Експансія-I

ГЕЛЕН-І (осінь сорок п'ятого)

Повернувшись до Німеччини на американському військовому літаку, Гелен поселився у Мюнхені; його контакт від Сі-Ай-Сі[7], з яким Даллес звів його ще за вечерею у Вашингтоні, запропонував службі генерала віллу зовсім близько від штаб-квартири американських окупаційних сил, котру відібрали у родини заарештованого СС обергрупенфюрера Поля.

— Та що ви! — лагідно усміхнувся Гелен. — Хіба можна афішувати нашу дружбу… Зона наповнена комуністичними елементами, усі ліві підняли голову… Нам треба поселитися далі, якнайдалі від злих очей… Якщо росіяни дізнаються, що ми працюємо разом, — ждіть великого скандалу, вони негайно заявлять, що генерал Гітлера вчить Америку нацистського антикомунізму…

Того ж вечора, повернувшись з конспіративної квартири, де була зустріч з контактом, Гелен сказав своєму помічникові Курту Мерку (у свій час той очолював підрозділ абверу на півдні Франції):

— Ходімо погуляємо, засидівся, тіла не відчуваю…

Вони вийшли на маленьку вуличку, де тепер жив Гелен, попрямували до Англійського парку по стежці, встеленій іржавим дубовим листям; осінь була тепла, діти купалися і в жовтні, воістину «світ зійшов до человєцех».

— У мене вдома американці натикали апаратуру, — пояснив Гелен. — Зробили це досить красиво, але мій Генріх — усе-таки він спеціаліст вищого класу — знайшов усі точки; вони пролізли навіть у ванну кімнату, розуміючи, що там найзручніше місце для таємних розмов. Отже, розмовлятимемо під час прогулянок, давайте замотивуємо це порадою лікаря — відкладення солей, необхідний двогодинний моціон, нехай він запише це в історію хвороби, документ.

— Важко працювати, відчуваючи до себе постійне недовір'я, — озвався Мерк.

Гелен глянув на нього здивовано:

— А як би ви зробили на місці американців? Так само. А може, ще й суворіше. Я, приміром, — коли б ми перемогли — посадив би їх у віллу, яка охороняється, не випускав би нікуди, використав би як аналітиків і теоретиків операцій — і не більше. Дякуйте богові, що ми живемо так, як живемо, це оптимальний варіант, американці — великі наївні діти, які, на жаль, незабаром подорослішають…

Мерк посміхнувся:

— Дякувати треба не богові, а вашому другові Аллеиу Даллесу.

Гелен похитав головою:

— Ні, богові, бо він звів мене з ним…

— Гаразд, подякуємо, хоч я в бога й не вірю.

— Тільки не кажіть про це американцям. Вони навіть на монетах чеканять: «У бога ми віримо». Правда, якось не дуже кореспондується з постулатом Біблії про те, що треба вигнати торговців з храму, але вони переможці, а їх, на жаль, не судять. Судять нас. Саме в цьому зв'язку, дорогий Мерк, необхідно налагодити дуже акуратний контакт з Нюрнбергом… Конкретно — з тими адвокатами, які прийняли на себе важкий тягар захисту нашої армії і уряду рейху… А також — хоч як це здаватиметься дивним — гестапо… Ми мусимо допомогти нашим адвокатам у побудові стратегії їхніх захисних промов…

— Ви маєте намір допомагати захисту гестапо? — Мерк здивувався. — Думаєте, це можливо?

— Неможливо. Однак це полегшить долю армії і уряду, робота на контрастах. А ми з вами до того ж зобов'язані думати наперед. Німцям незабаром буде потрібна секретна поліція, щоб стежити за лівими. Саме цю думку ми й повинні акуратно закласти в промови адвокатів. Дуже тактовно, стримано, при явному засудженні гестапівського злочинства й жорстокості…

— У такому разі чому ви не попросите мене налагодити контакт з тим, хто захищає партію? — спитав Мерк.

— Нам не потрібна нацистська партія. Її мети — я маю на увазі антикомуністичну й антиросійську спрямованість — потрібно и можна досягти в інший спосіб… Але про це пізніше. Отже, перша позиція — адвокати Нюрнберга. Друга позиція: у Марбурзі, на Барфюссерштрасе, живе доктор Мертес… Це ваш давній товариш по службі і добрий знайомий… Його справжнє ім'я Клаус Барб'є. Я хочу, щоб ви зустрілися з ним… І призначили йому місце і час, де побачимося ми. Він і я. Ви забезпечите охорону. Продумайте, що треба зробити, — Гелен уважно подивився на Мерка, — щоб жоден американець ніколи і ні за яких обставин не дізнався про факт цієї зустрічі.

… Зустріч відбулася в суботу в Альпах, на самому кордоні з Швейцарією; Гелен — за приписанням лікарів — почав робити не тільки щоденні двогодинні моціони, а й недільні поїздки в гори; максимум навантажень, ночівля під відкритим небом у спальному мішку, гірське повітря лікує всі хвороби.

Мерк, який знав Барб'є ще в ту пору, коли той очолював ліонське гестапо (допомагав йому у виявленні англійських розвідників, євреїв та російських полонених, що втекли з концтаборів; комуністами займався сам Барб'є, нікого до них не допускав, доповідав про акції особисто Гейдріху, а потім Кальтенбруннеру), випадково зустрів його на вокзалі в Меммінгені, зачепив рукою, вибачився й, піднявши капелюха, шепнув:

— Зайдіть до туалету.

Там, біля пісуарів, Мерк безгучно, самими губами, сказав:

— Дотримуючись цілковитої конспірації, ретельно перевірившись, з'явишся у готелі «Цур пост» у Фрайбурзі десятого числа; приїдеш базельським поїздом; сядеш у Бонні в третій вагон з кінця, нам так буде зручніше спостерігати, чи немає за тобою хвоста. Якщо ми помітимо чужих, то біля тебе сяде жінка в синьому береті. Це сигнал тривоги, до готелю не йди.

По худому обличчі Барб'є майнула посмішка:

— Починаємо, слава богу… Я так чекав цього, Мерк…

Стеження людей Гелена за Барб'є того разу нічого тривожного не виявило — «об'єкт чистий»; у «Цур пості» на Барб'є чекав Мерк. Діставши інформацію, що й за ним самим сьогодні нікого немає, Мерк зумів одірватися од американців ще на виїзді з Мюнхена, хоч його завжди пасли досить ретельно.

З Фрайбурга вибрались увечері, один з друзів Отто Габсбурга, нащадка австро-угорських монархів, підвіз на своєму «майбаху» до того села, звідки починався підйом; у гори подалися вночі; на світанку добралися до тієї хижі, біля якої Гелен уже заклав свій табір.

— Спасибі, Мерк, — сказав Гелен, що грівся біля вогнища. — Лягайте спати, ви зовсім виснажились, аж очі запали. Можете взяти в мене у рюкзаку шоколад, американці мене ним обгодовують, а я його ненавиджу.

Гелен підвівся; все ще не дивлячись на Барб'є, пішов лугом до підйому; від нічного холоду високі трави ставали ще запашнішими, відчувався аромат жовтого свіжого меду, панацея від усіх хвороб, альпійське різнотрав'я, що може бути прекраснішим і цілющим?!

На краю урвища, біля сірих валунів, він різко зупинився й заговорив, знаючи, що Барб'є йде слідом:

— Послухайте, Мертес, ви робите дурниці на кожному кроці. Не вважайте американців наївними дітьми, нехай у це вірить на тому світі ваш Геббельс…

— Наш Геббельс, — виправив його Барб'є. Гелена це здивувало, він повільно обернувся:

— Ви вважаєте за можливе заперечувати мені?

— Безперечно, — відповів той. — Ми ж тепер маємо намір будувати нову, демократичну Німеччину, а демократія передбачає загальну рівність і право кожного на захист своєї точки зору.

— Ну й нахаба, — спроквола мовив Гелен. — Та ви просто нахаба, Мертес!

— Ви добре знаєте моє прізвище, пане Гелен. Ваш помічник працював зі мною в Ліоні, навіщо ж ви так… Ви продовжуйте, я вас слухаю якнайуважніше.

— Та ні, такий ви мені, мабуть, не потрібний, я передумав розмовляти з вами.

— А я ні. Вам доведеться розмовляти зі мною, генерале, бо зброї ви з собою не носите, Мерка я обмацав, отже, знищити ви мене не зможете. Я спущуся вниз і — якщо мене візьмуть американці, котрі, як сказав Мерк, за мною стежать, — скажу їм, що ви запросили мене на конспіративну зустріч. Потай від них. Дотримуючись усіх застережних заходів. Вони подвійної гри не люблять. Як і ми.

— Це ви мені погрожуєте, так? — спитав Гелен, знову відвернувшись од Барб'є. — Ось, виявляється, який у вас метод. Чіпко, але нерезультативно. Ви хочете взяти своє нахрапом, нахабством. Але це ви могли робити з дівками, яких підкладали під тих, хто мав зв'язки з партизанами в Ліоні. Зі мною такі фокуси не пройдуть. Перед тим як було вирішено запросити вас на цю зустріч, я поклав у службовий сейф план операції вашого вербування, оскільки ви становили інтерес для американців. Але ви відмовилися від співробітництва. Отже, я передаю всі матеріали на вас американцям і допомагаю їм у створенні стрункої системи доказів вашої вини і обґрунтовую необхідність вашої видачі Франції, де з вами матимуть справу люди Тореза. Це все. Ідіть геть.

Барб'є довго мовчав, потім, хруснувши пальцями, тихо сказав:

— Простіть, генерале. Ви повинні мені простити… Зараз у всьому звинувачують тільки нас, «ваш Гітлер, ваш Геббельс», а всі інші, виходить, тільки те й робили, що організовували проти них змови. Але ж це не так. Що міг без вас Гітлер і цей нещасний Геббельс? Та нічого… Нерви не витримують, з'являється злість відчаю… Пробачте, будь ласка…

Гелен довго мовчав; саме такі мені потрібні, думав він; чіпкий і безстрашний; справжній нахаба; фанатично відданий минулому; значить, не зрадить; гестапівські фокуси я з нього виб'ю, навчиться світськості, це, зрештою, не велика мудрація.

— Де Зікс?

— У таборі.

Це був оберштрумбанфюрер СС, давній друг Барб'є; саме він перший провів експериментальне випробування душогубок; до Мінська приїхав Вальтер Рауф, і вони задушили дві тисячі радянських дітей, — спочатку вирішили подивитися, як це діятиме на дитячі організми; випробування пройшло блискуче; Зікс написав рапорт у Берлін, всіляко вихваляв винахід Рауфа: ніяких криків, ніяких айнзацкоманд, розстрілів; від гетто до кладовища п'ять кілометрів, за цей час усі задихнуться в кузовах, усе тихо й конспіративно.

Коли з Берліна прийшло привітання, друзі влаштували товариську гулянку й послали телеграму Барб'є: «Приймаємо поздоровлення, бажаємо тобі щастя, твої брати». (Після перемоги американці заарештували Зікса й передали до рук правосуддя; Гелен після першої зустрічі з Барб'є звернувся до американців з проханням випустити Зікса для організації «оперативної роботи по опору більшовизму». Але військові юристи повстали; з чотирнадцяти обвинувачених есесівців десять було повішено; Зікса насилу вдалося врятувати від петлі; його звільнили через три роки — за «хорошу поведінку»; на другий день після повернення до Мюнхена його зарахували до штабу «організації Гелена» як спеціаліста по боротьбі з «червоним терором».)

— Де Манке?

— У таборі.

(Цього витягли через рік; працював керівником резидентури в Західному Берліні, контактував з литовськими й українськими націоналістами.)

— Аусбург?

— Еміль?

— А що, є ще якийсь?

— Ні, ні, я не знаю нікого, крім Еміля.

— Ну так відповідайте.

— Він на волі.

— Це я знаю. Він бере участь у вашій авантюрі?

— У якій саме?

І тут Гелен обернувся.

— У тій самій, — гнівно сказав він. — У любительській. Два паршиві фанатики їздять по країні, користуючись наївністю американців, і, бачте, збирають «старих борців» з гестапо Мюллера і розвідки Шелленберга, щоб почати підпільну боротьбу за велику Німеччину. На кого піднімаєте руку, Мертес?! Віднині одержуватимете вказівки людини, яка прийде до вас від Мерка. Жодного кроку без його санкції не маєте права робити. Ясно?

— Так.

— Це що таке?! — Гелен знову обернувся; обличчя — наче маска гніву. — Як ви відповідаєте мені, борець за демократію! Я запитую, вам ясно?

— Так точно, генерале!

На цьому зустріч закінчилась; шлях униз, у долину, був для Барб'є найпринизливіший; він відчував себе маленьким і жалюгідним; розуміючи всю безнадійність становища, витяг з гаманця десять доларів, купив пляшку смердючої горілки, мабуть, яблучної, погано очищеної, випив її, не закушуючи, хоч узяв з дому плоский пластмасовий пакетик з хлібом, намазаний маргарином; пішов на вокзал і, забившись у куток, примусив себе розслабитись, долічив до трьохсот і заснув.

Він не міг збагнути, скільки часу спав; здригнувся, відчувши, що біля нього хтось сів. Очей не розплющував; страшенно тисло в скронях, і була гидка сухість у роті, подумав, що спав зовсім недовго, обмін речовин від народження був чудовий, двох годин спу вистачало на те, щоб вивести з організму хміль, ніяких наслідків, ні головного болю, ні поколювання у печінці; він відчував на собі погляд того, хто сів поруч; цей чоловік здавався йому дуже огрядним; чомусь Барб'є був певен, що в нього маленькі голубі очі.

Але очі в його сусіда — середнього на зріст — були чорні, обличчя — знайоме, десь уже бачив, тільки не міг згадати, де й коли.

— Так от, з приводу інструкцій, — сказав чоловік. — Той, хто привів вас у гори, просив помістити у «Гамбургер нахріхтен» і в кельнському «Курірі» таке оголошення… Запам'ятовуйте, жодного слова самовільно не можна змінити: «По цілком доступній ціні продається плівка для малогабаритних фотоапаратів типу «Лейка», «Засс» і «Квік». Звертатися на адресу: Кассель, Бісмаркштрасе, сім, і Гамбург, Ауф дем Кьоленхоф, два». Запам'ятали?

— Повторіть, будь ласка, ще раз.

Чоловік повторив.

— Тепер запам'ятав.

— Ви зрозуміли смисл цього оголошення?

Ще б пак, подумав Барб'є, тільки дурень не зрозуміє; малогабаритні фотоапарати марки «Засс» були на озброєнні гестапо й регіональних підрозділів СД; нікому в рейху, крім них, не дозволялося мати ці фотоапарати; за непослух карали ув'язненням у концентраційному таборі. Зрозуміло, на ці дві адреси, які йому назвала людина Мерка, треба ждати гостей; люди гестапо і СД уміють читати між рядками, одразу зрозуміють, адреси в Касселі й Гамбурзі — маяки. Оце так Мерк, оце так Гелен, хвацько!

— Хто прийматиме наших товаришів за цими адресами?

— Це не ваш клопіт. Вам повідомлять, коли в цьому буде потреба. Далі… Поставте перед Емілем Аугсбургом таке завдання: оскільки в нього є контакти з майстернями, де готують документи… Не заперечуйте, ми знаємо всі ваші адреси… Отже, оскільки в нього є ці контакти, то нехай відповість, чи мають його люди в своєму розпорядженні друкарські машинки з російським шрифтом?

— Мають. Дві, — відповів Барб'є. — Не треба перевіряти мене на дрібницях. Ви ж мене водите, судячи з усього, не перший день, то чудово знаєте, що цими російськими машинками Аугсбурга забезпечив саме я.

— Одна з них російська, номер тридцять дві тисячі сорок вісім?

— Не пригадую. Але, здається, номер п'ятизначний.

— Цю машинку знищіть, вам її підсунули. Коли сядете в поїзд, вам передадуть хорошу російську машинку. Там же в чемодані будуть гроші. Звітність вестимете так, як вели в гестапо, вчити, думаю, не треба.

— Правильно думаєте.

— До вас надходить деяка інформація з Берліна… Спробуйте зробити дві-три дезінформації про те, як росіяни готують свої війська для удару по «союзниках» з виходом на Ла-Манш. Аугсбург знається на російських справах, нехай зробить болванку, передасте мені, ми внесемо свої корективи. Скільки часу вам потрібно для виконання цього завдання?

— За тиждень спробуємо впоратися.

— Мене це влаштовує. Моє ім'я Еріх Ульстер. Зв'язок у нас поки що буде односторонній, я дзвонитиму вам чи зустрічатиму щоп'ятниці в булочній Пауля… О дев'ятій ранку. Коли я помічу, що за одним з нас стежать американці, у контакт з вами не вступатиму, чекайте дзвінка чи листа з редакції, вас попросять зайти для переговорів з приводу вашого оголошення. Це означає, що я чекаю вас на вокзалі Фульди, біля кас, щочетверга, о сьомій вечора.

Через тиждень Гелен подзвонив своєму американському контактові й попросив позачергової зустрічі, негайно, зараз же.

— У мене є дві надзвичайні новини, — сказав Гелен, коли вони побачилися. — Одна — сумна, почну з неї, бо друга, як розумієте, радісна…

— Взагалі я вважаю за краще починати з радісної…

— Я — також, але справа в тому, що, можливо, ви захочете перервати нашу розмову й надіслати мої сумні матеріали у свій штаб, вони того, на жаль, варті.

І він передав американцеві фальшивку Еміля Аусбурга — дві машинописні сторіночки російського тексту; печатку і підписи було зроблено на славу, товар «на вершковому маслі».

— Я не розумію, що тут написано, — сказав контакт.

— Можу перекласти. Але це буде досить приблизний переклад. Я вирішив віддати цю інформацію вам, особисто вам, щоб саме ви могли нею оперувати. Ці сторінки з інструкції політвідділу механізованого корпусу, розквартированого під Ростоком; замполітам дають рекомендації про роботу серед особового складу в період кидка до Ла-Маншу.

— Від кого надійшла інформація? — спитав американець, підводячись. — Надійні джерела?

— Мої джерела надійні, — відповів Гелен, — я шушваль не підбираю.

Американець подзвонив у штаб, попросив негайно надіслати двох автоматників, знайти тямущого перекладача з російської, оперативно опрацювати документ і показати криміналістам, щоб виключити можливість підробки.

— Спасибі, генерале, — сказав американець, — Хто, крім вас, знає про цей документ?

— Ви.

— Отже, це наша спільна робота?

— Ні, це ваша робота, — відповів Гелеп.

— Генерале, любий, ви ж прекрасно знаєте, що і у вас, і в нас, та й взагалі в усіх розвідках світу, одна система перевірки: що я відповім Вашінгтону, коли мене запитають, як до мене потрапив цей надзвичайно секретний документ росіян? Ви розумієте, що цей документ дає нам змогу добре приперти до стінки вашінгтонських миротворців, тому я повинен назвати людину, яка передала мені це.

— А ви назвете. Ви скажете, що ваші люди — замотивуйте це сьогодні ж — завербували якогось Мертеса, не знаючи, що всі дані на нього лежать в одному з моїх підрозділів… Я, до речі, й сам цього не знав до сьогоднішнього ранку… Скажіть, що для користі справи, зважаючи на терміновість інформації, ви не стали вимагати в мене розгорнутої довідки про цього самого Мертеса… Я її підготую за кілька днів, люди вже займаються цим…

Біля дверей особняка зарипіли гальма, і по тому, як люто вони засичали, обидва зрозуміли, що приїхали американці.

Контакт передав своїм автоматникам липу (Гелена приголомшило те, що він навіть не заклеїв конверта, яка безвідповідальність, провалять агента і оком не змигнеш, треба це запам'ятати, знадобиться, пора підводити до них своїх людей у технічний персонал, цілком можна працювати), сказав, що приїде в штаб через дві години, й повернувся до столу, сервірованого лише фруктами й мінеральною водою з Віші.

— Хороша новина також пов'язана з цим таємничим Мертесом, — провадив далі Гелен. — Мої люди, правда, тільки сьогодні показали мені проект операції, і я затвердив його, бо він того вартий. Річ у тім, що Мертес зумів об'єднати навколо себе понад вісімдесят головорізів із служби Мюллера і Шелленберга. Ці люди готові почати боротьбу за відродження рейху. Оскільки це не російська проблематика, я передаю вам усі дані. До речі, ця операція може вивести вас на тих, ким ви цікавитесь: на людей, які платять гроші тим, хто зміг утекти з рейху. Дуже цікава справа. Отже, можете ставити спостереження за двома квартирами: Кас-сель, Бісмаркштрасе, сім, і Гамбург, Ауф дем Кьоленхоф, два. Тільки просив би вас про одну послугу: не поспішайте ліквідовувати ці два осині гнізда фанатичних нацистів, не порадившись зі мною: декого з них, хто прилетить на вогник Мертеса, особливо з розвідки Шелленберга, цілком можна використати. Вам це робити незручно, а я можу працювати з ними, з мене нічого не візьмеш…

Так Гелен заклав секретній службі США своїх конкурентів з СС і гестапо, які уникли арешту, діставши при цьому в своє використання тих людей із служби Шелленберга, які мали великий досвід розвідроботи проти Росії, Польщі й Чехословаччини.

Звичайно, він не збирався віддавати американцям тих людей в Іспанії, Португалії й Латинській Америці, які платили гроші «головному резерву майбутнього», усім тим, хто затаївся, чекаючи свого часу. Ці люди потрібні йому, Гелену, його Німеччині. Він віддасть американцям тільки тих, у кому не зацікавлений, аж надто закаляних, нехай янкі теж загидяться; високих професіоналів розвідки, що осіли поза рейхом, він беріг для себе, стежачи за кожним їхнім контактом.

«У великому треба вміти жертвувати малим», — він часто повторював ці слова своїм співробітникам.

Нехай посидять люди Мюллера в тюрмах янкі; зрештою, це не Моабіт і не Дахау, навіть м'ясо дають і дозволяють носити краватку. Все одно витягне їх звідти він, Гелен. Йому вони будуть, вдячні до самої смерті. Тільки так: поділяй і владарюй, і не забувай, що в будь-якому великому треба вміти жертвувати малим.

А вже після цього Гелен сів — з олівцем у руці — за промову адвоката Меркеля, яку той написав на захист гестапо.

На першій сторінці промови після фрази «справа гестапо набуває значення у зв'язку з думкою обвинувачення, смисл якого полягає в тому, що гестапо нібито було найважливішою зброєю влади при гітлерівському режимі», Гелен запропонував Мерку обговорити з адвокатом можливість включення такого пасажу: «Захищаючи гестапо, я знаю, якою жахливою ганьбою покрита ця установа, я знаю, який жах і страх наводить це слово, знаю, яку ненависть викликає воно».

На другій сторінці Гелен попросив переконати адвоката в тому, що конче необхідно включити в промову ще одне надзвичайно, з його погляду, важливе положення.

— Питання про колективну вину, — пояснив Гелен своєму помічникові, — це найголовніше питання найближчого майбутнього. Армію відновлювати нам, більше нікому. Хто піде в неї служити, в нашу нову армію, якщо в голови людей утовкмачать концепцію «колективної вини»? Отже, необхідно додати: «Помилково стверджувати, що людина може вважатися винною й притягуватися до відповідальності вже тому, що вона належить до певного об'єднання, не обтяжуючи себе розслідуванням кожного окремого випадку, аби з'ясувати, чи викликала певна особа особисто на себе вину своїми діями чи своєю бездіяльністю».

Мерк посміхнувся:

— Про «бездіяльність» багато хто зрозуміє дуже правильно, логічне виправдання власної позиції в минулому.

— Знаєте, мені не дуже потрібні апостоли, — поморщився Гелен. — Зрозуміли — то й слава богу, навіщо конферувати? Повторюю, ми закладаємо фундамент майбутнього, а він мусить бути міцним. Треба зробити все, щоб уроком Нюрнберга стало не обвинувачення, а захист.

На четвертій сторінці Гелен запропонував включити ще одну концептуальну фразу:

— Поліцейські органи, у тому числі й політична поліція, ведуть роботу в галузі внутрішніх справ держави. Визнаний міжнародний правовий принцип забороняє втручання будь-якої держави у внутрішні справи іншої країни. Таким чином, і в цьому напрямі існують сумніви щодо допустимості обвинувачення проти гестапо.

Погортавши примірник проекту промови Меркеля ще раз, генерал потер очі і подумав, що з таким «сліпим» документом працювати важко, псує зір. Перед тим як продиктувати ще одну вставку, він довго, тяжко, допитливо розглядав обличчя Мерка, наче вперше його побачив; так бувало в нього: якась нерухома маска лягала на лоб, на губи, підборіддя, потім раптом, немов за командою, оживали очі, ставали знову до всього уважними, чіпкими буравчиками, а вже потім з'являлася тінь усмішки — значить, щось вирішив, дуже для нього важливе.

— Не заперечуватимете, якщо спробуємо протягти ще один пасаж? Він звучатиме так: гестапо було одним з державних органів, а про співробітників будь-якого державного органу не можна говорити як про членів якоїсь приватної організації. Тому співробітники гестапо не були його членами, тим більше добровільними, вони займали звичайні посади чиновників.

На запитання, чи були цілі й завдання гестапо злочинними, треба відповісти заперечно. Мета гестапо, як і кожної політичної поліції, — охорона народу й держави від замаху ворогів на устої держави та її вільний розвиток. Відповідно до цього завдання гестапо визначені в параграфі І закону від 10 лютого 1936 року так: «Завданням гестапо є виявлення всіх антидержавних дій і боротьба з ними, збирання й використання результатів розслідувань, повідомлення про них урядові, інформація всіх інших органів про важливі для них події й подання їм допомоги».

А потім Гелен продиктував вставку, яку він назвав конче потрібною:

— При розв'язуванні питання про те, чи слід вважати гестапо-відповідальним за всі справді здійснені злочини, не повинен залишатися без уваги також той факт, що члени цієї установи діяли не по своїй волі, а за наказом. Особи, на яких падає обвинувачення, стверджують і можуть це довести показаннями свідків, що при відмові виконувати одержаний наказ їм загрожувало не тільки дисциплінарне покарання чи втрата прав чиновника, а й концентраційний табір, а в разі служби в армії — воєнно-польовий суд і страта. Хіба це не причина для встановлення факту відсутності вини?

Походивши по кабінету, Гелен закінчив:

— Виступ будь-якого захисника — а на процесі такого роду тим більше — оцінюється переважно за початок і за кінець. У Меркеля розмитий початок і зовсім аморфний кінець. Інколи доцільно самим ударити по своїх же; жертвуй малим заради великого; ми об'єктивні, не боїмося критики, бо віримо в майбутнє… Нехай він завершить ось так… Та не пишіть, Мерк! Де ж ваша пам'ять?! Всього кілька фраз, запам'ятайте: «Я не ставив собі за мету виправдувати злочини тих окремих осіб, які нехтували законами людяності, але невинних я хочу врятувати. Я хочу прокласти шлях такому вироку, який відновить у світі моральний порядок».

— Та чи варто навіть намагатися витягувати гестапо, генерале? — знову спитав Мерк. — Це — бита карта. Гестапо треба топити.

— Правильно, — погодився Гелен. — Чим доказовіше ми захищатимемо чудовиськ із гестапо, тим легше їх буде залучати до роботи, по-перше, і тим надійніші наші шанси при захисті армії та уряду рейху, по-друге…

… Того ж вечора Гелен зустрівся з Латернзером, захисником групи генерального штабу. Розмовляли віч-на-віч під час прогулянки.

Гелен говорив повільно, немов вбиваючи в голову співрозмовника те, що йому здавалося основним:

— Віддавши до суду військового командира, який слухняно виконував свій військовий обов'язок за наказом свого уряду, через те, що дії цього уряду оголошуються незаконними, а цього командира вважають як співучасника в діяннях уряду, обвинувачення тим самим покладає на нього обов'язки контролювати законність політики своєї держави, тобто кінець кінцем робить такого військового командира суддею над політикою держави… Гітлер помер, тому обвинувачення лишає в тіні його особу й шукає інших людей, які несуть відповідальність. Але ніхто не може заперечувати, що Гітлер сконцентрував усю владу в імперії в своїх руках і тим самим прийняв на себе всю повноту відповідальності. Суть будь-якої диктатури зрештою зводиться до того, що воля однієї людини є всемогутньою і що всі рі-шенпя залежать тільки од волі цієї людини.

Сказане не повинно тлумачитись як спроба звільнити когось від відповідальності. У кожного німецького генерала досить мужності, щоб відповісти за свої дії. Та коли має бути встановлено правду, то треба оцінювати події так, як вони справді розгорталися, і покласти їх в основу для встановлення судової істини. Кращим доказом того, що генерали не брали участі в планах Гітлера, є висловлення самого Гітлера: «Я не вимагаю, щоб генерали розуміли мої накази; я вимагаю, щоб вони виконували їх».

Гелен подивився на адвоката:

— Я не дуже швидко говорю?

— Зовсім ні.

— Німецькі генерали, — вів далі Гелен, — найменше хотіли війни на Заході. Коли Англія і Франція оголосили війну, це стало фактом, до якого німецькі військові керівники аж ніяк не прагнули. Якщо в перший період війни з Росією розміщення й ставлення до російських військовополонених не відповідали положенням Женевської конвенції, то це пояснюється виключно тим, що певні труднощі неминучі. На всіх фронтах командуючі видавали накази, спрямовані проти можливих зловживань у поводженні з військовополоненими, і при порушеннях притягали винних до відповідальності. Жорстоке ставлення до військовополонених або ж вбивство їх не мали місця на підставі їхніх наказів чи з їхнього відома.

Гелен знову подивився на адвоката, той ішов мовчки, зосереджений.

— Яку можливість мали взагалі підсудні генерали для пасивної чи активної дії всупереч наказу й закону? — продовжував Гелен. — Які були б перспективи для успіху? Просте відхилення від протизаконних планів чи наказів шляхом заперечень, запобігань, висловлення остороги було б хоч і можливим, але на ділі безуспішним. Частково ці можливості не використовувались лише тому, що генерали просто не знали багато про що. Обвинувачені військові начальники дізнавалися про щось тільки в тому разі, коли вони, як солдати, мусили по-воєнному виконувати готове рішення. Демократичний політичний діяч скаже, що вони могли піти у відставку. Це може зробити парламентський міністр у демократичній країні. Німецький офіцер не міг цього зробити. Військова непокірність була й буде порушенням обов'язку, а на війні злочином, гідним смерті; обов'язку не підкорятися не існує для жодного солдата в світі, поки існують держави, наділені суверенними правами; при диктатурі Гітлера відкрита непокірність могла призвести лише до знищення підлеглих, а не до скасування цього наказу; жоден стан не поніс таких жертв за свої переконання, протилежні Гітлерові, як коло обвинувачених тепер офіцерів… У німецьких військових керівників тільки один обов'язок — до останку боротися з ворогом. Вони повинні були зробити трагічний вибір між особистим правом і військовим обов'язком; вони вибрали і, керуючись ним, діяли так, як підказувала їм мораль воїна.

Я вважаю, що військові керівники, котрих хочуть обвинуватити, в жодному разі не були організацією чи групою і тим більше не об'єднувалися єдиною волею, спрямованою на виконання злочинних дій. Ці люди не являли собою злочинної зграї, назване обвинуваченням з'єднання цих офіцерів під штуфним загальним поняттям «генеральний штаб і ОКВ» насправді є цілком довільним об'єднанням різних службових осіб, що займали ті чи інші посади в різні періоди і, крім того, належали до різних частин збройних сил. Такий підхід, необгрунтований ні внутрішньо, ні з погляду правової необхідності, може мати своєю метою лише дискредитацію такого інституту, як генеральний штаб…

Латернзер не перебив Гелена ні разу; коли той закінчив, мовчки, здивовано стенув плечима.

Прощаючись, простяг Гелену мляву руку:

— Я подумаю над вашими словами.

— Спасибі… Нехай обвинуватять гестапо, так їм і треба, нехай розтопчуть партію, але конче потрібно врятувати від ганьби імперський уряд і генеральний штаб. Це — питання майбутнього. Як себе почуває генерал Йодль?

— Погано.

— Але він поводитеметься гідно?

— Не маю сумніву.

— А Кейтель?

— Він не дуже розумний… І надто сентиментальний. Ви думаєте про те, яку він залишить про себе пам'ять? Не тіште себе надією. Але Йодль, Редер, гросадмірал Денніц настроєні непохитно й переконані в своїй правоті.

— От і допоможіть їм… Ви ж німець…

Латернзер зітхнув і, обернувшись до Гелена, сумно запитав:

— Справді? Ви в цьому цілком упевнені?

… Пізно ввечері, повернувшись до свого кабінету, Гелен відімкнув сейф і взявся за найулюбленішу роботу, яка давала йому змогу відчувати себе всемогутнім, як і раніш, коли весь Схід Європи був у його руках, коли Салаші і болгарський цар Борис, Власов і Павелич, Мельник і Антонеску, Бандера і Тіссо не сміли ступити жодного кроку, не діставши на те його згоди — письмової чи усної.

Він вийняв із сейфа шифровані телеграми від Бандери та людей Павелича, який переховувався в Іспанії, від польської агентури і почав робити позначки на полях. Найбільше його тішили повідомлення з Мадріда, Буенос-Айреса і Сантьяго-де-Чілі; звідти зв'язки мали піти по всьому світу; він, Гелен, стане серцем нової розвідувальної організації Німеччини, зорієнтованої не тільки на Схід, як того хоче Даллес, а й на всі континенти планети.

Саме тому він ретельно аналізував усю інформацію, що надходила з Мадріда, саме тому він з такою увагою вивчав телеграми з Буенос-Айреса від Руделя, Танка, Ультера, Лауріха; саме тому для нього не існувало дрібниць. Будь-яке нове прізвище, передане його агентами, що почали, на відміну від людей НСДАП та СС, роботу не на свій страх і риск, а з його відома і при мовчазній згоді американців, становило для нього величезну цінність: потягнуться нитки, з'являться нові імена, чи це буде поки ще зовсім невідомий Ріктер з Буенос-Айреса і Брунн з Мадріда, Заурен з Каїра чи Рігельт з Лісабона; немає дрібниць, є початок роботи, яка принесе перемогу його справі.