, що належали пасажирам. Але чому ми не знайшли вашого багажу?

— Можливо, його не повантажили!

— Ні. Його там не було — і бути не могло. — Брекстон наливається люттю. — І ти знаєш це, Керолайн. Чи ти думала, що я захищатиму тебе в будь-якому разі? То май на увазі, цього не буде.

Я виграла. Він умиває руки. Власне, чого ще чекати від добропорядного громадянина?

— Он як?

— Так. Багажу не було, тому що я в останню хвилину наказав тобі сідати в літак. І чим більше ти опиралась, тим дужче я наполягав.

— Чому, містере Брекстон? — Бартон вороже дивиться на старого.

— Тому, чорт забирай, що мені це подобається. — Брекстон зараз лусне від люті.

— Подобається ламати людей?

— Так. Керрі здавалася досить податливою. Знаєте, в кожної людини десь є стрижень, що, власне, й робить її людиною. В одних він на поверхні, в інших — глибоко, але однаково цікаво знайти його та зламати. Тоді з'являється влада. Мені треба, аби люди корились мені, адже на мені величезна відповідальність, транснаціональна компанія…

Гадаю, справа не в цьому. У старого є хобі — ламати всіх, хто опиниться поруч. Можливо, колись у молодості він був прищавим худим черв'яком, якого лупцювали ровесники та висміювали дівчата. Або матуся в нього була схожа на Меріон. А потім він мстився людству. Звичка робити боляче просто так, не як відповідь на удар, а для самоствердження — це досить небезпечна звичка, бо, зрештою, можна дістати по морді саме тоді, коли не чекаєш. Гадаю, з Брекстоном саме це і сталося. Застарілий комплекс меншовартості змушує його щохвилини доводити самому собі свою цінність.

— Тому ви наказали дружині сідати на літак? Аби продемонструвати свою владу? — Керстін зараз виверне його, як рукавичку.

— Власне, так. То й що?

— Нічого. На місці Керрі я б вас убила раніше. Керолайн, а можна питання? Чому ви не отруїли, наприклад, каву та їжу на борту літака? Чому лише пілотів?

— Аби він відчув свою смерть.

Звичайно ж. Аби він падав у тому літаку здоровий і притомний — і відчував свою безпорадність. Аби зрозумів, що жодними грішми не відкупиться від того страхітливого падіння. Я була там і знаю, як воно. Дуже страшно, можете мені повірити.

— Ви ж могли просто розвернутися й піти, не послухавшись. Він би не скасував поїздки, а жодного «потім» із розлученням, вашим вигнанням із раю тощо — у нього теоретично не було. Чому ви сіли в літак?

— Аби бачити, як він помирає.

Він так розлютив її тим наказом летіти з ним, що вона була згодна померти сама, аби побачити, що він теж помер. Я знаю, як це буває. Я годину тому пізнала ціну ненависті.

— І вас не турбувала доля людей, які летіли з вами?

— Вибачте. Я про це не думала.

Звичайна річ. Ми думаємо про власні неприємності. Більшість людей розв'язують свої проблеми, наступаючи на голову ближньому. Уміти зробити так, аби й кози були цілі, і вовки ситі, — то вже вищий пілотаж, і мало хто це вміє.

— А стюардеса? — Меріон важко дихає. Либонь, родинні сварки збуджують її.

— Лінн? — Бартон морщить носика. — Експертиза показала, що вона загинула від удару в тім'яну частину голови тупим предметом, який проломив черепну коробку. Предмет знайдено — це важка нікельована слухавка телефонного апарата, стилізованого під старовину. Під час падіння літака слухавка зірвалася з кріплення і вдарила стюардесу. У звичайних умовах це не вбило б її, але силу удару було потроєно внаслідок падіння літака. Міс Величко мала рацію, коли вирішила, що стюардесу вдарили по голові зверху. Але в цій історії то був єдиний нещасний випадок, усе інше — злочин.

— І що ви тепер зробите з моєю дружиною? — Брекстон холодний і діловитий, мов кат.

— Власне, нічого, — сивий всміхається. — Розслідування було закритим і цікавило нас остільки, оскільки в справі був замішаний Курт Монтоя. Усе решта — просто акт доброї волі щодо вас як потерпілої сторони. Ми вирішили, що ви маєте право знати все.

— І ви відпустите її отак? — Брекстон знову лютиться. — Вона ж убивця!

— Містере Брекстон, ми не поліція. І нас не цікавлять родинні чвари.

— Тоді я сам заявлю на неї! Вона вчинила замах…

— Ви не можете цього зробити. — Керстін серйозна, хоча веселі бісики стрибають у її очах. — Якщо справа набуде розголосу, та інформація, що у вашій теці, побачить світ. Ви можете розлучитися з дружиною, але все одно змушені будете платити їй аліменти.

— Але ж вона вчинила злочин! — Меріон люто зиркає на Керрі. — І що, все це так і лишити?

— Не вам говорити про злочини, місіс Гікслі. Зрештою, більшість злочинів залишаються безкарними, і ви це знаєте, бо у вашій теці лише невеличка частинка того, що ми про вас знаємо, розумієте?

Бартон має рацію. Просто злочин Керрі, як і тих, хто сидить у Сен-Квентіні та інших подібних закладах, виліз із тіні. Якщо гріх робиться потай, то це наче й не гріх уже. Така протестантська мораль, і Брекстон разом із Меріон зараз наступили на ті граблі, що самі ж і кинули, — і вони добряче хряснули їх межи очі, аж виляски пішли.

— А смерть трьох людей хай лишиться на совісті місіс Брекстон. Зрештою, це ж вона з цим житиме. Вас більше не затримують, пані та панове.

Усі зводяться і йдуть до дверей. Що ж, гарна вистава, розіграна, як по нотах. От тільки за власними проблемами жоден із них не побачив тих дірок у версії про терориста, які помітила я. Вони всі тепер думатимуть тільки про Керрі, а про участь у цьому спецслужб навіть не згадають — лиш остільки, оскільки їх турбуватиме збереження їхніх брудних таємничою Розумно, чорт забирай, — докопатися до правди, аби цю саму правду й приховати!

— А вас, міс Величко, і вас, джентльмени, я попрошу залишитись.

Пам'ятаєте те кіно про розвідника? «А вас, Штирліц, я попрошу залишитись». Але навряд чи хтось із присутніх бачив той фільм. Багато втратили, до речі.