Дух джунглів

9

Будинок великий, по-справжньому, хоч на перший погляд таким не здається. Індіанка, повсякчас озираючись на мене, веде нашу процесію коридором, потім прочиняє якісь двері — ага, це покої господаря. Звичайно ж, велетенське ліжко — цікаво, чи аж так у нього стояло, що такенне ліжко собі відгепав, чи це просто для окозамилювання? Хтозна, і вже нецікаво. Окрім ліжка, тут шафа, крісла і столик, вази і скриня. Але мене цікавить не це. Я прожогом лечу до ванної. Я перша! Хай там як, а мені треба помитися, бо миття в сумнівних водоймищах мене вже не вдовольняє, коли тут аж така розкіш.

— Сюди ніхто не зайде. Охоронці іззовні.

Вона говорить англійською з таким акцентом, що його можна різати ножем, та це нічого.

— Розташовуйтесь, відпочиньте. Я за хвилину приєднаюся до вас.

— Мені треба до ванної! — Меріон закопилила губу.

— Мені теж треба, Меріон. Якщо встигнете, то після мене. Пильнуй тут, чікіто. Як тебе звати?

— Мене звати Марія. Я пильнуватиму, Койє.

Я зачиняюсь і скидаю з себе брудний одяг. У шафі Педро я знайшла чимало всякої одяганки, деяка навіть з етикетками, тож одягнуся в чисте. Піна запашна і м'яка, вода гаряча; тепер я хочу їсти і спати. Але це мені не вдасться. Цікаво, що мені тепер з ними всіма робити? Луїсові добряче дісталося: ребра потовкли, вид попсували, та й Ед не набагато від нього від'їхав. А ще ж доважок у вигляді тих багатіїв! Що мені діяти? Чорт, усе заплуталось, далі нікуди…

— Чому ти називаєш її Койєю? — Брекстон намагається порозумітися з Марією.

— Вона — Койя, Сонячна Володарка. Шаман розповідав, ми всі знаємо пророцтво Віль-Таена.

— Про що ти говориш?

— Інка повернув на землю нашу Койю і двох Сінчі, синів Віракочі. Так було сказано в пророцтві.

— Вона дикунка і верзе дурниці. — Меріон у своєму репертуарі. — Може, ніколи не бачила білих людей?

— Чому ж? Наш гостинний господар був білим…

— Дурниці! Він, напевне, мексиканець абощо. Який він білий?

— Гаразд, — Брекстон починає міркувати, поглядаючи то на Марію, то на Меріон. — Тоді той, інший чоловік, якого називали полковником — він англієць, судячи з вимови… Був англійцем. Та й до нас вона не виявляє пошани, тоді як міс Величко збуджує в ній просто страх Божий. Ні, тут щось інше. Ви бачите цей малюнок на грудях містера Краузе? Такий самий я помітив на лівому плечі міс Величко. І в нашого незнайомця, що лежить отут, теж, я певен, є десь такий самий. Так, Керрі?

— Так, теж на грудях, я бачила.

— Отож. Але я з упевненістю можу сказати, що, коли ми сідали в літак, принаймні у міс Величко цього малюнка не було, я б помітив, неодмінно. Щось сталося з ними у джунглях. Щось, що примушує цю дикунку ставитись до них із захватом і обожнюванням. І я хотів би знати, що саме. Ми маємо запитати міс Величко…

— Так вона нам і сказала! — Джейк реготнув. — Ця дівка радше перегризе вам горло, ніж щось скаже. Чимось ми її страшенно дратуємо.

— Недивно. Хіба ми самі себе ніколи не дратуємо? Наш суспільний статус наклав на нас свій відбиток. Ми мусимо діяти певним чином, спілкуватися з людьми, теж певним чином поділяючи їх на каста, але все це там, у нашому світі. А тут ці речі не проходять. Тут інший світ, а ми поводимось так, наче й тут маємо той самий статус. Насправді ми його втратили в ту секунду, коли відмовив мотор нашого літака. Міс Величко це зрозуміла, а ми — ні. От і все.

— Це надто складно.

— Хочете простіше, Джейку? Будь ласка. Для цієї жінки ми — тягар. Коли впав літак і стало зрозуміло, що ми живі, вона спочатку перевірила, чи всі цілі, надала допомогу, оглянула запаси їжі і питної води і, я певен, у кабіні пілотів заволоділа якоюсь зброєю. Ми в цей час сперечалися про речі несуттєві. Коли виникла потреба перенести трупи, ми виявились нездатними переступити через свій статус — за нас усе життя роботу виконували інші люди. І тоді вона вирішила, що без нас вибереться швидше. Вона взяла лише ту частину провіанту, що належала їй, — і пішла в джунглі. Ми для неї були неприйнятні в ролі супутників. І ми самі винні.

— Вона не повинна була нас кидати!

— Чому? Джейку, ми всі — дорослі люди і повинні самі про себе дбати. Вона ж не винна, що жоден з нас на це не здатен? Наприклад, ваша матінка…

— Досить. Я зрозумів. Що ж, якщо дивитись на проблему з цього боку, то вона мала рацію.

— Абсолютно! Ми можемо подбати про себе там, у нашому світі: там у нас є гроші, влада, але той світ штучний. І наше існування в ньому, з усіма його умовностями і правилами, зрештою, теж штучне. А тут, у реальному світі, ми, наче немовлята, нічого не тямимо, не здатні владнати навіть найпростішої речі.

— Ви її так захищаєте, наче не обурювались так само, як і ми! — Меріон каркає, наче ворона. — Коли я повернуся додому, я її просто знищу!

— Бачте, Меріон, ваше повернення цілком залежить від міс Величко. Вона може вивести нас звідси, а може плюнути й піти, особливо після того, як ви намагались видати її бандитам.

— Я…

— Ви поводились просто огидно. А я… Просто в мене гнучкіше мислення. Я всього в житті досяг сам, мені ніхто не лишав у спадок грошей і маєтку. Тому я вмію мислити, а ви — ні. У вас ніколи для цього не було потреби.

Досить їм патякати. Теж мені психологічні екзерсиси! А Брекстон — розумний сучий син, і мені шкода буде, якщо виявиться, що це саме він усе влаштував. А таки схоже на те, бо решта тут не виявили нахилів до мислення, хоча, можливо, хтось придурюється.

— Еде, тепер ти. Давай, перенесімо Луїса.

Янкі зачекають. Усе одно в нас є принаймні година фори: зараз глупа ніч, гадаю, трупів у підвалі ніхто не знайде до ранку, а може, й до обіду, я зачинила їх там, а ключі — ось вони, у мене.

— Тільки нічого не кажи, — просить Ед.

Його тіло таке побите, Луїс такий самий, що мені казати? Самі собі знайшли халепу. А якби мене послухались… Ну, та це вже риторика. Не послухались і дістали прочуханки. Та ще тепер треба думати, як вибратися з цього осячого гнізда й витягти наших мимовільних супутників.

— Боляче?

— Ти питаєш із такою надією, що мене аж острах бере!

—І правильно, що бере! Я ж вас попереджала!..

Він змиває з себе кров і бруд, я роблю те саме з Луїсом. Його непритомність турбує мене. Він то приходить до тями, то знову провалюється в темряву — йому дісталось набагато більше. Добре, якщо минеться. Тут мусять бути ліки, я спробую щось знайти.

— Зараз пошукаю лікарський кабінет, там мусять бути медикаменти, тоді поповню запаси провіанту і знайдемо машину. Треба вибиратися звідси.

— Маєш план?

— Ти не повіриш, але таки маю.

…Знаєте, за який час починається трупне заціпеніння? Це залежить від багатьох чинників: температури повітря, розмірів тіла тощо. Педро задуб досить швидко, а чекати дванадцять годин, доки це минеться, я не можу.

— Джейку, чорт забирай, ти допомагатимеш мені чи блюватимеш?

Його просто вивертає, та все життя він звик коритися владній жінці, тому мій лютий шепіт його підганяє. Ми вмощуємо труп на пасажирському сидінні потужного джипа. Важкий труп, зараза, доки витягли його з підвалу, ледь не надірвалися.

— Ти що, трупів ніколи не бачив?

— Бачив, але не так…

— Суть та сама. Просто тут він, так би мовити, у дикому стані — без труни та квітів, але йому, гадаю, все одно. Усі ті умовності придумали живі, аби потішити своє почуття провини за те, що… Джейку, якщо ти не перестанеш блювати, я тобі в'язи скручу, мамію нещасний!

— Вибачте, міс Величко.

— Торі.

— Вибачте, Торі.

Ми повертаємось до покоїв Педро. Усі вже помилися, перевдяглись, а я надибала справжній скарб — медичний кабінет, де встигла зробити запаси ліків, а також комору, яку обнесла, як сарана. Якщо в нас усе вийде, то має вистачити всього.

— Зараз ми сядемо в машину і поїдемо звідси.

— Отак просто? — Меріон скоро захлинеться отрутою.

— Отак просто. Умова одна: всі тримають роти закритими. Якщо захочеться чхнути чи кашлянути, скажіть мені, і я швиденько переріжу нужденному горлянку — так буде менше галасу. Усе ясно?

— Ви не посмієте!

— Меріон, вона посміє, ще й як! — Брекстон весело дивиться на мене. — Чорт, я ніколи не зустрічав такої завзятої жінки! Давайте допоможу з цими торбами.

Ми вантажимось у машину. Скло тоноване, Марія сідає за кермо. Педро здивовано витріщається у простір, і це добре, шанси більшають.

— Маріє, поводься якось… весело, чи що…

— Не турбуйся, Койє.

Не те щоб я турбувалась, та визнаю: це єдиний план, який я могла придумати. Я така голодна, я так хочу спати, а ще я знайшла дещо зі зброї, а в кабінеті господаря надибала сейф, де було повно різних цікавих речей, із яких я дещо прихопила тихцем… йому воно все одно не придасться!

Охоронець щось питає, Марія, обіймаючи правицею труп, щось весело цвірінчить у відповідь. Великий Педро зібрався трахатись на природі — ворота роз'їжджаються врізнобіч, і машина виривається в ніч. Вийшло! Таки вийшло!

— Маріє, чи далеко до шосе?

— Ні. Скоро виїдемо.

Потужно реве двигун, яскраве світло фар розтинає джунглі навпіл, видираючи з темряви таку потрібну нам дорогу… Невже вийшло? Невдовзі світанок. Чи далеко ми заїдемо? Треба зупинитися: там, на пагорбі, я лишила наплічники. Не годиться так залишати.

— Маріє, а що там, попереду?

— Велике місто, Ла-Пас. Тільки я там ніколи не була. Педро бував там, але я — ні. Педро забрав мене до себе давно, в нього було багато жінок, та я — донька вождя. Койя звільнила мене, тепер я повернусь додому, до свого племені.

— Ти з племені мочіка?

— Наска. Марія — наска. Ось велика дорога. Я піду додому, Койє.

— Візьми продукти, воду!

— Ні. Є ніж, є мотузка — нічого більше не треба. Прощавай, Койє. Я щаслива, що бачила тебе, говорила з тобою, була тобі корисна. Інка буде милосердний до Марії за це.

—Інка?

— Так, Інка — Сонце. Бачиш, уже встає? Вітається з тобою.

Вона торкнулась устами моєї руки і зникла в заростях. Що ж, маю надію, вона дійде.

— Коли ми їстимемо? — Меріон знову починає свою пісеньку. — Треба дістатися до телефону, треба дати про себе знати!

— Нам треба якомога швидше дістатися в Ла-Пас. І ця дорога нас туди не приведе.

— Чому?

— Бо нею користуються й урядові війська. Якщо вони натраплять на нас, скільки ми всі проживемо? Чи ви гадаєте, що цієї машини тут не знають усі, навіть мавпи на деревах? Ні, невдовзі її шукатимуть — і знайдуть, будьте певні.

Я мовчки піднімаюся схилом — ось камінь, під яким я загребла наплічники з нашими трофеями з Віль-Таена. Золотий браслет обвив мій зап'ясток. Я хочу його відчути, він радує мене, а мені зараз потрібні позитивні емоції, аби не перестріляти всю компанію до ноги, так вони мене дратують.

— Ти зберегла їх! — Ед підхоплює поклажу.

— Атож. На вас марні сподівання.

Луїс уже прочумався й сидить, медитує. Поруч примостилась китаянка. І куди Брекстон дивиться?

— Розбирайте поклажу і гайда.

— Я не мушу вам коритися! — Меріон Гікслі, кожен твій верескливий покрик наближає тебе до небуття. — Хто ти така, аби наказувати мені?!

— То залишайтеся тут, любонько.

Я пакую свій наплічник ліками та провіантом, потім — іще два, для Еда й Луїса. Брекстон заходився й собі, а Джейк стоїть ні в сих ні в тих. Давай, тюхтію нещасний, вирішуй. Хоч раз у житті вирішуй.

— Джейку!

— Мамо, ми не можемо лишатись тут.

— Ти стоїш тут і дивишся, як ображають твою матір!

— Що ти хочеш, аби я зробив?

— Ти ж чоловік!

— Ти тільки тепер про це згадала? Думаю, трохи запізно. Ти каструвала мене ще в дитинстві — своїм вереском, насмішками, ти принижувала мене і втручалась у кожен міліметр мого життя. І чого ти тепер хочеш від мене?

Вона мовчить. Вона ж не дурна — принаймні не настільки, аби не розуміти, що він має цілковиту рацію.

— Ти ненавидиш мене?

— Я досі гадав, що так. А тепер… я просто зневажаю тебе. Ти не була гарною дружиною моєму батькові, не змогла стати гарною матір'ю нам із Кейт, але це так схоже на тебе! Єдине, що ти вмієш добре робити, це вкорочувати життя всім, хто навколо тебе. Дідько тебе знає, мамо, може, ти просто генетична потвора, я не знаю. Але так, як було, більше не буде. Я не дозволю тобі далі руйнувати моє життя. Кейт зрозуміла це раніше, та я певен, у мене теж іще є час.

—Іти…

— Якщо ми виберемося звідси, я одружуся з Тарою і поїду в Детройт, мене запрошували викладати на тамтешню кафедру, та ти тоді мені не дозволила, тепер же все буде інакше. А зараз… ти можеш лишитися тут і лаяти мавп. Вони оцінять, я певен.

— Ти не посмієш!

— Гадаю, ти не маєш рації.

Вона безсило опускається на землю і плаче. Не знаю я, чим думають такі жіночки. Чомусь вони поводяться так, наче весь світ має обертатись навколо них, та в глибині душі впевнені, що не варті того. Гадаю, в них просто занижена самооцінка і вони вважають, що можуть утримати людей біля себе тільки шантажем і приниженнями. Це тому, що вони самі не люблять себе і не допускають, що інші можуть їх любити просто так — наприклад, як люблять матір за те, що вона — мати. Чорт, уся ця психологія мене втомлює. От я щиро переконана, що світ обертається навколо мене. І я маю докази цього. Я неперевершена.

— Луїсе?

— Я в нормі.

— Більш-менш. Ходімо. Пане Брекстон, ви…

— Не турбуйтеся мною. Я витримаю. Керрі, бери наплічник.

От і добре. Ми йдемо вгору, продираємося крізь зарості, ми поспішаємо, бо, може, вже зараз охоронці знайшли в підвалі трупи і тепер шукають свого шефа — гадаю, скоро таки знайдуть.

— Міс Величко, а ви знаєте, куди ми йдемо? — Брекстон наздогнав мене.

— На захід. Там мусить бути місто. Їхати ми не можемо — поки що. Поводьтеся тихо, досить балачок.

Керрі прилипла до Луїса, як сльота до плота. Краще за дружиною пильнуй, старий дурню, бо тобі виростуть роги. Я тоді видряпаю очі маленькій неповноцінній шльондрі… Чорт забирай! Чого це я?