Експансія-I

ШТІРЛІЦ-ХІ (жовтень сорок шостого)

Перехрещення людських доль недоступні для пізнання так само, як і ті загадкові, у чомусь навіть містичні моменти, коли випадок стає предтечею закономірності або ж, навпаки, закономірний перебіг подій припиняється волею випадку.

Справді, чим пояснити такі повороти історії, як, наприклад, смерть Александра Македонського, що стала предтечею загибелі Еллади? Чи була ця смерть закономірна? Чи всьому виною був випадок? Але чому ж тоді цей поодинокий випадок — смерть людини, народженої за образом і подобою мільйонів інших людей, — породив таку кардинальну ломку політичної і, коли хочете, етичної карти світу?

Чи піддається логічному аналізу та ситуація, в якій саме Візантія — умираюча, розтерзана протиріччями, вже сходячи з історичної арени через інтриги, економічну відсталість, нехтування народженням нового — передала релігію пишно-врочистого православ'я молодим слов'янам Київської Русі, які динамічно розвивались? Чому не Ватікан з його сухуватою, в глибині своїй прагматичною доктриною переміг, а саме Візантія? Запізнились папські посли? А чому вони запізнились? Коням корму не вистачило — через тупість, тих, хто тримав ямські двори на багатоверстних, небезпечних для подорожей прогонах з Ватікану до Києва? А може, в цьому був прихований якийсь інший смисл?

Чи можна вичислити на ЕОМ причинний момент загибелі Петра Великого? З його смертю історія Росії повернула назад, почалася смута, реанімація минулого, яке завжди смердить, незважаючи на рясне припудрювання стародавніх реалій; імперія відкотилася з тих рубежів, до яких її вивів геній Петра та його сподвижників. Що це — випадок? Чи закономірність?

Чому такий мудрий політик, яким був Франклін Делано Рузвельт, обрав на пост віце-президента Гаррі Трумена? Зрозуміло, що мистецтво державного управління передбачає наявність у лідера почуття балансу; полярність ідей гарантує усталеність курсу, робить неможливим кардинальні відхилення, оскільки в кабінеті існує старанно скалькульована різність думок. Але чому з декількох сотень політиків, таких угодних правій більшості Америки, яка боялася нового і покладалась на звичне, він вибрав саме Гаррі Трумена?!

Очевидно, у цьому конкретному випадку Рузвельт зробив непростиму (але, на жаль, досить поширену серед політиків) помилку, доставивши на того, хто за своїми параметрами аж ніяк не міг стати його суперником — дуже скромно освічений, сором'язливий і зовсім не відомий широким масам народу, який же це конкурент?!

Підбираючи людей за своїми мірками, оточуючи президента талановитими людьми, в штабі, мабуть, забули, що з історії людства бували й такі ситуації, коли капітал обирав собі сірого лідера, який був набагато зручніший, ніж іскрометна особистість, бо ним можна керувати, він зовсім пасивний. Хай він буде рупором тих ідей, які визначають консервативну тенденцію, хай не заважає, хай бере собі всі лаври національної слави, тенденція не схильна до суєтності, її насамперед непокоять користолюбні інтереси тієї спільності людей, яку вона, ця тенденція, виражає.

То що це — випадковість чи закономірність, коли на зміну Рузвельту, готовому приймати рішення, які хвилювали країну, прийшов не ліберальний Генрі Уоллес, що стояв за продовження діалогу з Кремлем, а обережний консерватор Трумен, який відкинув Сполучені Штати до часів тридцять третього року, коли в країні панував ізоляціонізм, представників лівих концепцій вважали за ворогів, усе європейське здавалося їм хистким, навіть у чомусь заразним, а Радянського Союзу зовсім не визнавали й піднесли його до категорії «географічної данності»?!

Чому з усіх зоологічних антикомуністів, породжених тріумфом революції Леніна, лише австрійський фанатик Гітлер зміг прийти в рейхсканцелярію Німеччини і стати кривавим, всевладним, антиінтелектуальним фюрером того народу, який дав людству Баха, Лютера, Маркса?

Чи був закономірний цей страшний алогізм, чи випадковий?

Мабуть, однозначно відповісти на це запитання не можна, бо якби не було в Німеччині тоді Крупна і Гуго Стінненса, якби не склалася урядова бюрократія, корумпована з магнатами, якби не виражав її інтересів фон Папен, людина з гутаперчевою совістю, якби не панувала в західному світі малоінтелігентна, зовсім позбавлена компетентності точка зору на суть соціалістичної революції, що відбулася в Росії, якби не взяли верх емоції над логікою, — Гітлер не зміг би так легко, наче ніж у масло, увійти в пал? щ канцлера. Так, звичайно, німців принизили умовами Версальтського договору, який був лише банкетом переможців, котрі думали про гарантії розвитку свого національного капіталу, а не про майбутнє світу; так, безумовно, німці виявилися непідготовленими — після столітньої паличної дисципліни, що панувала при кайзерах, — до того демократичного вибуху, який стався зразу після краху монархії, такої вигідної безтямному обивателеві, що звик покладатися на наказ згори, а не на власні роздуми про правду й брехню, вигоду й програш, про ворога справжнього й мнимого.

Але як можна повірити в те — і віра ця стала національною, повсюдною, — що тільки більшовики, слов'яни та євреї винні в горі, яке звалилося на країну? Як можна було не бачити, що саме свої верховоди виявилися неспроможними вивести країну з кризи? А в їхніх же руках була влада, тобто гроші, преса, залізниці, заводи, поліція, зовнішня політика, армія! Як можна було не розуміти, що нацьковування на інших — у чомусь не схожих на тебе чи формою носа, чи кольором волосся, чи способом розподілу національного продукту —є виверт властей предержащих, які збагнули власне банкротство?! Немає нічого страшнішого, коли до влади приходить сірість. В її ж надрах і зароджується фашизм, ідеологія люмпена й крамаря, царство тупої спрямованості в одну лише національну спільність, яка була можлива в минулому, але в епоху нинішню, в епоху надшвидкостей, коли світ став малим і єдиним, зародження такої доктрини несе в собі тільки одне — загибель людства.

Мабуть, така постановка питання, коли думка будується за принципом «від загального до часткового», змушує пильніше розглядати долю не тільки лідера — в незримій зчепленості випадковості й закономірності, — а й звичайної собі людини, бо в певний момент вона, звичайна людина, нічим, здавалося б, не примітна, опиняється в центрі таких загадкових перехрещень, які роблять її причетною до подій глобальних, світової важливості.

Так — певною, звісно, мірою — сталося і з Робертом Харрісом, який приїхав в Бургос того ж дня, що й Штірліц, правда, приїхав він сюди зовсім випадково, хотів лише подивитися те місто, де — починаючи з тридцять шостого року й до початку тридцять восьмого — він був кореспондентом лондонської «Мейл» при штабі генерала Франко.

Взагалі ж мета його поїздки в Іспанію була зовсім інша. Він мав зустрітися з тими, хто був пов'язаний з імперією ІТТ, оскільки родина Харріса мала прямі інтереси в «Белл корпорейшн», а вона, ця британська фірма, вела давній і важкий бій з полковником Беиом, починаючи ще з тієї пори, коли той вступив у альянс з нацистами, відтіснивши таким чином острів'ян від регіонів Європейського континенту, які за традицією їм належали.

У Бургос Харріс приїхав вихідного дня — в неділю, щоб зустрітися з молодістю, бо кожну людину вабить у ті міс-ся, де проходили її найкращі роки; одні, хоробріші, їдуть тудп, не боячись зрозуміти, що все прекрасне вже минуло, лишилося позаду; другі намагаються грати в піжмурки з самим собою, вигадуючи майбутнє, втішаючись надією на зустріч із щастям; треті загулюють — п'ють без просипу і починають існувати, очікуючи наближення неминучого кінця.

Харріс пройшов у дім Клаудії за півгодини перед тим, як туди поспішали ІПтірліц і Пол. Та й як же він міг не прийти сюди, коли саме в квартирі цієї жінки він оселився після того, як звільнилися кімнати, які наймав Штірліц, а саме Клаудія стала його першим — і таким чудовим! — учителем іспанської мови…

Служниця посадила Харріса у вітальні й принесла добірку ілюстрованих журналів — самі фото, мінімум тексту; в країні сорок відсотків неписьменних, чим менше люди читають, тим спокійніше спить генералісимус; втім, поняття «спить» у цьому випадку неправильне, спати людина може і в тюремній камері; чим менше читали іспанці, чим страшніше лютувала цензура, тим більшими ставали мисливські угіддя Франко, тим неймовірнішою робилася його колекція мисливських рушниць, тим більші вклади вносила його напівмонарша дружина на рахунки швейцарський банків, тим активніше налагоджувалися її зв'язки з діловим світом, який був зацікавлений у ній як у людині, що впливала на дідуся. Перед виїздом з Лондона Харріс дістав конфіденційну інформацію про те, що сеньйора Франко готується через підставних осіб придбати контрольний пакет акцій найбільшої торговельної фірми Іспанії «Галереас Пресіадос», магазини розкидані по всій країні; черевики, сорочки, кухонне начиння, пальта, вироби народних ремесел, радіоапаратура, роялі, програвачі, парфуми, мило, шкарпетки, пледи, посуд — усі галузі іспанської, та й не тільки іспанської, промисловості було зав'язано в «Галереас»; хай живе корупція, основа основ тоталітарної держави! Не проблеми національної економіки, не спроба перетворити країну з сільськогосподарського придатку Європи в індустріально розвинену державу, не питання, пов'язані з необхідністю підвищення стандарту життя, а лише розхожий, не зафіксований в офіційній пресі вислів «я — тобі, ти — мені» визначав суть того, що відбувалось у франкістській Іспанії.

Ти кладеш на рахунок сеньйори мільйон песет, а вона робить так, що ти одержуєш найвигідніше замовлення від уряду на розробку нових пластмас для потреб армії, але при цьому половина цієї «військової» продукції йде саме на сугубо мирні прилавки її магазинів.

Ти даруєш дочці сеньйори діамантовий перстень на вісім каратів, а вона влаштовує так, що ту позику, яку ти так марно добивався протягом п'яти років, легко й просто дає уряд, використовуючи свої, знову ж таки корумповані, зв'язки з банками.

Вона призначає тебе — наказом дідуся — заступником міністра промисловості, а ти в свою чергу допомагаєш тій фірмі, яку тобі назвуть, укласти угоду з бразільською корпорацією; гроші мають бути переказані в швейцарський банк; проценти, які наростуть за півроку (щось близько шести, все залежить від вкладеної суми), ділять між сеньйорою, тобою, заступником міністра і хазяїном зацікавленої фірми.

Інтереси народу? А що таке народ? Безсловесне бидло! Все вирішує еліта, вона й рухає країну вперед, не ці ж темні й неписьменні Педро, Мігелі й Бласко! Що вони взагалі можуть?! Нехай сліпо повторюють слова дикторів радіо й цитати із статей у «Пуебло» та «Ой», нехай чіпляються за те вбоге благополуччя, яке їм дав дідусь; та й справді, голодних, які вмирали б на вулицях, більше немає, кожен може заробити не тільки на хліб, вино й хамон, а навіть на гарну сукенку доньці, чого ж їм ще треба?! Рівність — це міф, утопія, шкідлива вигадка російських марксистів, чим швидше люди забудуть про це, чим швидше цьому оголосять анафему, тим краще; непокірних можна перевиховати в тюрмах, цього навчилися за десять років диктатури, тим паче було в кого вчитися — Гітлер цілком надійний наставник.

Їдучи до Іспанії, Харріс мав на меті проникнути в таємницю механіки «мадрідського двору» — з одного боку (це на користь справі, «Белл» мусить знати, що треба робити, головне — зрозуміти приховані пружини й таємні лабіринти ходів до Франко), з другого — написати в «Мейл» про все те химерне, алогічне, тимчасове, але ще могутнє, щ о панувало за Піренеями, і, нарешті, виконати конфіденційне прохання генерала Грінборо з розвідки.

Та, прилетівши в Мадрід, Харріс трохи розгубився від тієї численної інформації, яку він одержав у перший же тиждень; треба було передихнути, звикнути до іспанських темпів, темперамент цілком африканський, сто слів за хвилину.

От він і вирішив податися до Бургоса, тим більше що образ Клаудії — він це зрозумів по-справжньому, тільки коли повернувся до Іспанії, — завжди жив у ньому всі ці роки.

… Служниця уважно подивилася на Штірліца й Пола, пожалкувала, що сеньйори не подзвонили, вона попередила б їх, що сеньйора повернеться лише через півгодини. «В нас уже є один гість, коли хочете почекати її, будь ласка, пройдіть до вітальні».

— Мене звуть Бользен, — сказав Штірліц служниці. — Макс Бользен, запишіть, будь ласка. Якщо сеньйора зателефонує, скажіть, що я не міг не припасти до її ніг після стількох років розлуки. А що, сеньйора поїхала з сеньйором?

— Сеньйора живе сама, — відповіла служниця, — проходьте, будь ласка.

Вони зайшли до вітальні; Харріс підвівся, мовчки кивнув, ще раз подивився на Штірліца, нахмурився, намагаючись пригадати щось, потім спитав:

— Чи не зустрічалися ми з вами десь раніше?

Штірліц знизав плечима:

— Ми зустрічалися останній раз тут, у Клаудії, напередодні мого від'їзду…

— Ви — німець?

— На жаль.

— Це ви наймали в неї квартиру?

— Саме так.

— Вас звати…

Штірліц не міг пригадати, під яким ім'ям його знав Харріс — чи то Естіліц, як його називали іспанці, чи то Макс, тому поспішив нагадати:

— Макс Бользен. Забули?

— Здрастуйте, Макс! Я — Харріс, пригадуєте мене? Радий вас бачити.

— Справді раді? — спитав Штірліц. — Отже, відтоді ваша позиція перемінилася? Ви так часто говорили про необхідність знищення всіх фашистів у Європі… Харріс посміхнувся:

— Фашизм і інтелігентність не поєднуються, а ви, незважаючи на те, що були німцем з Берліна, здавалися мені інтелігентом. Давно тут?

Пол не дав відповісти Штірліцу.

— Давно, — сказав він. — Містер Бользен давно живе в Іспанії. Я Пол Роумен з Нью-Йорка.

— А я — Роберт Спенсер Харріс з Лондона, дуже приємно познайомитись, містере Роумен. Ви — бізнесмен?

— Значно гірше. Державний службовець. А ви?

— Ще гірше. Я — журналіст.

— Родина Харріс з «Белл» не має до вас ніякої причетності? — спитав Пол.

— Дуже віддалену, — поспішив відповісти Штірліц, бо знав з картотеки, яку вів тутешній підрозділ Шелленберга на всіх іноземців, акредитованих при штабі Франко, що Роберт Харріс був прямим спадкоємцем капіталів концерну «Белл».

Харріс зиркнув на Штірліца, тінь посмішки промайнула на його блідому, з жовтизною обличчі; закуривши, він відповів Полу:

— Якби я мав причетність до концерну «Белл», то, мабуть, сидів би у божевільному Сіті, а не тут, у розслаблюю-чо-тихому домі чарівної Клаудії. Ви давно не бачили її, Макс?

— З тридцять восьмого.

— А я з тридцять дев'ятого.

— Листувалися?

— Тільки до початку війни, а потім усе закрутилося, завертілося, не до листів… Треба було воювати проти вас, воювати, щоб поставити вас на коліна… Як ваш бізнес?

Штірліц наймав у Клаудії квартиру за легендою: він «представляв» інтереси Крупна, контакти з резидентурою СД намагався приховувати, але Іспанія — це особлива країна, тут можна робити багато чого, тільки приховати щось абсолютно неможливо.

— Від мого бізнесу й сліду не лишилося, Роберт. Ось мої нові боси, — Штірліц кивнув на Пола.

Роумен витяг з кишені візитну картку, простяг Харрісу; той уважно прочитав її, кивнув, багатозначно підвівши брови, і вручив Штірліцу й Полу свої візитки, записавши спочатку на кожній телефон мадрідського готелю «Філіпе кватро».

— Смішно, — сказав Харріс, знову сівши в своє крісло. — Закохані зустрічаються в домі прекрасної іспанки і не відчувають у собі гострої потреби схрестити шпаги.

— Звідки ви знаєте, що я був закоханий у Клаудію? — спитав Штірліц. — Це була моя таємниця.

— Але не Клаудії, — Харріс посміхнувся. — Її кімната завішана вашими картинами. Нічого, крім картин Макса, — пояснив він Роумену. — Гарненька таємниця, правда? Та ще ваші фотографії… Ви дуже змінились… Щось, я пригадую, у вас тоді було інше прізвище… Ви сказали «Бользен»… Хіба ви Бользен?

— Те, що я Макс, ви не сумніваєтесь?

— У цьому я не сумніваюсь.

— А те, що я тепер співробітник ІТТ, який ніжно любить британську «Белл», вам підтвердить мій друг, — увіткнув Штірліц, який точно вичислив кожен поворот розмови, особливо після того, як Харріс застопорився на його прізвищі. — Правильно, Пол?

— Правильно.

— Дайте перо, Роберт, я запишу вам свій телефон і домашню адресу, приходьте в гості, згадаємо минуле, — сказав Штірліц, розуміючи, що такий виверт влаштує американця, налагодить прослухування їхньої розмови в квартирі; це дасть люфт у часі, а він дуже потрібен Штірліцу, цей часовий люфт, немає нічого важливішого від тайм-ауту, коли сили кінчаються і стратегію твоєї гри розгадано.

Пол закурив, з хрускотом потягнувся, це здивувало Харріса — він славився виточненістю манер; у свій час СД довго приглядалося до нього: чи, бува, не гомосексуаліст; у Шелленберга був досить міцний сектор, який займався ними, — правда, доти, поки Гіммлер санкціонував розстріл свого племінника, спійманого на цьому гріху; сектор помалу розкасували, та й виходи на закордон різко скоротились, тотальна війна, не до жиру, аби живу.

— Послухайте, джентльмени, не знаю, як ви, а я просидів за кермом шість годин, голова тріщить, — сказав Роумен. — Як ви ставитесь до кави?

— Тут за рогом є чудове місце, — озвався Штірліц. — Хазяїна, здається, звали Діонісіо.

— Його посадили, — сказав Харріс. — Він розповів смішний анекдот про каудільйо, і його запроторили в концентраційний табір. Я був там півгодини тому.

— А його син?

— Мені було незручно розпитувати, ви ж знаєте, тепер тут усі доносять один на одного, страшенна підозріливість, іспанців важко впізнати…

Пол хмикнув:

— Важко їм буде, бідолашним, коли хтось шльопне їхнього Гітлера.

— Його не шльопнуть, — заперечив Штірліц. — Великого каудільйо, батька нації охороняють як зіницю ока. Цю охорону йому налагодив СС бригаденфюрер Ратенхубер, а він знав свою роботу, особисто відповідав за безпеку Гітлера, а це не жарти.

— Яка його доля? — поцікавився Харріс. — Йому віддали належне?

Пол посміхнувся:

— Як розуміти ваше запитання? Вас цікавить, чим його нагородили? Нашою медаллю «За заслуги»? Чи зробили кавалером ордена Бані?

— Я не говорив би так зневажливо про орден Бані, — співучо відповів Харріс. — Я не зустрічав людей, яких би нагороджували ним без достатніх для того підстав.

Пол запитливо подивився на Штірліца; той усміхнувся:

— Це Роберт жартує, Пол. Він славився тим, що жартував так, як герої Джером К. Джерома.

— Ходімо до Діонісія, джентльмени, — сказав Харріс, — я запрошую. Вип'ємо кави.

Але вони не встигли винити кави, бо повернулася Клаудіа.

Вона ввійшла до вітальні стрімко, завмерла біля дверей; чоловіки встали; боже мій, подумав Штірліц, а вона ж зовсім не змінилась, диво якесь; хай живуть красиві жінки, вони — наш порятунок, у Пола навіть трохи одвисла щелепа, моя поїздка в Бургос цілком виправдана, до такої жінки неодмінно приїдеш, я вискочив!

— Макс, — сказала Клаудіа дуже тихо; вона ніби й не бачила Харріса, ні тим паче Пола; в її зелених очах заблистіли сльози; вона підійшла до Штірліца, провела рукою по його щоках, тихо повторила: — Макс, як дивно…

Тільки після цього вона обернулася до Харріса, всміхнулася йому, подавши руку; на обличчі її не було розгубленості, сама жалість і співчуття.

— Як добре, що ви до мене зайшли, Роберт, — сказала вона, — я не сподівалася, що ви коли-небудь повернетеся у цей дім.

— Це мій друг, — сказав Штірліц, — його звуть Пол, він американець.

— Здрастуйте, — так само байдужно мовила жінка й знову подивилася на Штірліца. — Я думала, що те… вас більше немає.

— Чому? — всміхнувся Штірліц. — Я живучий.

— Мені ворожили на вас У Толедо живе бабця, її звати Есперанса, вона ворожить на картах і на бобах. На вас щоразу випадав вогняний кінь, це до смерті… Ходімо пити каву, сеньйори, я сама зварю каву на честь таких чудових гостей.

У їдальні, де вікна за іспанським звичаєм закривають жалюзі й шторами, було темно. «В лісі клубочив кафедральний морок» — Штірліц мимоволі згадав вірші Пастернака; він купив цю добірку його віршів у Парижі, на набережній, саме того разу, коли повертався з Бургоса у триклятий рейх, повертався, як його запевняло московське командування, рівно на півроку, а вже десять років минуло відтоді, ні, вісім, та яка різниця, десять чи вісім, так чи так четверта частина свідомого життя…

Клаудіа розсунула штори, відчинила дерев'яні жалюзі; осіннє сонце було сліпуче й спекотливе, та коли вдивитися в спектр, то можна помітити наближення холоду; переважав дзеркальний блакитний колір, і здавалося, що ось-ось струмки вкриє перша крига.

Пол оглянув кімнату; всі стіни були завішані яскравим, але водночас якимсь нутряним, затаєним, синьо-зелено-червоним живописом.

— Схоже на Ель Греко, — сказав Пол. — Хто художник, сеньйоро?

— Угадайте, — сказала Клаудіа. — Подумайте і вгадайте.

— Та я не дуже сильний у живопису. Знаю тільки тих, кого включили в хрестоматії.

Харріс посміхнувся:

— Так може говорити Макс Лише в його країні до хрестоматії не включали Матісса, Дега і Ренуара, не кажучи вже про Пікассо і Далі. Фюрер вважав імпресіоністів малярами й недоносками, а їхній живопис велів називати низькопробною халтурою, яка обдурює світ за намовою проклятих євреїв…

— Бідолашний Макс, — хмикнув Пол, — То хто ж цей митець, сеньйоро? Я купив би одне полотно, якщо тільки ви не зажадаєте мільйон.

— Песет? — спитала Клаудіа. — Чи доларів?

— Мільйон доларів мені не загрожує. На жаль. Невже цього художника так високо цінять?

— Вище не буває, — відповіла Клаудіа. — Це картини Макса. Вони вам подобаються так само, як і раніше, Роберт?

— Так, звичайно, — відповів Харріс. — Усе ще подобаються.

Пол здивовано глянув на Штірліца.

— Послухайте, якого біса ви взагалі полізли в… Чому ви не займалися живописом, лише живописом?!

— А хто мене годував би? Купував фарби? Наймав ательє? — спитав Штірліц. — Ставайте швидше мільйонером, тоді я залишу службу в ІТТ і порину в улюблену справу.

— Старатимусь, — пообіцяв Пол і підійшов до картини, яка виділялася серед інших: барви на ній були стриманіші, червоний сусідив з рожевими тонами, небо було легке, прозоре, в ньому дихала осінь, але не тутешня, іспанська, дуже конкретна, як і все у цій країні, а якась зовсім особлива, умиротворена, чи що.

Отак можна провалитися, збагнув Штірліц, стежачи за Полом, який з інтересом роздивлявся саме цю його картину; цей хлопець грає роль свинопаса, але він не такий простий, як здається; ніхто з німців, що приходили сюди, не вкнюплювався в цю картину так, як він; а втім, тоді вона висіла не тут, сюди її перенесла Клаудіа після того, як я поїхав, роздавши перед цим фарби й пензлі сусідським дітям; можна бути дилетантом у політиці, таке трапляється часто, не можна бути дилетантом у мистецтві. Проявитися геніальність може в людині, яка порівно розподілена між емоціями й логікою, це рідкісне поєднання; один характер на десяток мільйонів; при цьому жодна з двох іпостасей не має права превалювати в людині; емоція породжує думку, логіка контролює зроблене, постійна саморегуляція, де вже там мені було до цього…

— Схоже на північ, — сказав Пол, обернувшись до Штірліца. — Але це не Німеччина. Ці барви не властиві Німеччині. Скоріше Швеція, Естонія, північ Росії… Де ви це малювали?

— Тут.

— Так, — підтвердила Клаудіа, — я сиділа в кріслі, а Макс малював. Я ще питала, де таке широке привілля і таке холодне небо, а він відповів: «Там, де нас з тобою немає». Правда, Макс?

— Думаєш, я пам'ятаю?

— Я пам'ятаю все, що пов'язане з ва… з тобою, — вона тепер говорила, здавалося, з ним одним, і Штірліц подумав про Харріса: «Бідолашний Роберт, не хотів би я опинитися на його місці; взагалі ситуація неймовірна, якщо вдуматись; у домі жінки, яка була мені потрібна як прикриття — і тоді й тепер, — побачити суперника, необхідного мені сьогодні як повітря, як порятунок, як надія, бо він справді з клану «Белл», а цей клан дуже не любить ІТТ, і коли я знайду час і спитаю самого себе про ті відомості, що проходили через мене в ту, десятирічної давності, пору, я можу вибудувати точний макет розмови з ним у Мадріді, а поговоривши, я матиму той канал зв'язку зі світом, який мені зараз конче потрібен».

Клаудіа поставила на стіл маленькі чашки; кавник у неї був тут же, в їдальні, старовинний, але підключений до електрики.

— У тебе поганий вигляд, — сказала Клаудіа, поклавши свою суху долоню на руку Штірліца.

— А в Роберта кращий? — сцитав Штірліц.

Клаудіа немов і не чула цього, навіть не глянула на Харріса; а той старанно вдавав, яку відчуває насолоду від кави, що її зварила Клаудіа.

— Ти, мабуть, хворів? — вела далі жінка. — Ти потім мені все розповіси, у мене є бабуся в Севільї, яка лікує хвороби. Зіллям. Її звуть Пепіта, їй дев'яносто три роки. Мені здається, вона хітана[36]. Якщо кожного ранку пити цілющі трави — звіробій, деревій, календулу й алое, — людина переживає другу молодість. Я п'ю їх сім років.

— Продайте патент, — сказав Пол, відсовуючи чашку. — Я розбагатію на цьому пійлі. Спасибі, Клаудіа, мені було страшенно приємно познайомитися з вами.

Він підвівся; разом з ним підвівся Харріс. Він витяг з кишені маленьку коробочку й простяг її Клаудії:

— Це вам.

— Спасибі, — відповіла жінка, насилу одвівши свої чудові зелені очі від обличчя Штірліца. — Спасибі, Роберт, це так люб'язно.

Вона не відкрила коробочки; підвелася, подала руку Робертові; він, низько схилившись, поцілував її.

— Можна на одну хвилинку вкрасти у вас Макса? — спитав Пол. — Мені треба сказати йому два слова.

— Так, так, звичайно, — відповіла жінка. — А я тим часом зварю ще кави, так, Макс?

— Спасибі, — відповів він і вийшов слідом за Полом у вітальню.

Той закурив і, сівши на підвіконня, сказав:

— Я, звичайно, дізнаюсь, під яким ім'ям ви тут жили, Бользен. Спасибі, ви полегшили мені вашу перевірку. Поздоровляю вас з такою подругою і з вашою спритністю. Квиток на Сан-Себастьян віддайте мені, вам його оплатить Ерл, я підтверджу, що ви їздили туди на моє прохання. І поверніть усі ваші гроші. Мені так буде спокійніше.

— Ви поводитесь нерозумно, — сказав Штірліц, простягаючи американцеві гаманець. — По-перше, я можу поїхати з Клаудією. По-друге, якби я вирішив тікати, я зробив би це з товаром. Кому я потрібен з порожніми руками? А ви по дорозі поговоріть з Робертом, він славний хлопець, тільки на відміну од вас не співробітничає з колишніми нацистами. Він знадобиться у вашому ділі, бо, судячи з усього, знає те, що вам і не снилося. Ви, мабуть, цікавитесь нашими, я маю на увазі СД, зв'язками. Вони йшли через ІТТ. Але британці вміють працювати з тими, хто стоїть їм поперек дороги, краще, ніж ви.

— Він що, зі служби?

— Думаю, ні. Принаймні до війни не був зв'язаний, ним цікавились.

Пол ляснув пласким гаманцем по долоні, відкрив його, полічив гроші, здвигнув плечима й простяг його Штірліцові:

— Тримайте. Ваша правда, я не подумав. Скажіть мені, навіщо ви взяли квиток до басків?

— Щоб утекти, — просто відповів Штірліц.

— Куди?

— Світ за очі.

— Чому?

— Тому що злякався.

— Чого?

— Того, що знову опинюся в такому ж страхітті, у якому був з тридцять третього року.

— Ви в СД з тридцять третього?

— Так.

— Давно вважаєте цю організацію «страхіттям»?

— Так.

— З якого часу?

— Це моя справа.

— Чому ви вирішили, що тут після того, як ми вас знайшли, на вас чекає таке саме страхіття?

— Тому що Ерл дав зрозуміти, що він не любить вас і не вірить вам. Отже, моя робота, яка — не знаю, буде, напевне, спрямована проти вас. А я більше не витримаю того, щоб бути у змові. Вона можлива тільки раз, причому змовники мусять або перемогти, або їх знищать. Змова ламає людям хребти, постійне чекання, страх, який покидає тебе тільки вночі, перед тією хвилиною, коли тебе починає знемагати сон після того, як наковтався намбуталу. Розумієте?

— Трохи. Я ніколи не брав участі у змовах. Ви розкажете мені завтра, про що говорив Ерл?

— Ні. Я сказав вам те, що міг. Коли хочете, щоб у нас відбувся діалог, поясніть, чому він посмів так говорити про вас? Дурень? Ні. Розумний. Ваша комбінація? Тоді я небагато на вас поставлю — груба робота. З іншим, може, пройде, зі мною — ні. Я професіонал, тому граю партію на розкритих картах, дуже не люблю темнити.

Пол загасив сигарету, підвівся з підвіконня, пофарбованого слизькою фарбою кольору слонової кості, пішов до дверей.

— Тільки не тікайте, гаразд? — попросив він. — По-перше, не вийде, а по-друге, мені сподобався ваш живопис. Слово честі.