Дух джунглів

16

Це щось особливе. Ми спочатку висадились на якомусь аеродромі — навіть не на аеродромі, а просто на такій собі смузі посеред пустелі. А потім їхали по коричнево-жовтій землі, яку варто було б знищити без суду та слідства за вороже ставлення до органіки. І ось — огорожа з колючого дроту, тягнеться далеко, скрізь написи «Приватна власність! В'їзд заборонено!», та наша машина проїжджає у ворота, рушає далі — аж до пропускного пункту, де вже немає застережливих написів, а кулеметні гнізда розташовано майже непомітно.

Ми їдемо повз однакові охайні будиночки з червоної цегли, по-військовому безликі й холодні, якщо можна так сказати про це пропечене сонцем неподобство. Однакові газони, однакові дерева — нудьга.

— Ти привезла нас до війська?

— Величко, не дратуй мене.

— Або що?

Керстін затято мовчить. Відтоді як ми в цій пустелі, я бачу, що вона десь далеко, очі порожні, і в них відбивається небо. Я сиджу поміж своїми Сінчі, що понадималися, як індики, та почуваюся по-дурному, бо здоровило за кермом теж не зронив ні слова. Гра в мовчанку якась, не інакше. Я теж не настроєна на розмови, але всьому є розумна межа.

— Виходьте.

Червоний будинок трохи оживляють засклені тераси, невеличка альтанка в нужденному садку. І що тут у нас? Та в будь-якому разі — я не хочу тут залишатись.

— Прошу, заходьте.

Гарна пропозиція; сподіваюсь, вода тут є, а душова кабінка справна.

— Ліжко одне, але широке, та вам не звикати спати втрьох. — Керстін кудись квапиться. — Розташовуйтесь, як вам зручно. Їжа та напої на кухні, в холодильнику.

Вона йде, залишає нас у цьому будинку, де тиша має присмак якихось тонких парфумів і пустки. Тут нечасто живуть, та цей будинок завжди чекає господарів. Та ми чужі тут, а будинок, либонь, теж може страждати на ксенофобію.

—Ідіть у душ, а я піду погуляю — не люблю квапитися, знаючи, що ви чекаєте черги.

Керстін відійшла вже далеченько, та я не йду за нею. Вона не цікавить мене. Мені неприємно її бачити — з багатьох причин. Передусім — через Еріка. Він ніколи не скаже їй, що помітив моє… божевілля. Та від цього мені не легше, бо я все одно кохатиму його. А він належить їй, цілком. Мені гірко бачити її поруч.

Я йду між будиночками. Тут порожньо, хоч я відчуваю, що це місце заселене. От тільки де його мешканці? Яка різниця. Принаймні частина з них упокоїлася тут, на цвинтарі. Однакові білі пам'ятники, на них вибиті номери та імена. Усі вишикувалися в лави, ідеальний порядок. Тільки постать Керстін порушує гармонію.

Вона стоїть навколішки біля однієї з могил. Плаче? Може, й плаче. Вона взагалі тонкосльоза, он як заливалася в нашому будинку. Я ніколи не плачу, хіба інколи — та то було давно, ще з Гарольдом… тобто без нього. Після нього. А потім уже все, ніяких сліз.

— Чого ти сюди прийшла?

Я сідаю на землю поруч із нею. На білій плиті напис: «Ніна Бартон, 1950–1989 рік, Стівен Ентоні Бартон, 1988–1989 рік». Він був надто маленький, аби покласти його самого. Він би сумував сам, без мами.

— Чому він помер?

— Стівен? Його вбили. Застрелили.

Он як… Що ж, це мені знайоме. Я багато що бачила в усіх цих недорозвинених країнах, де забагато зброї й замало милосердя. Я бачила їх — маленьких, невинних і розтерзаних. Я лікувала тих, хто вижив, хоча багатьом з них краще було б померти. Мене вже не турбує смерть дорослих — здебільшого вони її заслужили, — але з кожним невідвойованим маленьким життям частина мене теж помирає. Я багато що бачила, тому я вже не плачу.

— Їх убили в мене на очах. — Керстін схлипує. — Розумієш?

— Так. Я знаю, як це буває. Я багато бачила такого.

— Але то були моя мати й мій брат!

— Кожен із тих, кого вбивали, був чиїмось сином чи братом, кожна розтерзана жінка була чиєюсь сестрою, матір'ю чи коханою. Такий світ, Бартон. І тобі болітиме, доки ти житимеш.

Вона повертає до мене просвітлене обличчя. Вона така гарна зараз, коли з очей її зникла «робоча необхідність», що я аж завмираю. Вона варта Еріка. Він належить їй, і я знаю, чому.

— Ти розумієш?! Дивно. Знаєш, оце ти єдина не втішаєш мене. Усі казали: «Ти повинна перестати сумувати і просто жити далі», та ніхто з них не розуміє, навіть Міцуко, що такого не можна ні забути, ні пережити. І що біль залишається назавжди — невтоленний і важкий. А ти зрозуміла. Так дивно…

— Нічого дивного, Бартон. Я ж лікар. Я багато бачила. І багато хто пройшов через мої руки — кого я врятувала, а кого й не змогла… Та мені однаково боліло: адже всього цього божевілля могло б не бути, якби люди, яким сверблять руки вбити ближнього — байдуже, чи з якихось там ідейних міркувань, чи задля розваги, — просто пускали собі кулю в голову.

— Гуманна теорія, Величко, й цілком варта тебе.

— Ходімо звідси. Нічого хорошого не буде, якщо ти перегрієшся на сонці. У тебе може статися сонячний удар. Або в мене.

— Знаєш, ти така дивна… До речі, де кіт?

— Усю дорогу спав у сумці, либонь, і досі там.

Ми бредемо між будиночками. Я ні про що не питаю, бо вважаю так: коли ми вже опинились тут, то незабаром вона сама все розповість. Іноді людині кортить, аби її питали: тоді їй легше зберегти таємницю. А коли ви собі мовчите й не лізете з питаннями, тоді людина все розказує сама — бо хоче цього. Парадокс, звичайно, та життя, як правило, штука нелогічна.

— Величко, я тебе благаю, хоч тут припини свої вибрики. — Керстін утомлена й засмучена. — Слухай, укладімо з тобою пакт про ненапад. — на якийсь термін. Я, чорт забирай, погано сьогодні почуваюся, мені не хочеться воювати з тобою.

— Як прийдемо, зміряю тобі тиск. Ти часом не вагітна? Щось ти бліда, ось я тебе огляну. Аналіз крові коли здавала?

— Я не вагітна. Я просто втомилась. А ти наче двожильна. Коли ти виконуєш свої обов'язки, ти навіть людиноподібна. А яка ти насправді?

— Поза службовими обов'язками? Ти ж сама казала, що нестерпна. Усі так вважають, хоча не знаю, чому.

— Знаєш, ті двоє шаленіють від тебе. Може, вони знають тебе якось інакше? І той чоловік, що загинув… Вибач, що нагадую. Він кохав тебе, я бачила.

— Він колись зробив неправильний вибір.

— Он як… І ти помстилася йому?

— Ні. Просто жила далі.

— Еге ж. Цікаво, що вони всі в тобі знаходять? Ти й Ерікові сподобалась, і котові.

— Волтер не поділяє їхньої думки.

— Ти повелася з ним просто огидно.

— Приємні спогади. У вас із Еріком такі милі дітлахи. Тітка Роза просто розтала, як бурулька на сонці, а потім пиляла мене годину — їй теж хочеться мати онуків.

— А тобі не здається, що вона має рацію? Ви з Едом гарна пара, і…

— Не твоє собаче діло, Бартон!

— Ну от, знову. Я ж нічого поганого не мала на увазі, чого ти сказилась? Господи, як із тобою важко! Ну що я такого сказала?

— Нічого. Не лізь не у свою справу.

— Торі, послухай…

Та я не чую її. Вона мені говорить такі речі! Вона — та, кого кохає Ерік!.. Їй легко радити, бо її кохає найкращий у світі чоловік. Вона щаслива, попри всі свої болі, страхи й розлуки; вона щаслива, бо на неї чекає Ерік. Він думає про неї, непокоїться, шаленіє — і кохає; і вона знає це. Вона не сміє нічого радити мені, бо вона не знає, як це воно, коли… Ні, не хочу про це говорити!

У будинку тиша. Я йду в душ, вода обіймає мене, пестить і змиває мікробів. На корзині з білизною лежить чорний кіт — він уважно дивиться на мене своїми оранжевими очима, і мені страшенно хочеться поцілувати його круглу шовкову мордочку.

— Величко, вилазь негайно. Мені теж треба в душ.

— Почекаєш, Бартон. Я щойно зайшла.

Просто комуналка якась, а не будинок.

Вона штовхає мене в спину і стає поряд. Чорт, груди в неї дуже гарні. І все інше.

— Величко, тобі ніхто не казав, що іноді треба їсти? Хоч раз на тиждень?

— Відчепись.

— Ти така виснажена, що страшно дивитись.

— Це тебе не стосується. Чого причепилась? Наче тобі не все одно. Чи ти гадаєш, я не розумію, що все це брехня?

Тобі щось треба від мене, тому ти розігруєш приязнь, але я знаю, що краще за все для тебе було б, якби я загинула в джунглях. Або вчора — від кулі.

— Невже? То чому ж я не вбила тебе, коли могла?

— Тому що ти зрозуміла: я хочу цього. А ти ніяк не могла зробити мені послуги. Та де там тобі! Від тебе самі неприємності.

— Ти просто божевільна! Забирайся з моєї ванної, бо я тебе зараз приб'ю!

— Нічого в тебе не вийде. Ти вже намагалася.

Вона б'є мене навідліг, я падаю і підбиваю їй ноги. Слизько, вона валиться просто на мене, ми сплітаємося клубком; зараз я осідлаю її і трохи зіпсую їй личко, а синці в неї сходять звичайним порядком. Її рука обхоплює мою шию — ні, красуне, ми так не домовлялися! Я відважую їй ляпаса, бо вона вчепилась у моє волосся. Гей, ледарю, ти де? Спати ліг? Та я й без кота натовчу їй пику.

— Дівчатка намагаються порозумітися.

Ми підскакуємо, як опечені. У дверях стоїть азіатка Міцуко. Очі її іронічно блищать. У цих вузькооких відьом від народження єхидна міна.

— Негайно припиніть шарварок. Соромно дивитись.

Під оком у Керстін уже набрякає здоровенний синець, у мене ниють ребра й подряпана щока. Ми сидимо на підлозі ванної голі-голісінькі й дивимось одна на одну, як євангелістський проповідник на фалоімітатор. Мені стає смішно. Господи, і кумедний, мабуть, вигляд маємо!

Керстін теж регоче. У неї гарний сміх. Людину видно по тому, як вона сміється. Дехто хихоче порціями, наче шкодує сміху, — то люди, на яких не можна покластися. Дехто ще… Яка різниця. У нас із Керстін сміх однаковий, тільки голос у неї дзвінкіший. Вона регоче, відкинувши голову назад, мокре волосся впало їй на обличчя.

— Величко, ти була неперевершена! Господи, яка дурість!

— Устань з моєї ноги, Бартон, бо ти важиш центнер.

— Та забери свої кістки, бо геть мене поколола, аж синці будуть.

— Синці в тебе й так будуть.

Ми вдягаємося в чисте та кидаємо брудний одяг на підлогу. Жодній з нас не спадає на думку потурбувати кота, котрий розлігся на корзині і спостерігає за подіями з філософською міною. Я сідаю біля нього навпочіпки й цілую його чорну шовкову пичку — просто між оксамитових вушок. Він лапою знехотя торкається моєї щоки. Чорт забирай, він мені подобається.

— Яка ідилія!

— Тобі заздрісно, то так і скажи.

— Ще б пак!

Я йду до кімнати. Мені треба трохи полежати й подумати. Щось я пропустила, та що? Я мушу зрозуміти.

— Що там у вас трапилось?

Дві пари очей — блакитні й чорні — запитально вивчають мене. Чорт, невже все було чути?

— Ви так галасували, що ми вже хотіли йти розбороняти вас. — Луїс торкається подряпин на моєму обличчі. — Та Ед сказав, що ви там голі, то ми не пішли: хтозна, як би Керстін відреагувала на наше вторгнення в такий інтимний момент. Коли нагодилася ця мила пані, ми були страшенно раді. Чого ви побилися? Я маю на увазі, на цей раз?

А дідько його знає… Оце зараз я навіть і не згадаю. Щось вона мені сказала, щось я їй… Побились, і все. Ми ще жодного разу мирно не розійшлися. Мабуть, не зносимо одна одної на генетичному рівні — як, наприклад, коні не терплять верблюдів, а коти — собак.

— Лягай відпочинь. — Ед посувається. — Давай, аміґо, приєднуйся. Вона жодного разу як слід не поспала.

Луїс мовчки вкладається поряд, я обіймаю його за шию і провалююсь у сон.

…Мені сниться гаряча пустеля — кам'яниста і жовто-коричнева. Я йду вузенькою смужкою, обабіч якої перекочуються, тремтять сипучі піски, закручуючись у вири, як вода, коли збігає у ванну. Я так боюсь оступитися, що аж зашпори заходять, а серце шалено калатає. А пустеля простяглася до самого обрію, нема їй кінця. І я розумію, що рано чи пізно, а я таки перечеплюся й упаду — і мене вхоплять піски.

А потім пустеля зникла. Я відчуваю, як чиїсь руки пестять мене, і прокидаюсь. Луїс цілує мене, цілує спрагло й вимогливо, і я відповідаю на його поцілунки — бо я так хочу. Начхати на суспільну мораль. Іноді настає момент, коли ти починаєш давитися своєю свободою, коли її стає трохи забагато. І нехай Едові цілунки так само пристрасні, чом би й ні? Ми так давно разом, ми — одне ціле… Десь у глибині душі я знала, що так буде. І я цього хотіла.

Луїс мав рацію, добре виходить тільки тоді, коли бажання взаємні. І мої коханці такі палкі, обидва. Я все була дивувалась, як це можна кохатись одразу з двома. Тепер я знаю, як. І мені подобається. Ця ніч, так само як і ніч у Віль-Таені, завжди буде в нас, хай там що далі станеться. То буде далі, а зараз моє тіло наче набирає нової снаги, насолода наповнює його і додає сил. А вони обидва невтомні, і такі владні…

— Торі…

Не знаю, котрий із них говорить, бо світ кружляє навколо мене, такий яскравий…

— Я кохаю тебе.

Я давно не вірила цим словам, але тепер вірю. Вони гамують мій біль — адже Ерік ніколи не буде моїм. Він мав рацію. Інколи, аби бути щасливим, треба просто вийти назустріч щастю. Я засинаю в Едових обіймах.

— Величко, це справжня розпуста.

Усе повторюється. Вона знову сидить на краєчку мого ліжка в шовковій сорочці, незачесана й сердита. Вона, як і я, полюбляє шовкові сорочки.

— Мене страшенно непокоїть твоє підбите око. Хочеш, я підіб'ю тобі й друге, щоб ти не підглядала у шпарини, Бартон?

— Робити мені нема чого, тільки підглядати в шпарини! Усе й так ясно. Твої хлопчики сидять в альтанці, і схоже, що вони в нірвані, бо ніяк не реагують на зовнішні подразники. Ліжко схоже на гніздо, а ти зовсім гола. Величко, а чи не забагато двох?

— А ти що, хочеш, аби я поділилася? Добре, котрого ти вибрала?

Вона міряє мене зневажливим поглядом. Я розумію: маючи вдома Еріка, можна спокійно дивитись на решту чоловіків, як на другий ґатунок. Однак ні Ед, ні Луїс не підходять під це визначення. І вона не має жодного права говорити мені всі ці речі.

— Перестань лютитися, я пожартувала. Якщо невдало, вибач. Сподіваюсь, у тебе була гарна ніч.

— Не лізь у це.

— Ти нестерпна.

— А ти просто янгол, дивись, уже он крильця ростуть.

— Після спілкування з тобою мене точно канонізують, Величко. Можливо, навіть посмертно.

— Чого ти приперлася?

— Якщо ти не забула, це мій будинок.

— Я сюди не рвалася.

Чорний кіт стрибає до мене на ліжко і вмощується біля подушки. Я тягнуся до нього й притискаюсь щокою до його оксамитової спинки. Він починає муркотіти. Мільйони років існують коти, а люди досі не знають, яким чином утворюється отой затишний котячий звук. І всі досягнення науки нічого не варті, бо жоден учений так і не з'ясував, чим саме муркотять коти.

— Я дала собі слово не дратуватися. — Керстін зацікавлено спостерігає за нами. — Власне, я прийшла тобі сказати, що подають ланч, тож одягнися й виходь. А потому влаштуємо, нарешті, розбір польотів.

— То йди, я маю вдягнутись.

— Величко, твої жалюгідні мощі я бачила багато разів.

Я мовчки йду до ванної. Мені не хочеться сваритись. Мабуть, я вже вичерпала свій запас люті, треба трохи почекати, доки вона відросте. Тоді я неодмінно скажу цій Бартон, аби забиралася геть.

Ланч так собі, якийсь картонний на смак. Це тут такий невправний кухар? Утім, це не має жодного значення. Гарячі очі Луїса пестять мене, а Ед стискає мою долоню. Нам було добре разом цієї ночі, але що буде далі? Та яка, зрештою, різниця…

— Пані та панове, прошу до альтанки, там подаватимуть напої.

У Рона Бартона глухий занудний голос. І весь він якийсь пригаслий, наче попелом притрушений. І тільки очі — яскраво-блакитні й живі — зраджують його. Він пристрасний і рухливий, здатний на будь-який вчинок, якщо буде впевнений у його беззастережній необхідності.

Ми розташовуємося в альтанці, обплетеній якоюсь ліаною. Матінка Міцуко принесла тацю з напоями, поставила на стіл і вийшла. Покірна східна жінка. Вона вдає, як і всі вони. Усе це несправжнє.

— Гадаю, нема чого зволікати з розмовою.

Ось тепер він справжній. Обличчя світиться засмагою, сиве волосся виграє на сонці, руки сильні, загорілі й зовсім не старечі. У Рона Бартона ще пороху стане, чого там прибіднятися!

— По-перше, я запевняю вас, що тепер ми говоритимемо з вами абсолютно відверто. Ми вирішили — а це рішення далося нам нелегко — що повинні відкрити свої карти повністю, не вимагаючи того самого від вас. Наша організація існує досить давно, в ній є свої правила, що їх наші працівники виконують беззастережно, і лише деяким, особливо здібним, дозволено діяти на власний розсуд. Ми не шукаємо злочинців, аби віддати їх до суду. Як правило, вони уникають покарання, так уже в нас ведеться, нічого не вдієш. Наша організація спеціалізується на відстрілі особливо небезпечних представників людства, і немає значення, хто це: чи корумпований сенатор, чи наркобарон, чи агент ворожої розвідки, чи терорист — усі вони є однаково небезпечними, всі вони порушують спокій наших громадян, тому ми знищуємо їх.

— Тобто держава фінансує вбивство? — це Ед, добра Душа.

— Містере Краузе, держава — це не щось монолітне. Держава складається з людей, одні з яких хочуть одного, інші — іншого, але беззаперечним є ось що: усі вони потребують безпеки, і саме про безпеку ми й дбаємо. Ми не служимо нічиїм політичним інтересам, хоча скрізь є люди, які намагаються так чи інакше вплинути на нас і використати навички наших працівників на власну користь. Та для нас це не прийнятно.

— Прийнятніше використовувати беззахисних жінок у власних брудних справах! — Луїс стискає мою долоню. — Як ви могли, містере Бартон!

— Наскільки я можу судити, міс Величко в жодному разі не можна назвати беззахисною. — Бартон тонко всміхається. — Ми зібрали матеріали про всіх вас. Міс Величко походить із мафіозної родини Левін — вони вважають її ріднею, хоча й недолюблюють. Гарольд Левін, голова цієї родини, колись був її коханцем. Коли вона розлучалася з чоловіком — а вона була заміжня за Кеннетом Вудвордом Третім, це надто відома родина, аби їй вдалося вислизнути без утрат, — саме Гарольд Левін допоміг їй, дискредитувавши Кеннета Вудворда. Ви не знали про це, міс Величко? Так, ваша мила тітонька Роза звернулась до нього по допомогу, знаючи, що ви цього ніколи не зробите. А потім міс Величко працювала в різних місіях Червоного Хреста, та ще в таких умовах, що й чоловіки не витримували. То що, містере Домінґес, може, припинимо балачки?

— Ми ще до цього повернемось.

— Гадаю, не буде потреби.

Я просто нестямлюся з люті. Ці кляті нишпорки лазили по моєму житті, пхали свої брудні носи в усі шпарини моїх приватних справ. А тітка Роза та Гарольд! Господи, його щастя, що він уже мертвий. Інакше я б його вбила! Як він посмів? Після того, що було?! Після Дженни?

Очі Бартона вивчають мене холодно й прискіпливо. Він зумисне сказав це, він знав, що мені це буде нестерпно. Старий грає з людьми? Це означає, що люди для нього нічого не варті, яким би словоблудством він не прикривався. Треба буде — він і дочки не пошкодує, аби його було зверху. Та я не піддамся.

— Нема про що говорити. Луїсе, для містера Бартона чи то моє, чи то ще чиєсь життя — ніщо в порівнянні з його бажанням виграти.

Старий не змигнув, та підборіддя затверділо. У мене є така риса — говорити правду в обличчя, причому саме тоді, коли людина впевнена, що правди ніхто не знає. Керстін теж сидить незворушна й далека, та очі її з-під опущених вій уважно вивчають мене.

— Власне, про це потім, — старий уже опанував себе. — А тепер я далі розплутуватиму наш клубок. Як ви вже зрозуміли, Керстін моя дочка. І найкращий наш агент. Останні кілька років вона відійшла від справ і лише консультує агентів з різних питань, розробляє стратегію тощо. Але не цього разу. Ви пам'ятаєте, що сталося в грудні минулого року в Атланті?

Звичайно ж. Хто таке забуде? Сотні обгорілих та розірваних тіл, крики поранених, стогони конаючих… Минуло два дні, як я повернулася з Нігерії, і поїхала до Атланти на боксерський поєдинок. Мене викликали, посадили в гелікоптер — і вже за двадцять хвилин я разом з іншими була там. Нас тоді було небагато — тих, що були на місці і в бойовій готовності. Мені дісталась дитяча хірургія — бо дитячих хірургів, які б могли працювати в польових умовах, можна було порахувати на пальцях: я, вірменка Сірануш Золян, Білл Генсон і Дональд О'Нілл, рудий Дон, ми з ним колись працювали в Анголі і навіть якийсь час спали разом. Нас було четверо — і кілька десятків маленьких страдників, обгорілих, поранених, наляканих, і натовп збожеволілих від горя родичів — це у кращому випадку, бо в декого всі родичі загинули… Це вже потім, за кілька годин, до нас добулися медики з усього світу, а тоді, в оті перші години, ми відганяли смерть самотужки. Діти не могли чекати. І ми оперували, оперували, оперували — намагаючись урятувати напіввідірвані кінцівки, витягаючи осколки, приживляючи шкіру. І втішали, і гамували біль, і падали з ніг. А потім душа боліла, і хотілося взяти їхній біль на себе, хоча б частинку їхнього болю, аби їм було легше. І, вмираючи щоразу, коли вмирав хтось із них, розуміли, що всього цього могло не бути.

Але сталося те, що сталося: сучий вилупок Курт Монтоя підклав бомбу у величезний супермаркет. Бо йому зад свербів, щеняті зінському. Він хотів заявити про себе світові. Він цього, звичайно, не сказав. Вони завжди підводять під свої злочини солідну, на їхній погляд, ідеологічну базу, та суть справи не міняється: сотні загиблих і скалічених, серед яких — діти, котрі прийшли вибрати собі нову іграшку. Ще мить тому вони раділи, сміялися, плескали в долоньки й довірливо тулилися до материних грудей. І життя тих, що вижили, поділилися на дві частини: до та після. Тих, що вижили. Та їх було менше, ніж тих, хто загинув. Сірануш палила цигарку за цигаркою, Дон лаявся, Генсон камінно мовчав. А я собі думала, що коли запопаду Курта Монтою, то ампутую йому… багато що. Без наркозу. По міліметру. Ось воно. А я все думала, де могла чути про Курта? Дивне ім'я.

— Бачу, ви згадали. — Рон Бартон оглядає всіх, аби пересвідчитись, що ми всі уважно слухаємо. Даремно турбується. — От і добре, значить, зайвих пояснень не треба. Але ви не знаєте, що до того вибуху в Атланті Курт улаштував кілька менших. Цим займалося ФБР, та безуспішно. Їхні звинувачення не знайшли підтримки — з багатьох причин. Однією з них є те, що на службі у Педро Монтої перебувало багато різного люду, і серед них були урядники високого рангу. Торкнути Курта означало зачепити інших. Протидія була страшна. Та коли вибухнуло в Атланті, справу передали нам.

Он воно що. Усі ті дітлахи постраждали тому, що багатенькі впливові гниди оберігали свої прибутки та фальшиві репутації. Звичайно ж, прихований гріх — наче й не гріх зовсім, вони це ввібрали в себе з молоком матері. Аби зовні все було пристойно, а там — хоч трава не рости.

— Ми досить довго намагалися вистежити Курта. І Керстін це вдалося. На жаль, нас зрадили — у наших лавах опинився подвійний агент, і Курт почав переслідувати Керстін. Тоді було вирішено задіяти міс Величко, але так, щоб вона не знала. Курт стежив за нею, а Керстін і наші люди — за Куртом. Убивати його на території СІНА було не можна — з багатьох причин. Нам треба було виманити його з країни. Тому ми зробили так, аби міс Величко сіла в літак, що летів до Ла-Пас.

— Чому саме в цей? — я знаю, чому, але ти мені скажеш, сучий сину.

— Він невеликий, пасажирів небагато, ризик мінімальний.

— Тобто, коли б він упав, дев'ять загиблих краще, ніж сто? І ваша донечка цілісінька, а замість неї гине нікому не відома лікарка, та ще й колишня коханка мафіозі, так, містере Бартон?

— Власне, так.

Він дивиться на мене абсолютно спокійно. Рідкісний негідник.

— Яке ви мали право?! — Ед, бідолаха, йому це зрозуміти найважче.

— Жодного. Ми у своїй діяльності не спираємося на білль про права, містере Краузе. Нам треба було заманити в пастку терориста, винного в смерті сотень людей, тож…

— Смерть іще кількох не мала значення, — я обіймаю Еда. — Заспокойся, любий. Ти нічого не доведеш цьому панові, бо він за все своє життя нічого не створив. Важко народити людину, а вбити — раз плюнути, а вже чужими руками — так навіть зручно якось. Не витрачай на нього запал, він усе одно залишиться впевненим у своїй винятковій правоті.

— Не треба іронізувати, міс Величко. Адже саме нам мільйони людей завдячують своїм спокійним життям.

— А нам що з того? Ми не належимо до тих гіпотетичних мільйонів.

— Гаразд, потім про це. Усе це просто балачки.

— Тепер — звичайно, бо Курт знає, що Керстін живісінька, що ви пошили його в дурні, і прагне реваншу. І десь знову гримне, так?

— Так. Але ви недооцінюєте себе, міс Величко. Саме ви вбили Педро Монтою, чи не так? І саме ви поцупили з його сейфа цінні речі?

— Верзете, як перед смертю, містере Бартон. Усе це словоблудство. А правда в тому, що діло у вас не пішло на лад і ви збираєтесь почати все знову, а мене виставити в ролі наживки. І ви поспішаєте, бо лайно кипить уже біля самих ваших дверей: Курт учинив напад на будинок вашого зятя, ви підставили власних онуків. Гадаю, ви це вчинили навмисне, щоб мати підставу знову кинути мене вовкам на поталу і щоб тінь вашої совісті покірно мовчала. Тепер ви просто впевнені, що повинні так вчинити.

Керстін трохи сіпає бровою. Я весь час дивлюся, як вона реагує. Вона ледь сіпає бровою — нервує? Чи це їй просто незручно чути правду? Яка різниця.

— Міс Величко, ви завжди підозрюєте людей у мерзенних намірах?

— Я просто завжди бачу, коли мені брешуть, містере Бартон. А ви брешете не тільки мені, але й собі.

Він зводить на мене свої неприродно яскраві очі. У них миготять блискавки. Здається, я таки дістала його.

— Можливо. Але сейф Педро ви обчистили. Керстін бачила скриньку з твердого матеріалу, оздоблену золотими цвяшками, що зображають сузір'я. Де вона?

— Не ваше собаче діло.

— Ви не розумієте, міс Величко, — голос його надто спокійний, аби можна було припустити, що він говорить правду. — Та скринька — сама по собі надзвичайно цінна річ, артефакт часів перших китайських династій. Ця річ згадується в багатьох рукописах різних часів, але коли три тисячі років тому її вперше згадав китайський історик, він налічував їй кілька сотень років. І те, що всередині, теж має свою цінність, але в порівнянні до ціни скриньки то дрібниця.

—І що?

— Ця річ у вас. Курт оголосив нагороду за те, щоб вас привели до нього живою. І тому я прошу вас віддати скриньку добровільно.

— Сказала ж, не віддам, ні вам, ні Куртові. Вона мені й самій подобається.

— Це добра думка, міс Величко, якби не один нюанс. — Вельмишановний містер Бартон глузливо посміхається. — Ви не зможете її продати, на неї полює надто багато людей, і доки вона у вас, ви не матимете спокою.

— Я не віддам цієї штуки. Вона моя, ви не маєте права в мене її забирати.

— Міс Величко, ви забуваєте, що тут ви на моїй території. А ще з вами двоє ваших друзів — чи коханців? І ваша тітонька, мила дама, я…

— Досить. — Керстін рвучко підводиться. — Це огидно, і ти сам це знаєш. Вона не буде допомагати нам, якщо ми погрожуватимемо. Хіба ти не бачиш?

— Бачу, але варто було спробувати. — Бартон раптом усміхається — наче блискавка сяйнула, відмолодивши на мить його лице. А він колись був красунчиком! — То ти пропонуєш сказати їй?

— Я сама скажу. Я так вирішила.

—Керстін, я б не хотів…

— А мені на це начхати, тату.

О, скандал. Я іноді люблю споглядати скандали. Усі ці люди довго вдають, що все гаразд, брехня так уїлася в них, що вони навіть у родині зберігають потрібну міну, але людська природа не терпить штучного, і рано чи пізно, та в людей зриває дах, і, як правило, у геть невідповідний час. І тоді все, що так старанно приховувалося, вилазить на публіку. Не варто було й старатися.

— Керстін, я тобі наказую!

— Засунь свій наказ знаєш куди? Ти поставив під загрозу мою родину. Ти бачив, що зробили з нашим будинком? Ми не зможемо більше почуватися там у безпеці, доки Монтоя живий. І ми потребуємо її допомоги, якщо тобі мало того, що вона мені кузина, — подобається їй це чи ні. Я діятиму так, як вважаю за потрібне.

— Гаразд. — Бартон утомлено примружує очі. — Я згоден. Міс Величко, панове, прошу мені вибачити, я маю йти.

Він виходить з альтанки, напруга спадає. Можливо, вони влаштували все це навмисне, аби ми розслабились і проґавили щось важливе. Та дзуськи!

— Випиймо чогось. — Керстін переводить подих. — Еде, будь ласка, налий мені соку.

Ед мовчки виконує її прохання. Він насуплений і готовий до бою. Ця ідіотська ситуація, якій не видно кінця, вже, мабуть, дістала його до живого. Власне, вона вже всіх дістала.

— Я маю вам пояснити багато що. — Керстін упритул розглядає нас. — Я розумію, що багато з того вас обурить, але я прошу мене не переривати. Мені досить важко розповідати всі ці речі вам — особливо вам. Але я не бачу іншого виходу. Ви загнали нас у глухий кут.

От нахаба! Ми її загнали у глухий кут! Та хто тебе взагалі чіпав, скажи на милість? Сама все заварила, разом зі старим крокодилом Бартоном. Господи, і цю жінку любить Ерік! Чи він у курсі, що вона — чудовисько? Ерік… Боже милосердний, навіщо ти мені послав ще і його? Чому мені так боляче думати про нього? Я тільки пам'ятаю тепло його долоні, його очі, такі співчутливі… Та я не хочу його співчуття. Я хочу його кохання. А Керстін Бартон застує мені світ. Треба було втопити її тоді — і квит.

— Як ви вже чули, наша мета — Курт Монтоя. Торі добряче приголубила в джунглях старого Монтою, тим сказила Курта й поставила під загрозу безпеку країни. Але я розумію, що іншого виходу не було. Я тільки хочу, аби ви зрозуміли: жоден з вас не може вийти з гри, доки не пролунає сигнал «Відбій!». Я хочу, аби ви це зрозуміли. Курт Монтоя — син німкені та колумбійця. Педро був продавцем наркотиків, а Куртом займалася мати і виховала його досить своєрідно. Чотири роки тому вона померла, а Курт собі хуліганить потроху. Минулого року в Атланті він перегнув палицю.

— Перегнув палицю?! — я готова вбити її в цю мить. — Агенте Бартон, це трохи не той вислів. Сотні загиблих, сотні поранених. Я була там, разом з іншими лікарями. Я оперувала дітей, котрі вижили, — таких, як ваші діти, Бартон. Відірвані кінцівки, вирвані очі, жахливі опіки, крик і смерть — це ви називаєте «перегнув палицю»?!.

— Вибачте. — Керстін стискає долоні в кулаки. — Просто я не можу… по-іншому говорити про це. Я мушу абстрагуватися, бо інакше я просто не витримаю. Я розумію, це дивно звучить, але повірте, я просто неспроможна згадувати про це. Я теж була там, прилетіла за годину після вибуху… Це було моторошно.

Вона заплющує очі, болісно кривить уста. Бартон, ти чортова ідіотка.

— Проїхали. Припини істерику, Бартон. Уважай, що ми все зрозуміли.

Луїс сідає поруч неї та гладить її волосся. Вона щосили намагається не плакати, та це їй погано вдається. Чорт забирай, я повинна була зрозуміти і не копирсати її. Та я не зрозуміла — чи не хотіла? Яка різниця.

— Я бачила тебе в лікарні. — Керстін дивиться на мене. — Я бачила тебе і твого напарника — О'Ніл, так? Мене тоді здивувала наша схожість, тож я знайшла всю інформацію про тебе. Та, виявляється, не всю. Я й подумати не могла, що ми… такі близькі родичі.

— Що б це для тебе змінило?

— Усе — і нічого. Я б усе одно задіяла тебе, але ти б знала про це.

— Емоції. Ти й сама в це не віриш. Говори далі, зрозуміємо, що до чого, — і гайда, мені вже сідниці болять від сидячки.

— Те, що ти гордо іменуєш сідницями…

— Досить. — Луїс роздратовано підводиться. — Ваші словесні дуелі залиште на потім. Чорт забирай, усе просто, як ніжка стільця. Ваша операція провалилась, і Курт готує новий вибух. Що потрібно, аби цього не сталося?

— Нам треба, аби він переслідував Торі. Йому потрібна її коштовна шкурка — тим коштовніша, що в її руках дещо з речей, які Курт вважає своїми. А скринька, оздоблена золотими цвяшками, таки впала нашій Торі в око. Ти, мабуть, вирішила, що там щось блискуче всередині?

— Ну, власне…

— Можеш не говорити. Твій потяг до прикрас відзначений у нашому досьє.

— Я не розумію поки що, до чого тут ми. — Луїс замислено супить брови. — Агенте Бартон, ви так і не сказали, що ви хочете від нас.

— Я хочу, аби Торі погодилась попрацювати наживкою.

— Принаймні відверто, — коментує Ед.

— Містере Краузе, не треба іронії. Ви живете у світі ілюзій, де ніхто не помирає насильницькою смертю, ніхто не зраджує, ніхто не… Власне, всі ви, так звані цивілізовані люди, є ідеалістами. Насправді світ — місце небезпечне, у ньому мало справедливості і зовсім немає місця ілюзіям. Принаймні мій світ такий. І ваш віднедавна також. Просто прийміть це.

— Мені не подобається, що ви підставляєте Торі.

— Мені це теж не подобається, Еде. — Керстін роздратовано стріпує волоссям. — Але я, на жаль, не можу взяти цей тягар на себе. Тепер Курт насторожі й одразу розпізнає підміну. Ми не можемо вбити його на цьому континенті — пропоную прийняти це як правила гри, що їх установлюємо не ми. Але все може змінитися. Торі має виїхати з країни — якнайдалі. Вона має заманити Курта в таке місце, де правила гри будуть на нашу користь, де ми зможемо покінчити з ним і це не збудить нічийого незадоволення.

— Маєш на увазі джунглі? Чи якусь нерозвинену країну?

— Ні. Там у нього скрізь є спільники. Нам потрібна країна, де Курт не буде диктувати своїх правил, а гратиме за нашими.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти заманиш його в Україну.

— Ти здуріла.

Я хочу повернутись у джунглі. Я пам'ятаю Україну, але якось розмито, наче то було не зі мною. Я хочу повернутись у джунглі, бавитися з великими котами та блукати в зеленому присмерку. І запалити свій вогонь — той, що чекає на мене. І якось до нього прийде Та-Іньї.

— Це єдина країна, де ти почуватимешся досить вільно, хоча вона суттєво змінилась відтоді, як ти поїхала. Але ми впораємося, побачиш.

— Я не хочу повертатися туди.

— Цього я не розумію. Я була там, жила кілька років, і мене туди тягне постійно, я сумую… А ти там народилась — і не хочеш повертатися?

— Саме тому. Я надто добре знаю цю країну, аби хотіти туди повернутися.

— Але Штати тебе теж не вдовольняють!

— Так. Мені тут нестерпно.

— А в джунглях тобі краще?

— Набагато.

— Господи, Величко, ти зовсім здичавіла. Але це все емоції. Скажи мені — просто зараз — ти згодна допомогти?

— Так. Але скриньки я вам не віддам.

— Та чорт із тобою, не віддавай. Я навіть не буду допитуватись, де ти дістала собі хижака, що так і вистрибує назовні, коли треба й не треба.

— Та пішла ти!..

Вона дратує мене. Я розумію, що вона натиснула на єдину кнопку, на яку варто було натиснути: той вибух в Атланті. Якби вона звернулась до моїх патріотичних почуттів, я б її просто послала. Мені не подобається жодна людська спільнота, вона мене дратує. Перед! мною цілий світ, і я сама виберу, яку його частину любити.

Я заходжу до будинку. Малий Саймон дивиться відео, я сідаю поруч. Якісь цигани, яскраві спідниці, хустки — і струнка постать чоловіка з чорним хвилястим волоссям і чудовими синіми очима. З екрана на мене дивиться моя мрія. Ерік.

— Це…

— Ерік тут добре заграв, правда? — Саймон говорить це тоном знавця. — Це його перший фільм, «Циганський барон», він зробив його зіркою. Ти не бачила?!

— Ні.

— Ти не дивишся кіно?

— Я працюю в місцях, де немає кіно.

— А де ти живеш? Там теж немає кіно?

— Немає.

Ерік дивиться на мене з екрана телевізора, і я не можу ворухнутись, бо очі мої прикипіли до нього. Який він тут…. Боже, за що мені це? Я мушу йти, мені хочеться відпочити, але чомусь мені здається — якщо я встану, сльози просто вихлюпнуться з мене. Цього ще бракувало!

— Я покажу тобі фільми з Еріком, у мене є всі, навіть не дуже вдалі. Ти теж будеш агентом?

— Ні.

— Твій кіт подряпав мене.

— Не треба було його чіпати.

Я не хочу розмовляти з малим Бартоном. Я хочу просто посидіти й трохи зібратися.

…Ця кімната, мабуть, колись належала Керстін. Ліжко під запоною, білі шафки, килим, кілька ляльок. Вони не схожі на тих, які колись викинула тітка Софія, але… Я вмощуюсь у фотелі й беру до рук книжку. Я вдам, ніби читаю, і трохи заспокоюся. Мабуть, таки треба пристати на пропозицію Керстін. Чом би й ні? Курт уб’є мене, неодмінно вб'є. І це добре. Я піду з Та-Іньї, ми сидітимемо біля багаття, слухаючи джунглі, і спогад про Еріка не ятритиме мені душу. Усе моє недоладне життя залишиться десь там, далеко. І буде лише нічне полум'я, а потім ранок. І так буде завжди. Я погоджуся, ще б пак!

— Ти тримаєш книжку догори ногами.

Керстін увійшла, а я не чула. Що ж, пошукаю собі іншого місця. Вона дивиться на мене якось так… ні, не треба мені твого удаваного співчуття, Бартон. Та й справжнього не треба. Тільки не від тебе.

— Сиди, ти мені не заважаєш.

Вона відчиняє шафу, витягає одяг і перевдягається. Вона така гарна, що я просто знемагаю з розпачу. Скільки їй може бути років? На вигляд років двадцять п'ять, а насправді? Я не маю жодного шансу.

— Послухай, Торі, коли ми вже працюватимемо разом…

— Що ти маєш на увазі?

— Як це — що? Чи ти думаєш, що поїдеш туди сама? Ти гадаєш, що в потрібний момент зможеш зробити все як слід?

— Тобто вбити Курта? Бартон, цей йолоп застрелив Гарольда. Звичайно ж, я не лишу його живим.

— А якщо він виявиться спритнішим?

— Тоді залишу його тобі і твоєму татусеві. Потягнете жереб, і хтось із вас до нього дошкребеться, я у вас обох вірю.

— Торі, що відбувається?

Вона сідає на підлогу біля крісла й дивиться мені в очі. Кого ти хочеш побачити там, Бартон?

— Нічого. Я трохи не розумію, що ти маєш на увазі.

— Тільки те, що ми поїдемо туди вдвох. Нарізно, але я страхуватиму тебе, завжди буду в тебе за спиною.

— Це мене страшенно потішає.

— Ти зовсім не хочеш бачити своєї батьківщини?

— Я там чужа.

— І тут чужа?

—І тут теж. Я скрізь чужа.

Тільки лапаті пальми махають мені зеленими долонями, а пістряве птаство гукає у простори, кличе мене. І я повернусь туди, бо там мені добре. Там усе просто й прозоро: або ти, або тебе. Закон джунглів: кожен сам за себе. І не болить душа за тим, що хтось не зміг вижити. Човен пливе, панове!

— Гаразд. Документи готові, вилітаємо за кілька днів.

Вона рвучко зводиться й іде з кімнати. Я розумію, вона роздратована, але що я можу зробити? Ерік… «Якби я не зустрів Керстін, я б закохався у вас, Торі». Але він зустрів її. Я не встигла.

Я йду з кімнати, спускаюся сходами. Цей будинок і до п'ят не доростає ні нашому з тіткою Розою, ні Еріковому, але він досить затишний. Просто на душі в мене… Чорна тінь виходить назустріч. Я беру на руки пухнастого волоцюжку. Оце, можливо, єдина істота, яку я згодна терпіти поряд, — принаймні зараз.