Експансія-I

ШТІРЛІЦ-VII (Мадрід, жовтень сорок шостого)

Штірліц виліз із таксі, яке викликав йому Кемп, піднявся в свій номер, здивувавшись, що діда, котрий сидів на поверсі, не було на місці; він завжди чутко дрімав у кріслі, вкривши ноги, роздуті водянкою, важким баскським пледом.

Штірліц увімкнув світло — тьмяне, похмуро-запилене, стомлено скинув м'ятий піджак, обернувся й зразу наткнувся поглядом на чоловіка, що спав на його вузенькому ліжку, не знявши черевиків; черевики були тупорилі, американського фасону, як і в Джонсона. Чоловік справді спав; навіть чудовий професіонал не міг би так точно зіграти рівного хропіння, незручної пози, та й рожева пом'ятість на обличчі говорила про те, що незвичайний гість лежить на його ліжку годину, а то й дві; зморило, мабуть, бідолаху, поки надав.

Штірліц якусь мить постояв біля дверей, обдумуючи, як же бути: чи розбудити незнайомого, чи піти з номера, чи лягти спати на маленькому жорсткому диванчику, що стояв у закутку, біля умивальника, — туалету в номері не було, доводилося ходити аж у самий кінець коридора; душова була на першому поверсі, треба було платити сім песет кожного разу; вода текла то холодна, то гаряча; нічого не вдієш, пансіонат з однією зірочкою; раніше в таких жили повії, студенти та бідні іноземці, що приїхали в Мадрід вивчати мову.

Він вимкнув світло, акуратно повісив піджак на спинку стільця і влаштувався на диванчику, полічи до ста, сказав він собі, і ти заснеш; ну їх усіх к чорту; ти не збагнув, що від тебе хочуть, усе надто заплутане, ніякої логіки; ні, звичайно, логіка є, їхня логіка, незрозуміла тобі; значить, треба чекати; ніщо так не допомагає подолати нестерпну втому чекання, як сон; спи.

І він заснув, немов провалився в темряву.

… На грані між сном і пробудженням Штірліц раптом побачив величезний луг, геть-чисто білий, бо весь був укритий польовими ромашками, і по цьому білісінькому лугу йшли Сашенька і Санька; вона зовсім ще молода, він ніколи не бачив її іншою, а Санька був у німецькій формі без погонів, але чомусь босий, ступні зовсім воскові, з синіми жилками холодних, неживих вен; якщо Сашенька здавалася веселою, близькою, живою, то син — через ці страшні воскові ноги — був весь попелястий, наче нереальний, і навколо його голови вився рій червоної мошкари.

Він схопився з диванчика; було ще темно, отже, спав не більше як годину; чоловік на ліжку згорнувся клубком, поклав долоню під щоку, цмокав, як мала дитина. Це солодке цмокання чомусь розлютило Штірліца; він витяг сигарету, закурив, важко затягся й сказав:

— Послухайте, треба й честь знати, в мене ноги затерпли.

Чоловік на ліжку більше не цмокав, затаїв дихання і — Штірліц відчув, це — напружився.

— Ви ж розмовляєте по-англійськи, — сказав нарешті чоловік, відкашлявшись, — я погано розумію німецьку.

— Лягайте на диван, я хочу поспати на своєму ліжку, — сказав Штірліц. — Ноги звело.

— Я чекав вас з дванадцятої, пробачте за вторгнення… Я міняв скат, саме я мав підібрати вас на дорозі, вам же говорили мої колеги про голубий «форд».

— Говорили… Чому ж так довго міняли скат? Я йшов хвилин двадцять по шосе, все ждав, коли стрельнуть у спину.

— Я завжди стріляв у лоб, ми ж не гестапо. — Чоловік підвівся з ліжка, потягся так, що Штірліц почув, як хруснули його суглоби, ввімкнув світло й, посміхнувшись, сів на стілець біля перехнябленого маленького столика. Рання сивина робила його обличчя благородним, очі були круглі, синювато-чорні, розумні, із смішинкою. — Це ж я мав нагодувати вас казковим обідом. Доведеться ждати до ранку, підемо казково снідати.

— Ви, мабуть, недавно в Іспанії, — озвався Штірліц, не підводячись з диванчика. — Тут не буває інституту казкових сніданків; у «Рітці» дають каву й джем з булочкою, не розженешся: треба чекати десятої ранку, коли відчиняться іспанські таверни, лише там можна поласувати восьминогом, ковбасками й тартільєю…

— А зараз тільки сьома, — сказав чоловік, поглянувши на годинник. — Здохнеш з голоду. Може, поки що обговоримо ряд питань, які становлять взаємний інтерес? Ви не проти?

— Давайте, чому ж не обговорити. Вас як звати?

— Це не так важливо. Мало як можуть звати чоловіка. Шарль. Чи Магомет. Іван. Важливо те, що я прийшов до вас з пропозицією. Я представляю американську розвідку і зацікавлений у тому, щоб познайомитися з вами ближче. Я щойно одержав деякі відомості з Вашіигтона, пов'язані з вами і з вашим минулим. Приглядався я до вас досить довго, довелося попрацювати в німецьких архівах, страшенний хаос; мабуть, усе-таки багато документів пропало, але по фотографіях я зробив висновок, що доктор Брунн і пан Бользен — та ж сама особа.

— Послухайте, Магомет, — похмуро всміхнувся Штірліц, але говорити далі не міг, бо чоловік раптом засміявся так, що аж за живіт узявся; сміявся він голосно, заливчасто, зовсім по-дитячому; це також зіграти важко, подумав Штірліц; очі в нього пташині, а такі бувають у дітей; поглядаючи, як регоче незнайомий, Штірліц також усміхнувся і повторив: — Магомет, якщо ви про мене все знаєте, то мені незручно розмовляти з вами, нічого не знаючи про вас. Мені за вчорашній день і сьогоднішню ніч набридли ігри. Хочу ясності.

— Буде ясність. Тільки спочатку скажіть мені, куди ви зникли з дороги?

— Спочатку я вислухаю вас і в залежності від цього прийму рішення: сказати вам правду чи утаїти її.

— Ні, містере Бользен — Брунн, у вас немає альтернативи, та й права вибору ви позбавлені. Вирішуватиму я, а не ви. — Гість витяг з кишені конверт, підійшов до дивана, простяг Штірліцу. — Подивіться.

Там були відбитки пальців, його пальців; Штірліц був певен, що саме ці «пальці» йому показував Мюллер, коли привів у підвал гестапо й вимагав відповіді на одне лише запитання: як ці «пальчики» могли потрапити на чемодан російської радистки; але Штірліц помилявся; відбитки пальців — як це свідчило з напису на звороті — були копією із справи «Інтерполу», заведеної двадцять третього березня сорок п'ятого року в Швеції у справі про «вбивство доктором Бользеном громадянки Німеччини Дагмар Фрайтаг».

«Але ж це фальшивка, — подумав Штірліц, — Дагмар надсилала мені телеграми з Швеції».

У конверті була ще одна фотографія: Дагмар у морзі, з номерком на нозі; спалахи магнію холодно відбиваються на білому кахлі; байдужі обличчя поліцейських; біля них — два чоловіки в строгих чорних костюмах.

— А це хто? — спитав Штірліц, тицьнувши в чорних пальцем.

— Товстий — німецький консул фон Рібау. Другого не знаю… Рібау вважає, що цей другий з резидентури вашого посольства, те, що він німець, сумніву немає. Ми його шукаємо. Знайдемо, це точно.

— Рібау підтвердив свої слова під присягою?

— З приводу чого?

— З приводу смерті фрау Фрайтаг.

— Перегляньте уважно всі документи, там є висновок шведів. Ми були впевнені, що ви захочете одержати цей документ.

— Чому?

— Тому що я зібрав на вас деяку інформацію.

— Де вона?

— У нашому досьє. Хочете подивитись?

— Звичайно.

— Гаразд, дещо покажемо. Ну, я чекаю відповіді.

Штірліц підвівся з дивана, підійшов до умивальника, сполоснув обличчя, відчуваючи бридкий запах хлорки (водопровід ні к чорту, труби старі, а іспанці бояться інфекції — пам'ять про чуму живуча, немає нічого страшнішого від масового мору чи голоду, бо юрба стає некерованою), травлять мікробів, а заразом і очі; розтер обличчя рушником, акуратно повісив його на гачок, підійшов до дивана, сів, закинувши ногу на ногу, і сказав:

— Мене підібрав на дорозі працівник вашого ІТТ містер Кемп.

— Американець?

— Він назвався німцем. Може, натуралізований німець, не знаю. Вам перевірити легше, ніж мені.

— Ми перевіримо. Чого він од вас хотів?

— Того ж, що й ви. Чесності й моєї дружби.

— Я вашої дружби не хочу. Я нею гребую, пробачте за відвертість. Я дуже не люблю нацистів, але мені доручили зустрітися з вами, нагодувати вас обідом і поговорити про всіх ваших колишніх знайомих.

Навіщо ви показали мені ці фальшивки? — спитав Штірліц, кивнувши на фотографії й заяву консула; подивившись, він недбало кинув їх на стіл, вони розсипалися, лежали віялом, як новенькі гральні карти.

— Щоб ви знали, як вас шукають. Я видав би вас Інтерполу, слово честі, але мої шефи вважають за можливе використати вас як розповідача… Вони хочуть почути ваші розповіді про минуле, розумієте?

— Розумію.

— Якщо ви не погодитесь, нарікати доведеться на себе.

— Видасте трибуналу?

— Після нашої розмови — якщо вона матиме вербувальний характер — це вже неможливо.

— Що ж тоді робити? Піф-паф, ой-ой-ой, помирає зайчик той?

— Що-що?

— Є така казочка про бідного зайця, її добре переклали німецькою, а я постарався дослівно переказати вашою мовою…

— Дослівно — не вийде. В дослівному перекладі немає особистого начала, а без особистості будь-яка справа приречена на загибель.

— Правильно.

— Що вам пропонував Кемп?

— Пропонував роботу в ІТТ.

— Яку саме?

— Перекладачем.

— Гм… дивно… Що воно за один?

Якщо в Кемпа увіткнули апаратуру прослухування, подумав Штірліц, вони матимуть розшифровану розмову до дев'ятої ранку, хлопці вміють цінувати час. Коли ж у нього дома чисто, тоді мені невигідно говорити все; дві силии— не одна, є можливість маневру, якщо тільки він не продовжує гри, заздалегідь обумовленої з тим же Кемпом.

— Німець. Як і я. Начебто інженер…

— Давно він тут?

— Спитайте в ІТТ, може, він мені все брехав.

— В ІТТ ми спитаємо, звичайно, тільки от що дивно: роботу перекладача в цій фірмі мав запропонувати вам я, а не якийсь там Кемп. Де тут у вас телефон? У діда?

— Так.

— Я мушу подзвонити.

— Не будіть свого шефа, ще рано… Розсердиться…

— Шеф я. Будитиму помічника. Портьє розуміє англійську?

— А ви його самі спитайте.

Чоловік знову залився сміхом — при цьому він якось несподівано згинався навпіл, немов натикався на невидимий дріт; і вже безгучно сміючись, поклав на стіл ще один конверт і вийшов з номера.

Штірліц розпечатав його: там лежав паспорт громадянина Нікарагуа на ім'я Максимо Брунна з посвідкою на проживангія в Іспанії, триста доларів, візитна картка: Ерл Джекобс, Мадрід, ІТТ, генеральний директор. Ватіканської липи, яку вчора відібрав поліцейський на вулиці, в конверті не було, дивно.

«Що їм від мене потрібно? — стомлено подумав Штірліц. — Чи є Кемп, цей сміхотун і вчорашній Джонсоп ланками одного ланцюга? Так, безумовно. А навіщо викрутаси? Умови гри? Мабуть, вони вважають, що так треба? Хочуть мене заплутати? Але ж я розумію: вони мене плутають. Правильно, я розумію, тільки вони можуть не розуміти цього. Вони ж не знають мене. Вони одержали якісь архіви, а хіба можна до кінця збагнути людину, маючи лише архівні дані? Ні, звичайно. Це так, але ж їм міг розповісти про мене Шелленберг. Міг, але англійці нікому не віддають своєї інформації, навіть найближчим союзникам, взагалі правильно роблять; що знають двоє, те знають усі. Не намагайся полегшити життя, сказав собі Штірліц, до американців могли потрапити Айсман, Холтофф, Хьоттль, ці працювали зі мною, у них немає проти мене доказів, але вони мають уявлення про мою манеру думати, говорити й робити; три різні характери, цілком досить для того, щоб зобразити мій психологічний портрет… Чому тільки три?. А люди, які працювали з Кет на конспіративній квартирі? А Троль, котрий знав її і мене? А Шлаг, з яким ми розсталися друзями і який знає, хто я насправді? А може, все-таки ризикнути? І сказати прямо й відверто: «Годі вам, хлопці, зрештою, ми союзники, повідомте вашого посла в Москві для передачі в Кремль, що полковник Максим Максимович Ісаєв живий і чекає повернення додому». Ні, це можна було зробити минулого року, ще влітку, коли я лежав непорушний, а тепер, особливо після того, як вони затіяли штуку з Фрайтаг, це неможливе… Погоджуйся, на все погоджуйся, але за одну лишень плату: вимагай розслідування обставин убивства Фрайтаг. Доведи, що це робота Мюллера, чия ж іще, йому потрібен був гарант на випадок моєї втечі до нейтралів, ясно, навіщо він це зробив. Він міг не вірити Фрайтаг, міг боятися, що я зробив її своєю, але головне, що його лякало, — це моя втеча з рейху. Він страхувався. Вони вміли страхуватися кров'ю безневинних людей, складаючи вину за це на того, хто їм потрібний. Якщо цей американець відмовиться виконати цю мою умову, тоді треба послати все к чорту; тут. у пансіоні, вони навряд чи порішать мене, багато галасу; є година-дві на вчинок. Іти в метро, в будь-який спосіб відірватися від спостереження й тікати до французького кордону. Будь-що, тільки туди. Де підкине попутна машина, де автобус. Іти польовою дорогою, далі від шосе. Головне — іти, рух є те єдине, що може врятувати од відчуття безнадії. В усякому разі — це вихід. Брудним даватися не можна, бо вони тоді можуть сунути мене в будь-яку гидоту, не відмиєшся. І не заспокоюй себе Лойолою, його словами, що шкурка варта вичинки… Так, але як ти, саме ти, доведеш свою непричетність до вбивства Фрайтаг? В архівах не може бути рапорту виконавця. Таке навряд фіксується. Але в архіві можуть бути звіти шофера Ганса, якого потім убили люди Мюллера, щоб заплямувати мене кров'ю нещасного хлопця… В архіві повинен бути його рапорт про те, що ми з ним проводжали Фрайтаг у Швецію і вона стояла на борту парома і махала мені рукою, довго, якось беззахисно, дуже ніжно; усе-таки в людях, засуджених на загибель, заздалегідь прочитується приреченість… Так, це один шлях. Другий шлях для доказів мого алібі — екіпаж парома; судно шведське, ті, хто працював там півтора року тому, думаю, усе ще плавають з Німеччини до себе додому. Нехай американці спитають тих, хто бачив, як я ходив по пірсу, там ще стояла моя машина, як я прощався з жінкою, яка плакала, стоячи на борту. Я тоді був сам на пірсі, йшов дощ, машина стояла віддалік, але з парома її бачили, тоді з рейху практично ніхто не їздив до Швеції, кордони були перекриті, весь народ став заложником, щоб фюреру було не так страшно гинути самому… Напевне мене запам'ятали. Я назву точну дату. Я примушу себе згадати обличчя тих членів екіпажу, мимо яких я проходив з каюти першого класу до східців… Я мушу настроїтись на той день, зосередитись, подивитися це кіно в моїй пам'яті. Й описати тих, хто був тоді».

Американець повернувся замислений, сів до столу, уважно подивився на Штірліца, хмикнув і, повертівши головою, щоб розім'яти шию, спитав:

— Ну як?

— Чудово, — відповів Штірліц. — А у вас як? Помічник не сердився?

— Сердився. Лаяв мене найгіршими словами. Нічого, пересердиться. Ну, що надумали? Як моя пропозиція?

— Вона цікава. Але я не прийму її, коли ви не допоможете мені довести, що це, — Штірліц торкнув мізинцем фотографії мертвої Дагмар, — брудна фальшивка, яку організував проти мене шеф гестапо Мюллер.

— Ви ж з ним хлебтали з одного корита. Який йому був сенс плямувати вас?

— Прямий. Я розповім про це після того, як ви приймете мою умову. Я не розповідатиму вам своєї історії, як дрібний карний злочинець, що опинився в камері рецидивістів. Це дрібнота ублажає неприторенних негідників. А це проти моїх правил.

— Зате це за моїми правилами.

— Ну, тоді й грайте з самим собою за вашими правилами. Тільки спочатку заберіть усе це сміття. — Штірліц підсунув на краєчок столу паспорт, фотографії, відбитки пальців, гроші й візитну картку Ерла Джекобса. — І зачиніть двері кімнати з того боку.

— Не треба зариватись. — Очі його звузились, нічого пташиного в них не було, крихітні щілини. — Постарайтесь ніколи не забувати, що ви — брудний нацистський бандит.

— До якого ви, чистий демократ і борець за свободу, прийшли з пропозицією співробітничати.

— Не треба мене дратувати. Бо зверну вам щелепу, я це вмію робити, бо працював у професіональному боксі.

— Це дуже демократично, коли професіонал б'є хвору людину. З таким демократизмом вас би з радістю взяв у свою особисту гвардію рейхсфюрер Гіммлер, він цінував професіоналів.

— Не заривайся, тварюко.

— Геть звідси, — неголосно, дуже спокійно мовив Штірліц. — Геть! А то розбуджу весь цей блощичник. Мої сусіди торгують краденим, вони не люблять лягавих, якої б національності вони не були. Ідіть, інакше буде галас. Вам цього не треба. А я вже нічого не боюся.

— Ви всі боїтеся за свою смердючу нацистську шкуру…

— В кожному правилі бувають винятки, — сказав Штірліц, зрозумівши, що в них немає нічого, крім цих його «пальців»; ні Айсмана немає, ні Хьоттля, ні Рольфа, ні Шлага; якби вони були в них, цей хлопець говорив би інакше, вони не держать у себе кретинів, розумна нація, сильна держава, цінують розум.

— Що ви хочете цим сказати? Намагаєтесь заправити інформацію, начебто ви підтримували героїв замаху на Гітлера? Рятували євреїв? Передавали таємниці біснуватого Білому дому чи Кремлю?

— Заправляють сорочку в штани. Інформацією обмінюються.

Очі знову округлились; засміявся, але не так заливчасто, як перед цим; похихикував, уважно дивлячись на Штірліца.

— Отже, коли я спробую розібратися в справі з убивством Фрайтаг, ви готові на мене працювати? Так треба вас розуміти?

— Мене треба розуміти так, що я прийму вашу пропозицію після того, як ви покажете мені абсолютно всі матеріали, пов'язані з справою Фрайтаг, а я поясню вам, що треба зробити, аби довести моє алібі. Майте на увазі, вам це вигідніше, ніж мені. Одна справа, коли ви співробітничаєте з офіцером політичної розвідки Шелленберга, який займався аналізом зовнішньополітичних імовірностей, а інша — з костоломом і вбивцею. Не ви робите агента, Мухамед, а саме агент робить вас, гарантуючи ваше зростання й просування вгору по службових щаблинах.

— Слухайте, а на ринку тут можна попоїсти? — задумливо спитав американець.

— Можна, тільки там немає гарячого.

— Поїдемо на ринок?

— Поїдемо.

— Але перш ніж ми поїдемо, дайте мені відповідь: поки я виконуватиму ваше прохання, готуватиму телеграми в Швецію і в нашу зону Берліна, ви згодні зустрітися з вашими колегами? Колишніми колегами?

— Я знаю тільки одного. Ви його теж напевне знаєте, він мені приносить гроші щосуботи.

— Герберт, він же Зоммер? Він не ваш колега. Він з вашої смердючої партії, він ніколи не працював у розвідці. Ми знаємо про нього все, він нас не дуже цікавить.

— Невже? Значить, вам відомо, де він бере гроші?

— Це моє діло, а не ваше… Я дам вам імена кількох людей… Зустрінетесь з ними?

— Що за люди?

— Один очолював резидентуру в Лісабоні у сорок п'ятому, другий був у розвідці Ріббентропа.

— У Ріббентропа не було своєї розвідки.

— У нього був відділ досліджень, це те ж саме.

— Добре. Мета зустрічі? Чого треба добитися? Психологічні портрети моїх співрозмовників? Родинний стан? Друзі? Звички? Інтереси? Освіта?

— Ач, — посміхнувся незнайомий. — Бритва. До речі, мене звати Пол. Містер Пол Роумен.

— Дуже приємно. А мене — пан доктор Брунн.

— Ну, ти й сучий син…

— Та й ти велика скотина.

— Ненавидиш нас?

— Чесно говорити?

— А я зрозумію, якщо брехатимеш.

— Дуже люблю американців.

— Ніби не брешеш. Дивно.

— Саме тому я зробив усе, що міг, аби тільки зірвати переговори про сепаратний мир між генералом СС Вольфом і твоїм босом, Даллесом. Вам, американцям, було б дуже соромно, коли б GG обергрупенфюрер потиснув руку Даллесу при спалахах фотоапаратів світової преси. Краще вже до кінця стояти на своєму, ніж бути Іудою. Тирани викликають загострений інтерес, страх, ненависть, захоплення, заздрощі, здивування, але не презирство. Іуда — викликає.

— Бользен — твій псевдонім?

— Це моя справа. У тебе в руках архіви — шукай.

— Їдьмо на базар?

— Їдьмо.

— Тільки нічого не питимемо… О дванадцятій тобі треба бути в Ерла Джекобса, в ІТТ.

— З Кемпом?

— Ні, до Кемпа ти прийдеш об одинадцятій. Він сидить на другому поверсі, сімнадцята кімната, секретаря в нього немає. До речі, він один з тих двох, хто мене цікавить. З грудня сорок четвертого він був у вашій поганій резидентурі в Лісабоні. Ти подружися з ним, Бользен. Чи Брунн, як тобі зручніше… Він дуже велика паскуда, цей Кемп, який насправді Ріхард Віккерс, чи то майор, чи то підполковник, зі своєю жінкою живе сепаратно, вона спить з двома неграми в Лісабоні, дуже сексуальна, мабуть, маніячка, її сестра працювала з доктором Вестриком, є такий сучий син, який лизав зад Гіммлеру, був членом CG, а тепер видає себе за нашу людину, представляє інтереси ІТТ у Німеччині і бореться за демократію. Мене цікавить, чим займався цей самий Віккерс — Кемп до січня сорок п'ятого. Друзів у нього немає. Він нікому не вірить, жодній людині на світі. З аристократичної сім'ї, народився під Гамбургом, про родичів ми знаємо мало. Дуже часто бачиться з Ерлом Джекобсом. Теж бидло, наше бидло, але не краще за ваше. У сорок першому був проти того, щоб ми вдарили по Гітлеру. В сорок п'ятому кричав «ура» й надів військову форму, грабував разом зі своїм братом Німеччину. Правильно робив, тільки треба було трофеї передати країні, а не набивати свої кишені. Будь з ним обережний. Пильнуй.

Пол Роумен відчинив двері, вийшов перший, стукаючи важкими черевиками; по-хлоп'ячому прудко спустився вниз, швидко пішов вулицею, не обертаючись на Штірліца, повернув за ріг вулиці, там стояв голубий «форд».

Уже в машині Роумен сказав:

— Хорст Ніпс… Це ім'я тобі щось говорить?

— Республіканець? Працює у французькому банку?

— Він такий республіканець, як я нацист. До квітня сорок п'ятого він був помічником начальника відділу досліджень у Ріббентропа, займався Латинською Америкою. Це номер два. Сім'я живе в Аргентіні, дружина й троє дітей. Тут легалізований. Має величезні зв'язки в Мадріді. Залегендований цілком надійно. Дістав аргентінське громадянство. З робітників, був штурмовиком, його послали вчитися в Гейдельберг, потім направили в міністерство закордонних справ, коли там почали переслідувати кадрових дипломатів, які не вступали в твою смердючу нацистську партію… Мені треба роздобути їхні зв'язки. Завдання зрозуміле?

— А тобі? — спитав Штірліц і посміхнувся. — Ти своє завдання зрозумів?