Дух джунглів

21

— Ти зараз протреш у собі дірку.

Вона стоїть під струменями душу вже годину і ніяк не задовольниться, шкіра її жахливо почервоніла від тертя й гарячої води.

— Дай мені спокій.

Вона знову вичавлює на губку гель для душу, який ми кілька годин тому купили в супермаркеті. Якщо так піде й далі, то мені, вочевидь, доведеться митися милом. Я нічого не маю проти мила, та з якої речі?! Гель купувався на двох. Добре, хоч шампунь купили двох різних типів… Гаразд, не хочеш по-доброму — буде по-моєму.

— Не лізь до мене, збоченко!

— Я теж хочу помитися.

— Я ще не скінчила.

— Ти вже змила з себе навіть власну шкіру. Геть звідси.

— Навіть не думай. Той тип оббризкав мене своєю кров’ю, а ще раніше — торкався мене своїми брудними лапами і навіть кілька разів намагався поцілувати, уявляєш? У нього можуть бути…

— Проказа, чума й атипова пневмонія. СНІД, сифіліс, короста й педикульоз. Лишай, грибок на руках і ногах і карієс. Глисти, чорна віспа, пропасниця Ебола та блохи. Це я вже зрозуміла. Та ти даремно турбуєшся, зараза до зарази не пристає.

— Кістлява намахана сучко!

— Жирна психована корово!

Я штовхаю її, вона хапає мене обіруч і підбиває мені ноги. Мій кулак поціляє їй у щелепу, та наразі мені нема чим дихати — вона вдарила мене під дих. Я в боргу не лишаюсь — вона хитнулася, бо їй зараз добряче задзвеніло у вусі, і кров тече з її розбитого носа, так само як і з моєї губи…

Потік крижаної води запопав нас так зненацька, що ми порскаємо врізнобіч, а за хвилину вже на ногах. І світ видзвонює мені у вухах — то пісня рідних джунглів розбудила в мені Сонячного Кота — цікаво, чому цей ледащо спав, коли мені щойно було непереливки?

— Ні, Торі! Стривай!

Вона висне на мені, і ми знову падаємо — б'ючись, ми зачепили шампунь, тепер тут слизько, а ще ж вода налита… Я підводжу голову — цікаво, звідки він тут узявся?

Він — це міцний парубійко, не дуже високий, із поголеною головою, кров заливає йому сорочку — білу, гарно випрасувану. Мабуть, я встигла його зачепити, але поверхово. Якби Керстін не штовхнула мене, тут би йому й гаплик. А так він стоїть, витріщився на нас; відро, з якого він нас сполоснув, валяється на підлозі. Синє пластикове відро, зовсім нове, у кухні стояло, я бачила.

— Послухай, Засобе. — Керстін шукає рушника, аби прикритись. — Ти був на волосину від смерті.

— Я це вже зрозумів. Швидка в тебе сестричка… Оце чую — розважаєтесь на всі заставки! Дай, думаю, розбороню. Хто ж знав…

Я мовчки шукаю в шафці медикаменти. Так, ось, здається, є. Пакет із пластиром і перекис — саме те, що треба. Він покірно сідає на краєчок ванної, я обробляю глибокі подряпини. Керстін вчасно мене штовхнула… Ось, маєш тепер, ходи перебинтований.

— Завжди мріяв про такий сервіс. Уяви собі: приходжу до лікарні, а всі медсестри — ті, звичайно, котрі гарненькі, — голі. А тепер бачиш — мрія здійснилася. Татуювання в тебе просто шикарне, витвір мистецтва, — він проводить пальцями по моєму плечі. — Ніколи не бачив нічого подібного.

Точно, треба вдягтися. По-дурному якось вийшло. Власне, він сам винен. Не треба було підкрадатись до нас… Звичайно, він тут господар — якийсь знайомий Керстін, випадково опинився в цьому місті, та чи випадково? Але ми приїхали до нього, бо більше не було куди. Квартира чиста, гарно відремонтована, та від господаря за кілометр смердить криміналом. От приблизно такого самого пана ми щойно лишили приклеєним на скотч у посадці — непритомного, скривавленого і, мабуть, трохи злого. Ще й штани намочив.

— Ти люта кицька?

— Я тобі не кицька.

— Невже? А дряпаєшся добре. Я так і не зрозумів до ладу, як тебе звати.

— Торі. Тобто Віка…

— Ага, зрозуміло.

Що тобі зрозуміло? Я вже сама не знаю, хто я — Торі чи Віка… Різниці, в принципі, немає, та дехто вважає, що є. От тітка Роза вперто зве мене Вікою, наче то для неї щось принципове. Мабуть, хоче дати зрозуміти всьому світові, що я для неї завжди однакова? Чорт, я в цій психології нічого не тямлю.

— Я почекаю у вітальні. — Засіб знімає сорочку й кидає її в куток. — Не побийтеся знову. Є важливіші справи.

Ми знову залазимо до ванної. У Керстін на вилиці розквітає синець, ніс підпух, себе я не бачу, та нижня губа в мене навпомацки як пампушка.

— Подай мені шампунь.

Вона тицяє мені до рук пляшечку і знову намилюється. Боже милий, яка вона гарна! Її любить Ерік. Він чекав на неї, для неї він побудував білий будинок на острові… Яка різниця. То все далекі примари. А тут, у місті, де я народилася, хтось чинить зло людям, яких я люблю. Тому я тут. Тому й Керстін тут. Тому ми робимо те, що робимо, і мені немає діла до Еріка. Він мені не належить і ніколи не належатиме.

— Хто цей чоловік?

— Він мій давній знайомий; я попросила його підстрахувати тебе і дещо для нас з'ясувати. А ти його мало не вбила!

— Він сам винен.

— З гарного боку ти себе показала!

— Власне, з усіх боків, як і ти. А він отримав дурнісінько сеанс стриптизу й був із того страшенно втішений.

— Знаєш, твої спалахи котячої люті — це дуже небезпечно. Ти повинна якось навчитися це контролювати.

— Я ненавиджу, коли мені говорять «ти повинна». Нічого я не повинна.

— Ти не маєш рації і сама про це знаєш. Нема чого лютитися, Торі. Добре, не барися, нам треба порадитись.

Вона йде, накинувши на себе халат, а я лишаюсь. Вода наливається у ванну, я така втомлена, очі просто заплющуються — я полежу так трохи, просто задля відпочинку.

…Місячне сяйво заливає мертвим світлом мармурові руїни. Мої кроки чути серед тиші, хоч я йду босоніж. Ось будинок, де сплять Ед і Луїс. Вони там, я знаю, а мені треба йти далі, до колодязя, обкладеного мармуровими плитами, помереженими якимись знаками й малюнками. Там, можливо, ще сидить Та-Іньї. Я мушу спитати в неї, просто дещо спитати…

Темна вода сотається туманом, туман стелеться по землі, по викладеній мармуром доріжці, туман доточує колони там, де вони зруйновані, — місто постає переді мною таким, яким воно було до того, як його зруйнували. Он там, у храмі, колись упивався кров'ю Прадавній — трохи не вистачило Йому, кількох крапель, аби остаточно прокинутись. Та я вбила Його — Інка зазирнув Йому в серце. Я вирвала Йому очі, аби Інка зміг побачити Його душу. Місто Віль-Таен мертве. Тепер уже мертве остаточно…

— Та-Іньї!

Мій голос луною блукає серед стін, туман грається звуками. Хтось пробіг зовсім поряд — дрібні швидкі кроки й дитячий сміх; ось легким подувом щось майнуло мені по обличчі… Щось упало мені під ноги, мелодійно задзвенівши. Це ніж. Я беру його, руків'я звично ховається в мою долоню. Туман розступається, вода в колодязі починає світитись — і ось уже я бачу вибух, летять шматки стін, гуде полум'я… Це Атланта. Ось я, ось Сірануш Золян і Дон О'Ніл, а це… Аннабел Джастін. Адам Бонсіні. Даґлас Мелвін. Меріелл Сандерс. А це — Гарольд. Такий, яким я його знала колись. Він був таким сильним, стрімким і безстрашним… таким, як Ерік. Ерік нагадує мені Гарольда, того Гарольда, ще до Дженни. Того Гарольда, яким він міг би стати — зі мною, та не з Дженною. А так… Ось його тіло на підлозі нашої вітальні — посеред скалок і шматків меблів.

Я зрозуміла. Я повернулась до Віль-Таена, аби знайти відповідь — навіщо?! Чому саме мене обрано для такого страхіття, чому саме я мушу носити в собі той непосильний дар, того лютого хижака? І чи колись я від нього звільнюся? Мені нестерпно в місті. Сонячний Кіт у моїй душі тужить за смарагдовим присмерком джунглів, а я? Чи від мене в мені щось лишилося? Чи не тому Котові вистачило в мені місця, бо для мене в мені нічого не було? Лише порожня оболонка…

Тепер я маю відповідь. Я знаю, що сталося. Прадавній заразив землю злом. Зло заразне, як чума. Я лікар, я знаю, що інколи, аби врятувати пацієнтові життя, доводиться відтяти йому хворий орган. Курт Монтоя — ракова пухлина, він сіє навколо себе смерть, тому я повинна дістати його. Зрештою, після того, що він вчинив із Гарольдом, я його й так не лишила б, а тепер уже й поготів. А там подивимось.

Туман застилає темну блискучу поверхню колодязя, здіймається вище. Маю відчуття, ніби хтось стоїть позаду; я боюсь обернутися, та знаю, що мушу. Я озираюсь.

Зовсім близько, простягнути руку — і торкнешся — стоять якісь люди. Їх багато, страшенно багато, вони заповнили весь простір і дивляться на мене порожніми очима. І я розумію, що всі вони мертві. Серце моє спиняється і з глухим стуком падає у п'яти. Колись я дивилась страхітливий фільм, «Ніч живих мерців», по тому довго боялася темряви й цвинтаря. І от тепер жах наздогнав мене. Що їм треба? Хіба то моя вина, що вони всі мертві? Чому я постійно повертаюся в це прокляте місце? Чому Та-Іньї поклала на мене цей тягар? Я не хочу цього. На тлі останніх подій мені починає здаватися, що два роки, проведені в Африці серед левів, отруйних плазунів, червоних бригад і пропасниць різного ступеня смертельності, були ще й нічого собі, просто я свого щастя не цінувала…

— Клади її на диван. — Керстін вириває мене з кошмару.

— Худа яка… Ти що, голодом її мориш?

— Худа, та спритна.

— Спритна. Ледь горло мені не перервала. Ти їй щеплення проти сказу робити не намагалась?

— У її випадку це вже не допоможе. Засобе, дай мені халат, треба її вдягнути.

— Та хай би й так була.

— Не треба клеїти з себе більшого дурня, ніж ти є.

— Зла ти яка… Спочатку влаштували переді мною стриптиз, а тепер…

— Валер'янки випий, маніяку недороблений.

Шовковиста тканина огортає мене. Я намагаюся розплющити очі, і нарешті це мені вдається. Мабуть, я просто задрімала. Віль-Таен снитиметься мені ще довго, а найгірше те, що я впевнена: усе, що мені сниться, є правдою.

— Дуже небезпечна звичка — спати у ванній. — Засіб плотоядно витріщається на мене. — Хочеш їсти, кицько?

— Я тобі не кицька.

— Свіжого м'яса в нас немає, але я зробив яєчню й салат, а на десерт маємо морозиво. Уставай, кицько, час вечеряти.

— Ти мене чув.

— Вибач. Маю погану звичку — дратуватися з людьми. Давай руку, допоможу встати. Ти аж світишся, живіт до хребта присох.

— Без тебе обійдуся.

З гіркою бідою зводжуся. Усе тіло болить, голова важка, очі ріже світло нічника. У мене погані передчуття, я відчуваю, що над усіма нами нависла якась біда, треба якомога швидше вшиватися з цієї квартири.

— Де мій одяг? — треба тікати звідси, доки цілі.

— Ось лежить. Не зовсім твій, але новий.

— Геть, я перевдягнуся.

— Чого я ще не бачив у тебе?

Я зводжу на нього погляд, наші очі зустрічаються. Таки доведеться вбити нахабу, і Бартон його цього разу не врятує.

— Добре, добре, чого ти? Я пожартував…

Більше так не жартуй, хлопче, бо буде непереливки, я нині не в гуморі. Він швидко задкує до кухні, а я вдягаюся. Що ж, розмір мій, а те, що я не ношу таких ядучо-зелених сорочок, він міг і не знати. Дивне прізвисько — Засіб. Треба тікати звідси. Щось відбувається навколо мене, щось таке, чого я ніяк не зрозумію. Але я вдам, що вірю їм обом, а там подивимось, на чиє витанцюється.

— Торі, ходи, поїмо.

Бартон наливає у склянки сік, на тарілках лежать шматочки шинки та яєчні. У всьому цивілізованому світі людей просто повело на здоровому способі життя, всі хочуть довго жити і через те споживають якісь пластівці з картонними сухофруктами. Тітка Роза ніколи не визнавала цих штукенцій, ми старалися готувати для себе звичні страви, тому яєчня мене зовсім не лякає, навіть навпаки.

— Давай, Засобе, розказуй. — Керстін дивиться на гостя досить дружньо, та я б на це, на його місці, не дуже покладалася.

— Я привіз зброю, — він мляво колупається виделкою в тарілці. — А ще мене просили переказати, що у вас є фора — ціла доба, протягом якої певні люди можуть тягти з наказом спустити на вас собак.

— Це означає…

— Це означає, що все вже проплачено і наказ розпочати лови вже є, але його притримають на добу — це все, що ми могли для тебе зробити. Власне, я зараз на чужій території і мене ніхто не прикриває. Упродовж доби мусимо щось придумати.

— А потім?

— А потім — сама знаєш, вас не шукатиме тільки ледачий. І знайдуть, не сумнівайся. Принаймні дуже все ускладнять. Аслан щось сказав?

— Звичайно, сказав. Дякую тобі, Засобе. Я розумію, що ти ризикував, приїхавши сюди. — Керстін торкається його руки.

— Власне, ти колись врятувала мою шкуру, тож я тобі винен. Про те, що я тут, мої люди не знають, тільки Вольдек. А тепер його десь тримають ті покидьки, і я повинен його знайти. Залишуся з вами.

— Це небезпечно.

— Так. А що безпечно? У сумці гроші та зброя, подивишся. Гадаю, в цій квартирі можна перебути до ранку. Іди спати, кицько.

Він дивиться на мене трохи з жалем, мене дратує його погляд. Але є ще щось. Щось пройшло повз мою увагу, щось важливе…

— На підлогу!

Керстін смикає мене за руку — у ту саму секунду скло розлітається каскадом скалок, кілька їх ранять мене. Рука Засоба метнулась до кобури — в нього пістолет, це все, що я можу сказати про його зброю.

— Тікайте негайно, а я вас прикрию.

— Засобе, ти…

— Ти мене чула. Це Асланові покидьки. Тікайте обидві.

Керстін хапає сумку, що темніє під столом, і тягне мене до кімнати. Та я не хочу нікуди йти. Ніж блиснув у її руці — хтось важко впав на підлогу. Ще один ніж — кров хлюпає на світлий килим, потім падає друге тіло. З кухні чути постріли, потім там западає тиша. Я вириваюсь і йду туди. Хтось ізнадвору поливає вікна роєм куль, строчить автомат, летять скалки й тиньк. Засіб лежить під столом, підпливаючи кров'ю. Але він іще живий, я тягну його до дверей.

— Торі, обережно!

Хтось вискакує мені напереріз, та мій ніж угрузає в тіло — все, жарти скінчилися. Мені все це набридло, хто не сховався, я не винна.

— Торі, сюди!

Вони в темряві, та я бачу їх. Як і кілька машин за рогом — іще крок, іще. Густі кущі бузку та вишняк закривають нас, але Засіб тяжко стогне, бо я волочу його досить безцеремонно. Ось машина, Керстін стріляє в якусь постать, потім у водія — як у тирі, всі вони такі яскраві на фоні темряви, та я не можу ними займатися, бо Засіб спливе кров'ю. Машина рвучко стартує, Керстін чудовий водій, та все одно заднє скло розлетілося — вже котрийсь поцілив. Хлопці настроєні серйозно. Керстін уже вирвалась за місто й рулює по шосе.

— Треба зупинитися.

— Ми не можемо.

— Треба зупинитись, інакше твій друг помре.

— Якщо ми зупинимось, то помремо всі. Куди веде ця дорога?

— Або я знаю… До якогось села.

Вона гасить фари і звертає на путівець. Машину підкидає, Засіб стогне, потім затихає. Та він живий, я спинила кров. Машина в'їжджає в село, мчить вулицею — темно, порожньо, навіть собаки мовчать.

— Керстін, нам треба десь зупинитися.

— Зараз.

Вона гальмує перед якоюсь будівлею.

— Давай, вивантажуй його.

Вона підбігає до дверей і прочиняє їх. Якась метушня, чийсь крик — і все затихло. Я тягну пораненого всередину. Як вдало! Це фельдшерський пункт. Як вона його знайшла? Потім запитаю.

— Допоможи мені.

Вона бере Засоба за ноги, і ми вкладаємо його на кушетку. Керстін завішує вікна якимись ковдрами і вмикає світло, а я зриваю з пораненого одяг. Я вже бачу, що справи погані. Куля засіла в його легенях — досить високо, пробивши ключицю.

— Торі?

— Будеш мені асистувати.

— Що?

— Треба помити руки й перевдягтись. Ось інструменти, зараз я… А це хто?

У кутку сидить зв'язана дівчина в білому халаті і нажахано дивиться на нас.

— Чергова медсестра. Намагалася зчинити галас, довелося її нейтралізувати.

— Бартон, ти просто дикунка.

Я підходжу до дівчини й сідаю біля неї навпочіпки. У неї бліде личко, сумні сірі очі й пухкі дитячі губи. Вона зовсім молода, невеличка й тоненька.

— Мені зараз потрібна твоя допомога.

Вона киває головою. Чорт, мені вона потрібна в нормальному стані!

— Послухай, тобі ніхто не заподіє лихого. Але мені потрібна твоя допомога. Ти не здіймеш крику? Як тебе звати?

— Іра…

— Послухай, Іро, цей чоловік поранений, але до лікарні його везти не можна. Я прооперую його, та мені потрібна твоя допомога.

— Халати лежать у шафі, в боксі. Я підготую стіл.

Така розмова мені вже подобається. Це те, до чого я звикла. Я виймаю інструменти, готую наркоз. Ми переносимо пораненого на стіл, я вмикаю світло. Керстін стоїть зелена, як ялинка, і мені здається, що вона зараз знепритомніє.

— Бартон, іди погуляй.

— Якщо ти його врятуєш, я…

— Ти перестанеш діставати мене, домовились?

Наразі я володію становищем. Зараз я роблю те, що добре вмію, і вона змушена коритись мені. А я постараюся врятувати цього дивного чоловіка, який так і не зрозумів, що я не люблю, коли мене називають кицькою.

Іра виявилась молодчиною, а Засіб — здоровим і міцним хлопцем. Мені доводилось оперувати і в набагато гірших умовах, і зараз я впевнена, що пацієнт виживе — якщо його доглядати.

— Іро, де б нам сховати нашого друга?

— Можна в мене. Я живу сама, на іншому кінці села.

— Якщо хтось дізнається…

— Ніхто не дізнається. Приберемо тут — і поїдемо.

— Ти впевнена?

— Так. Знаєте, я спочатку страшно злякалась, а потім побачила, як ви заносите цього чоловіка… І ви так упевнено поводились! Знаєте, я раніше працювала в районній лікарні, а потім мама захворіла, і я приїхала її доглядати, влаштувалася сюди. Мама померла два тижні тому. Я ночувала тут, бо не можу сама в хаті… Їдьмо до мене, я догляну його.

Прибравши в операційній, ми вантажимось у машину. Уже скоро почне сіріти, маю надію, ніхто не помітив нас, у селах страшенно рано встають і цікавляться всім, що відбувається.

— Не бійтеся, я догляну вашого друга. — Іра бере мене за руку. — Ви дуже хороший хірург, просто неперевершений. Я теж вступатиму до інституту й тепер знаю, ким буду. Маю надію, в мене вийде.

— Вийде.

Керстін сидить біля Засоба. Він уже прокинувся, я схиляюсь до нього, мацаю пульс, перевіряю температуру, потім сідаю писати призначення — Іра розбере, нам просто казково поталанило. Керстін дає дівчині гроші, вона спочатку активно протестує, потім усе-таки бере — ліки треба купувати. Я пишу призначення, а спати мені хочеться страшенно. Так, наче все.

— Добре, що затемна вирвались. — Керстін аж хитається від утоми. — Треба десь сховатись і попустити віжки. І помитися не завадило б.

— Як ти знала, що там є лікарня?

— Величко, за кого ти мене маєш? Невже ти думала, що я полізу сюди наосліп? Звичайно ж, я вивчила місця, куди Ваша Величність збиралися навідатись. Карти є дуже великого масштабу, я прочитала назву села і згадала про фельдшерський пункт. Але ми ризикували, бо пункт міг бути й ліквідованим, через недостатнє фінансування, звичайно.

— Скільки ж ти запам'ятала подробиць?

— Стільки, скільки могло знадобитись.

Вона спиняє машину, і ми виходимо. Це якийсь ставок, очерети шумлять, машини не видно, такий високий очерет.

— Помиємось у ставку, а поспимо в машині. А потім поїдемо і дамо декому прочуханки. На сон маємо шість годин. Починаємо просто зараз.

Вона дістає мило й лізе в воду. Що ж, так, то й так. Маю надію, що в нас усе вийде.

…Тут колись була військова частина. Керстін пояснила, що через брак фінансування армію скоротили, тому будівлі стоять порожні. Я ніяк не втямлю, куди воно поділось, оте фінансування? Керстін каже, що покрали. Чогось я не розумію в цій країні. Наче сонце те саме, і ті самі хмари, і в степу пахне так, як і колись, і люди залишились людьми… І той зброяр, і медсестра Іра, та й бандиткуватий Засіб, що ризикував головою, встрявши в переговори між нами та людьми з місцевих спецслужб… І в спецслужбах люди, либонь, порядні є — то як же сталося, що країна в такій прірві? Як могло статися, що біля влади засіли люди, заплативши яким, можна виробляти в цій країні будь-що?!

— Ти ідеалістка. — Керстін поблажливо посміхається. — Торі, так скрізь, просто тут усе більш відверто. Тут ніхто не приховує цих речей. Розумієш, тут своя історія. Ще чотири роки тому я мала надію, що тут щось зміниться на краще, а тепер я в цьому вже так не впевнена. Я люблю цю країну — за те, що тут такі люди, за те, що… Багато за що. Але водночас розумію, що вона летить у прірву, і виходу з цього не бачу.

—І що?

— Нічого. Доки громадяни дозволятимуть таке з собою робити, так воно і йтиме. У відсталій Індії було повалено колоніальний режим просто громадянською непокорою — тихим бойкотом влади. Тут навіть цього ніколи не буде.

Люди терпітимуть до останнього, а потім знайдеться крикун, котрий зіграє на їхніх негараздах і зробить собі непогану кар'єру. Це постійно тут відбувається.

—І нічого не можна вдіяти?

— Нічого. Це внутрішня справа громадян.

Он воно що… Тепер я розумію, про що говорила Наташка. І мені чомусь так гірко на душі… Я бачила зарослі бур'янами поля та зруйновані ферми. Я бачила безпритульних дітей та величезні блискучі машини, що паркувалися біля дорогих крамниць. Ото й правда: кому суп рідкий, а кому перлини дрібнуваті.

Ми залишаємо машину в кількох кілометрах від потрібного місця. У сумці, яку приніс Засіб, виявилися гранати, два автомати Калашникова й кілька магазинів до них. І ще якісь штуки, не знаю, що це таке.

— Умієш стріляти з автомата? — Керстін із сумнівом дивиться на мене.

— Ображаєш.

Я стільки років товклася в різних гарячих точках, що не навчитися стріляти було б дивно й небезпечно.

— Тоді ходімо, поглянемо, що там.

Аслан розповів, що контейнер перехопили його люди — їм було добре заплачено за це. Але він був упевнений, що прикривали операцію люди зі спецслужб. Принаймні так йому здалося, про що він нам і повідав, давлячись сльозами. Боже, як він переживав за долю свого органа!

— І все-таки — хто захопив наших? — питаю я в Керстін.

— Чесно? Я не знаю. Але думаю, що зараз у чомусь збіглись інтереси Курта і ЦРУ. Куртові потрібна твоя голова, а ЦРУ потрібні всі троє. Повір, слава про ваші надзвичайні здібності бігла поперед вас. Гікслі напсувала вам добряче. Та я не казала? Її заарештували, бо випадково з'ясувалося, що п'ятнадцять років тому вона вбила наречену свого сина Джейка, Вероніку Мендоза. Вона не могла дозволити, щоб син одружився з мексиканкою, а Джейк уперся — і матуся про все подбала. А випливло все лише недавно. Це було в газетах — якраз напередодні твого відльоту.

— Ти хочеш сказати, що ваша служба з самого початку знала, що стара Гікслі вбивця, ви мали докази — і п’ятнадцять років мовчали?

— Звичайно. Хтозна, де може згодитись інформація, на кого доведеться натиснути? Та стара кобила настільки була впевнена у своїй недоторканності, що не перейнялась нашими попередженнями. Думаю, вона помре в тюрмі.

— Це огидно, Бартон.

— Ти її жалієш?

— Ні. Я дивуюся, що ви п'ятнадцять років покривали вбивцю!

— Ти ідеалістка. То не наша справа, ми ж не заважали поліції шукати доказів? Просто там хтось узяв на кишеню — і справу закрили. Зараз багато в кого неприємності.

— Бідний Джейк… Йому доведеться пройти через усе це.

— Це піде йому на користь. Може, стане нарешті мужиком, слинько. Усе, Торі, тепер жодної самодіяльності. Діємо, як домовлялися.

Військова частина розташована поблизу шосе, у великій посадці. Високі зелені ворота з червоними зірками, за парканом тихо, та ми не такі дурні, щоб ломитися з парадного входу. Ми обійдемо й переліземо на територію з тилу. Та мені чомусь здається, що нікого ми тут не знайдемо.

— Ліворуч.

Керстін тінню майнула до ближньої будівлі. Навколо так тихо, сонце заходить, і білі обшарпані стіни будівель рожевіють. Щось туї’ не сходиться. Якщо це місце покинуте, яким чином уціліли будинки? Наскільки я розумію, за теперішніх часів тут би вже мали по цеглині все розтягти, як ті ферми, що ми бачили, — тільки фундамента позалишалися.

Я прямую за Керстін. Вона зазирає до великого ангару і промикається в прочинені двері, а я притискаюся до стіни. Зараз я теж…

— Шукайте другу. Вона десь тут має бути.

Я сахаюсь і падаю в траву. Недбалі господарі, не покосили бур'яну. Двоє чоловіків тягнуть за руки безвільне тіло Керстін, кров заливає її обличчя. Мене охоплює розпач. Боже, що ж мені робити? Що тут відбувається і хто ці люди?

— Ми обходимо територію, та схоже, що нікого більше немає.

— Десь має бути ще одна.

— Немає.

— Почекаємо. Тепер нема куди поспішати.

З воріт ангару виходять чоловіки і прямують у той бік, куди потягли Керстін. Там стоїть двоповерховий будинок. Раніше, мабуть, там був штаб чи щось таке, а тепер — не знаю. Чоловіки йдуть туди, про щось говорячи, та я не дослухаюся. Мене охоплює лють, така важка й замашна, що трава починає струнами дзвеніти у вухах, а небо стає близьким і яскравим. Я підповзаю до стіни ангару і прислухаюся. Хтось там є, і це добре, є в кого спитати, що тут, у чортового батька, відбувається.

Я очікую. Скоро почне сутеніти — тоді я зможу діяти. Я не така вправна, як Керстін, та мені це, зрештою, непотрібно. Я просто випущу на волю свого кота — не знаю, чи зможу після того загнати його назад, але це не так важливо. Головне, я зможу допомогти Керстін — і ті малі дочекаються її, і Ерік… «Якби я не зустрів Керстін, я б закохався у вас». Але він її зустрів. Не можна змінити того, що вже сталося. І я хочу, аби вони й далі були одне в одного.

Я прослизаю в ангар. Якийсь чоловік замахується на мене чимось важким і залізним — повільно, о, як повільно… Я не вб'ю його. Важко падає на цементну підлогу залізний прут, крик жаху переходить у якесь булькання — мабуть, я стисла його надто сильно.

— Де?

Він розуміє, про що я питаю. Я відчуваю сморід — хлопець із переляку напудив повні штани. Він скаже мені. Скаже. А потім помре. Усі вони помруть.

— У штабі… Той будинок, там був командний пункт…

— Нас чекали?

— Аслан вам розповів. А ми розпитали Аслана. З тими злочинцями краще не зв'язуватися, все розбовкають. Ми знали, що ви прийдете.

— Ти такий самий. Чи ні? Ти мені брешеш?

— Ні, ні… Боже мій, що в тебе з очима? Чому в тебе такі очі, це лінзи, так?

— Ні. Хто ви?

— Я просто водій, бачиш, машини тут… Я водій, а то… начальство, з обласного відділення СБУ, даремно ви зв'язалися, нічого доброго з цього не вийде…

— Де люди, що прибули в контейнері?

— По них сьогодні прилетять… за сорок хвилин… За тридцять вісім уже… Послухай, відпусти мене, я нічого не зробив, я просто водій…

Його рука метнулась до мене, зблиснуло лезо й увігналося мені в бік — мої пальці ввійшли йому в горло, хлюпнула кров, він булькнув і осів на підлогу. Я проґавила момент. Боляче. Рана поверхова, я встигла смикнутися, та крові багато. Яка різниця, це несмертельно. Час іде. Я не знаю, скільки їх тут. Я не встигла спитати в нього. Покидьок.

Я виходжу з ангару й пірнаю в траву. До потрібного будинку недалеко, он тією доріжкою тягли Керстін. Маю надію, вона ще жива. Ось стіна, тепла, нагрілася за день. У фундаменті віконця. Там підвал, там темно і вогко. Одне віконце розбите, я пірнаю туди й падаю на цементну підлогу. Десь накрапає вода. Чути чиїсь кроки зверху, голоси… Я мушу йти, я повинна шукати. Я добре бачу в темряві, тут, власне, не так і темно, тільки порожньо. Де вони всі можуть бути?

Хтось спускається сходами. Я притискаюся до стіни. Я вже була в якомусь підвалі, і хтось так само спускався сходами… Я тихо рухаюсь назустріч чоловікові. Він освітлює собі шлях ліхтариком. Мабуть, іншого світла тут немає. Я прослизаю повз нього й крадуся сходами нагору. Коридор слабко світиться за дверима. Порожньо. Я прямую вперед, де чутно голоси. Якийсь чоловік кидається на мене з-за рогу, я вганяю ножа йому в груди, він зсувається на підлогу. Я вже все це бачила. Так уже було.

Я втягую тіло до кімнати. Тут якісь монітори, кнопки… Усе одно. Я ріжу дроти й виколупую кнопки з гнізд. Полагодити зможуть не відразу. У сусідній кімнаті розмовляють чоловіки. Мені нема коли до них дослухатися. Я шукаю, куди поділи Керстін. Я нікому не дозволю кривдити мою кузину.

Я піднімаюся сходами на другий поверх. Ось двері, ще одні, болісний стогін, і я знаю, хто стогне. Я відчиняю двері й заходжу. Усе дуже просто. Керстін припнута наручниками до якогось розп'яття, не додивитися, чоловік стоїть до мене спиною і ввійшов у раж, лупцюючи її канчуком. Я зачиняю двері, він обертається. Я знаю його. Наші очі зустрічаються, і крик завмирає разом із його серцем. Я казала, що вирву тобі серце? Я знала, що зроблю це.

Тіло Курта Монтої впало на підлогу, кров тече під стіну. Я похапцем відмикаю наручники, якими прикуто Керстін. Зап'ястки її порізані, обличчя закривавлене, та рани поверхові. Одяг перетворився на лахміття, рубці на тілі жахливі, пластичної операції не уникнути — потім. Потім.

— Торі…

Світ перестав видзвонювати мені у скронях. Я без сил опускаюся на підлогу.

— Торі, ти мене чуєш?

Я чую, але я так утомилася, так страшенно втомилася! Моє тіло мало придатне для таких подвигів, а Сонячний Кіт використовує його, як сам собі хоче. Але тепер я — це знову я.

— Я більше не можу, Керстін.

— Можеш. Слухай мене уважно, — вона намагається стулити докупи свій одяг. — Здається, ми розкрили найбільший у світі заколот. Знаєш, що розповів мені Курт? Виявляється, більшість терористів працюють саме на міжнародну спецслужбу на кшталт Інтерполу. Це там вирішується, де має гримнути, аби найвигідніше продати подію. Пам’ятаєш, 2001 року зруйнували торговельний центр у Нью-Йорку? Це дало підстави захопити Ірак — під прапорами боротьби з тероризмом іракська нафта поміняла господарів. Що було після вибуху в Атланті? Міжнародна спільнота під тим самим гаслом схвалила подальше вторгнення на Ближній Схід. Золото і нафта. Планується теракт, призначається ворог — і політична карта світу потроху міняється. І тепер я не знаю, кому вірити.

— Знаєш, у мене були підозри щодо цього.

— То в тебе фантазія працює краще, ніж у мене. Я не розумію, як така організація могла працювати непомітно для інших, так би мовити, колег? Хоча якраз це, мабуть, і не дивно. Усі спецслужби безупинно гризуться між собою через фінансування і повноваження. Хтозна, хто має стосунок до тієї організації. Може, мій батько теж…

— І що тепер?

— Нічого.

Під її поглядом зараз замерз би Атлантичний океан разом з усіма гарячими течіями. Думаю, вона роздратована не на жарт. Вона перевертає тіло Курта і роззброює його.

— Ходімо.

Я підводжуся й рушаю за нею. Залишки її одягу зовсім не прикривають того руйнування, що його завдав Курт. Мабуть, його смерть була надто легкою, та смерть — вона і є смерть. Лежить собі, щеня абортоване, наче й не було його. А от якби хтось потрудився пристрелити його татуся, багато хто лишився б живий. З іншого боку… Годі. Я навіть думати зараз не хочу про уславлену вищу справедливість. Ну не бачу я справедливості в тому, що гинуть діти. Може, я не маю рації, але…

— Ми повинні знайти наших. Курт казав, що вони тут. Він багато розповів мені, бо був упевнений, що вб’є мене. Я багато крові йому попсувала свого часу, а тут така нагода… Нічого, Торі, якось воно буде, не розкисай.

Та я вже ледве йду. Після смерті Курта сили покинули мене й навалилася втома. Болять подряпані руки, кров на руках липка й неприємна. І взагалі.

— Здається, там. Торі, тобі доведеться виступити в ролі приманки.

— Що, знову?

— Нас тільки двоє.

Хай так. Кімнату охороняють двоє здоровил. Я виходжу з-за рогу— вони витріщаються на мене і тягнуться по зброю. За мить у горлі одного стримить ніж, а другий зі зламаною шиєю приліг поруч. Спритна дівчинка Керстін Бартон. І страшенно люта. Світ потрапив під роздачу, чорт забирай.

— Заходимо.

Вони лежать на ліжку: Едове обличчя бліде і синяве, у Луїса під очима залягли тіні. Їх прив’язали, та вони вві сні сіпалися, шкіру здерто, ніхто не обробив ран… Де Наташка та Вольдек?!

— Що їм увели?

Переляканий чоловік у білому халаті і дві напівпритомні медсестри. Зараз вони будуть мертві. Якщо тільки…

— Звичайне снодійне. Але останні півгодини вони намагалися встати — у такому стані! Наче щось активізувало їхній мозок…

Я знаю, що це. Я активізую їх. Коли прокидається мій кіт, то будить їхніх. Ми діємо одночасно, але моя сила первинна. Може, я щось неправильно зрозуміла? Та пояснювати це я нікому не хочу.

— Де ще двоє? Жінка й чоловік?

— Здається, замкнули їх десь… Не вбивайте!

Я вганяю голку в його плече, лікар осідає. Медсестри з вереском розбігаються, та Керстін допильнує. Мої Сінчі, чорт забирай, що тепер робити?! Я від'єдную їх від крапельниць. Час вийшов. Скоро сюди над'їдуть ті, хто полював на нас.

Я трясу Еда за плечі. Прокидайся, та прокидайся ж! Я хочу, щоб ти прокинувся. Ну, будь ласка. Я… мені так бракувало тебе. Сльози закипають у мене в очах. Отакої! Я буду плакати? Я вже давно не плакала, дуже давно, і зараз не буду. От тільки…

— Торі…

Він гладить моє скуйовджене волосся. Я й забула! Ми ж відновлюємося швидше, ніж звичайні люди!

— Ти плачеш?

— Ні.

— Ти через мене плачеш?

— Я сказала, що ні!

— Я люблю тебе.

— То вставай і пішли звідси. Як ви могли дати себе спіймати?!

— Досить!

Керстін активно приводить до тями Луїса. Він нерозуміюче дивиться на неї.

— Треба знайти Вольдека й Наташку.

— Треба. — Керстін холодно дивиться на мене. — Ось ти цим і займись. А в мене є інші справи.

— Інші?

— А ти як думала? Я маю розігнати одне гадюче кубло. Ти не зрозуміла! Наступаючи Куртові на п'яти, я потурбувала того, хто йому наказує. Тому все так сталося. І тепер я впевнена, що організація насправді невелика. Я трохи подумала і звела все докупи. Дуже може бути, що всім заправляє одна людина, — але вона має змогу використовувати всіх нас, причому всліпу. Ми можемо виконувати одне завдання, а насправді мета зовсім інша. Є кілька людей, у яких достатньо влади, аби встругнути таке. І я хочу знати, хто саме стоїть за цим.

— Навіть якщо це твій батько?

— Особливо якщо це мій батько.

Десь здалеку наростає гуркіт. Мені знайомий цей звук. Хтось летить гелікоптером. Наш час вичерпано. Усе даремно. Усе було даремно.

— Гості на поріг.

Керстін визирає у вікно. Там освітлений периметр, вогні посадкового майданчика блукають у верховітті. Усе було даремно, і вже пізно щось міняти. Он уже в коридорі метушня знялась — мабуть, дохлого Курта знайшли абощо.

— Тепер тікаймо звідси. — Керстін рішуче рушає до дверей. — Треба дістатись до паркана, а там на шосе машина, сховаємося, вже темно. Я подзвоню, в мене тут є…

— Пізно.

Коридором біжать озброєні люди. Нам нема де сховатись, а мертві охоронці під дверима здали нас, як склотару.

— Принаймні в нас є зброя.

— Збираєшся до Валгалли, Бартон?

— Ні, Величко. Мене судитиме Озіріс.

А я піду на очеретяні поля — до Та-Іньї. Я повернусь туди, звідки прийшла. Я…

— Торі…

Едові очі так близько… Нічого в нас не вийде з тобою, любий. Надто пізно. Від пострілів кришаться двері. Коло замкнулося. Ми дорого продамо свої життя, та смерть — вона і є смерть. І не почуємо більше дзвінкої пісні джунглів. А тітка Роза очі проплаче за мною. І Ерік ніколи не втішиться без тієї сучки Бартон— то що з нашої смерті? Жодної користі.

— Торі, не бійся.

— Я не боюсь. Знаєш, Еде, я… мабуть, люблю тебе.

Він притискає мене до себе, закриваючи від куль. Немає в цьому ніякого сенсу.

— Щось сталося.

Так, постріли віддаляються. Бій кипить надворі, хто проти кого? Чорт знає, що таке відбувається. Значить, ми поки що не помремо?

— Я турбуюся за Нат.

Луїс оце вперше заговорив. Ми зустрічаємось очима. Він дивиться трохи винувато — Боже, яка дурня!

— Я не проти.

— Так?

— Так.

Чого маю бути проти? Ми все одно є одне в одного — і завжди будемо. Ніщо не може цього змінити.

— Коли всі з'ясували стосунки, то, може, повернемося до справ? — Керстін ущипливо посміхається. — Там, здається, людям трохи не до нас, то, може, час вибиратися звідси?

— Маєш рацію.

Ми рушаємо коридором. Колотнеча за вікнами вже притихла, і ми обережно спускаємося сходами. Зараз пірнемо в підвал, а звідти через вікно…

— Гей, Керстін, ти там?

Керстін зупиняється — і ми спиняємось, підкоряючись її жестові. Я знаю цей голос. Це старий змій Бартон. Як він тут опинився? Я не хочу думати, що саме він стоїть за всім цим. Але якщо не він, то хто?

— Тату?

— Не застрель мене, не вислухавши, добре?

— А нам є про що говорити?

— Керстін, це не я все влаштував. Ти готова вислухати мене?

— Виходь із піднятими руками, щоб я бачила.

Він заходить до помешкання, руки тримає, як слід. Він був колись гарний, Рон Бартон. Він і досі ще гарний. І його блакитні, як у Керстін, очі випромінюють таку енергію, що її на три атомні електростанції стане.

— Ти справді думаєш, що то я?

— Я не знаю, що мені думати. Ти цілком здатен таке втнути. Але прошу тебе, переконай мене у протилежному.

— Гаразд. Так, я винен, що використав тебе, я мав знати, що ти здогадаєшся… Я хотів вийти на людину, котра заправляла всім цим. Йому була потрібна ти — так вимагав Курт; але крім тебе, йому була потрібна Торі, а ще двоє її друзів. Існує легенда — така собі містична дурниця, але ти знаєш, що більшість диктаторів вірять у містику, от і наш друг теж. Він був переконаний, що ці троє є носіями якоїсь надприродної сили. Керстін, я б ніколи не віддав їх йому! Я хотів виманити його — і це мені вдалося.

— Удалося?

— Так. Справа в тому, що я давно запідозрив: усіма терористичними актами керує одна людина. Дуже все вкладалося в схему: спочатку страшні людські жертви, потім — вторгнення до якоїсь країни, переділ власності. Потім кілька років — дрібні акції на кшталт вибухів у кафе чи чогось такого, потім — знову жахливі катастрофи. Свідомість людей змінювалася поступово, та нині вже весь світ впевнений, що терористи — то найбільше зло. І ніхто не зауважив, що після терактів змінюються сфери впливу. Завжди треба дивитися, кому вигідна та чи інша ситуація. Я роками спостерігав та аналізував, і коли з'явився доступний об'єкт, послав тебе його слідами. Курт Монтоя був вразливим — через те, що про нього багато що було відомо. Ти сіла йому на хвіст — і людина, котра йому наказує, підписала тобі смертний вирок. Поява Торі змішала карти, все довелося починати спочатку. Але не на нашій території. У нас таке приховати було б неможливо, а ця країна дуже зручна. Тут за порівняно помірну плату можна прикупити карт-бланш і приховати будь-що. Тому ми відрядили сюди всіх вас, і людина, яка нас цікавила, зрозуміла: це єдиний шанс захопити всіх одночасно. І сучий син ковтнув гачок.

— Хто він?

— Ходіть зі мною.

Керстін, сторожко озираючись, виходить на вулицю, ми рухаємося слідом. Що ж вона знає про свого татуся, якщо припускає, що весь цей жах — справа його рук? У них якісь свої стосунки, я навіть знати нічого не хочу. Мене тільки непокоїть, де поділася Наташка.

Біля ангару купчаться люди. Трупи вже склали рядком, їх досить багато. Попід стіною в оточенні озброєних чоловіків маячить постать у світлому літньому костюмі. Я вб'ю падлюку, хто б він не був.

— Ближче не треба підходити, нікому з вас не варто його бачити зблизька, постать аж надто знана. — Рон Бартон бере Керстін за руку. — Чесно кажучи, я до останнього не знав, ким є наш об'єкт. Добре, що наші операції таємні, інакше розміри скандалу важко було б навіть уявити. А так ми все зробимо тихо, він нам усе розповість про решту учасників свята і про новий святковий пиріг, який вони вже націлились поділити, і тоді ми протягом деякого часу приберемо їх усіх — тихо, по одному, без метушні й галасу.

Чоловік у світлому костюмі здригається. Я знаю, хто він. Його виступи іноді транслювались по радіо, а фейс з'являвся на сторінках газет. Він завжди палко закликав до толерантності, хоча тоді, коли він був президентом, толерантність була не в пошані.

— То ти знав?! — Керстін вибухає люттю. — Ти посилав мене сюди — і знав, що відбуватиметься?

— Так, вибач. Я не міг тобі сказати. Усе мало бути по-справжньому — і ви все зробили, як слід: чого вартий лише допит місцевого мафіозі Аслана! Усе мало цілком натуральний вигляд, абсолютно все. Я довго це планував, і розіграно все було бездоганно. Інакше клієнт не розкрив би нам свого інкогніто.

— І що тепер?

— А тепер усе буде гаразд — принаймні цього разу. До речі, Керстін, твій друг Засіб у повному порядку, в лікарні його швидко поставлять на ноги. Нам довелося трохи поморочитись, прибираючи після вас трупи, та це дрібниці. Ваша подруга Нат і її супутник за територією, в машині, ви можете їх обох побачити, а зараз…

— Якщо ти ще скажеш хоч слово, я тебе вб'ю, — голос Керстін надто рівний. — А тепер ти мене послухай. Тобі доведеться змиритися з тим, що я не бажаю тебе бачити, — не знаю, чи надовго це в мене. З'явишся біля мене — пошкодуєш.

— Керстін, це непрофесійно. Ти ж розумієш, що я змушений був…

— Усьому є розумна межа. Мені потрібен час, аби я знову могла дозволити тобі ввійти в моє життя.

Вона йде в темряву. Я розумію, що в неї є всі підстави лютитися.

— Керстін, чекай!

Він запускає пальці в сиву шевелюру, очі йому темніють. Хтозна, що він зараз думає, та мені все одно. Отже, все скінчилося? І на нас ніхто більше не полює з метою вивчення? От і добре.

…Ми наздогнали її на шосе. Вона камінно мовчить, я веду машину вперед, крізь ніч. Нас уже чекає літак, Наташка горнеться до Луїса — пам'ятаєш, як ми мріяли, що проживемо свої життя так, щоб було про що згадати? Давай, Нат, починай. А мені вже трохи досить.

Ми вантажимося на борт літака, він пірнає в нічне небо. Я схиляю голову Едові на плече з надією, що зможу задрімати. Але, знаєте, цей літак… Коротше, я трохи боюся, що двигун заглухне, і тоді…

— Керстін, годі лютувати.

— Ти не розумієш.

— Де мені!

— Ти не розумієш. Послухай, той чоловік — таки мій батько, то як він міг так учинити зі мною? Робота, звичайно, важлива річ, та я думала, що… Власне, я думала, що я для нього важливіша за будь-яку роботу… Ілюзія. Так ніколи не було, то чому щось мало змінитися? Він пожертвує і мною, і будь-ким, аби виграти. Може, він таким і був, а я не знала? Я тепер у всьому сумніваюся. І я не знаю, як зберу все це докупи. Я розумію, що доля світу — важлива причина, але… Я не знаю, коли зможу йому пробачити.

— З часом усе владнається. Головне — ми цілі, ми летимо додому… На тебе чекає твоя родина.

— А ти?

Не знаю. Я втомилась. Я не знаю, чого хочу.

— Торі, ти мене чуєш? Що ти робитимеш?

— У мене є ще справи. Я повинна повернутись.

— У джунглі?

— Так. Але ненадовго.

Коли ми торкнулися землі, ніч зустріла нас, як давніх знайомих. Вона просто перекочувала на цей бік. Якось дивно — все ніч і ніч… Ми мовчки йдемо до входу в ангар, там чекає машина. Якийсь чоловік стоїть біля неї. Його біла сорочка яскраво видніє в темряві.

— Еріку!

Керстін біжить до нього, він робить крок назустріч… Я не хочу дивитись на це. Ед стискає мою долоню. Нічого, любий, оте в мене вже минулося. Майже минулося. Залишився лише смуток — тінь чогось нездійсненого. Я впораюся з цим. Ерік мав рацію. Я вже маю того, хто потрібен мені для щастя.

А в Еріка є Керстін. Он вона, обіймає його, а він вдивляється в її обличчя, гладить щоки. Так і має бути. А мені вже час.

— Торі, чекай!

Я не хочу зараз ні про що говорити. У мене є справи. Я маю летіти далі. Там, у давньому храмі, ми запалимо багаття і загнуздаємо подаровану силу — настав час. Клан Ягуара кличе нас, і той поклик дедалі голосніший з кожним днем. Ми знали, що так буде.

— Нічого не кажи, Бартон.

— Тітка Роза чекає на тебе. І кіт. Куди ти?

— Додому.

— Але…

— Я подзвоню Розі. І кота віддай їй. Бувай.

— Але ти з'явишся?

— З'явлюся, звичайно, хоч не знаю, навіщо.

— Клята егоїстко! Ти так нічого і не збагнула? То я тобі поясню. Ти мені потрібна. Ти, чорти б тебе взяли, тепер теж моя родина, хоча я б не сказала, що радію з цього, — така в тебе прикра вдача. До речі, я знаю, де ти сховала добро з сейфа Монтої. Досить проста схованка. У твоїй ванній, під кошиком для білизни, є кахлина, якщо її зсунути…

— Бартон, якщо ти хоч пальцем торкнешся…

— Повертайся.

Ми залишаємось учотирьох. Наташка горнеться до Луїса, та очі її жадібно всотують нову темряву нічного аеродрому. Це невеличка посадкова смуга в пустелі, звідси вона йтиме далі, у світ. Та я знаю: так само, як нас манять джунглі, її манитиме тихе містечко, двір із чотирма кленами, каштанові алеї. Не можна змінити того, що вже сталося. І я вже не мушу забороняти собі згадувати, як цвітуть клени в нашому старому дворі.

Ми мовчки піднімаємося трапом, літак розганяється — і зоряне небо стрибає нам назустріч. Світ такий великий!

18.06.2004

Запоріжжя-Київ