Дух джунглів

6

— О, чорт! — це Ед коментує. — Нічого собі?! Торі, та чекай!

Ні. Не буду я чекати. Я чую, як б'ється серце іншого супостата, він десь недалеко, я відчуваю його присутність. Я стріляю в неясну постать і за мить ховаюся в заростях. Зараз я доберусь до машини — і висаджу її в повітря, а потім по одному переб'ю цю потолоч. Їх тут небагато, десятків зо два. Набагато менше, ніж у мене набоїв.

Я не знаю, що зі мною, але світ став неймовірно чітким і яскравим. Я бачу кожен листок, кожну павутинку, все так ясно та гармонійно, і я теж у цьому візерунку потрібна, я відчуваю себе частиною загальної картини світу. От зараз припиниться плач і зойки, бо я знищу причину їх. Луїс стовбичить у мене за спиною, мені не треба обертатися, аби побачити його. Я просто знаю.

— Я зайду праворуч, а ви з Едом — прямо до селища.

— Обережно з вибухівкою, сама не злети в повітря.

— Не злечу.

Чого б мені злітати в повітря? Я точно знаю, що зроблю. Так, старий інкський ніж не втратив своїх якостей за стільки століть. Ну як, любий, ти радий знову бути в дії? Я тебе розумію. Ось іще один — давай, друже, пий із його серця, ти надто довго цього чекав.

Удар у відповідь такий невмілий. Хлопче, мені майже не боляче, ти не вмієш користуватися ножем: лезо, подряпавши, просто ковзнуло по шкірі, бо мене вже не було там, куди ти поціляв, — а от я тебе дістану. Ти молодий і вгодований, з невеличкими вусиками на смаглявому обличчі. І ти боїшся, я відчуваю твій страх: ніж угрузає тобі в серце, та в мене немає часу. Я швидко обшукую машину й ховаю неподалік усе, що може нам знадобитися, потім відкриваю бензобак, вимочую в бензині бинт, запихаю в бак, залишаючи висіти довгий кінець, — підпалю його, коли сама буду на безпечній відстані. А тепер невеличкий феєрверк, хлопці. Гляньте, який симпатичний вибух, він мене страшенно тішить.

Я йду на дим. Добряче горить, нічого не скажеш. Що ж, панове, нема чого тепер нарікати. Ось мені вже видно, як кілька солдатів біжать у бік машини, що палає. Я просто розстрілюю їх, як мішені в тирі. Я ненавиджу знущання з беззахисних істот. Надто багато смертей я бачила, а каліцтв — іще більше, і не можу сказати, що гірше. Люди люблять безкарно завдавати болю один одному. Вони знаходять для цього безліч благородних і поважних причин, але це не змінює суті справи, бо завжди з'являються покидьки, які, прикриваючись гарними ідеями, реалізують свої схильності до звірства. Я ненавиджу це. Тому я вбиватиму їх. Завжди. Тепер я це точно знаю. Бо це мені подобається. Бо візерунок світу стає тоді чіткішим.

— Торі! — Луїс визирає з-за рогу. — Сюди!

Я перебігаю відкрите місце і притискаюся до глиняної теплої стіни. Звідси мені видно, що діється на невеличкій сільській площі. Кілька застрелених жінок лежать у пилюці — їх ґвалтували, потім убили. Мені хочеться прикрити їх чимось. Кілька повішених чоловіків, у двох — розпанахані животи, криваві кишки звисають до землі і на них уже злітаються мухи. Он дитинча розкидало ручки — хтось вистрелив йому в спину, коли воно тікало: сорочечка збилась, тонкі смагляві ніжки поплямувала кров і пилюка. Жінка над ним криком заходиться… Чорт, ми трохи не встигли. Не встигли на тринадцять життів.

Он дівчина виповзла з будинку, яскрава сукня перетворилася на клапті, по ногах стікає кров. Ед притримує її, а вона дивиться божевільними очима й намагається стулити на собі шматки одягу. Ні, порване вже не буде цілим, але якось воно владнається. Усяке буває в житті, я сама колись пережила цей жах і знаю: якось воно владнається. Тільки небо потім не таке яскраве. І сонце стає тьмяною нудною тарілкою, надовго. Для декого — назавжди.

— Хтось із тих лишився?

— Так, мала, чотирьох лишили на розплід. — Луїс невесело посміхається. — Он там, під стіною, зв'язані. Можемо поспілкуватися з ними.

— То давай, тут знайдуться охочі допомогти.

До нас уже йдуть люди. Троє майже цілих чоловіків років під сорок і дідок — старий як світ. Та мені немає часу з ними воловодитись. Мене чекають поранені, а їх тут багато. Десь там я сховала контейнер із ліками, який знайшла в машині, гадаю, він мені зараз придасться.

— Допоможи мені, Еде.

Він покірно несе контейнер, а я мию руки й беруся до роботи. Це мені знайоме: поламані ребра, різані й колоті рани, струси мозку, опіки, вибиті зуби. І… пологи. Уже ж без цього не обійшлося! Мале репетує, плюючи на всі умовності. Він прийшов у світ, схиліться! Хотіли ви його чи не хотіли — він народився й репетує так, що серце радіє. Я мию його й загортаю в чисту полотнину. Гарне завершення поганого дня. Стара індіанка бере його в мене з рук і всміхається. Човен пливе, нічого не вдієш.

— Я мушу десь помитися. Розумієш?

— Так, сеньйоро. Ходімо.

Пожежі вже загасили, мертвих прибрали, тиша така сумна, і я відчуваю, що страшенно втомилася. Денні події згадуються, як у тумані. Просто шаленство якесь напало. Не уявляю навіть, як мені вдалося вирвати горло тому, першому? Я вмію подбати про себе, але ж не так! Потім про це подумаю. А зараз треба випрати одяг і помитися.

— Обережно!

Стара відсахнулася. З лісу виходить пума. Ми дивимось одна одній в очі, потім вона потягується і йде до води. Мені теж не завадить попити, тому я ступаю в потічок. Ми поряд. Її хутро таке приємне на дотик, бік теплий і міцний. Потершись головою об мою долоню, пума йде назад, до лісу. Стара дивиться на мене нажаханими очима, потім її погляд сковзнув на моє плече — і вона падає навколішки мені до ніг. Цього ще бракувало! Господи, я так втомилася!

— Гей, вставай і допоможи мені прати, чуєш? — я торсаю її за плече, а вона заклякла, як кам'яна. — Ну, як знаєш, а я не маю часу воловодитись із твоєю розхристаною психікою.

Я беруся до прання, а стара десь зникає. Отак завжди. Як працювати, так давай, Торі, впрягайся, а як допомогти трохи, так дзуськи. Таке людство, нічого не вдієш. Он деяким великим людям сучасники за життя пам'ятники зводили, а вони тим часом конали з голоду. Так воно й буває. Навряд чи тут мені зліплять з глини пам'ятника, та я його й не потребую. До речі, місцевих страв я не їстиму і вам не раджу, бо можна ковтнути таку бацилу, що потім у кращому разі на лайно зійдете й помрете, в гіршому — залишитесь калікою.

Я мию волосся й чищу зуби. Мені дуже хочеться спати, та якщо робити по-розумному, нам треба йти звідси просто зараз, доки звістка про наші звитяги не досягла вух Скаженого Педро чи ще когось, хто був зацікавлений у сьогоднішньому дійстві. Треба йти.

Я перевдягаюся в чисте, а мокрий одяг завдаю собі на плечі і йду назад. Скоро буде ніч, то треба сказати хлопцям, аби збиралися. Нема чого розводити церигелії. Ми заявили про себе надто голосно. Можливо, це було дурістю, але не було помилкою.

— Торі, ось ти де! — Ед весь укритий пилом, і пахне від нього зовсім не трояндами.

— Тобі треба помитися, тож не гай часу.

— Потім. Слухай, там таке робиться, неймовірно! Та стара, що допомагала тобі, лементує на весь ліс, її в Майамі чути, не інакше. Щось там по-своєму, треба йти звідси, доки не пізно.

— Я вже думала про це.

— Вони всі збираються звідси йти, бо кажуть, що за цими пришлють нових вояків, і тоді всім кінець.

— Мають рацію. Піди помийся, Еде. Від тебе смердить, як від переляканого скунса.

— Яка ти тактовна!

— Завжди до твоїх послуг.

Ми наближаємось до селища, запах згарища стає відчутнішим. Справді, чути голоси: хтось збуджено щось говорить, переходячи на крик, та я ні слова не розумію, бо не знаю місцевих індіанських діалектів. От в Африці я вже за півроку могла розмовляти з усіма аборигенами, там є кілька діалектів, які знають усі, але ж тут я тільки третій день, тож іще не встигла.

— Де Луїс?

— Та он, серед них. Він єдиний з нас, хто хоч якось може з ними порозумітися.

— Тоді хай припиняє балачки, в нас є ще кілька годин до темряви, нам час іти.

Раптом розмови затихли, запала тиша. Я розумію, що всі дивляться на мене, та не збагну, чому. Стару налякала пума, це я розумію. Але ж вона нічого поганого нікому не заподіяла? Тут сьогодні сталися набагато гірші речі, ніж одна-однісінька пума, яка надпила трохи води з їхнього потічка.

З натовпу виходить той старий, якого я бачила раніше. Тільки тепер я звернула увагу, що в його коси вплетені срібні дзвоники. То шаман чи жрець — словом, служитель культу. Він підходить до мене й безцеремонно торкається пальцем до мого плеча. Мені треба просушити прання, а тут така рахуба! Що відбувається, хотіла б я знати? Гей, старий, кого не здивуєш татуюваннями, так це тебе — сам розцяцькований, наче зек після трьох відсидок. Навіть на щоках щось зображено. Як на мене, то це вже трохи занадто, але що мені до того? Кому як подобається.

— Вайна Койя!

Він виголошує це голосно і врочисто, голос у нього високий і пронизливий, а під лівим оком хтось поставив йому здоровецького синця. Ситуація здається мені трохи кумедною, та я стримуюсь і не сміюся, бо хто їх зна, цих індіанців, ще образяться. Але ж треба щось казати!

— Що?

Він мовчки задирає на Едові майку і тикає сухим червонястим пальцем із чорним нігтем йому в груди з таким переможним виглядом, наче виграв у лотерею, потім знов щось кричить. Луїс розстібає сорочку — його картинка теж викликає нездорове пожвавлення натовпу.

— Вайна Інка, Сінчі Віракоча!

Мені давно набридла ця ідіотська сцена, я вже набачила місце, де висохне моє прання, та старий міцно тримає мене за руку.

— Луїсе, що відбувається?

— Він сказав, що ти — нова Володарка, Койя — це мовою інків. А ми з Едом, відповідно, — нові Сінчі Віракоча, тобто сильні білі чоловіки. Це плем'я мочіка, вони належали до імперії інків. Колись Віракоча був одним із богів інків, білим богом.

— І що?

— Власне, нічого. Інки поклонялися сонцю, а ягуар уособлював сонце. Це плем'я теж належить до сонцепоклонників. Тепер старий каже, що до народу інків повернулися їхні боги, що справдилося старе пророцтво, яке дозволяє їм тепер піти звідси. Я так розумію, цьому племені не подобалося сусідство з Віль-Таеном.

— Дурня якась.

— Так чи інакше, вони прихильні до нас. І вони якимось чином уже знають, що міста більше немає.

— То ходімо звідси, час спливає.

— Маєш рацію.

Та людина планує, а чорт руйнує. Найсмішніше те, що в більшості індіанців на шиях висять католицькі хрестики, та ніхто на це не зважає, танцюючи навколо багаття. І їхні співи збуджують у мені якісь спогади, мої й не мої… Он храм у місячному сяйві, посеред нього на постаменті статуя монстра — щось схоже на жабу, з лютою пикою, ощиреною хижою пащекою і щупальцями. Гадаю, скульптор добряче нюхнув кокаїну, перш ніж узявся до справи, от таке й вийшло. Тільки чому очі в чудовиська живі? І вони дивляться на мене з такою холодною жорстокістю, що я розумію: цю істоту народила якась інша реальність, це не земна форма. А очі дедалі ближчають, і моя рука перетворюється на котячу лапу. Я з насолодою запускаю пазурі в повне космічної злості око… Страшенне ревище пронизує мене — і я прокидаюсь від жаху. Наді мною схилився старий із брязкальцями й щось говорить, та я не розумію.

— Луїсе?

— Він говорить, що тепер може спокійно померти, бо його очі бачили нових володарів інків. Ще він каже, що в кожного з нас тепер два серця — Та-Іньї подарувала нам серця великих котів. Ми тепер із ними родичі, і з цим плем'ям теж, бо їхній тотем — ягуар. Та-Іньї була колись жрицею в храмі Мачу-Пікчу, а потім зникла у Віль-Таені, як і всі, хто пішов туди.

— І що?

— Він знає, кому поклонялись у Віль-Таені. Він каже, що ми звільнили душі, що їх ув'язнив Прадавній, Той, що в Темряві, імені якого він не може назвати. Він каже, що колись давно володар інків Сінчі вирішив зруйнувати Віль-Таен, бо там відбувалися страшні речі. Та-Іньї знала, що єдиний, кого боїться Прадавній, — це ягуар, і прорекла перемогу. Віль-Таен було зруйновано, населення знищено, але Прадавній встиг проклясти переможців: усі вони були приречені на полон серед руїн Віль-Таена, доки їх не звільнять нові боги, що прийдуть до Віль-Таена й… не розумію, що це… ну, буквально так: уб'ють там свою людську природу. Не розумію…

— Це дуже просто. — Ед зосереджено вдивляється в місяць. — Людська природа — це жадібність, жорстокість і хтивість. Ми не взяли скарбів із тієї скарбниці, ми не заплямували себе непотрібним убивством і… не переспали — вибач, Торі.

— Маєш рацію, Еде. То й що?

— Нічого особливого. Тепер ми в їхньому уявленні — боги.

— Це якось допоможе нам вибратися звідси?

— Як знати… Життя так розумно влаштоване, що й людина на щось придасться. — Луїс розворушує багаття. — Ось шаман знає більше за нас. Уявіть собі — тисяча років минула, а це плем'я берегло своє знання. Дивовижно! Шкода, що ніхто цьому не повірить…

— Спитай краще, чого ті молодці заповзялися на них.

— Уже спитав. Це урядові війська, шукали тут червоні загони та просто на вогник зазирнули. Розумієш, Торі, це тут звичайні речі. Безкарність породжує злочин.

— Чекай. Ти хочеш сказати, що хлопці просто розважалися?

— Так.

Отже, я все зробила правильно. Не те щоб мене мучила совість, але… Не знаю. Та на душі в мене посвітлішало.

— Спитай, у який бік нам іти.

— Уже. Підемо завтра на захід, там ближче до цивілізації. До речі, десь там є будинок вашого друга Педро. Можемо зазирнути в гості.

— Не блазнюй.

— Не сердься. Ми тут так добряче погуляли, що про це теж складуть легенду. Тут у лісах іще кілька племен мочіка, є чанки й наска — все це залишки імперії інків. І всі вони пам’ятають свою історію краще, ніж ми — свою. У них дуже розвинені традиції, й одна з них — поклонятися Сонцю. Чорт, я повсякчас збиваюся на лекцію. Власне, суть одна: вони вирушають на пошуки іншого місця. Шаман каже, щоб ми не йшли до шосе, там повно солдатів. Він також чув про літак, що впав за горою.

— Швидко ж тут розходяться новини!

— Атож.

Весь цей час Ед сидить мовчки. Я навіть уявляю, що відбувається в його голові. Життя для нього не просто перевернулось, а розлетілося на дрібні скалки, і тепер він намагається якось стулити все докупи. Ні, любий, розбитого не склеїш. Треба почекати, доки відросте нове. Життя відростає, як хвіст у ящірки. Здавалося, вже на друзки розбилося, в душі порожнеча та суїцидальні бажання, а час мине — дивишся, щось нове. От тільки з кожним разом картина світу змінюється. Починаєш по-іншому ставитись до багатьох речей. Ми виростаємо з наших життів, як діти виростають з одягу. От і все. Та Ед цього ще, мабуть, не знає.