Експансія-I

ШТІРЛІЦ-V (Мадрід, жовтень сорок шостого)

— А що ви розумієте під висловом «хороші німці»? — запитав Штірліц. — По-моєму, всі німці — хороші, чи не так?

— Гідна відповідь.

— Це не відповідь. Скоріш уточнювальне запитання.

— Ще не настав час відповідати на запитання, а тим більше уточнювати. До речі, мене звати Франц Кемп, я інженер, очолюю сектор у відділі організації нових ліній на Іберійському півострові.

— А я Гельмут Брунн, дипломований філолог.

— Дуже приємно, пане Брунн.

— Дуже приємно, пане Кемп.

— Де ви живете?

— У центрі. А ви?

— На кальє Леон.

— В напрямку до Аточе? Біля Санта Марія-і-Каньїзарес?

— Саме так.

— Чому ви поселились у тому районі? Він занадто іспанський. Гамірно, багато всякого люду.

— Люди ІТТ повинні жити в гущі того народу, серед якого вони працюють.

Штірліц посміхнувся:

— Це директива?

— Загалом так. Неписана. Хочете чашку кави? Пригощаю.

— Дякую. З радістю.

— Тут є з'їзд на путівець, там чудова кав'ярня дона Феліпе. Не були?

— Навіть не чув.

— Простий селянин, але з головою американського бізнесмена. Він знає, що всі іспанці найдужче люблять таємницю, а від своїх жінок у місті нема де сховатись. Франко розігнав усі борделі, так дон Феліпе купив старий сарай за безцінок, приймає гостей при свічках, має дві кімнати для побачень, загрібає величезні гроші, фінансовий нагляд поки ще до нього не добрався, згадаєте моє слово, стане мільйонером…

Кемп звернув на путівець.

«Чому така курява всюди в Іспанії? — подумав Штірліц. — Однакова на півночі, на півдні, сході й заході. Дивовижно червонувата, і сонце в ній здається феєричним, наче на картині жаху; останній день цивілізації; мабуть, стара земля, скеля Європи; тільки в Росії є тихі піщані дороги в соснових лісах без жодної пилинки, та ще в Естонії, більше піде такого нема.

— Он його сарай, на пагорбку, — сказав Кемп. — Зараз осяде пилюка, побачите.

— За контурами він схожий на середньовічний замок.

— Це силосна башта. Земля дорога, так він силоспу башту прилаштував, я ж кажу, справжня американська хватка.

На відміну від американців Кемп загальмував плавно, вміє берегти речі; він тут живе недавно, зрозумів Штірліц, якби він не знав війни, то гальмував би так, як гальмують іспанці і як той водій «шевроле» зі шрамом; тільки німець, що пережив війну, вміє ставитися до машини так, як цей Кемп; у вермахті суворо карали тих, хто різко гальмував, — гостра нестача каучуку, швидке зношення покришок; «удар у спину», так, здається, говорив фюрер «трудового фронту» Лей про недбалих шоферів.

Із замку-сарая вийшов худий дід у селянському вбранні, яке сиділо на ньому фасонисто, чисто по-іспанському.

Ніхто не вміє так красиво одягатись, як іспанці, подумав Штірліц, це в них природжене; коли втрачено державну могутність, одні народи починають опановувати науку, другі тихо собі і животіють, треті шукають утіхи; іспанці, після того як імперія впала, вдалися в міркування — з приводу і без приводу; робити діло влада не дозволяла, контролювала кожен крок підданих, боялась, що не зможе стримати ініціативних; нічого бідолашним іспанцям не лишалося, окрім того як говорити та вдягатися; той не справжній кабальєро, хто не міняє костюм хоча б двічі на тиждень; селянський одяг дона Феліпе пошитий на замовлення, занадто оздоблений строчкою, підігнані всі лінії й продуманий шліц.

— Добрий день, сеньйоре Кемп, радий вас бачити, — щиро привітав дон Феліпе гостя. — Кава чекає на вас, саме така, яку ви любите.

— Дякую. Це мій співвітчизник, сеньйор Брунн.

Старий простяг Штірліцу довгу, тонку, зовсім неселянську долоню; рукостискання його було млявим, наче він беріг силу.

У старовинному сараї було прохолодно й похмуро; пахло деревом; будівля була складена з величезних темних колод; біля каміна стояло старовинне колесо від екіпажа й рицарські лати; ніхто, крім іспанців, не вміє так швидко налагодити побут на порожньому місці, подумав Штірліц; у них природжений естетичний смак, у цьому їм не відмовиш. А взагалі вони схожі на нас; у жодній країні світу гостеві не віддають на ніч своє ліжко — тільки в нас та в Іспанії.

У простінках висіли фотографії матадорів і актрис з написами. Як і в маленьких ресторанчиках в центрі, написи були афектовані: «Сеньйорові дону Феліпе де ля Бока з трепетною любов'ю і на добру пам'ять від маленького Піпіто, який дуже боїться биків, але вдає, що він хазяїн «Пласа де торос». Завжди ваш Франсіско Бельяр»; або: «Дорогий Феліпе, голова — це, звичайно, чоловік, а шия — жінка; куди вона повернеться, туди й голова подивиться. Де ти ховаєш свою донью? Твоя Лоліта».

— А може, хочете щось попоїсти, Брупн? — спитав Кемп. — Тут є досить добрі худіас, дуже смачний сир…

— У вас дружина часом не іспанка?

— Німка.

Його до мене підвели американці, подумав Штірліц; він виконує чужу роботу, німець не пропонує їжу незнайомому, і не тому, що він погана людина, просто так не заведено; традиції, хай їм грець; проте німця можуть дратувати наші горці, які пригощають незнайомого подорожнього, що зайшов у їхній дім, найкращим, що вони мають: німець думатиме, чим він може віддячити, скільки це коштує, чим таке викликано? Господи, який маленький світ, але який розмаїтий, розгороджений, взаємоневідомий…

— Але я не зможу відповісти вам тим самим, — озвався Штірліц. — У мене дуже мало грошей.

— ІТТ добре платять своїм людям. Які мови ви знаєте?

— Англійську та іспанську.

— Досконало?

— А це можливо? По-моєму, досконалість може бути тільки тоді, коли бог зійде на землю.

— Не знаю… Принаймні я, не чекаючи пришестя, досконало освоїв своє діло.

— Дозволяєте собі вільнодумствувати в католицькій країні? Це не проти інструкцій ІТТ?

— Ви богомільні?

— Біс його знає… В усякому разі марновірний.

— Усі марновірні… То що хочете покуштувати? Сир чи худіас?

— А що іще тут дають?

— Смажене м'ясо, — Кемп кивнув на камін. — Феліпе чудово готує м'ясо на верболозі. Страшенно дорого, зате дуже смачно… Можна попросити засмажити на вугіллі тручу[10], найсмачніша їжа…

— Тоді почастуйте мене солоним сиром, пречудовою тручею і склянкою тінто[11].

Ну, давай, реагуй, Кемп, подумав Штірліц. Труча — це царська їжа, і платять за неї по-царськи. Давай, інженере, замов тручу собі і мені, тоді я до кінця повірю в те, що ти не випадково з'явився на дорозі.

— Дон Феліпе, — гукнув Кемп, і Штірліц одразу зрозумів, що цей чоловік служив у армії. — Сир і тручу для сеньйора, пляшку тінто, а потім дві кави з тих зелених зерен, що ви показували мені минулої п'ятниці.

— Так, сеньйоре Кемп. Яке тінто хочете попробувати? Є вино з Каталонії, дуже терпке; є з Малаги, те, що ви якось пили, густе, з чорним відливом.

— А що ви порекомендуєте моєму гостеві?

— Тінто з Каталонії краще, мені його привозять не так уже й часто.

— Рискнемо? — спитав Кемп.

— Той не виграє, хто не рискує, — погодився Штірліц. — Я дуже голодний, сп'янію, в горах роблять міцне вино.

— Ну то й що? П'янійте собі на здоров'я, я відвезу вас додому.

— Спасибі.

— Вам ніколи не доводилось працювати з технічними текстами, Брунн?

— Ні.

— Осилите?

— Можна спробувати.

— Це в нас, у німців, можна спробувати. Американці інші люди, вони зразу ставлять запитання: «Можете чи не можете?» Відповідати треба певно, з ними треба діяти відкрито.

— В усьому?

— Що ви маєте на увазі?

— Та нічого особливого… Просто ви з ними працюєте, ви, мабуть, знаєте, чи можна з ними поводитись відверто в усіх питаннях чи щось треба притримувати.

— Дідько його знає. А втім, мабуть, з ними треба діяти відкрито. Вони ж як діти, дуже довірливі і піддаються на умовляння. Їм треба пояснити все від початку й до кінця, як у школі. Якщо вже вони зрозуміють і повірять, то кращих компаньйонів і бути не може.

— Так, вони славні люди, я з вами згоден… Але ж вони зазнають на собі впливу тих, проти кого ми, німці, так активно виступали в минулій війні…

— Мої боси такому впливові не піддаються, — відрізав Кемп. — Кольорових і слов'ян компанія не держить, отож можете не турбуватись.

Штірліц посміхнувся:

— Та я й не турбуюсь. Я не вірю в забобони, тим паче зараз за це більше нікому карати, усе розсипалось.

Дон Феліпе приніс сир, зелень, вино в темній високій пляшці, розставив усе це на білій паперовій скатертині і спитав:

— Тручу прожарити чи ви любите її сируватою?

— Майже сирою, — сказав Штірліц. — Тільки однієї мені замало. Я голодний. Мій друг сеньйор Кемп, гадаю, пригостить мене трьома, а то й чотирма тручами. Це скільки порцій?

— Чотири, — відповів дон Феліпе. — Рибини дуже великі, сьогодні вранці ще хлюпалися у водопаді, м'ясо смачне, дуже ніжне.

— Витримаєте чотири порції? — спитав Штірліц, не глядячи на Кемпа, бо знав, що на обличчі в того зараз має бути розгубленість. — Чи збанкротуєте через мене?

— Та хоч п'ять, — мовив Кемп, і Штірліц остаточно переконався у тому, що ця людина є продовження того, що почалося дві години тому на авеніді Хенералісимо, коли до нього підійшов Джонсон.

— Тоді п'ять, — оголосив Штірліц. — Я подужаю.

— От і чудово, — всміхнувся Кемп. — Труча вам неодмінно сподобається, припечена шкірочка — нечувана смакота, у дона Феліпе свій рецепт.

— Ви можете пити? Чи за кермом боїтесь? — поцікавився Штірліц.

— Боюсь, але буду. І потім гвардія сівіль[12] на цій дорозі не лютує, вони психують тільки на тих трасах, по яких Франко їздить на полювання.

Кемп налив тягучого довгого вина в грубі склянки і цокнувся з Штірліцом:

— За нещасних німців.

— За них варто, — погодився Штірліц, — Щоб не були такими довірливими.

— Як вас зрозуміти?

Штірліц випив, смакуючи, дуже повільно, всмоктуючи, знизав плечима:

— Зрозуміти просто. Нещасні німці не можуть жити без фанатичної віри. То вони вірили в Бісмарка, то в кайзера, то в Гітлера. Їм потрібний фюрер, трибун, який стрясав би їхні душі, якого треба боятися. Коли боятися нікого, вони починають ставити барикади й оголошувати страйки, знову ж таки сподіваючись, що з'явиться сильна рука, подібна до тих, що вже були, і наведе порядок.

— Ви проти сильної руки?

— А ви — за?

— Дорогий Брунн, я помітив, що ви не відповіли на жодне моє запитання, а мене примушували відповідати на всі ваші.

— Примушував? — Штірліц здвигнув плечима й підсунув свою склянку до Кемпа. — Плесніть ще, га? Як же це я вас примушував, цікаво? Катував у камері? Заарештовував вашу дружину? Відправляв дітей до концтабору? Я ні до чого вас не примушував. — Він жадібно випив ще одну склянку, відщипнув шматочок сиру, поклав на нього зелень, проковтнув, не пережовуючи, і сказав: — Однієї пляшки мені мало, замовте ще.

— Звичайно, звичайно. Хочете, попросимо андалузьке тінто?

— З великим задоволенням я випив би нашого баварського айнціана.

— Почекайте, скоро вип'ємо.

Так, подумав Штірліц, це початок; треба грати й далі, він клює; напевне знає, скільки мені дають «товариші по партії»; а дають стільки, аби вистачило на хліб, сир та на кілька шматків м'яса в п'ятиденну; коли ж я пив справжню каву востаннє? Мабуть, місяців зо два тому, коли Герберт Зоммер запросив мене в «Хіхон»… Герберт… Він такий же Герберт, як я Брунн. І поселили мене в той пансіон, де старий з «Блакитної дивізії» дає ключі й уважно стежить, коли й хто виходить і повертається. Але якого чорта вопи тоді вивозили мене з Берліпа? Судячи з усього, вони витягли мене звідти під час останнього танкового прориву, навряд чи хто ще зміг вирватися з того місива. Навіщо треба було лікувати мене в Римі? Переправляти з ватіканською фальшивкою сюди, у Мадрід? Навіщо я їм потрібен? На тобі була їхня форма, заперечив собі Штірліц, і ніяких документів. У хапанині, поки ще був їхній порядок, вони, мабуть, тоді були зобов'язані витягти штандартенфюрера. А тут схаменулися: чому без документів? Чому опинився в тому районі Берліна, куди вже прорвалися росіяни? Чому сам? У формі? Мюллер мертвий, Герберт навіть сказав, на якому кладовищі його поховали. Першого травня. Ніхто, крім нього, не може мати матеріалів проти мене. Мюллер ні з ким не ділився своєю інформацією, це не в його манері. Віллі, Ойген і Курт загинули на моїх очах, це відпадає. Айсман? Навіть коли він живий, у нього немає проти мене доказів, я повернувся в березні сорок п'ятого із Швейцарії в Берлін. Це свідчить про мою вірність режиму фюрера; людина, пов'язана з росіянами, просто-таки не могла повернутися в рейх. Це ж вірна смерть… Холтоф? Він запропонував мені змову і за це поплатився розбитим черепом, усе за правилами. Про сина, про зустріч з ним у нічному Кракові Штірліц забороняв собі згадувати, краялось серце, а воно йому ще потрібне, щоб повернутися, на Батьківщину. Залишалася тільки одна уразлива ланка — СС штурмбанфюрер Хьоттль. Саме йому Штірліц дав у Лінці явку російської розвідки у Швейцарії, коли шукав зв'язок зі своїми. Коли про це дізнався Даллес — а він міг про це дізнатися, бо Хьоттль контактував саме з ним, — тоді справа міняється. І ні в кого не можна спитати про долю Хьоттля. І писати нікуди не можна. Треба затаївшись чекати, відкладаючи із щотижневої субсидії кілька песет; іншого виходу немає; оскільки він назвав себе у Ватікані доктором Бользеном; можливо, вони ще не вийшли на Штірліца; вони можуть вийти, якщо їм у руки потрапили всі архіви, та, судячи з того, як у квітпі палили ящики з документами у внутрішньому дворі Принц Альбрехтштрасе, Мюллерові дав вказівку Кальтенбруинер знищити ключові документи; якщо ті, хто вцілів, вирішать відновити «Чорний Інтернаціонал», вони дістануть потрібні документи в сейфах швейцарських банків, куди поклали найважливіші архіви ще в кінці сорок четвертого. Так, але живий головний свідок, Шелленберг, заперечив собі Штірліц, він сидить у англійців, він, напевне, пішов з ними на співробітництво. Але він надто розумний, щоб віддавати всі карти; за що тоді жити далі? Про те, як я став «доктором Бользеном», знає тільки він, це була його ідея, він дав мені цей паспорт зі свого сейфа. Та й у англійців немає звичаю ділитися своєю інформацією з ким би там не було, навіть з «молодшим братом». Так, але тоді до мене під'їхали б англійці, а не американці. Коли б рік тому я міг ходити й розмовляти, мене американці повернули б додому, якби я сказав їм, хто я; час втрачено, тепер, мабуть, не віддадуть, признаватися Джонсону в тому, хто я є насправді, наївно, не за правилами. Не треба зараз терзати себе запитаннями, сказав собі Штірліц, це нерозумно. Все одно ти не зможеш вичислити ходи тих, хто має інформацію й свободу пересування; треба покластися на долю, ретельно аналізувати кожен погляд і порух тих, хто взяв мене в кільце; життя привчило зважувати фрази контрагентів, схоплювати те слово, яке відкриває їх; жоден з них не віддав боротьбі стільки років, скільки я, за мною досвід, триклятущий, виснажливий, який робить старим у сорок шість років; мій досвід може протистояти їхній поінформованості, не дуже довго, зрозуміло, але певний час цілком може; а зараз треба пити й точно грати стан голодного сп'яніння; примітивно, звісно, але вони клюють саме на примітивне; у людей цієї психології спотворене відчуття, вони схожі на ласолюбців — ті ніколи не пориваються до красивих і достойних жінок, їх надить до шлюх, ніяких умовностей, усе просто і ясно із самого початку; вони тягтимуть мене вниз, до себе; я піддамся, іншого виходу немає, єдиний шлях доторкнутися до інформації… Щоб я був проклятий, якщо він зараз не запитає мене про «фарс суду в Нюрнберзі»…

— Упевнені? — замислено протягнув Штірліц. — Вашими б устами та мед пити. Чому ви думаєте, що ми повернемося додому? Я щось не дуже в це вірю.

— Дон Феліпе! — гукнув Кемп. — Ще одну пляшку. Тільки давайте андалузького… І де наша труча?

— А хіба ви не чуєте, як пахне димом? — озвався дон Феліпе. — За три хвилини труча буде на столі…

— А чого це ви сказали «наша труча»? — спитав Штірліц. — Це моя труча, моя, а не ваша.

— Чому ви не їсте сиру?

— Тому що я його ненавиджу. Я сиджу на ньому майже рік, розумієте?

— А навіщо замовили?

— Від жадності, — подумавши, відповів Штірліц. — Жадність і заздрощі — головні рушії дії.

— Невже? А мені здавалося, гнів і любов.

— Любите Вагнера, — мовив Штірліц.

— Дуже, — признався Кемп. — І він вартий того.

Він налив повну склянку Штірліцу; а йому не вистачило; росіянин не здивувався б, якби я відлив половину, подумав Штірліц, але якщо я зроблю це зараз, до мене поставляться з підозрою, бо тут так не заведено і будь-яке відхилення від норми дискомфортно і тому викликає відштовхування, відчувають чужака; тільки в умовах традиційної демократії суспільство не боїться, що чужий відособлюється; лад, який створив Гітлер, авторитарний за своєю суттю, не терпів нічого того, що фюрер вважав неорганічним і позатрадиційним; людська самість каралася табором чи розстрілом; спочатку рейх і нація, а потім уже людина; великий жах випав на долю нещасних німців, боже ти мій…

— Як ви ставитеся до Гітлера? — спитав Штірліц і, похитуючись, підняв свою склянку.

— А ви? Бачите, я почав говорити, як ви, — запитанням на запитання.

— Хороший учень, швидко взяли методу, дуже, до речі, надійна штука, резерв часу на роздуми.

— Ви не відповіли на моє запитання.

Штірліц випив вино, поставив склянку, нахилився до Кемпа:

— А як мені краще відповісти? Від моєї відповіді, мабуть, залежить, чи матиму я роботу у вашій фірмі, чи ні. Що мені треба відповісти? Я повторю, тільки скажіть.

Підійшов дон Феліпе з великим дерев'яним підносом, на якому лежали п'ять чудових рибин, ледь присмажених; синьо-червоні цяточки по боках було чітко видно, дуже добра форель, високогірна, прекрасно приготовлена, бачиш, що їси.

— Красиво, правда? — сказав дон Феліпе. — Сам любуюсь; готую й любуюсь.

— Розкішно, — погодився Штірліц. — Навіть якось незручно відправляти таких красенів у шлунок.

— Нічого, — усміхнувся Кемп, — відправляйте. Для того їх і ловлять. Коли б їх не ловили, то цей вид вимер би. Спробуйте-но не стріляти зайців. Епізоотія, мор, загибель. Нехай виживуть найсильніші, закон розвитку. Я їв форель у долині; зовсім несмачне м'ясо, воложисте, трухле; бо там риба живе без боротьби, вироджується…

Штірліц впорався з першою тручею, випив андалузького тінто, блаженно примружив очі, відкинувся на спинку грубо збитого дерев'яного крісла й заговорив:

— Якщо спроектувати вашу концепцію на людську спільність, тоді світ жде слов'янсько-єврейська окупація. Їм найбільше перепало, наша з вами батьківщина прямо-таки полювала на представників цих племен — без ліцензій, у будь-яку пору року, незалежно від статі й віку.

Кемп налив вина в склянки, Штірліцу — повну, собі — половинку, посміхнувся:

— Нічого, постараємося самозберегтись. Сили для цього є.

— Не видавайте бажане за дійсне.

— Я інженер, а не політик, мені це протипоказано.

— Інженери не вміють протистояти окупації, Кемп, це якраз випадає на долю політиків. Або військових. Яке ваше військове звання?

— А ваше? Труча прохолоне, а вона смачна, поки гаряча.

— Правильно, — погодився Штірліц. — Я зовсім забув. Ви мене втягуєте в суперечку, а я страх як люблю сперечатися, забуваю й про їжу.

Він узявся за другу рибину; обсмоктав навіть очі; дон Феліпе, який сидів біля свого величезного каміна, помітив, що кабальєро їсть рибу як людина, котра знається на тручі, браво, якби був капелюх — зняв би.

— Ви помітили, — сказав Штірліц, — що іспанців насамперед непокоїть, як сказано чи зроблено; що в них завжди на другому місці; трагедія народів, пригнічених абсолютизмом, позбавлених права на самовираження в ділі…

— Абсолютизм рейху не заважав нам побудувати за п'ять років найкращі в Європі автостради й найпотужнішу промисловість, — озвався Кемп. — Це не пропаганда, це визнають навіть вороги.

— А ще вони визнають, що в рейху була карткова система, І за кожне сумнівне слово людей саджали в концентраційний табір…

— Ну, знаєте, зараз у цьому найлегше звинувачувати фюрера. Завжди звинувачують тих, хто не може захиститись. Ви ж знаєте, що відбувається у Нюрнберзі… Помста переможців. Ми самі писали один на одного доноси, ніхто нас не силував. Така вже ми нація, нічого не вдієш.

Приступивши до третьої рибини, Штірліц знизав плечима:

— Так, дивна нація… При паршивих соціал-демократах доносів не писали, мали змогу говорити відкрито, а прийшов фюрер — і нація змінилася, шістдесят мільйонів донощиків…

— Ось тепер я зрозумів, як ви ставитесь до Гітлера.

— І правильно зробили, — відповів Штірліц. — Коли б він не зачіпав Лондона і Вашінгтона, у нас були б вільні руки на Сході. Ніхто ще за всю історію людства не вигравав війни на два фронти.

— Невже? — Кемп знову налив Штірліцу тінто. — А Росія? У вісімнадцятому році в неї було не два фронти, а трохи більше.

— Це непорівнянні категорії. Росіяни проголосили інтернаціонал знедолених, незалежно від національної ознаки за ними стояли пролетарі всього світу. Наш рух був національний, тільки німці, нікого, крім німців.

— От у цьому й була певна помилка Гітлера.

— Хіба? — здивувався Штірліц. — Ви вже змогли витиснути із себе страх? Чудово; заздрю; я й досі боюсь дозволити собі думати про якісь речі; інерція державного рабства, нічого не вдієш… А навіщо я взагалі розмовляю з вами про це, Кемп? Ви напоїли мене, і я розв'язав язик. Та хай йому чорт, налийте ще, га? Глядіть, я можу заспівати. Я співаю, коли п'яний. Правда, я зрідка буваю п'яний, тут жодного разу не був, немає грошей, а зараз я розважаю душу, спасибі вам. А чому ви не замовили собі тручу?

— Я люблю м'ясо.

— А ви ж сказали, що тут чудове м'ясо!

— Коли б я хотів їсти, — сказав Кемп, приховуючи роздратування, — повірте, я замовив би собі.

— Налийте мені ще, га?

— З радістю. — Кемп знову посміхнувся. — Гарне вино, правда?

— Еге ж, — погодився Штірліц і, допивши вино, взявся за четверту рибину. — А тепер переходьте до діла. Ви дуже довго хитрували, Кемп. Тільки не кажіть про випадкову зустріч, не треба, я аж надто довго працював у розвідці, щоб повірити в це. Я був би радий повірити, я щасливий, що маю змогу дістати роботу в ІТТ, але не можу повірити вам, розумієте? Не можу, та й годі, будь ласка, не сердьтесь на мене за це. І потім, коли я п'яний, я легко ображаюсь, а тому стаю агресивний.