Експансія-I

Запитання. — Розкажіть про ваші закордонні відрядження, починаючи з тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року. Хто вас супроводжував? Імена, прізвища, звання співробітників? Завдання, які ви їм ставили?

Відповідь. — Завдання їм ставив Гейдріх. Я тоді ще не був шефом шостого управління, я сам змушений був виконувати ті накази Гейдріха, які не суперечили моєму розумінню честі й достоїнства німця.

Запитання. — Ви коли-небудь відмовлялися підкорятися Гейдріхові?

Відповідь. — З цілком зрозумілих причин я не міг цього зробити. Хоч і вживав своїх заходів, щоб звести нанівець його завдання… Я пригадую, у тридцять дев'ятому році…

Запитання. — Ви ухиляєтесь від запитання.

Відповідь. — Одинадцятого березня тридцять восьмого року, в день аншлюсу, я дістав наказ Гіммлера вилетіти разом з ним в Остмарк…

Запитання. — Куди?

Відповідь. — Остмарк. Так після аншлюсу називалася Австрія. Ми летіли у великому транспортному літаку. Гіммлер сидів, притулившись до дверей, говорив про майбутнє цієї країни, потім перейшов на свою улюблену тему про скандінавські руни; я звернув увагу на якийсь сторонній настирний шум і помітив, що блокіратор, який замикає двері, відкрився. У будь-яку хвилину Гіммлер міг випасти… Я схопив його за лацкани, рвонув на себе, він гнівно вигукнув щось, і я побачив, як на його обличчі застиг переляк… Я пояснив йому, в чому справа… Відтоді він був завжди дуже добрий до мене… Саме цим пояснюється те, що він довіряв мені, хоч я й дозволяв собі перечити йому. Він не терпів цього ні від кого, лише від мене…

Запитання. — Ви коли-небудь заперечували йому письмово?

Відповідь. — За тих умов це було неможливо. Заперечення керівникові було виключено в системі рейху.

Запитання. — Що ви робили в Австрії?

Відповідь. — Я захопив архіви австрійської секретної служби. Оскільки її шеф полковник Ронге виявив бажання працювати на нас, операція пройшла швидко й організовано. Правда, якихось цікавих документів я в нього не знайшов, крім хіба що матеріалів, пов'язаних з дешифруванням кодів ряду іноземних посольств. Потім Гіммлер доручив мені підготувати заходи безпеки у зв'язку з приїздом до Відгл Гітлера. Мушу сказати з усією чесністю, що я ніколи не бачив такого ентузіазму людського натовпу, що вітав фюрера.

Запитання. — Скільки людей ви посадили перед цим у тюрми?

Відповідь. — Цим займалися Кальтенбруннер і Мюллер. Я був завжди пов'язаний із зовнішньополітичними питаннями.

Запитання. — Але в момент проїзду Гітлера по місту ви відповідали за його безпеку, ви, а не Кальтенбруннер і не Мюллер. За вашим наказом було заарештовано трьох чоловік на мосту через Дунай, до якого під'їжджав кортеж Гітлера.

Відповідь. — У вас неправильна інформація. Я ніколи не давав наказів про будь-чий арешт. Я був у центральному бюро поліції, де на карті позначався — метр за метром — проїзд кортежу… Інформація надходила щохвилини від постів стеження, розміщених на визначених для проїзду Гітлера вулицях. За двадцять хвилин перед тим, як фюрер мав проїжджати через міст, я одержав повідомлення, що австрійські СС заарештували трьох підозрілих осіб, які, як припускалося, мали підірвати міст, замінований цієї ночі… Отже, заарештовували їх не за моїм наказом… Я знав, що фюрер не любить, коли змінюються маршрути його проїздів, це поставило б мене у дуже невигідне становище, тому я поспішив на міст, устиг подивитися, чи немає там десь бікфордового шнура, переконався, що опори незаміновано, але про всяк випадок проїхав за десять метрів перед машиною Гітлера. Після цього я повернувся до центрального поліцейського бюро…

Запитання. — Яка доля трьох заарештованих австрійців?

Відповідь. — Тієї ж ночі прилетів Мюллер. Він займався такого роду справами. Він, не я.

Запитання. — Тих людей катували?

Відповідь. — Повторюю, я ніколи не вникав у суть роботи Мюллера.

Запитання. — Але ви припускаєте можливість застосування тортур?

Відповідь. — Мюллер — садист… Він міг застосувати тортури, хоч вони й були заборонені статутом міністерства внутрішніх справ.

Запитання. — А статутом гестапо?

Відповідь. — Також.

Запитання. — Чи довго ви працювали у Відні?

Відповідь. — У травні мене послали до Італії, бо туди вилітав Гітлер, щоб нанести візит Муссоліні і, таким чином, покласти край вигадкам західної преси про розбіжності, що виникли між дуче й фюрером у зв'язку з аншлюсом Австрії.

Запитання. — Вас відправили в Рим самого?

Відповідь. — Щ… З Мюллером.

Запитання. — Чим займався Мюллер?

Відповідь. — Він займався всією поточною роботою, перевіркою маршрутів, виявленням неблагонадійних осіб, які проживали на тих вулицях, де мав проїжджати Гітлер. А я налагоджував політичні контакти із секретною службою Му еро ліні.

Запитання. — Хто був з вами ще під час цього відрядження?

Відповідь. — Штурмбанфюрер Шторх і майор Гаузнер.

Запитання. — Під час цього візиту італійська поліція провела понад шість тисяч превентивних арештів… У тюрми кинули жінок і дітей лівих переконань. Хто був ініціатором цієї нелюдської акції?

Відповідь. — Мюллер. Я привіз із собою вісімдесят найталановитіших співробітників політичної розвідки, які здійснювали контакт з італійською прикордонною й паспортною службами. Я також послав до Рима п'ятсот кращих лінгвістів, що займалися романською філологією. Як туристів. Їх об'єднали в трійки, кожному було дано цілком конкретне завдання: налагодження знайомств з офіцерами секретної поліції дуче, зав'язування контактів з жінками світу, що мали за своїм становищем доступ до інформації, а також постійне спостереження за всім тим підозрілим у будинках та на вулицях, що може завадити проведенню дружнього візиту фюрера. Головна мета Муссоліні тоді зводилася до того, щоб продемонструвати Гітлерові єдність нації, відданій ідеалам фашизму. Йому це вдалося повною мірою, бо Гітлер насамперед звертав увагу на те, як поводиться натовп на вулицях, він був людиною почуттів, вважав, що має дар провидіння. Єдиний інцидент стався не з нашої вини, і це коштувало відставки моєму довіреному інформаторові, офіцерові протоколу штабу фюрера фон Бюлову-Швандте; річ у тім, що Гітлер переодягся у вечірній костюм, бо після прийому почесного параду в Неаполі разом з королем мав їхати в оперу. Але король був у військовій формі. Гітлер звільнив фон Бюлова-Швандте зразу ж після цього параду, відправив його послом у Бельгію, що було для мене великою втратою.

Запитання. — Що означає «довірений інформатор»? Ви мали право вербувати агентуру в найближчому оточенні Гітлера?

Відповідь. — Йдеться не про агентуру у звичайному розумінні цього слова. Звісно, це було б безумством вербувати людину з оточення фюрера, це коштувало б мені життя. Але фон Бюлов-Швандте був людиною з хорошої родини, мав чудову освіту, і йому було чого боятися…

Запитання. — Я не зрозумів вас… Поясніть, що ви маєте на увазі?

Відповідь. — Я вже сказав, він був широкоосвіченою людиною, його батько дотримувався старих традицій, справжній аристократ. У сімейному колі коли-не-коли та й починалися розмови про те жахливе, що ніс з собою Гітлер. На другий день після таких розмов людей починав прямо-таки ятрити страх. Чутки про гестапо, як про всезнаючу організацію, що їх поширював насамперед Гейдріх, робили свою справу. Чимало аристократів уживали всіх заходів, аби тільки заручитися дружбою з людьми моєї професії… Цим вони немовби діставали індульгенцію на спокуту таємних гріхів. Лише так я можу пояснити те, що фон Бюлов-Швандте немало розповідав мені з того, що відбувалося за закритими дверима імперської канцелярії. Між нами було укладено мовчазну угоду: він постачає мене інформацією, яка допомагає мені орієнтуватися в тому, що відбувається в кабінеті Гітлера, а я забезпечую заступництво родини фон Бюлова у моєму відомстві. А втім, про це навіть не треба було домовлятися, все було зрозуміло само собою. За тих умов багато що вирішував не Гітлер і не Гіммлер, а їхнє оточення… Саме воно могло вивести людину з-під удару, а могло й підвести під нищівний удар… Фюрер був досить відхідливою людиною… Через кілька тижнів після спалаху гніву Гіммлер — якщо я встигав його підготувати до розмови — легко добивався у фюрера того, що було вигідно мені й моїй справі… Так, до речі, сталося згодом і з фон Бюловим… Гіммлер попросив у Гітлера дозволу використати досвід фон Бюлова з питань протоколу в нашому представництві в Лондоні… Гітлер тільки посміявся: «Він примусить нашого посла з'явитися на прийом до короля, в спортивному костюмі…»

Запитання. — Чи означає це, що фон Бюлов виконував у Лондоні шпигунські завдання?

Відповідь. — Я так не ставив би запитання. Що значить «шпигунські» завдання? Звичайно, він передавав мені найцікавішу інформацію, пов'язану з розстановкою сил у вашому кабінеті, особливо напередодні приходу сера У пістона. Фон Бюлов мав широке коло знайомств у Лондоні, його інформація відповідала дійсності, не видавала бажане за факт, не дотримувалася програми фюрера, яку той виголосив напередодні. Жах тоталітаризму в тому й полягав, що дипломати й наша служба змушені були часом іти проти очевидного лише тому, бо це було вигідно доктрині, сформульованій Гітлером. Однак саме мій підрозділ відвоював собі право повідомляти Гіммлеру правду, незважаючи на точку зору фюрера.

Запитання. — З ким із англійців найчастіше спілкувався фон Бюлов, щоб одержати конфіденціальну інформацію?

Відповідь. — Мені важко відповісти на це запитання. Я повинен познайомитися з документами, які я надсилав Гіммлеру. Звичайно, фон Бюлов нічого не писав мені, я не смів принижувати людину його рівня роботою рядового інформатора. Та коли ви дасте мені можливість подивитися мої звіти того часу, я зможу пригадати ті імена, які часом доводилося приховувати псевдонімами. Наприклад, Фредді Краус, якого ми приставили до сім'ї сера Уїнстона через Жаклін де Броглі, працював під псевдонімом Племінник, а саму Жаклін ми називали Красуня…

Запитання. — Про цей вузол ми поговоримо іншим разом. Поки що продовжуйте показання про вашу закордонну роботу, про контакти, зв'язки, про резидентів.

Відповідь. — Дуже складною була операція у Венло…

Запитання. — Розкажіть про цю операцію докладніше.

Відповідь. — Гейдріх викликав мене до себе й сказав, що наші люди налагодили в Голландії — вже після того, як між Німеччиною й Англією формально йшла війна, — контакт з британською секретною службою. Він передав мені папку з цілком секретними документами й запропонував вивчити її так, щоб вранці я вніс пропозиції щодо розвитку операції на найближче майбутнє. Суть справи зводилась до того, що наш агент Ф-479…

Запитання. — Його прізвище?

Відповідь. — Я знав його тільки за номером.

Запитання. — Наскільки серйозний був рівень цього агента?

Відповідь. — Найвищий рівень… Він був політичним емігрантом, жив у Голландії з моменту приходу до влади Гітлера, а потім почав співробітничати з нами… Саме він установив контакт з британською секретною службою…

Запитання. — За чиєю вказівкою?

Відповідь. — Думаю, це була його ініціатива. На відміну від Гіммлера і Гейдріха, я завжди підтримував ініціативу секретних агентів, вважаючи, що моїм працівникам доцільніше включатися в операцію вже після того, як проведено всю підготовчу роботу… Він натякнув англійській секретній службі, що в Німеччині існує генеральська опозиція у вермахті. Це заінтригувало Лондон, ваші люди зацікавились, чи немає серед опозиції людей, здатних організувати путч проти Гітлера… Саме після того, як агентові поставили таке питання, Гейдріх і запропонував мені очолити керівництво операцією.

Запитання. — Ви не припускаєте думки, що ідею про генеральську опозицію вигадав сам Гейдріх?

Відповідь. — У мене немає таких фактів.

Запитання. — Яка подальша доля агента Ф-479?

Відповідь. — Не знаю.

Запитання. — Хто його вербував?

Відповідь. — Не знаю.

Запитання. — Продовжуйте.

Відповідь. — Я сказав Гейдріху, що маю намір сам зустрітися з англійською секретною службою в Голландії. Він схвалив мій план. Я одержав документи на ім'я капітана транспортного управління генерального штабу Шемела. Для цього справжнього капітана Шемела відправили в інспекційну поїздку до Польші, а я почав вивчати всі матеріали, які зібрали на нього. День я витратив на те, щоб навчитися носити монокль, яким завжди користувався капітан. Це виявилося не такою вже й важкою справою, бо в мене було погано із зором, особливо правого ока. У Дюссельдорфі, на нашій конспіративній квартирі, я вживався в образ Шемела, а також створював легенду про генеральську групу. Двадцятого жовтня тридцять дев'ятого року я одержав шифротелеграму від нашого агента, що зустріч має відбутися завтра у прикордонному Цутфені, у Голландії. Вночі подзвонив Гейдріх: «Я даю вам повну свободу рук на переговорах з англійцями». Мене супроводжував один з моїх співробітників, що тримав на зв'язку Ф-479, цілком кваліфікований спеціаліст, але дуже неуважний, і це мало не коштувало нам життя. Ми виїхали двадцять пер…

Запитання. — Прізвище вашого співробітника?

Відповідь. — Здається, Краузе.

Запитання. — Не пригадуєте точно?

Відповідь. — У мене були тисячі співробітників… По-моєму, Краузе… Отже, ми прибули в Цутфен, там на мене чекав великий чорний «б'юїк», у якому сидів чоловік, що відрекомендувався капітаном Вестом з англійської розвідки. Він запросив мене в свою машину, мій співробітник поїхав слідом за нами; Вест виявився чудовим, симпатичним співрозмовником; та ще й до того він був скрипалем, а я теж грав з самого дитинства, тому в нас дуже скоро налагодився цілком дружній контакт. Про справу він не говорив доти, поки ми не зустрілися з майором Стевенсом і лейтенантом Коппенсом. Я сказав їм, що справді представляю опозиційну групу, яку очолює відомий генерал, його і мед і із зрозумілих причин я не можу відкрити. Наша мета — повалення Гітлера. Моє завдання — дізнатися про позицію Британії: чи підтримуватиме Лондон контакт з новим урядом, контроль над яким здійснюватиме генеральний штаб вермахту? Якщо це так, то готовий одразу ж сісти за стіл переговорів, що конче необхідні, аби виробити умови мирного договору між Німеччиною й Британією після того, як фюрера буде усунено. Бест і Стевенс відповіли, що уряд її величності вітає намір групи військових усунути Гітлера і що ми можемо розраховувати на допомогу Лондона в нашій роботі. Але деталі угоди між Берліном і Лондоном, яку буде укладено після повалення Гітлера, було б доцільно обговорити в присутності одного з керівників опозиції. «Чи можете ви організувати перехід кордону одному з ваших лідерів?» Я відповів, що докладу всіх зусиль, щоб це зробити. Тоді англійці запропонували провести наступну зустріч у їхній штаб-квартирі, в Гаазі, тридцятого жовтня, пообіцявши ознайомити нас з розгорнутими пропозиціями не тільки міністерства закордонних справ Англії, а й Даунінг-стріт…[6] Я повернувся до Берліна, і Гейдріх повторив, що він дає мені повну свободу дій як у легендуванні операції, так і в доборі кандидатів на «участь» у «змові генералів». Я оселився в особняку мого друга професора де Кріні, директора відділення психіатрії госпіталю Шаріте; це були чудові дні тиші й відпочинку; якось, під час прогулянки з професором, я подумав, що він цілком може зіграти роль одного з «генералів-опозиціонерів», оскільки він був полковником медичної служби, народився в Австрії, в Граці, що надавало достовірності його неприязні до Гітлера, який окупував його країну. Де Кріні погодився з моєю пропозицією, я ознайомив його з деталями плану, і ми поїхали в Дюссельдорф, на мою конспіративну квартиру, щоб підготуватися до зустрічі з британською розвідкою й відрепетирувати можливі аспекти переговорів, що мали відбутися. Ми пробули у Дюссельдорфі два дні й виїхали до Голландії. Коли ми прибули на місце зустрічі із Стевенсом і Вестом, вас затримала голландська поліція, привезла в дільницю, якнайретельніше обшукала, ми мало не провалилися, якимсь дивом уникнули цього завдяки випадку…

Запитання. — Чому ви мали провалитися?

Відповідь. — Тому що при підготовці операції я приділив максимум уваги професорові де Кріні, вважаючи свого співробітника цілком кваліфікованим розвідником, та коли почався обшук і нас примусили відкрити портфелі, я з жахом побачив у свого розвідника упаковку аспірину зі штампом «головного санітарного управління СС». Щастя, що мій саквояж уже оглянули, я вибрав момент, поки обшукували де Кріні, і з'їв ці таблетки.

Запитання. — Сильно потіли?

Відповідь. (Сміх допитуваного).

Запитання. — Що було далі?

Відповідь. — Через годину прийшли Стевенс і Вест, сказали, що переплутали дорогу. Прямо з поліції вони забрали нас у дім Веста, де його чарівна дружина, чудова художниця, дочка генерала Реєса, влаштувала нам вечерю. Розмова була дружня, стіл добірний (я ніколи й ніде не їв таких смачних устриць), атмосфера настроювала на відвертість розмови. Щоправда, наш агент Ф-479, якого також запросили на вечерю, дуже нервувався, і мені здалося, що це помітили всі, хто сидів за столом. Де Кріні поводився прекрасно, він привернув до себе загальну увагу, немов вихлюпнувся його австрійський лоск і шарм, хазяйка була в захопленні від «старого пана». А проте я відчував на собі пильний вивчаючий погляд Веста; коли я вийшов у туалет, він непомітно пішов за мною й запитав: «Ви завжди носите монокль чи тільки інколи?» Назавтра нас запросили на конспіративну квартиру британської секретної служби, яка працювала в Голландії під прикриттям фірми «Ханделс Діїнст Феєр континент» на Ніуве Уїтлег, п'ятнадцять. Там ми обговорили всі основні позиції.

Запитання. — Які саме?

Відповідь. — Після того як генерали «скинуть» Гітлера, ми оголошуємо мир із західними державами, даємо незалежність Польщі, Австрії й Чехословаччині, повертаємося до системи золотого стандарту в економіці, але зі свого боку просимо розглянути в позитивному плані справу про повернення Німеччині її колоній, відторгнених в результаті Версальського миру. «Це необхідно тому, — наголосили ми, — що німці гостро дискутують питання про життєвий простір, і замість анексій Гітлера було б доцільно підтримали наш режим, повернувши німцям втрачені заморські землі». Вест і Стевенс погодилися з нашою точкою зору і запропонували розглянути можливість проголошення «мандатних територій». Майор Стевенс переговорив по телефону з Лондоном і сказав нам, що остаточно це питання буде розв'язано на наших переговорах з лордом Галіфаксом з міністерства закордонних справ імперії… Ми одержали код на радіостанцію британської секретної служби й спеціальний номер «О-Н-4» в Гаазі. Було домовлено, що я разом з керівником опозиції приїду в Голландію наступного тижня й полечу в Лондон для зустрічі з лордом Галіфаксом та іншими членами кабінету. Повернувшись до рейху, я безперервно підтримував контакт з англійцями, їхнє радіо працювало бездоганно, та, незважаючи на мої постійні запити про продовження роботи, Гейдріх мовчав, жодного разу не з'єднавшись зі мною по телефону. Шостого листопада я на свій страх і риск знову поїхав до Голландії, щоб зустрітися з англійцями, сказав їм, що серед керівництва опозиції тривають дискусії з приводу умов для мирних переговорів з Лондоном. Англійці, аби «підштовхнути» наших «опозиціонерів», зауважили, що в тому разі, коли війна продовжиться й виникне реальна загроза німецького вторгнення, у Берліні не повинно бути ілюзій: «Навіть якщо Острів буде окуповано, ми переберемося в Канаду й вестимемо війну проти нацистів до кінця».

Запитання. — Хто саме сказав вам цю фразу?

Відповідь. — Я зараз не можу згадати, хто саме виголосив ці слова.

Запитання. — Ви навмисно уникаєте точних відповідей?

Відповідь. — Я саме намагаюся бути гранично точним у своїх показаннях.

Запитання. — З яких обставин ця гра з Лондоном, задумана, з ваших слів, Гейдріхом, зазнала змін?

Відповідь. — Якраз я наближаюсь до цього. Я дуже нервувався, бо Гейдріх перервав зі мною контакт, я раз по раз дзвонив йому в бюро, побоюючись втратити зв'язок з англійською секретною службою. У розвідці найменше зволікання підозріле, комбінацію треба робити стрімко…

Запитання. — Це ваша думка? Чи таким був метод роботи СД?

Відповідь. — Це моя думка і мій метод. На жаль, у СД мій метод не зустрічав належного розуміння. Навіть Гейдріх побоювався приймати самостійні рішення, він завжди намагався заручитися підтримкою Гіммлера, а той також ніяких заходів не вживав, не обговоривши справу з фюрером, який дуже захоплювався роботою розвідки. Тому ми втрачали дорогоцінний час і упускали ініціативу. Фюрер не так часто, як це здається, приймав Гіммлера, він тоді багато уваги приділяв вивченню архітектурних проектів Шпеєра, цікавився тим, що відбувалося в кіно, уважно стежив за літературою й живописом, ретельно готував конспекти своїх виступів перед нацією… Тому вирішення питання з грою проти Стевеиса й Беста затягувалось, остаточного схвалення фюрера все ще не було, але я на свій страх і риск знайшов великого фабриканта, який згодився поїхати зі мною в Голландію як глава «опозиції», і почав з ним репетиції…

Запитання. — Як прізвище цієї людини?

Відповідь. — Це дуже шанований пан, який не був членом партії і не працював у СД…

Запитання. — Він був вашим агентом?

Відповідь. — Такого рівня людей ми не залучали до агентури. Він був моїм добровільним помічником…

Запитання. — Виходить, він підтримував режим Гітлера?

Відповідь. — Тоді всі підтримували режим Гітлера.

Запитання. — Як прізвище цього промисловця?

Відповідь. — Доктор Вестрик.

Запитання. — Це той доктор Вестрик, який працював у США як європейський представник ІТТ?

Відповідь. — Ні. Його родич.

Запитання. — Вестрик з ІТТ був вашим агентом?

Відповідь. — У тому розумінні, як ви ставите запитання, не був. Він виконував особисті доручення Гіммлера й Ріббентропа.

Запитання. — Чиї доручення він виконував частіше?

Відповідь. — Частіше він працював на Ріббентропа.

Запитання. — Продовжуйте.

Відповідь. — Дев'ятого листопада я прийняв снотворне — через нервове напруження, викликане дивною мовчанкою Гейдріха, мене мучило безсоння — і заснув дуже рано, о десятій годині. Опівночі мене розбудив телефонний дзвінок. Я не зрозумів, хто дзвонить у такий час, і сердито спитав, якого біса мене будять і хто посмів це зробити. Ввічливий голос сухо відповів, що посмів це зробити рейхсфюрер Гіммлер. «Я дзвоню з поїзда Гітлера, щойно ми дізналися про замах на фюрера в пивному підвалі «Бюргерброй», багато ветеранів руху вбито й поранено. Звісно, це робота британської секретної служби. Ви повинні припинити свою гру з Бестом і Стевенсом, а замість цього мусите викрасти їх обох. Ясно?» — «Ясно, але…» — «Ніяких «але»! — відрубав Гіммлер. — Це наказ фюрера і не підлягає обговоренню». Через два дні було організовано викрадення Беста й Стевенса у Венло, біля кордону, де я домовився чекати їх у кафе; наші машини збили прикордонний шлагбаум, а люди Мюллера витягли з «б'юїка» Стевенса й Беста; лейтенанта Коопенса, що виявився працівником голландського генерального штабу, було вбито під час стрілянини…

Запитання. — Хто планував викрадення?

Відповідь. — Я виконував наказ Гіммлера.

Запитання. — Це зрозуміло. Але планували операцію особисто ви?

Відповідь. — Можна сказати, що так.

Запитання. — А як сказати інакше?

Відповідь. — Ви маєте рацію. Інакше не скажеш.

Запитання. — Чи вважаєте ви, що замах на Гітлера в «Бюргерброї» був спеціально підстроєний Гейдріхом або кимось іншим з СД?

Відповідь. — Про це я думав багато місяців… Але й досі я не можу дати певної відповіді…

Запитання. — Ви брали участь у розслідуванні замаху?

Відповідь — Так.

Запитання. — Викладіть.

Відповідь. — Через три дні після захоплення Беста й Стевенса я прибув до Берліна й доповів Гіммлеру обставини, пов'язані з переговорами, які я вів з британською секретною службою в Голландії…

Запитання. — Гіммлер запитував вас про те, чи пропонували Бест і Стевенс усунути Гітлера?

Відповідь. — Точно я не пригадую… В усякому разі у моєму рапорті на його ім'я я не торкався цього питання.

Запитання. — Але ви допускаєте можливість такого інтересу Гіммлера?

Відповідь. — Допускаю. Але мушу з усією певністю підтвердити: я й тоді наполягав на тому, що Бест і Стевенс не причетні до замаху на життя фюрера.

Запитання. — Ви допускали можливість того, що замах готували інші співробітники «Інтеллідженс сервіс»?

Відповідь. — Особисто я такої думки ніколи не висловлював.

Запитання. — Ні в розмовах, ні в письмових звітах?

Відповідь. — У розмовах я, може, й говорив щось подібне, але тільки для того, щоб урятувати Беста й Стевенса, бо Гітлер прямо заявив Гіммлеру, що саме англійці готували замах, а безпосередніми організаторами його були Бест і Стевенс.

Запитання. — Гітлер сказав про це після того, як ви викрали Беста й Стевенса?

Відповідь. — Їх викрала ударна бригада СС. Мене не можна називати автором операції, я не брав у ній безпосередньої участі, наказ надійшов од Гіммлера.

Запитання. — Йдеться не про ступінь вашої провини, Шелленберг. Даремно ви такий надмірно обережний. Я полегшу ваше становище: нас цікавить головне — чи був Гітлер ініціатором усієї цієї авантюри, чи задумав він її заздалегідь, чи підключив Гейдріх за його вказівкою агента Ф-479 до наших людей у Голландії, щоб організувати після цього спектакль із «замахом» на його життя?

Відповідь. — Я не виключаю такої можливості, бо коли Гіммлер привіз мене в рейхсканцелярію і Гітлер вручив учасникам операції Залізні хрести першого класу, він прямо сказав, що необхідно зробити відкритий процес, запросивши пресу всього світу, на якому Бест і Стевенс розкажуть про те, як вони готували замах на його життя, виконуючи вказівку сера Уїнстона Черчілля. Мені здається, це дало б змогу Гітлерові організувати пропаганду на Острові в такий спосіб, щоб англійці зрозуміли: як тільки Черчілля усунуть з уряду, як тільки на його місце прийде «чесний політик, який відкидає терор і диктат», він, Гітлер, готовий сісти з Лондоном за стіл мирних переговорів. При цьому Гітлер постійно говорив, що Отто Штрассер, брат його колишнього друга, одного із засновників НСДАП Грегора, якого розстріляли, звинувативши в державній зраді й шпигунстві на користь ворогів нації (що, звичайно, було безглуздям, цілком зрозуміла боротьба за владу, ревнощі до Штрассера, котрий мав вплив на «старих борців»), був саме тією людиною, яка зуміла втекти з рейху і працювала пліч-о-пліч з секретною службою англійців. Коли минуло кілька днів і було затримано якогось Еслера при спробі перейти кордон у районі Базеля, Гітлер подзвонив Гіммлерові й сказав, що саме ця людина й готувала за завданням англійців вибух у «Бюргерброї», ланка очевидна: з Лондона — через Гаагу — у Мюнхен; штаб терору в домі Беста й Стевенса, навідник — Отто Штрассер, виконавець — Еслер. Гітлер наказав застосувати до Еслера вищий ступінь залякування і домогтися «правдивих показань». Гітлер настійливо квапив Гіммлера й Гейдріха, а ті переклали відповідальність за розслідування на мене, причому Гейдріх порекомендував мені зайти до шефа гестапо Мюллера й постаратися виробити з ним спільну лінію. Я прийшов у кабінет групенфюрера, вигляд у нього був дуже стомлений, мабуть, не спав цілу ніч. «Допитують безперервно, — сказав він. — Бест і Стевенс заперечують свою участь у замаху, Еслер верзе якусь нісенітницю, він з породи фанатиків, говорить, що вже рік мріяв розірвати фюрера на шматки». Я сказав, що вважаю помилковою спробу організувати спектакль, у якому буде розіграно версію «англійської змови» проти Гітлера, на чолі якої стояли Бест і Стевенс. «Ці люди, — запевнив я, — наскільки я міг їх зрозуміти під час наших зустрічей, не стануть статистами в трагікомедії суду, вони не говоритимуть того, що їм напишуть наші «драматурги». Мюллер відповів, що вони говоритимуть усе, що буде для них написано. «Я це зумію зробити, допити з залякуванням, наркотики, лікарі-психіатри, гіпноз — усе це у мене в руках, та Еслер належить до фанатиків, він псих, його може понести на процесі, з чотирьох найкращих гіпнотизерів тільки один зміг його заспокоїти, та й то лише на півгодини. Якби процес був закритий, можна було б частіше оголошувати перерви, ми з ним працювали б у цей час, але ж фюрер хоче відкритого спектаклю. Це ризиковано». Я попередив його, що маю намір говорити про це з Гітлером. Мюллер тільки посміхнувся: «У Гіммлера й Гейдріха цього не вийшло, спробуйте, я тільки скажу вам спасибі, зараз саме той випадок, коли наші інтереси змикаються».

Того ж дня мене прийняв Гітлер, я доповів йому свої міркування. Він був розгніваний, але стримався, а коли запросив усіх на обід, сказав Гіммлеру: «Ваш Шелленберг не вірить у те, що саме його Бест і Стевенс керували Еслером». Гіммлер відповів, що він знає про це, але поки що не вдалося дістати доказів прямого зв'язку Беста і Стевенса з Еслером, мабуть, англійці підтримували з ним зв'язок через «Чорний фронт» Отто Штрассера, адже Еслер усе-таки признався в тому, що контактував з двома невідомими, які передали йому вибухівку… «Ми зможемо, — закінчив Гіммлер, — довести лише те, що бомбу виготовили для Еслера за кордоном». Гітлер довго мовчав, а потім звернувся до Гейдріха: «Я вимагаю, щоб усі вони заговорили. Застосуйте все, що завгодно, але вони повинні сказати те, що я хочу почути, тобто правду». Але через три місяці він переключився на іншу ідею, і я зітхнув з полегшенням…

Запитання. — Що це була за ідея?

Відповідь. — Точніше кажучи, їх було дві. Перша — викрадення герцога Віндзорського, а друга — вбивство чи викрадення Отто Штрассера.

Запитання. — Ми повернемося до цих питань на наступному допиті. Поки що в мене є ряд уточнюючих зауважень. Ви знайомі з тією промовою, яку фюрер виголосив у пивному залі в Мюнхені за півгодини перед замахом?

Відповідь. — Якщо мене не зраджує пам'ять, він говорив у цій короткій промові про те, що рейх стоїть на порозі тривалої, кривавої війни, війни не на життя, а на смерть, і новий чотирирічний план, який він доручив розробити Герінгу, зробить Німеччину воєнним табором.

Запитання. — Вас не здивував топ цієї промови? Відповідь. — Здивував. Запитання. — Поясніть чому.

Відповідь. — Тому що два місяці, які минули після закінчення війни проти Польщі, відзначалися широкою пропагандистською кампанією, котру провадив у пресі й на радіо рейхсміністр Геббельс… Суть її полягала в тому, що фюрер підготував мирні пропозиції Заходові, ось-ось буде підписано договір з Лондоном, який підведе риску під війною, й настане ера процвітання Німеччини. Промова фюрера в Мюнхені прозвучала як несподіваний дисонанс усьому, що друкувалося в наших газетах.

Запитання. — Як ви вважаєте, ця промова була несподіванкою для Гіммлера й Геббельса?

Відповідь. — Про Геббельса я нічого не можу сказати, а от Гіммлер, поки йшло розслідування обставин замаху, був у пригніченому стані… Часом мені навіть здавалося, що він чимось наляканий.

Запитання. — Чим саме?

Відповідь. — Мені важко відповісти.

Запитання. — Гаразд, тоді я сформулюю це запитання інакше. Хто затверджував кандидатів, запрошених на традиційну зустріч ветеранів з фюрером у мюнхенському «Бюргерброї»?

Відповідь. — Я не обізнаний з цим питанням, але мені здається, що запрошення затверджувала канцелярія Гітлера, а вже потім списки передавалися начальникові управління охорони фюрера.

Запитання. — Як його прізвище?

Відповідь. — Вилетіло з голови… Я вам скажу пізніше…

Запитання. — Він підлягав Гіммлерові?

Відповідь. — Формально — так.

Запитання. — А фактично?

Відповідь. — Фактично — Гітлеру. І певною мірою Гессу й Борману.

Запитання. — Хто розподіляв місця в «Бюргерброї»?

Відповідь. — Начальник охорони фюрера.

Запитання. — Як ви поясните той факт, що в перші ряди досадили людей, дуже близьких — у минулому — до Рема й Штрассера? Як ви поясните той факт, що від вибуху загинули саме ті ветерани, котрі перебували під наглядом спеціальної служби Мюллера, яка прослухувала їхні телефонні розмови й перлюструвала кореспонденцію? Як ви поясните, нарешті, і те, що цього разу фюрер виголосив дуже коротку промову, й не лишився, як завжди, у підвалі, а зразу сів у поїзд і поїхав з Мюнхена. Ми провели розслідування; це була безпрецедентно коротка промова, ні до, ні після він ніколи не виголошував такої короткої промови…

Відповідь. — Ви вважаєте, що замах був організований самим Гітлером?

Запитання. — Нас цікавить ваша думка з цього питання.

Відповідь. — Гіммлер розповідав мені, що коли фюрер дізнався про вибух бомби, яка підняла до самої стелі ту трибуну, на якій він стояв, убила дев'ятьох і спотворила сорок ветеранів руху, він мало не заплакав, сказавши: «Як завжди, провидіння рятує мене, бо я потрібний нації!» Навіщо фюрерові було організовувати такий спектакль? Щоб заробити собі популярність? Але він уже тоді був надзвичайно популярний у народі. Навіщо ж іще?

Запитання. — А для того, щоб покласти край мріям про мир. Таке ви припускаєте? Ви ж пам'ятаєте, що преса тієї пори обіцяла німцям мир… Можливо, Гітлер хотів довести, що англійців, які готують на нього замах, треба знищити і для цього треба йти на будь-які жертви? Можливо, ви і ваша робота по Весту й Стевенсу, що почалася незадовго перед замахом, була ланками його плану?

Відповідь. — Мені важко у це повірити. Запитання. — А в те, що справжнім організатором замаху — коли ви вважаєте, що не Гітлер був ініціатором цього «другого рейхстагу», — був Гіммлер?

Відповідь. — Ні. Він тоді не міг піти на це. Я пам'ятаю, як він вагався у квітні сорок п'ятого, коли я благав його скинути фюрера, я знаю його нерішучий характер, ні, я не думаю, що він тоді міг піти на це…»