Дух джунглів

17

Не знаю, на що я сподівалася. Мабуть, ні на що. Я навіть ні про що не думала, я відгонила від себе думки — інколи думати зовсім не варто, просто прокручуєш у мізках якусь веселеньку мелодію, ото й по всьому, і жодної найжалюгіднішої шпаринки, у яку б могла просотатись думка. Не знаю, чи всі так уміють, та мені, зрештою, байдуже.

Сказати, що ця країна змінилася, — нічого не сказати. Я витріщаюся на кожному кроці, як дикунка. Он газетний кіоск, завішаний журналами з голісінькими дівками. Он молодь, що мало чим відрізняється від своїх ровесників за кордоном: галасують, сміються, п'ють пиво, обіймаються просто неба.

А головне — змінилося щось невловиме, загальний тон, настрій, не знаю навіть. Просто це інша країна, не та, з якої я колись поїхала. І справа навіть не в тому, що крамниці завалені товарами, про які колись ми не могли і мріяти, бо навіть не підозрювали про їхнє існування. Ні, справа не в цьому. Просто інші стали люди. Різніші.

— Це ваша машина.

Оцей здоровило з голеною головою зустрів мене в аеропорту Бориспіль. Я й раніше бачила таких типів, різних за кольором та модифікацією. Ці завзяті хлопці всюдисущі, саме вони мають реальну владу в тих країнах, де мені доводилось працювати. Але тут!.. Мабуть, мені слід позбутися цнотливості у ставленні до моєї історичної батьківщини. Це інша країна. Я її не знаю.

Машина непогана — майже новий «лендровер», темно-зелений, приємно блискучий. Що ж, із таким залізним конем я не пропаду.

— А Керстін?

— Що Керстін?

— Чому вона не приїхала?

— У неї інші плани.

Я не збираюсь нікому нічого пояснювати. Я не збираюся зав'язувати дружніх стосунків. З мене досить того, що з туги за Едом та Луїсом крається серце, з мене досить того, що поклик джунглів бринить у моїй душі. Кожен сам за себе. Я порушила цей закон — от і маю біль у душі. Щось пробилося крізь мій панцир, щось таке, чому я рада і не рада. А ще ж тітка Роза, якій я не можу навіть подзвонити, аби не наражати її на небезпеку, і мертвий Гарольд, і аж надто живий Ерік… І пухнастий чорний дикун, що невідступно переслідував мене… Я не хочу всього цього. Це порушує мій спокій.

Я закидаю сумку на заднє сидіння і вмощуюся за кермом.

— Підкинеш мене до міста?

Це хлопець, що зустрів мене. У нього масивний торс, голова в рубцях, а щелепу йому ламали принаймні двічі, від чого його обличчя стало трохи асиметричним. За таку фізіономію треба відразу до буцегарні пакувати, а цей, бач, досі на волі, як птах на гілці. І він іще тут, а я про нього вже й забула. Я взагалі не дуже фіксую увагу на навколишньому світі. Мабуть, я трохи нервую? Хтозна. Власне, я не знаю, куди мені їхати. Маю атлас, також Керстін мене намагалась чогось навчити, але то дарма, все одно в моїй голові нічого корисного не осіло. Я знаю, що зорієнтуюся сама, ніколи не заблукаю, ніде. Наче в мене всередині є компас — я завжди знаю напрямок.

— Сідай.

Він умощується поряд. Від нього пахне якимось вишуканим одеколоном, який йому зовсім не пасує. А що б йому пасувало? Я вже знаю. Мастило для зброї.

— То Керстін не приїде?

От, чорт забирай, напосівся на мою голову. Далася йому та Бартон!

— Я маю тут свої справи. Я нічого про неї не знаю.

— Он як?

Я мовчу. Я не хочу з ним розмовляти. Мені начхати на нього, на таких, як він, і на не таких також, а взагалі, на всіх них. Я приїхала сюди, аби вбити Монтою. Або щоб він убив мене. Як карта ляже. Мені, власне, все одно. Тітка Роза дарма поклала на мене життя, нічого путнього з мене все одно не вийшло.

— Ти небалакуча.

Я затято мовчу. Хай він вимітається, он уже маячить місто.

— Уже місто. Виходь.

— Мені треба трохи далі. Підвези мене до центру.

Йому треба! Бачили ви таке? А мені якраз не треба, я навіть заїжджати сюди не хочу. Я не пам'ятаю, яким було це місто колись. Я була тут єдиний раз і мені зовсім не цікаво. Я не радію зі свого повернення.

— Мені туди не треба.

— Ну чого ти? Хоча б до метро. Жаркувато пішки!

— Вимітайся!

Нема коли мені церигелії розводити! Я маю їхати у протилежний бік і чудово це знаю.

— Послухай, давай поговоримо…

Пилинки бринять у повітрі, а великий Сонячний Кіт потягується, мружачись на зовнішні подразники. Цікаво, якщо я його зараз уб'ю, куди я діну труп?

— Усе, все, порядок. Уже йду. Приємно було познайомитись, щасливої дороги, вдалого полювання…

Він поспішно вискакує просто в пащу Інки — Сонця. Золотисте гаряче ско фіксує його тінь на асфальті. Кожен з нас має тінь. Вона, як і апетит, ніколи нас не зраджує. До речі, треба десь перекусити…

Я розвертаю машину і їду. Я знаю, куди я повернуся. Цікаво, чи Курт стежить за мною? Я нічого такого не помітила. Не знаю, чи це спрацює, але є одна перевага: якщо десь таки вибухне, я цього не побачу. Я бачила досить болю. А той вибух в Атланті мене просто доконав, та й не тільки мене. Бідолаха О'Ніл потім кілька тижнів пив не просихаючи, і якби не моя відраза до спиртного, я б теж щось таке зробила.

Колись обабіч дороги стояли червоні щити, на яких біліли літери: у такому-то році в СРСР планується випустити стільки-то масла, чавуну, яєць тощо. І цифри з багатьма нулями. Вірилося слабко, бо магазини стояли порожні, продавці сиділи розгодовані й нахабні, а черги були, як до Мавзолею, що б не «давали» — чи то майонез, чи цукор, чи сірники… «Де дістав?» — питання, яке нікого не дивувало. Принаймні з цим тут упорались. Та й щити понад дорогою теж милують око: знайома до болю «Кока-кола», кава, послуги мобільного зв'язку… Я не впізнаю цієї дороги. Он стоїть заправка, така чиста й гарно обладнана, що аж дивно. Знаєте, які бувають заправки, наприклад, у Техасі чи Канзасі? Краще вам не знати. А якість бензину? Моя вам порада: якщо любите свою машину, ніколи не заправляйтесь у Мексиці. Тамтешній бензин, вочевидь, чимось розводять, як колись у нашому гастрономі продавці розводили сметану.

Я зарулюю на заправку.

— Повний бак.

Хлопчина в жовто-синій формі хвацько порається біля машини, я ж заходжу до магазину, що біля заправки. Мастило, запчастини, інструменти, у великому фірмовому холодильнику — напої. Жувальна Гумка, чіпси, шоколадні батончики… Наче й не виїжджала нікуди. Дядько Сем добряче тут попорався. Бач, стерво, вміє ж тихо працювати, чого ж було до Іраку з бомбами лізти? От і гикається тепер нам той Ірак щоразу, як десь гримне. Куди не поткнись, звідусюди мусульманські морди. Навіть Куртові вони гроші дають. Вони їх будь-кому дадуть, аби тільки в Білому домі частіше траплялися напади ведмежої хвороби.

Я купую ґумок, якихось батончиків із багатообіцяючою назвою «Сієста», кілька каністр мастила і домкрат. Я знаюся на місцевій валюті, Бартон мені пояснювала. Мені її вистачить, я вже зазирнула в бардачок — там лежить кілька тугих пачок, і рідні долари теж є. Чорт забирай, якась дурниця все-таки виходить. Коли я там, мені здається, що все рідне залишилося тут, в Україні, а коли я тут — мало не плачу з розчулення, розглядаючи пляшки кока-коли та портрети американських президентів на доларах. Треба якось визначитися з пріоритетами.

Я люблю дорогу. І ця дорога — особлива. Можливо, нею я повертаюсь у дитинство. Я знаю, це звучить сентиментально, але насправді так воно і є. Я бачила багато доріг. Я бачила багато сонць і хмар. Але такого сонця я не бачила більше ніде. І жовті плантації соняшників — я вже забула, як вони пахнуть. Соняшники в Канзасі і тут — це, панове, дві великі різниці. Тут я колись уміла відчувати смак життя, і це відчуття повертається.

Я спиняюсь на узбіччі й відчиняю дверцята. Посиджу, перекушу, помилуюсь пейзажем. Я пам'ятаю, як ми з тіткою Розою їздили на закупи до обласного центру. Там хоч іноді можна було дістати те, що було потрібне. З гіркою бідою взявши квитки, ми всідалися в біло-червоний «Ікарус», і він повагом рушав. Я завжди чекала того моменту, коли залізобетонна конструкція напису «НІКОПОЛЬ» залишиться позаду й автобус вирине на трасу. Мені подобалося все: і швидкість, якої набирав автобус, і позивні радіо, і те, як вітаються між собою водії, коли зустрічний автобус на мить порівнюється з нашим, — піднімають руки у привітальному жесті. Я вбачала в цьому якесь особливе дорожнє братство. Зрештою, так воно, мабуть, і було.

Та найдужче мене зачаровував вид із вікна. Повз мене проносилися села, сади, ферми й поля. Поля я любила найдужче — і осінню зорану ріллю, і весняну свіжу зелень, і літні золотисті масиви. Мене навіть дратувало, коли на зміну їм знову виринало якесь сільце. Чи вже тоді я відчувала, що колись мене покличуть до себе духи лісів і доріг? Брехня, нічого такого я навіть не уявляла. Просто мені подобалось, от і все.

Повз мене, ревучи, пролітають машини. Навіть машини тепер інші — ретельно зібрані німецькі, бездоганні японські, а також американські, потужні й надійні. Мабуть, місцеве машинобудування так і лишилося неякісним. Як у тому старому анекдоті: усе, що ви робите руками, виходить дуже погано. Хоча… оцей батончик місцевого виробництва дуже смачний.

Біля мене гальмує темно-синій «форд».

— Потрібна допомога?

Чоловік дивиться на мене приязно і співчутливо. Цікаво, якщо я почну говорити, в мене буде акцент? Кажуть, що в усіх, хто довго прожив за кордоном, він так чи інакше з'являється. Але в мене ідеальний слух.

— Ні, дякую. Просто спинилася відпочити.

Здається, немає акценту. Чи то тільки здається?

— А, зрозуміло… А я собі дивлюся — ти сидиш, сумуєш. Думав, може, обламалася, а сервісу не докличешся. Ну, бувай.

— Щасливої дороги.

Він зривається з місця і мчить далі, шосе порожніє. Я виходжу з машини і роблю інвентаризацію. Що ж, колеса не спущені, машину нещодавно помили, в салоні чисто, та машина не нова, нею користувалися. Щоправда, дбайливо, але все ж користувалися. У багажнику, крім купленого мною мастила, лежать інструменти. Непоганий набір, одначе. У бардачку, крім грошей, лежить кілька касет і атлас автомобільних доріг. А під переднім сидінням має бути (і хай тільки його там немає)… ні, все гаразд. Револьвер «Сміт і Вессон», герберівський ніж і кілька коробок патронів. А також польовий бінокль і чотири гранати. Мені б іще штурмову гвинтівочку М-16 і кулемет Томпсона — отой, шестиствольний… Але я усвідомлюю нездійсненність своєї мрії.

Узагалі, на мій погляд, уся ця витівка з моєю поїздкою сюди — величезна дурниця. Не такий Курт дурний, аби лізти до цієї країни. Кого він тут буде тероризувати? З того, що розповіла мені Бартон, я зробила один висновок: якби Курт погрожував висадити в повітря навіть усю цю країну повністю, її президент і компанія й пальцем би не ворухнули, аби цьому запобігти. А якби все це сталося, то масову загибель громадян обставили б як алергічну реакцію на амброзію. Куртові тут нецікаво. Життя громадян цієї країни нічого не варті. Власне, така місцева національна традиція, і в цьому плані нічого не змінилося, просто стало відвертіше. А кого соромитись? Кожен сам за себе.

Я вдихаю запах поля. Знаєте, кожна країна має свій запах. Америка пахне политими й підстриженими газонами, фаст-фудівськими їдальнями, фальшивим яблучним пирогом і метушнею розпродажів. Мексика смердить потом, гарячим піском і мескалем. Африка… о, там багато чого є. І леви, чорт забирай, я весь час там боялася левів. А пахне там свіжопофарбованими тканинами, хворобами, зброєю і сексом. Усе це приправлено кров'ю та густою кукурудзяною кашею. Я не люблю Африки. Я більше не повернуся туди.

Джунглі Південної Америки мають солодкий присмак свободи, сонця, папуг і кокаїну. Якщо маєш мачете — не пропадеш. Якщо маєш іще й автомат — твоє буде зверху. А якщо ти ягуар, то там твій дім. А Україна… Мені здавалося, що я пам'ятаю, як вона пахне: ранковим хлібом і чергами по масло (200 грамів в одні руки), кленовим цвітом і вологими тополиними сережками, калюжами з бензиновою веселкою і мандаринками під Новий рік. Але було й інше. І ось це інше тепер знову зі мною: запах розпеченого асфальту, порохняви й запиленого споришу на узбіччі дороги. І таке високе блакитне небо, що хочеться дивитися й дивитися. Та я мушу їхати. Якщо вже я тут, я поїду навідати декого. Хай там Бартон ловить Курта, мені немає до них діла. Навіть Ед і Луїс відійшли на задній план. Навіть Ерік. За ким я шкодую, так це за своїм пухнастим тезком. Якби сидів він на передньому сидінні, моя душа раділа б несказанно.

Я беру до рук револьвер. Заряджений? Чудово. Цікаво, а як щодо пристрілки? Я цілюся в простір і натискаю на гачок. Постріл сухий і короткий. Усе гаразд, хлопчик справний, стріляє як слід.

Я сідаю в машину і рушаю. Я можу так їхати і їхати, мені добре тут. Дорога не належить нікому, вона існує поза людською спільнотою. Нею може їхати будь-хто. Тепер їду я, і вона стелеться під колеса моєї машини. І їхати мені так іще години три. Що ж, я згодна. Хоча мені трохи страшно. Країна змінилася, змінилися люди, і я боюся, що все змінилося й там, куди я їду. Я боюся, що це завдасть мені болю.

…Щось із силою б'є машину ззаду. І це «щось» — величезна вантажівка, і це «щось» не є випадковістю. Де він узявся? Я не бачила, я замислилась у ту мить… І що тепер? А я знаю, що.

Ми наближаємось до вузького мосту через річку. Хлопець, либонь, забагато дивився бойовиків. Там, наскільки я знаю, теж частенько використовують такий драматичний прийом: велетенська машина штовхає в зад легковик, який падає в провалля і горить, ніби свічка, інколи разом із головним героєм, інколи — з членами його родини, інколи… словом, усе залежить від кровожерливості режисера. При цьому негативний персонаж зловтішно регоче. І жодному режисерові й гадка не зайде: а чому власне, легковик не відірветься від свого мучителя і не втече? Різниця у швидкості однозначна, маневреність теж на боці героя, то в чому ж справа? Ні в чому. Якби голлівудські діячі дотримувалися логіки, Голлівуду не стало б. І цей-от хлопець явно є прихильником бойовиків.

Потужний удар знову струснув машиною, шоколадні батончики посипались на підлогу. Сучий син, та ким він себе уявив? Усе одно. Я зубами зриваю чеку з гранати і кидаю її на дорогу, а сама щосили натискаю на педаль газу.

Вибух штовхнув машину, повітря війнуло жаром. Дістав гостинця, кретине? У дзеркало заднього виду я бачу, як він горить посеред розваленого мосту. Горить і сунеться в воду. Ну, і як вам це подобається? Приємна подорож, Торі, мила ностальгія… не знаю, як там хто, а я завжди нервувала через такі пригоди. Може, зі мною щось негаразд?