Дух джунглів

7

Колись давно мене витрусили з мого звичного життя — наче шкіру здерли. Ми з тіткою Розою зійшли трапом літака в Нью-Йоркському аеропорті. Боже милосердний, в мене очі розбіглися просто в приміщенні вокзалу. Доки тітка проходила митницю, доки турбувалася речами й документами, я зиркала по вітринах невеличких крамничок. Особливо мене збентежила одна, де блискотіла біжутерія. Та в нас немає грошей, я знаю. Треба, щоб тітка не помітила, як блискотять у мою душу всі оті брязкальця. Але ноги самі принесли мене туди. Хоч подивитись!

Молодий темношкірий продавець усе бачив і, мабуть, збагнув, що я за птах, тому посміхнувся мені звично і завчено. Я потім дізналася про ціну тих їхніх посмішок, а тоді просто посміхнулась у відповідь. Уявляю, який мала вигляд: у псевдошовковому платтячку фабрики «Більшовичка», у «цебівських» лакованих черевичках, які тітка Роза дістала мені на випускний, із бурштиновими сережками у вухах… І купа скляних блискіток за вітриною. Та щось, видно, таки було в мені тоді, бо він спитав мене:

— Як тебе звати?

Я вже знала англійську непогано (останній рік перед від'їздом тітка Роза, не покладаючись на шкільну програму, наймала мені репетитора), тож відповіла:

— Мене звати Вікторія.

Отакої вам, капіталісти. Вікторія — і не інакше.

— Я можу тобі допомогти?

Можеш, подумала я тоді. Подаруй мені цю крамничку. Я потім дізналась і про ціну цього їхнього питання — питання, на яке не чекають ствердної відповіді. Кожен сам собі. Закон джунглів.

— Дякую, ні.

І тоді він зробив те, чого ніхто потім не робив — ніколи. Він зняв з вітрини тоненький браслетик, зроблений зі скляних камінців — під діамант, — і простяг мені. На його долоні він блиснув, як моя радість.

— Із прибуттям.

Я взяла його. Потім я дізналась, що той браслет коштував менше за долар, та яка різниця! Не в тому справа. Він досі в мене є, я бережу його на згадку про свій приїзд і про того хлопця, що подарував мені радість. Хто може зрозуміти, якою дивовижею здалось мені, що все, абсолютно все лежить у магазинах — не за талонами, без черги, просто приходь і купуй, якщо маєш гроші. Тітка Роза працювала бухгалтером у крамниці на розі нашої вулиці, та то був нецікавий магазин: бляшані відра, лопати, мотузки… Не в тім річ.

Нас зустрічав цілий натовп родичів: якісь дивні дядьки, тітки, дебелі й галасливі, такі самі діти — чого вони припхалися такою купою? Я почуваюся зайвою, та тітка Роза не може допустити цього:

— А це моя Віка, дочка нещасного Давида.

Дядько Давид помер, я його навіть не пам'ятаю, але за документами, що дістала тітка Роза, я його дочка. То вже потім рідня розчовпала, що ніяка я не Давидівна, а просто приблуда в їхньому поважному єврейському сімействі, та було запізно.

— О! — те багатоголосе «о!» на висхідній ноті різонуло мені слух. — Дочка Давида! Розо, вона така гарна!

— От тільки не збагну, на кого вона схожа.

То сказала стара, котра до того стояла трохи осторонь. Я зустрілася з нею поглядом і вже знала, що нароблю їй стільки капостей, скільки зможу, як тільки випаде нагода.

Її невеликі темні очі уважно спостерігають за мною, обличчя, посічене зморшками, недобре та якесь відсторонене.

— Це Софія Йосифівна, сестра моєї бабусі. — Тітка Роза таки гарненько мене знає й помітила мою напругу. — Вона запросила нас до себе — на перший час.

— Мусить же про вас хтось подбати. Досить вереску, вони втомлені й голодні, і вони ніде не подінуться. Ще встигнете познайомитись.

Ми вантажимось у машини — їх теж багато, і я не вірю, що вони можуть належати цим людям. Де взяти аж таку купу грошей, щоб купити ці авто?

Я притуляюся до тітки Рози. Тільки вона здається мені надійною і звичною, решта світу пішла шкереберть. За вікном миготить місто, таке чуже й дивне, наче я потрапила на іншу планету. Власне, я ніде не була, крім нашого містечка та села, що там мали хатку. Та ще в Києві — тільки недовго, кілька днів. Але Київ не здався мені таким чужим. А тут…

Величезний білий будинок, схожий на палац культури. І тут мешкають усі ці люди? Овва, чи не жирно?

— Ходімо, — тітка Роза бере мене за руку. — Нічого, Віко, якось воно буде. Бачиш, який у Софії Йосифівни будинок? Ми поживемо тут, вона дозволила нам. Будь ласка, Віко, поводься гарно.

— Ти ж мене знаєш.

— Саме тому й прошу.

Наші речі вже стоять купою в холі. Я роззираюся. Оце так! Де там нашому палацу культури! Невже стара живе тут зовсім сама? Луснути можна! Тут самого прибирання до кінця життя вистачить, а ще ж сад, бачу, є.

— Capo, покажи гостям їхні кімнати, — бабця почувається, як риба у воді. — Хай Пітер допоможе перенести речі. Що ти робиш, дівчинко?!

— Роззуваюся. Де можна поставити взуття?

— Ніде. У нас це не заведено, затям. Так само, як надівати лаковані черевики вдень. Роззуєшся нагорі, у своїй кімнаті. За годину буде обід, не спізнюйтесь. Усі зберуться вас вітати.

Оце так новина — ходити взутою по килимах! А прибирати хто все це буде? Добра хазяйка, нічого не скажеш. Ще й черевики їй мої не до шмиги! Чому їх удень не можна взувати? Щоб ніхто не бачив, чи що? Так вони ж імпортні, чеські, з бантиком, тітка Роза дістала через знайому у Райспоживспілці, десь на базі!

— Ваші кімнати в цьому крилі. Пітере, швидше неси валізи. Сара допоможе розпакувати.

— Ні, не варто, — спинила її порив тітка Роза. — Ми самі.

Служниця йде, гордовито труснувши плечима. Усе її коричневе личко говорить: дикуни і жебраки. Я не розумію. Я нічого не розумію. Відбувається щось дуже дивне.

— Віко, я прошу тебе… Доведеться трохи потерпіти, доки призвичаїмось.

— Я ж нічого не кажу.

— Я знаю, люба. Це я так, на майбутнє. Допомогти тобі з речами?

— Ні. Я сама.

Тітка Роза йде до своєї кімнати, а я озираюсь навколо. Кімната величезна, як уся наша колишня квартира. Велике ліжко, стіл, попід стіною шафа — довга, дзеркальна; туалетний столик, крісла, якісь пуфики, рожеві шпалери, полиці для книжок, телевізор… Я прочиняю двері до ванної кімнати й заклякаю. Я такого навіть уявити не могла. Обмацую рожеві кахлини, дзеркальні шафки, величезну ванну…

Іду до кімнати й розпаковую речі. Їх не так багато, бо вивезти не дозволили майже нічого. Улюблені книжки, кілька старих ляльок, дещо з одягу — це все. Книжок найбільше, ціла валіза, а ляльок я відвоювала в тітки Рози. Вони були зі мною завжди, і це було б зрадою — покинути їх напризволяще чи віддати комусь. Чиїсь чужі руки розпатрали б їх, не знаючи, які вони в мене хороші й розумні, як вони потішали мене… Ач, дурня якась, мені вже шістнадцять років, я вже маю атестат і не граюся ляльками. Ну, майже не граюся.

Я розставляю книжки на полиці, всаджую в крісло ляльок і розвішую свої сукні в шафі. Шафа така величезна, мій одяг по-сирітському тулиться попід стінкою.

— Як бідні родичі.

Якось воно само вихопилось. Ось воно, от що мені муляло весь час. Усі вони, хоч і посміхались, як жид на ярмарку, дали нам зрозуміти, що ми — бідні родичі. Але ж це анахронізм. У нас не заведено ділити людей на бідних і багатих… Стоп. У нас. Але ж я — не в нас. Тут усе по-іншому. Тут ми з тіткою Розою — бідні родичі, і та чортова негритоска вже дала нам це зрозуміти. Ось що мала на увазі тітка Роза, коли просила мене потерпіти. Кляті капіталісти! І чого нас із тіткою понесло сюди?

— Віко, за п'ятнадцять хвилин ми маємо спуститися.

То гукає мені тітка Роза. Отже, ми маємо робити все, як нам скажуть. Їсти, коли скажуть, спати, коли скажуть, одягати те, що скажуть. Ні! Я так не хочу. І начхати мені на стару, на тих товстих родичів, що голосять своє «о!», на все на світі. От тільки… тітка Роза просила трохи потерпіти.

— Гаразд. Я потерплю. Але тільки трохи.

Я кажу це лялькам, вони знайомо та співчутливо дивляться на мене. Отак, дівчатка, вскочили ми в халепу.

Святковий обід на честь нашого приїзду просто вразив мене, мабуть, ще й тому, що я так нічого й не з'їла. Це зовсім не те, до чого я звикла. Спочатку вони всі молилися, це ж треба — молилися! Та нехай як знають, мені все одно. От тільки стара помітила, що я не молюсь. Я зустрілася з нею очима, і вона зрозуміла, що я не робитиму цього, хоч на шматки мене ріж. Думаю, це їй не сподобалось.

Усі вони жваво говорять між собою, звертаються до тітки Рози, до мене, та я затято мовчу. Тітка Роза цю кашу заварила — от хай і сьорбає тепер усіх оцих дурнуватих родичів повною ложкою. Тому я потай вибралася з-за столу і дременула до дверей. Хай їм чорт, намахані якісь.

Мені хочеться спати, та я йду до дверей, що ведуть у сад. Уже темненько, тому я просто сідаю на сходах за великою діжкою з якимось деревцем. Коли все це скінчиться?

— Фіоно, любонько, насправді ми повинні радіти, адже родина об'єднується.

То якийсь чоловік говорить жінці — я чую, вони стоять трохи позаду, а мене не бачать, бо я за діжкою.

— Родина? Морісе, не говори дурниць! Ти бачив дівчинку? У неї такі очі, що мороз іде поза шкірою. Така насуплена, не посміхнеться, сидить, мовчить і дивиться затято. Мала комуністка!

— Люба, вона просто дитина. І не забувай, звідки вона приїхала! Усе владнається, я певен. Це ж тільки перший день, дівчинка просто розгубилась. А Роза дуже мила.

— Так, Роза приємна. А от дівчинка… Морісе, я не дозволю Дженні спілкуватися з нею, чуєш? Я забороняю! Хто-зна, чого вона від неї набереться.

— Ти, як завжди, перебільшуєш, але…

Розмова лине кудись далі, бо вони йдуть до кімнати. Я навіть не озвіріла. Власне, я зрозуміла: я не знаю ще, чого хочу, але напевне не хочу, аби мені вказували, що робити. То був довгий день, можете мені повірити.

— Дівчинка має йти до коледжу.

Стара дивиться на мене холодно й осудливо. Ще б пак!

— Але вона вже має середню освіту! Їй треба до університету, — тітка Роза нестямиться. — Я рано віддала її до школи, вона вже отримала атестат.

— Ти не розумієш, Розо. Вона має стати тут своєю, врости в оточення, тому нехай іде до коледжу. Університет — це надто дорого, треба подивитись, чи здатна вона вчитися, нема чого даремно витрачати гроші. А там видно буде. Я тобі раджу, як краще, Розо. Дівчинка мусить відвідувати коледж, інакше вона не освоїться. Нехай спілкується з дітьми, швидше зрозуміє, що до чого. Розо, я розумію, що вам важко, і я намагаюсь полегшити вам життя, як можу. Тому сьогодні поїдемо по крамницях. Того одягу, що ви привезли, носити не можна. А завтра прийде викладач — я найняла для вас, аби ви обидві позбулись акценту. І строк у вас — місяць, юна леді, бо скоро почнуться заняття в коледжі. Машину я тобі придбаю.

— Машину? Але вона не вміє водити!

— Дурня, Розо! Усі вміють водити!

— Але ми — ні. Ми ніколи не мали машини.

— Так, звичайно, — стара на мить замислилась. — Гаразд, це все можна вирішити.

День ми вбиваємо у крамницях. Іншим разом я цьому раділа б, але не тепер. Чомусь мені здається, що кожною річчю, яку нам купує стара, вона ж нам і дорікне — потім.

— Яка ти дивна дівчинка! Ти зовсім не радієш новим речам?

— Вона просто ще не звикла, — тітка Роза намагається якось залагодити напругу. — Віко, чого ти? Софія Йосифівна від щирого серця так багато робить для нас!

— Так, дякую.

Здається мені, в неї замість серця — скарбничка. Така, знаєте, глиняна скарбничка у вигляді поросяти: кинеш копійку — дзенькне, ото й усі порухи душі.

— Твоє шмаття я наказала Сарі викинути.

Я озираюсь по кімнаті. Книжки на місці, а де мої ляльки?

— Де ляльки?

— Які ляльки? — стара зводить брови. — Ах, ті потвори? Мабуть, Сара викинула…

— Куди?

— Віко, що сталося?

Тітка Роза намагається заспокоїти мене, та дарма. Мої ляльки — потвори? І їх викинули на смітник, як непотріб?!

— Capo, куди ти поділа ляльок нашої юної леді? — стара огидно всміхається.

— Викинула, як ви наказали, місіс Левін. Сміттярі щойно поїхали.

Вона дивиться на мене насмішкувато і зверхньо, а я вже знаю: їм обом, і старій, і цій чорнопикій, не буде тепер спокою. Я зроблю все, аби отруїти їхнє життя.

— Зрештою, такій великій дівчинці ляльки не потрібні, але якщо хочеш — купи собі інших.

— Віко, будь ласка…

Ні, тітонько, терпець урвався. Вона зробила це навмисне, ця баба. Вона навмисне зробила мені боляче. І ми обидві це знаємо. І вона знає, що ми знаємо.

— Вона це навмисне зробила, — я притискаюсь до тітки Рози. — Ти ж знаєш, що навмисне?

— Так.

Ніч чужа й холодна. І мені незатишно тут. Мені скрізь незатишно.

— Єдине, чого вам треба навчитися, юна леді, так це посміхатись, — стара прискіпливо розглядає мене. — А так — усе гаразд. Гадаю, в коледжі тобі сподобається. І не обов'язково розповідати всім, що ти з Росії.

— Я їм скажу, що приїхала з Китаю.

— Повір мені, навіть це буде для тебе краще.

Вона таки мала рацію. Але посмішку я залишу собі, хай там що. Я не буду грати за твоїми правилами, стара падлюко. Я просто вдаватиму, а коли ти перестанеш шпигувати за мною, начувайся. Тоді я вдарю — туди, де тобі найбільше болітиме. Гадаю, до того часу я вже знатиму, де саме. Я теж придивлятимусь до тебе, місіс Левін. І твоя служниця теж дістане свою частку, будь певна.

До коледжу повіз мене Пітер. Темношкірий, молодий і гінкий, він видався мені інопланетянином. Власне, таким він і був. Я сиджу на задньому сидінні, а він мовчки веде машину. Я позираю у вікно, дивлюсь на водія у дзеркало заднього виду, дратуюсь, а він мовчить, ніби кам'яний. Машина гальмує — великий світлий будинок, юрба підлітків… Чорт, як це могло зі мною статися? Те, що відбувається, зовсім не схоже на реальність, і я не хочу виходити з машини.

— Приїхали, мем. Після уроків я чекатиму на вас тут, на цьому місці.

Я мовчки відчиняю дверцята. Мовчав дорогою — і я тобі тепер ні пари з уст.

— Хай щастить…

Я хряскаю дверцятами. Плювати мені на твої побажання. Ти такий самий, як і Сара. Я вас усіх ненавиджу й дістану, рано чи пізно. Ви ще знатимете Віку, гарненько знатимете! Усі ви! Ненавиджу!

… — Ти нова? Як тебе звати?

Вона білява, з дрібними кучерями й густо нафарбованими віями, тонка, довгонога і схожа на ляльку. На ній така сама картата спідниця, що й у мене, біла й помережена блузка.

— Мене звати Геттер Дан. А ти?..

— Вікторія Величко.

Я вже звикла до так званої американської англійської. Вони тут не дуже шанобливо ставляться до побудови фрази.

— Чудово, Торі. Я бачила тебе на тому тижні в директора, тебе привозила бабуся, так? Звідки ти приїхала?

— З Марса.

Мені зовсім не хочеться говорити з цим дівчиськом. Вона дратує мене, як дратує мене коледж і те, що я змушена знову сідати за парту. Я не хочу заходити тут подруг. На мене напала та моя впертість, коли я все роблю навпаки, навіть не на користь собі, аби тільки дошкулити навколишньому світові.

— З Марса? О! А в якому штаті це місто?!

Спочатку я думала, що вона жартує. Я тоді ще не знала, що освіта в тутешніх школах зовсім не така всебічна, як у наших.

— У Техасі.

— О! Як цікаво! Ходімо, я познайомлю тебе з усіма.

— Гадаю, не варто. Якось воно владнається.

Я йду до класу, вона дріботить поряд і цвіркоче, цвіркоче, та я не дослухаюся. Мені хочеться взяти автомат і стріляти в юрбу, що котиться широким коридором, стріляти, аж доки не клацне порожній магазин…

— Які ти відвідуватимеш курси?

— Не знаю. Десь тут маю розклад. Ось…

— О! Хімія? Її веде містер Беннет. Тоді тобі туди, нагору. Зустрінемось на наступному уроці, на англійській літературі у міс Гелм. Бувай, Торі.

Так із Віки я стала Торі. Наука була просто дитячим садком, а колеги — невихованими дикунами. З першого уроку я вже знала, що нудитимусь. У моїй школі всі предмети викладали ширше й ґрунтовніше, а питали суворіше. Одна вчителька хімії Софія Яківна була варта всього вчительського колективу коледжу Рузвельта, до якого мене послала стара відьма Левін.

… — Якась вона дивна.

— Це її справа, хоча я згодна, вона дивна.

Це про мене. Я стою в кабінці туалету і слухаю, як колежанки миють мені кісточки.

— Ти помітила, вона ні з ким не хоче спілкуватися?

— А вчора мало не побила Пеґґі, коли та щось у неї запитала…

— А ти помітила, що….

Розмова покотилася за двері, я помила руки й подалася слідом.

— Міс Величко, будь ласка, ходімо зі мною.

Це Діана Броуді, психолог. Огрядна, в окулярах, посміхається, як крокодил. Вона мене дратує, як дратує все навколо.

— Я спостерігала за вами два місяці.

Невже я тут тільки два місяці? Мені здається, що минули роки…

— Мені здається, вам потрібна допомога. Не хочете про це поговорити?

— Про що?

— Я думаю, ви ніяк не адаптуєтесь, але ви й не докладаєте до цього жодних зусиль. Вам слід…

Ніхто не буде мені казати, що слід, а що не слід. Тим паче ця товста потороча. Я абстрагуюся від неї. Я це вмію — не чути, що мені говорять. Це так, наче повертаєш вимикача в голові. Клац — і все, ти наодинці із собою, а весь світ хай викльовує собі печінку, намагаючись достукатись до тебе. Я не хочу ні про що говорити, принаймні з Діаною. Я й сама здатна второпати, яким дивом з імені Марґарет виходить Пеґґі, чому тут усі так вільно говорять про такі речі, як секс, і не соромляться пробувати. Я сама знаю, що видаюся іншим дивною. Я це розумію, от тільки говорити про це ні з ким не хочу. Я пішла від усіх і хряснула дверима.

— Торі, ви розумієте мене?

— Так.

— Тоді домовмося: ви приходитимете до мене щовівторка, після уроків.

— Навіщо?

— Аби я могла допомогти вам адаптуватись.

— Гадаю, це зайве. У мене все гаразд.

Я беру сумку з книжками і йду до дверей.

— Я думаю, ваша бабуся буде незадоволена…

— Вона не моя бабуся.

У машині я мовчу. Це в нас із Пітером тепер така гра — мовчати. Ми просто зустрічаємось поглядами в дзеркальці заднього виду, час від часу, і мовчимо. І тільки зранку він говорить мені оте: «Хай щастить!», як у перший день, а я затято хряскаю дверцятами машини. Та сьогодні щось змінилося.

— Місіс Левін сьогодні дуже сердита, мем.

Я мовчу. Місіс Левін завжди сердита, мені начхати на це.

— Сара казала, що дзвонила якась Діана Броуді. Мем, ви мене чуєте? Сара казала, що…

—І що з того?

— Гадаю, будуть неприємності.

— Наприклад, які? Мене битимуть, поставлять у куток чи замкнуть у темному підвалі разом із щурами й кістяками інших бідних родичів?

— Що ви! — Пітер загальмував і машина стала. — Ні, як ви… А, це такий жарт, я зрозумів. Просто я вирішив, що ви маєте про це знати.

— Чому?

— Тому що… мені здається, що…

— Що?

Він нарешті обертається до мене. Наші очі зустрічаються. Чорт, я щось пропустила у своїй картині світу. Наприклад, Пітера.

— Скажи мені, Пітере.

— Мені здається, що ви тут не дуже щасливі. Тому… Сара каже, що…

— Мені все одно, що говорить Сара. Чому тебе це обходить?

— Я… я просто вирішив, що…

Його погляд стає нещасним. Мене це страшенно тішить, не знаю чому.

— Спочатку нам сказали, що приїдуть родичі з комуністичної Росії. Ми не любимо комуністів, ні, мем, зовсім не любимо. А потім приїхали ви. Сара розказувала, що ви не молитесь, не ходите до церкви, що ви… Власне, це не суттєво. Але ж у мене теж є очі, от я й дивився, возив вас і дивився… У вас немає зла, а місіс Левін, вона… не дуже добре чинить із вами. Я так думаю, мем.

— Он як… Що ж, дякую тобі, Пітере.

— Ви називайте мене Пітом.

— Добре, Піте. І що мені тепер робити? Як ти думаєш?

— Я?! Я… не знаю, мем. Я просто водій, я…

Усе ясно. Він не чекав, що я спитаю поради. Він не сподівався, що мене зацікавить його думка, бо він просто водій. Яке дикунство!

— Дякую, Піте.

Ми рушаємо і знову мовчимо. Оксамитові Пітерові очі такі нещасні та співчутливі, а мені чомусь хочеться плакати, бо з-посеред картонних, фальшиво усміхнених людців проглянуло живе обличчя. Може, я чогось не розумію… Навіть багато чого не розумію.

— Гадаю, вам не треба сперечатися з хазяйкою, мем.

— Що?

Я навіть не завважила, що він усю дорогу думав, як мені допомогти. Що ж, це навіть цікаво.

— Я про ваше запитання. Хазяйка не зла, але не любить, коли їй суперечать.

—І не терпить мене.

— Так, мабуть. Я не знаю чому але схоже на те. Сара каже, що…

— Що мене всі не терплять.

— Так. Але я з цим не згоден. Мине якийсь час, люди ж мають очі, кожен складе свою думку, от як я. Але хазяйка, місіс Левін, вона… гадаю, вам краще… не суперечити їй.

Я й не суперечу. Я просто затято мовчу і дивлюся на неї, не відводячи погляду. Я не чую, що вона говорить. Я не хочу її чути. Тітка Роза сидить бліда й розгублена, а я зловтішаюсь: маєте, обидві. Стара упирка пропікає мене поглядом, а мені весело — давай, відьмо, станцюй для мене! Я тобі пригадаю своїх ляльок. Тобі і твоїй чорнопикій Сарі.

— Тітонько Софіє, може…

— Мовчи, Розо. Ти не розумієш. Вона не зможе стати тут своєю, якщо так поводитиметься. Діана каже, що вона ні з ким не хоче знатися, що вона агресивна й зарозуміла. І не прагне жодної допомоги. То скажи мені, навіщо я витрачаю гроші? Уперте дівчисько, ти гадаєш, що хтось інший платитиме за твою освіту? А без освіти з тебе буде офіціантка! Розо, ти маєш пояснити їй.

— Так, тітонько…

— Гаразд. Іди до себе, Торі.

Я йду сходами нагору і натикаюся на Сару. На її обличчі написана така зловтіха, що я мимоволі стискаю кулаки. Але мовчки проходжу повз служницю і замикаюсь у кімнаті. Хай йому чорт!

— Віко, можна до тебе?

Тітка Роза нещасна й винувата. Мені шкода її, страшенно шкода, але ж вона сама заварила цю кашу. І ось тепер маємо!

— Віко, я гадаю, нам треба їхати звідси.

Я вражено дивлюсь на неї.

— Я думала, тут тобі буде краще. Тітка багата, до того ж зовсім сама, тож ти не знатимеш ні в чому нестачі, але якщо так стоїть питання, то нічого цього не треба. Я влаштуюся на роботу, ти довчишся — зрештою, якось воно буде.

— Так. Я маю збиратися?

— Сьогодні ще ні. Я винайму квартиру, розпитаю про роботу, влаштую тебе в інший коледж — цей надто дорогий…

— Добре.

— Сьогодні в тітки будуть гості. Приїдуть родичі, то…

— Я не хочу нікого бачити. Залишімося тут, удвох! Почитаємо, пограємо в лото… як колись.

— Віко…

— Ти маєш рацію, нам справді треба тікати звідси. Тоді нам ніхто не вказуватиме, що робити. Мені набридло, розумієш? Якщо ми залишимось тут, я втну їй щось таке, особливе, хочеш? Щоб їй аж у носі закрутило. Мені все одно, де бути, аби з тобою, але ж ти теж нещасна тут, я бачу!

— Віко, любе моє дитя…

— Я вже не дитя, хоч мене й нарядили в кретинську картату спідничку. І я не дозволю старій потворі робити тебе нещасною!

Я люблю, коли тітка Роза обіймає мене. Вона тепла й затишна, від неї пахне знайомими парфумами, я почуваюся щасливою… І не дозволю нікому все мені зіпсувати!

— Це моя небога Роза і її дочка Вікторія.

Якщо хтось із них мене ще не роздивився, то мають нагоду. Плювати, це вже востаннє.

— Місіс Левін, ваша онука просто красуня.

Це та, що говорила про мене гидоту тоді, в той перший вечір. Я вже давно помітила, що вони думають одне, а говорять інше. А ще оті посмішки! Я зітру їх із ваших облич. На мені блакитна шовкова сукня, гаптована квітами, і такі самі черевички. Чортівня якась! Навіть це мене зовсім не тішить. Мене тут ніщо не тішить. Я почуваюся чужою.

Сара розносить напої. Найняли ще кількох дівчат, та Сара теж поміж них. Я вже знаю, що вона живе тут і шаленіє від Піта. Дзуськи! Матимеш у мене. Я наближаюся до неї в тісняві — та й достобіса тут людей! — і тихенько підставляю їй ногу, а потім хутенько пірнаю за спину якоїсь огрядної тітки в жахливому зеленому уборі. Сара падає, таця летить зі страшенним дзенькотом, вино вихлюпується на всі боки, блискотять друзки… Як я тішуся! Я вже на балконі і звідти споглядаю колотнечу.

— Погана дівчинка!

Голос із темряви пролунав зненацька. Це якийсь чоловік, високий і міцний, з довгими чорними кучерями, що падають на плечі, обтягнуті смокінгом.

— Добре ти вмієш підставляти ногу. Може, скажеш, навіщо ти це зробила?

— Я не розумію, про що ти говориш, хлопче.

— Зухвала маленька комуністка! — він сміється, білі зуби яскраво блищать на смаглявому виду. — Господи, адже ніхто й не помітив твого бузувірства — окрім мене! Чим тобі так допекла Сара?

— Вона викинула моїх ляльок.

І не тільки цим. Але то вже несуттєво. Я помщуся їй, усім їм, і аж тоді заспокоюся. Чого цей молодик так регочеться?

— Викинула ляльок! Ой, я зараз помру! Вибач, люба, це я так… Гадаю, нам треба познайомитись. Мене звати Гарольд, я твій кузен у третіх… словом, щось таке. А ти — нове надбання нашої поважної родини, названа Розина дочка Торі.

— То й що?

— Нічого. Хочеш, підемо звідси?

— Куди?

— Туди, де веселіше.

Він бере мене за руку й заходить в освітлену кімнату. Метушня вже скінчилася, всі трохи заспокоїлись. Гарольд тримає мене за руку і мені це чомусь подобається.

— Тітко Софіє, я заберу ненадовго нашу дівчинку.

— Ні, Гарольде.

Її обличчя стає холодним і непримиренним, так, наче вона побачила свого класового ворога. Власне, так і є. Я її класовий ворог. От тільки дивиться вона не на мене, а на мого супутника.

— Дівчинці завтра на заняття. Крім того, вона має бути покарана за свою жахливу поведінку, на неї скаржиться психолог, знаєш? Вікторіє, негайно йди нагору. Гадаю, я не мушу повторювати. Ходімо до кабінету, Гарольде.

Ми втрьох піднімаємося сходами. Моя рука ще в руці чоловіка. Чорт, це могло бути цікаво, а стара все зіпсувала. Тому я постою тут і трохи послухаю, про що вони там патякають.

— Нам коштувало великих зусиль і ще більших грошей, аби Роза змогла приїхати.

— Але дівчина…

— Роза має її за дочку і це її право. Вона дивна дівчинка, але все якось владнається. Але спершу вона мусить навчитися приборкувати свій шалений характер. Зрозуміло?

— Тітко Софіє, я ж тільки…

— Гарольде, якщо я дізнаюся, що ти торкнувся цієї дівчини, я тебе знищу. А тепер поговорімо про справи. Я перевіряла рахунки, що їх приніс Мотлі. Досить дивна картина, знаєш? Ось, поглянь, що я знайшла.

— Не може бути!

— Може. Натан приховав частину товару, а виторг забрав собі.

— Від тебе ніщо не сховається, еге ж?

— Так, Гарольде. І ти знаєш, що робити. А щодо дівчини…

— Тітко Софіє, я просто хотів…

— Гарольде, вона ще незаймана. І вона тепер член нашої родини, хочемо ми того чи ні, так склалося. Я тобі сказала, ти мене чув. Наступної такої розмови не буде.

— Я гадав, ти терпіти її не можеш!

— Вона — просто вперте й зухвале дівчисько, але в неї є на це причини, Гарольде. І саме з таких завзятих бувають люди, ти це знаєш. Роза — моя небога, донька моєї єдиної сестри Осни. У нас із Хаїмом не було власних дітей, я хотіла, аби Роза приїхала, та вона шалено любить маленьке чудовисько, тому не погоджувалася лишити її там. І я бачу, дівчина любить Розу, бо якби не це… Тому я мушу терпіти її витівки, Гарольде. А ти май на увазі.

— Не хвилюйся так!

—І питання з Натаном маєш владнати до завтра. Час пішов, Гарольде. Чим вона тобі так сподобалась?

— Тим… що не намагається нікого з себе вдавати.

— Як і ти. Це небезпечна риса.

— Це такий стиль, тітко Софіє. Гаразд, мені вже час, чекають справи. Я попрощаюся з нею, о'кей?

— Хай тебе чорти візьмуть, Гарольде!

Я прослизаю до себе в кімнату. Невже він зайде до мене?

— Погана дівчинко! Ти підслуховувала, а це негарно.

— Чому?

— Тому що… справді, а чому?

Його теплі руки обвивають мій стан і мені якось… приємно, чи що? Не знаю.

— Я привезу тобі нових ляльок.

— Не треба. Мені були потрібні ті.

Його уста торкаються моїх. Зрештою, це навіть цікаво. Він теж любить м'ятну жуйку.

— Ти маленька дикунка. Я привезу тобі щось красиве, хочеш?

— Переб'юся. Йди геть, ти мені набрид.

— Гаразд. Але я повернуся.

— Скажеш це старій потворі.

Він обережно цілує мене і вислизає з кімнати. Він ходить тихо, наче великий кіт. Так, він схожий на великого хижого кота — своїми м'якими скрадливими рухами, в яких бринить прихована шалена сила, своєю нечутною ходою й лагідною посмішкою, за якою ховаються довгі гострі ікла хижака.

Тоді вже я зрозуміла, що ми з тіткою Розою втрапили, куди не чекали. І ці люди так просто не відпустять нас. Ніколи не відпустять.

— Розо, це дурниці, — стара випросталася в кріслі. — Куди ви підете? Згодна, я іноді буваю різкою, але я хочу вам обом тільки добра.

— Я вдячна за все, але…

— Гаразд. Роби як знаєш. Я вас не тримаю, у нас вільна країна.

Тітка Роза тоді не знала — нас не відпустили назовсім. Нам дозволили трохи прогулятися. Мабуть, це й досі триває, та тепер мені до цього немає діла.