Дух джунглів

13

Мені приємно прокидатися в цьому ліжку. З тих самих пір, як ми повернулися в цей будинок після смерті старої Левін. А до того ми з тіткою Розою понад рік мешкали в Брукліні. О, цей район — просто казка!

Чим далі, тим страшніше.

Грошей було обмаль, але та невеличка кімнатка, яку ми зняли, нас цілком задовольняла — ми почувалися вільними. Щоправда, тітка Роза не змогла знайти іншої роботи, крім прибиральниці офісів, та робота була нічна, ми її швидко закінчували вдвох. А вдень я продовжувала їздити до коледжу Рузвельта — за нього було заплачено наперед. Тільки тепер доводилось їздити самій. Принаймні мені здавалося, що я сама. Та це було не так.

Бруклін — район особливий, і поночі там краще не ходити. Та налякали їжака голим задом! Я приїхала з країни, де і вдень ходити небезпечно — підлітки, що збивались у мікрорайонні банди, нещадно лупцювали «чужих». Тут просто було те саме. Тільки ніхто не знав, що біла дівчинка вміє про себе подбати.

То було в лютому. Лютий у Нью-Йорку такий самий, як і в Україні. Холодно, вітер лізе під поли, лупить в обличчя, сніг колючий і капіталістичний. Мені здавалося, що в нас не було такого колючого снігу, але то емоції. А от ніґґер, котрий невідомо звідки виринув переді мною, був не з розряду емоцій, а з розряду див природи. Ніґґер серед снігу — нісенітниця якась.

— Давай сюди гроші, крихітко.

Я мовчки торохнула його по голові сумкою з консервами, які несла з магазину. Від несподіванки він відсахнувся — і я вцілила підбором йому в коліно, він упав. Отак, а тепер ногою в обличчя додам для повноти щастя…

— Погана дівчинка! Тиняється вулицями, лупцює нещасних пригноблених афроамериканців! А де твоя політкоректність, га? Інтернаціоналістка нещасна.

Гарольд. Я майже не згадувала про нього весь цей час.

— Що ти тут робиш?

— Просто йшов собі, бачу — ти.

Я розумію. Він слідкував за мною. Увесь цей час, що ми тут, за нами хтось спостерігав. Хтось із них. Добре, що тітка Роза цього не знає.

— То йди собі. Я поспішаю, та й холодно стояти.

— Я можу тебе підвезти.

— Переб'юся.

— Авжеж. То просто зроби мені таку ласку.

Він насміхається? Ні, не схоже. Тому я таки сідаю в машину. Тут тепло, я намагаюся відігріти руки. Нещодавно я десь посіяла рукавички, а купити… Нічого, тітка Роза вже плете нові, а поки що пальці мерзнуть. Гарольд бере мої долоні, його подих такий гарячий. Я не згадувала про нього. Майже не згадувала.

— Ви повинні повернутись до Софії.

— Ні.

— Розумію, — його очі так близько. — Затяте дівчисько, ти не вмієш прощати людям їхніх помилок? Софія помилилась, коли так повелася з тобою. Вона це визнає. І вона страшенно шкодує про це.

— Це вона послала тебе?

— Якби вона дізналася, що я приїхав сюди й говорю тобі такі речі, вона б мене в Гудзоні втопила — власноруч. Просто я… я прихильний до неї, вона, звичайно, стара ядуха, але ж і не приховує цього, а це вже чогось варте.

— Мені це не цікаво.

— Ви повинні до неї повернутись, вона дуже самотня. І вона любить Розу. Власне, тебе вона теж любить, просто усвідомила це надто пізно. Невже ти аж така затята? Так не можна.

— Мені начхати. Я не хочу туди повертатися.

— Невже тут тобі краще?!

— Так. Ніхто мені не наказує йти до гостей, коли я хочу грати в лото. Ніхто не лізе в мої справи. Ніхто не гримає на тітку Розу. Я роблю те, що вважаю за потрібне. І я не потребую опіки всієї вашої рідні — принаймні такої опіки. Я й досі ще не єврейка, і ніколи не буду нею, а вам усім важко це терпіти. Я доросла людина, я сама знаю, що для мене краще.

— Ти вивчила це напам'ять?

— Ні, це імпровізація. У мене достатній словниковий запас, аби не вчити напам'ять того, що збираюся сказати, второпав?

— Погана дівчинка.

Він схиляється до мене, я відчуваю його теплі поцілунки. Я хочу, аби це тривало… але не хочу, щоб він розумів, що я так хочу…

— Ти ж розумієш: ви з Розою завжди будете членами Родини, подобається тобі це чи ні. Як ти думаєш, чому в такому місці оце лише вперше ти стала жертвою грабіжника?

— Нестала.

— Так, вибач. Я просто замилувався. Але чому тільки сьогодні? Я тобі скажу. Тому що…

— Я не хочу цього знати. Мені начхати на вашу родинну мафію, хоча я вважала, що тут є тільки італійська коза ностра.

— Он як? — Гарольд сміється. — Ти помилилась. Добре, не будемо поки що про це. То ви не повернетесь?

— Ні.

— Софія виписала чек для університету — тобі треба вчитися.

— Хай встромить його собі в зад.

— Вона його вже надіслала, чек депонували.

— Що ти від мене хочеш, Гарольде?

— Багато що. Власне, я хочу тебе — всю, до краплини, маленьке чудовисько. Але вам доведеться повернутись.

— Ні.

— Господи, твоя воля! Яка ж ти вперта! Через тих ляльок ти вдарила Софію в найболючіше місце, знаєш? Вона стала страшенно самотня, коли ви поїхали.

— Отож.

То не через ляльок. Або не тільки через них. Просто в мені тут знову прокинулось бажання робити людям боляче — у відповідь. Я знала, що Софія любить нас, принаймні тітку Розу. Тому я покарала стару Левін, пішовши з її дому. Я залишила її наодинці з її грішми, оборудками й натовпом родичів, котрі чекали спадщини. Ми були єдиними, хто не чекав її смерті, нам із тіткою Розою таке й на думку не спадало. Тому саме ми отримали все, до останнього цента. То була така її помста мені — аби мене гризла совість. Та стара не знала мене. Я не була перед нею винною, тож і совість мене зовсім не гризла. Нам довелося повернутися в цей будинок — через рік, коли вона померла. Того самого вечора на цьому ліжку я кохалася з Гарольдом — уперше.

Відтоді я люблю цю кімнату, і це ліжко теж люблю. Я розділила своє життя на дві частини — з Гарольдом і без нього. Обидві були однаково непоганими, і лише посередині було оте — «За два тижні в мене весілля», але той епізод я вирізала й викинула. То був непотріб, просто жорстокий урок, без якого я б чудово обійшлася. Кен уже нічого не додав до нього, навіть на це він був не здатен. Тому про Кена я забула одразу по тому, як вийшла із зали суду, а от Гарольд… Чорт забирай, усе минулося.

— Це якесь збочення, знаєш?

Вона сидить на краєчку мого ліжка, підібгавши ноги. Отак, у моїй сорочці, незачесана й напівсонна, вона видається беззахисною та неприкаяною. Та я знаю, що це не так. Учора ми одна одну мало не вбили. І якби не тітка Роза, я б уже загребла її труп десь далеко й глибоко.

— Ти мене розбудила.

—І не тільки тебе.

— А, он що тебе гризе! Тебе завидки їдять, Бартон? Не переживай, чоловіків і на твій вік стане.

— Дурепа чортова!

— Від такої чую. Чого ти вчепилася в мене, як чорт у стару грушу? Що, вже всіх злочинців переловила? Ти нічого мені не пришиєш, тому забирайся геть з мого дому.

— Я хотіла з тобою поговорити.

— То говори й вимітайся. Набридла ти мені, Бартон, дивитись на тебе не можу.

— Ти бачитимеш мене щоразу, як зазирнеш у дзеркало.

— А, он ти про що! Навіть якби це якимось чином виявилося правдою, невже ти гадаєш, що я заридаю з розчулення, впавши тобі на груди? Та мені начхати й на тебе, й на свою матусю — я навіть обличчя її не пам'ятаю, знаєш? Що ти хочеш від мене почути?

— Але вчора…

— То було вчора. Я лікар, і моїм обов'язком було допомогти тобі, бо ти потребувала допомоги, хоч я сама тебе поранила. Та сьогодні ти вже нівроку, то що ще? Я хірург, а не психоаналітик. Я знаю, чого ти хочеш, Бартон.

—І чого ж?

— Старий ідіот Брекстон та істеричка Гікслі наплели тобі сім мішків гречаної вовни про наші татуювання та начебто нелюдські прояви. І тобі хочеться, прив'язавши мене до столу в якійсь із ваших лабораторій, гарненько поколупатися в моїх мізках. Оскільки ж законним шляхом ти цього зробити не можеш, то вирішила зайти з іншого боку, аби я погодилась на все добровільно. І як тільки я це зроблю…

Вона дивиться на мене з холодною люттю. Ну, красуне, спробуй мене вдарити — і твоя кров хлюпне фонтаном, артерія завжди так… Але ні, ти для цього надто обережна, надто професійна. Тебе надто довго вчили бути поза совістю та людськими законами, а може, ти такою народилася. Ти добре знаєш усі закони цих кам'яних джунглів. Перемагає сильніший. І ти вже знаєш, що не переможеш мене — принаймні в чесній бійці. Моя перевага в тому, що я все знаю про таких, як ти. Саме такі діячі роблять найжахливіші речі, прикриваючись тезою про державний інтерес.

— Ти просто маленька цинічна сучка, Величко.

— Ти недооцінюєш мене, Бартон.

Уявляю, який це має вигляд збоку. Дві розпатлані, невмиті жіночки в шовкових сорочках люто дивляться одна на одну, сидячи на неприбраному ліжку. Треба хоч зуби почистити, вже, либонь, обід скоро.

— Я можу інкримінувати тобі купу речей, і ти це знаєш. Наприклад, увезення в країну контрабанди — оті камінці у твоєму наплічнику коштують кільканадцять мільйонів, а люстерко, браслет і ніж навіть більше. Я відкривала скриньку, її вміст так само вражає.

Скриньку? Яку ще скриньку, чорт забирай? Немає в мене ніякої скриньки… Чи таки є? Здається, щось таке лежало в сейфі покійного Педро, але я не знайшла ключа, а просто забрала її, вирішивши, що там може бути щось блискуче й красиве.

— Ти порпалась у моєму наплічнику? Це огидно, Бартон.

— Атож. Та май на увазі, що…

— Начхати. Ніколи ти не доведеш, що все те не залишила мені у спадок покійна бабуся. Може, то родинні реліквії. Бартон, вкуси себе за вухо. Де мої хлопчики?

— Готують тобі сніданок. Чи обід.

— Он як? Дуже мило з їхнього боку. Бо після нічних вправ я завжди голодна.

— Ти брешеш. Між вами нічого немає.

— Он як? Ти нам свічку тримала?

— Я маю очі, Величко.

— Хай вони тобі повилазять.

— Навзаєм.

— Злізь із мого ліжка.

— А інакше що?

— А інакше розіб'ю тобі пику й лікувати не буду.

— Спробуй!

— Що, вчорашнього було мало?

Її рука така повільна, а мені хочеться випустити пару, тому її пальці зминаються з хрускотом, ось зараз я…

— Ні, Торі, ні!

Я відпускаю її. Вона бліда й чомусь страшенно налякана. Гарольд. Це він зупинив мене. Навіщо? І чому вона так злякалась? Це ж було не всерйоз! Я майже не збиралася її вбивати.

— Її очі… Ви бачили її очі?!

— Так. Торі!

Що вони верзуть? Що з моїми очима? Музика джунглів видзвонює мені у вухах, поклик, пісня біля багаття — такого далекого, але все одно; холодні очі монстра, що розсівся на кам'яному п'єдесталі, кров, що стікає, паруючи, на білу мармурову підлогу, — і рука в масивному браслеті, рука, що вирвала монстрові очі, — то не рука, а лапа ягуара. Я зводжу погляд і зазираю в дзеркало — обличчя моє і не моє. Я дивлюся на себе очима Сонячного Кота. Цікавий ефект. Пісня стихає, полиск багаття від мене все далі. Я повертаю до них голову — вони заклякли нажахано. Усе вже скінчилось, це знову я. Не дратуйте мене, любі, то й не матимете проблем.

— Що це таке, Торі? Це… правда?

Гарольде, а ти мені не повірив? Он воно що… Вони з Розою, мабуть, вирішили, що я після всіх пригод таки збожеволіла.

— Гарольде, ми знайомі багато років. Ти хоч раз упіймав мене на брехні?

— Торі…

— Ти і Роза, ви вчора вважали мене божевільною, так?

— Торі…

— Чорт тебе забирай, Гарольде! Тебе і твій брехливий язик! Усе, досить з мене цього лайна. Я змарнувала безліч часу, мені треба знову летіти в Ла-Пас.

— Торі!

— Що?!

— Ходімо обідати. І ви теж, агенте Бартон.

Так, обідати… А потім? Що мені потім робити з тим великим котом, що як стій та бач став частиною мене? Чому я не боюся цього? Цікаво, Луїс та Ед теж мають їх у собі, отих котів, чи це тільки мені так поталанило?

— Так. Ідіть обоє геть, я незабаром спущусь.

Вони йдуть, а я дістаю свій наплічник. Ось вона, скринька. Зроблена з якогось металу чи що? Незрозуміло. Вона невеличка, кубічної форми, в ній щось є. Та вона закрита, шпарки для ключа я не бачу, вона поцяцькована золотими цвяшками, що зображають зірки. Що за артефакт? А якщо натиснути отут?.. Добре, сховаю поки що. Скринька вщент повна діамантів, найменший із яких каратів отак на вісімнадцять. Згодиться.

У мене в цій кімнаті є схованка, ще з часів, коли стара Левін була жива. Ось, під кахлиною у ванній, зверху стоїть скриня для білизни. Нехай скринька, камінці й дзеркало полежать там, доки я не розв'яжу важливіших проблем.

Їдальню я переобладнала одразу, як тільки ми отримали неждану спадщину Я викинула всі оті темні важкі меблі, обдерла дубові панелі й розбила нудні вітражі. Тепер у нас тут великі венеціанські вікна, оббиті світлою матерією стіни та меблі — легкі й приємні. І квіти, багато квітів. Ніяких реліквій, лише найсучасніші технології.

— Луїс приготував нам національні страви. — Едові очі пестять мене, і я радію тому поглядові. — Торі, ти маєш просто чудовий вигляд. Мем, як ви почуваєтесь?

— Прекрасно, — тітка Роза чомусь страшенно щаслива. — Так багато молодих облич! Старі мають жити поруч молодих, це надає сенсу їхньому існуванню.

— Але ви ще не стара, вам рано про це думати.

— Милий хлопчику, хто тебе навчив лестити жінкам?

Тітка Роза щасливо сміється, а я ладна розцілувати Еда. Мабуть, щось таки є в цьому так званому гарному вихованні. Бач, як Ед підтримує світську розмову!

— Зараз усе буде на столі, піду допоможу йому. — Ед іде до дверей. — Ми вчора відпустили слуг, бо нащо нам зайві очі? Тепер мусимо самі давати собі раду. Дами, не сумуйте, я скоро повернусь.

Він зникає, тітка Роза усміхнено дивиться йому вслід.

— Який милий хлопчик, чи не так, Гарольде?

— Так. Приємний молодий чоловік.

Я йду до вікна. Хай вони там як хочуть, а мені треба подумати. Он Бартон сидить, як статуя фараона, досить мені її, хай забирається геть з мого життя.

— Торі!

Гарольд. Боже, як він змінився! Невже я так само постаріла?

— Що тобі?

— Відповідь леді, нічого не скажеш. Погана дівчинка!

— Ти це завжди знав.

— Так. І завжди кохав тебе.

— Та це не завадило тобі одружитися з тією кривлякою Дженною.

— Я втнув дурницю й пошкодував про це одразу по тому, як нас оголосили чоловіком і дружиною.

— Мені це не цікаво.

— Так. Ти не озираєшся назад, навіть якщо там, позаду, було щось хороше.

— Бо воно вже було, Гарольде. Треба дивитися, що далі буде. Що тобі до мене?

— А ти як думаєш? Скільки років ми не бачились? Ти гадаєш, я забув? За ці роки не було дня, щоб я не згадував усе: твої розпачливі очі, коли ми зустрічали вас із Розою з літака, твою затяту похмурість і зловтішний погляд, коли ти робила чергову капость Сарі, смак твоїх уст, твій тихий зойк тоді, в нашу першу ніч, твій отруйний язичок і безтурботний сміх… Бо ти — найкраще, що було в моєму житті. Ти — це єдине, що варто згадувати, бо тільки ти була справжньою, живою, решта просто ніщо. Ти покарала мене, як покарала свого часу тітку Софію — знала наші вразливі місця й била в яблучко, авжеж? Я потім це зрозумів. Ти знала, що я зануджуся за тобою та зненавиджу Дженну, так?

— Ти це сказав.

— Авжеж, я це сказав, та це правда. Торі, чи ти пробачила мені?

— Я про це навіть не думала, Гарольде. Просто з часом мені переболіло, бо я, чорт забирай, любила тебе.

— Знаю. Але недостатньо, аби лишитися зі мною.

— Ні. Я вирішила, що ти мене не вартий. Ти повинен був переступити через родинні упередження.

— Я не зміг — тоді. А тепер пізно. От я все думав: яка ти зараз, може, я тебе й не впізнаю, може, розчаруюсь, побачивши замість тебе зовсім іншу жінку. Коли Роза захворіла, я допоміг їй — вона не хотіла турбувати тебе. А потім ти влетіла до спальні — така сама, як колись, трохи старша, міцніша, але жива і справжня, кожною клітинкою свого тіла, моя погана дівчинка Торі…

— Припини це.

— Я знаю, знаю. Уже запізно. І біля тебе Ед — о, він вартий тебе, як і той, другий. І котрого б ти не вибрала, не програєш. І мені боляче від цього, бо я сам винен.

— Припини, Гарольде.

Він дивиться на мене з таким розпачем, що мені стає його шкода. Я кохала його колись, та він помер для мене, я так вирішила. Той Гарольд був пронизливий, стрімкий і красивий, та він зрадив мене. А цей — утомлений літній чоловік, і я його вперше бачу. Але мені приємно спілкуватися з ним, хоч він і скиглить, та він живий, є в ньому зараз те, чого не було в тому Гарольді, — якщо я йому скажу, він зможе для мене зробити все. Та тільки мені це тепер не потрібно.

— Я кохаю тебе, Торі. Навіть таку, як зараз, — з очима хижої кішки. Дозволь мені допомогти тобі.

— Я впораюся сама.

— Невже? Ти не розумієш, про що йдеться, сонечко моє. Ти вбила Педро Монтою, Скаженого Педро?

— Ну вбила, і що? Я навіть познущалася з трупа, якщо тобі цікаво. Ти уявляєш, що зробив той сучий син? Він бив моїх хлопців, його недолюдки мало не вбили моїх Сінчі!

— Сінчі?!

— Несуттєво. Як ти уявляєш, я мала спустити йому це? Чортів харцизяка гарненько мені заплатив.

— Боже мій, Торі, що ти наробила!

— Нічого. Чого ти нервуєш? Без Педро світ трохи менше смердить лайном.

— Я скажу тобі, бо ти не зрозуміла. На тебе відкрили сезон полювання. Син Педро Монтої дає за твою гарненьку голівку сто тисяч доларів.

— Малувато, звичайно. Я варта більшого. І що?

— На тебе полюватимуть усі покидьки на цьому континенті. Доки живий Курт Монтоя.

— То я повернусь і вб'ю його. Ти тільки вслухайся, як звучить: Курт Монтоя! Це треба вміти. Десь я чула це ім'я, та не згадаю, у зв'язку з чим. Не підскакуй так, Гарольде, бо дістанеш інсульт, це я тобі як лікар говорю. Ти ведеш нездоровий спосіб життя, в тебе слабкі судини, і ти…

— Припини це! — Гарольд почервонів з люті. — Господи, я вже й забув, як ти можеш сказити людину!

— Бачиш, а кажеш, що пам'ятав.

Гарольд знесилено спирається на стіну. Мені трохи смішно, та трохи й шкода його. Ет, усе одно.

— Не турбуйся мною, Гарольде. Будемо розв'язувати проблеми в міру їхнього прибування. Я голодна, як сто вовків, ходімо обідати.

Луїс смачно готує, нічого не скажеш. Маю надію, моя черга куховарити не настане, терпіти не можу цю тяганину. Тітка Роза сьогодні має набагато кращий вигляд. Бартон із незворушною міною щось стиха говорить Луїсові, та мені не цікаво. Отже, на мене тепер полюють? То, може, варто повернутися в джунглі і впоратися з усіма Монтоями, котрі ще лишилися? Мабуть, так і зроблю, бо джунглі кличуть мене…

Ед стискає мої пальці, я відчуваю тепло його тіла. Мені подобається сидіти з ним отак, але… Я не знаю, що робити. Їх двоє. Чорт, якось воно буде. Ну, заведу собі, зрештою, гарем.

— Ти чимось збентежена?

— Так, дрібниці. Смачний обід, правда?

— Не змінюй теми. Що у вас із Бартон трапилось, що вона сама не своя?

— Ти не повіриш.

— Після всіх наших спільних пригод? Повірю, викладай.

Він уміє слухати. Джунглі витягли його на світло Боже, весь непотріб злетів з нього — і він тепер справжній. Так, він уміє слухати. І вміє відрізняти правду від брехні, навіть якщо правда настільки неймовірна, що я іноді сама сумніваюсь.

— Це все пояснює. Якщо ваші матері були рідними сестрами, ваша схожість стає зрозумілою. А щодо твого кота… Знаєш, я іноді чую шум лісу, іноді мені здається, що я сиджу біля багаття, та мій кіт, мабуть, іще спить. А може, його в мені й немає, хоча там, в індіанському селищі поблизу Віль-Таена, щось увійшло в моє тіло, якась сила… Мабуть, твій кіт нервовіший за мого, от і все. Не переймайся.

— Подивимось. А що робитимемо з Куртом?

— Треба, мабуть…

Від пострілів розлетілося вікно. Хтось завзято строчить з автомата, цурпалки й скло розлітаються, як сполохані кури, а всі вже під столом. І всі, мабуть, неозброєні. Тільки в мене є ніж. І візерунок світу стає щомиті чіткішим, бо за пострілами я починаю розрізняти стук чийогось серця. Якщо я перекочусь до стіни, то побачу того, хто стріляє.

— Торі, обережно!

Це Гарольд. Ну чого йому не сидиться на місці?

— Залишайся там, Гарольде!

— Ні, Торі!

Він бачить те, чого я не помітила. Хтось пробрався в будинок і стоїть у мене за спиною, та я вже не встигаю обернутися. А Гарольд устигає підхопитись на ноги — постріл призначався мені, та Гарольд прикрив мене. Я тільки бачу молоде обличчя — білявий хлопець, високий і міцний, з великим пістолетом. Куля ввійшла Гарольдові просто в серце. Боже милостивий, ні!.. Як же це?..

Я зводжу на нього погляд — наші очі зустрічаються, і він полотніє. Я не лишу того юнака живим. Тепер я дістану його, де б він не ховався. Я здогадуюся, хто він є. Молоде вовченя боляче кусає, та воно не таке обережне, як старий вовк. Зрештою, Педро трапився мені випадково. Чи ні? Це Бартон винна, з неї все почалося.

Стрілянина припинилась. Її зчинили, мабуть, аби відволікти увагу від Курта, який зі своєю ідіотською пукалкою пробрався в будинок, аби власноруч всадити в мене кулю. Саме в мене. Гадаю, Бартон їх більше не цікавить.

— Гарольде!

Він мертвий. Не буде ні прощального погляду, ні останнього слова… Нічого не буде. Це життя, а не дурна мелодрама, тож станеться так, як завжди в житті. Буде тільки моя пам'ять. Я запам'ятаю його таким, яким він був колись — високим, красивим, палким і небезпечним, і безмежно ніжним. Я запам'ятаю його таким, яким зустріла його тепер: трохи втомленим і владним, наче старий лев. І люблячим. Він любив мене. Усі ці роки любив, я для нього так і лишилась його поганою дівчинкою Торі. Цілий шмат мого життя минув без нього. А він узяв собі мою смерть. І мені зараз так непоправно болить душа.

— Гарольде…

Я хочу, аби ти знав: я пам'ятала все. І наші цілунки на холодному Бруклінському мості, і нашу першу ніч — тут, у цьому будинку. І решту ночей, коли ти шаленів від кохання, і… Я пам'ятала, Гарольде. Але що тепер про це говорити? Я повинна була тобі це сказати півгодини тому — коли ми стояли біля вікна. Та я не сказала. Я вперто карала тебе, бо колись ти зробив мені боляче. А тепер уже нічого не виправиш.

Я сиджу поруч із ним і розумію, що просто зараз усе навкруги зламалося. Віднині почне відростати якесь інше життя. І в ньому не буде Гарольда, зовсім не буде. Хтось сідає поруч — це Бартон. Вона обіймає мене за плечі, щось говорить, та я не чую її. Я вмію отак — не чути. І найменше я в цю мить хочу бачити саме Керстін Бартон.

— Торі!

Це Ед. Він піднімає мене з підлоги й несе кудись. Я бачу якихось людей, що никають кімнатами, ось Луїс веде тітку Розу, заплакану і злякану, — я не чую нічого. Цілий світ замовк, німе кіно. І сонце двоїться в моїх очах, та мені не боляче на нього дивитись. От тільки навіщо ми всі вантажимось у цей гелікоптер?