Експансія-I

МЮЛЛЕР-І (1946)

Гострі промені сонця, розбившись об теплі дерев'яні жалюзі, перерізали темну кімнату жовто-блакитними лініями, які здавалися холодними, бо чимось нагадували потаємну субстанцію дзеркала; мертве відображення справжнього завжди холодне.

Мюллер довго спостерігав за тим, як поволі, ледь помітно, але все-таки заповзято промені переміщалися по кімнаті, від величезного червонодеревого столу до каміна, складеного із сірого мармуру, і до стелажів, заставлених книжками.

Він не квапився вставати з великої низької тахти; розслаблено насолоджувався тишею й спокоєм; усміхався, коли зозуля вискакувала з баварських ходиків (подарував місцевий ортсляйтер, який вивіз їх з Німеччини ще в тридцять сьомому році, тоді, як його закинув сюди, в Аргентіну, іноземний відділ НСДАП) і весело відлічувала безповоротний плин часу.

Спочатку, в перші місяці, коли Мюллер прибув до Латинської Америки, на безлюдний берег (мовчки потиснувши руки своїм супутникам, сів у машину, приготовлену для нього, яка повезла його в естансію Енріке Тростхаймера «Вілла Нуева»), він не міг спати; забувався на дві-три години, та й то лише після того, як випивав склянку дуже міцного корну[3]; запаси були величезні, весь підвал великого триповерхового особняка на березі океану був заставлений пляшками.

Але його ні на мить не облишала напруга: за два кілометри від будинку проходило шосе; огорожі й охорони, до яких він звик у рейху, не було; повне відчуття незахищеності, повсякчасне чекання тієї хвилини, коли прийдуть люди в цивільному й запитають: «Де тут переховується військовий злочинець Мюллер?» Хоч паспорт у нього був на ім'я громадянина Швейцарії Рікардо Блюма, хоч Тростхаймер запевняв його, що ніякої небезпеки тут нема, Перон ставиться по-дружньому до нас, незважаючи на те, що рузвельтівські євреї й примусили його країну оголосити війну рейху в квітні сорок п'ятого, — Мюллер не знаходив собі місця; коли лягав спати, то клав під подушку парабелум і гранату, але заснути все одно не міг, прислухався до шуму машин, що проїжджали вдалині.

— Енріке, — сказав він нарешті, — ви дуже довго зволікаєте з переправленням мене в глиб території. Я розумію, можливо, люди готують операцію з надійною ретельністю, але боюсь, щоб не привезли ви мене туди, де не їздять машини, безнадійним психом, нездатним ні на що.

— Ах, Рікардо, — усміхнувся Тростхаймер, — відпочивайте спокійно. — (Жодного разу Тростхаймер не назвав Мюллера колишнім ім'ям чи прізвищем, не кажучи вже про звання, до чого той звик за останні роки; звертання «групенфюрер» бракувало; часом навіть здавалося йому, що не вистачає якоїсь частини туалету, чи то краватки немає, чи шкарпеток не натяг.) — Ми надто дорожимо вами, — рів далі Тростхаймер, — щоб іти на необдуманий риск. Зараз відбувається конче потрібна в теперішній ситуації рекогносцировка, ми розподіляємо найважливіших гостей по регіонах так, щоб було точно дотримано пропорції в розміщенні керівників, середньої ланки і рядових співробітників… Крім того, ми вважаємо за необхідне дати вам час на карантин: там, куди ви поїдете, немає хорошої медицини, а раптом виникне потреба в рентгені, у серйозних аналізах, консиліумі кращих медиків? Навантаження останніх місяців дається взнаки не відразу, може статися серцева криза, припускаю, що у вас почне стрибати тиск… Усе це краще локалізувати тут, неподалік від центрів… Призвичаюйтесь до свого нового імені, вчіть іспанську. Я ж недаремно приставив до вас двох моїх молодих друзів, вони у вашому повному розпорядженні. Спіть, купайтеся, гуляйте… Я не наважився б говорити вам про це, якби не був певен у вашій цілковитій безпеці…

Звикнувши за останні роки до того, що всі його команди виконувалися неухильно, навчившись бачити в очах тих, хто його оточував, жадібне бажання виконати будь-яку його примху, утвердившись у думці, що тільки він знає, що треба робити в тій чи іншій ситуації, Мюллер хворобливо переживав своє нове становище, коли йому доводилось чекати вказівок невідомо від кого, виходити снідати, обідати, вечеряти в точно визначений час, коли голосно ударяв мідний гонг, прикріплений під пальмою в невеличкому внутрішньому патіо, і підтримувати розмову за столом з хазяїном і двома «вчителями», що виконували також функцію охорони; зосереджені, люб'язні, мовчазні, але без такого милого серцю Мюллера рабства (до цього звикають швидко, зате відвикати доводиться довго), яке відрізняло їх від тих, хто гарантував у рейху йому безпеку, готував їжу, прибирав у садибі й возив на машині.

«Що значить інший контингент, — тяжко думав Мюллер, придивляючись до цих двох мовчазних здорованів, — що значить відірваність од грунту! Так, німці, звичайно, німці, але ж аргентинські німці! Тутешнє середовище вже наклало на них свій відбиток, вони дозволяють собі починати розмову, не дослухавши мене; вечеряють у сорочках з короткими рукавами, в цих гидких американських джинсах, немов якісь свинопаси; регочуть, плаваючи наввипередки в басейні, не розуміючи, що все це може відвертати мене від думок або ж просто дратувати. Ні, вдома таке неможливе, все-таки рідний грунт дисциплінує, чужий — розбещує; діти, які виховувалися в домі багатих родичів, та ще й за кордоном, втрачають безумовне наслідування традицій, а це сумно».

А втім, якось подумав він, така точка зору суперечить нашій расовій теорії, за фюрером — кожен німець лишається німцем, хоч би де він жив, хоч би в. якому оточенні виховувався, кров не дає йому змоги втратити себе. Грунт, повторив Мюллер, тут інший грунт, хоч кров німецька. А що таке грунт? Містика, нісенітниця. Піщаник чи глина. Тут інші передачі радіо; завжди танцювальна музика; навіть мені хочеться рухатися в такт її ритму; тут інша їжа, такого м'яса я не їв у рейху; на стіл ставлять кілька пляшок вина і п'ють його, як воду, — постійне відчуття штучної афектації позначається на стосунках людей, це не пиво з його п'ятьма градусами, це зовсім інше. Вони читають американські, французькі й мексіканські газети; живуть поруч з англійцями, слов'янами і євреями, здороваються з ними, купують в їхніх магазинах товари, обмінюються новинами — постійна дифузія, вона непомітна на перший погляд, але розкладницький вплив такого роду контактів очевидний.

Він заспокоївся лише тоді, коли невеличкий «дорньє» приземлився на зеленому полі поблизу особняка; мовчазний льотчик привітав його різким кивком — шия немов утратила на мить свою звичну мускулистість, не могла більше тримати голови; Мюллеру це сподобалось; мабуть, льотчик недавно з рейху. Тростхаймер допоміг йому сісти в маленьку кабіну праворуч від пілота.

— Щасливого польоту, Рікардо! Я певен, що там, куди ви летите, вам сподобається по-справжньому.

Коли літак, пробігши по полю приблизно сто метрів, легко відірвався від землі й шпарко почав набирати висоту, Мюллер спитав:

— Куди летимо?

— У гори. За Кордову. Вілла Хенераль Бельграно. Це наше поселення, практично самі німці, чудовий аеродром, дороги немає, доводиться добиратися кіньми, кожна вантажівка там — подія, так що ситуація цілком контролюється.

— Чудово. Скільки туди кілометрів?

— Багато, понад тисячу.

— Скільки ж часу нам доведеться висіти в повітрі?

— Ми сядемо в Асулі. Там наші брати, заправимось, відпочинемо й полетимо далі. Біля Хенераль-Піко пообідаємо, потім візьмемо курс на Ріо-Куарто, десь там поблизу заночуємо: гори, тиша, краса. А завтра, поминувши Кордову, підемо далі; можна було б допиляти і за один день, але керівник просив мене не мучити вас, усе-таки висіти в небі десять годин без звички — нелегка штука.

— Скільки вам років?

— Двадцять сім.

— Жили в рейху?

— Так. Я народився в Лісемі…

— Де це?

— Село невеличке під Бад-Годесбергом.

— Давно тут?

— Два роки.

— Вивчили мову?

— Моя мати іспанка… Я виховувався у дядька… Батько тут живе з двадцять третього.

— Після мюнхенської революції?

— Так. Він служив в одній ескадрильї з рейхсмаршалом. Після того як фюрера кинули в катівню, саме рейхсмаршал порекомендував татові виїхати сюди, в німецьку колонію.

— Батько живий?

— Він ще працює в авіапорту…

— Скільки ж йому?

— Шістдесят, та ще при здоров'ї. Він налагоджував перші польоти через океан, з Африки в Байрес…

— Куди?

— Буенос-Айрес… Американці люблять скорочення, економлять час, вони називають столицю «Байрес». Приживається…

Мюллер посміхнувся:

— Відучимо.

Пілот нічого не відповів, глянув на групенфюрера лише через хвилину з якимось, як здалося Мюллеру, співчутливим подивом.

— Ви член партії?

— Так. Усі пілоти повинні були вступити до партії після двадцятого липня.

— «Повинні»? Ви це зробили з примусу?

— Я не люблю показухи, усі ці істерики на зборах, лизоблюдські промови… Я Німеччину люблю, сеньйоре Рікардо… З фюрером, без фюрера, це не так важливо.

— Як вас звати?

— Фріц Ціле.

— Чому не взяли іспанського імені?

— Тому що я німець. Німцем і помру. Я був солдатом, мені нема чого приховувати, за кожен бомбовий удар по росіянах готовий відповідати перед будь-яким трибуналом.

— А по американцях?

— Америка далеко, не дотяглись… Базікали про могутність, а як до діла, сіли в калюжу…

— Батько перебував у партії?

— Звичайно. Він старий борець, ветеран руху.

— Дружите з ним?

— А як же інакше? — пілот усміхнувся. — Він чудова людина. Я схиляюсь перед ним. Знаєте, він готував літаки французам, які йшли з Байреса на Дакар… Дуже любив одного пілота, Антуана Екзюпері, ніжний, каже, як жінка, і сміливий, як юний воїн… Батько працював з ним за завданням, треба було з'ясувати, чи не військові відкривають цю трасу під виглядом пасажирських літаків, рейхсмаршала це дуже цікавило, от батько й дістав завдання з ним заприятелювати… Батько каже, він книжки якісь писав, цей Екзюпері, не читали?

— Навіть не чув.

— Дуже багато розповідав, довірливий, батько каже, як дитина, легко було його розворушити… П'яниця, звичайно, як усі французи… Бабій… Батько пробував знайти його в концтаборах, думав, сидить після поразки Франції… Так от він розповідав батькові, що найвища насолода летіти через океан самому-одному, ти, небо і гладінь води… Я його розумію, в цьому є щось вагнерівське, надсвітове. Дивно, що це міг відчути француз…

— А Гюго? — посміхнувся Мюллер. — Бальзак? Мопассан? Золя? Вони що, не вміли відчувати?

— Я не люблю їх. У них все легко. А я хочу думати, коли читаю. Я люблю, щоб було важко… Коли все зрозуміло, то стає нецікаво, наче мене обдурили. Письменник — особлива людина, я повинен трепетати перед його думкою…

— Він має бути як командир ескадрильї, — зітхнув Мюллер.

Фріц зрадів:

— Саме так! Потрібна дистанція, в усьому потрібна дистанція! Інакше починається хаос.

«Звідки в ньому ця дикість, — подумав Мюллер. — Не вступав у НСДАП, бо не подобалася істерика на зборах, отже, щось відчував, самостійний. Чому ж така тупість і чиношанування, коли заговорив про письменника? Тобі це не до вподоби? — спитав він себе. — Не бреши, тобі це дуже подобається, а найбільше те, що ми летимо над безлюддям, жодного будинку, яке ж це щастя — самотність…»

— Знаєте, а було б чудово, якби ми з вами долетіли до цієї самої Вілли Хенераль Бельграно, не ночуючи на проміжних пунктах…

— Не стомитесь?

— Ні, я добре витримую політ.

— Зате я втомлюся. Нам заборонено летіти на цих малютках більше як вісімсот кілометрів. Тим паче вночі…

— А що таке Асуль?

— Не знаю. Ми сядемо на аеродромі нашого друга, він керує хімічними підприємствами, живе в Байресі, тут у нього будинок, земля, аеродром і радіостанція… Дім дуже гарний, я ночував там, чудова музика, басейн, коні…

— Когось везли?

— Навіть якби це було так, я не сказав би вам, сеньйоре Рікардо. Я дав клятву мовчати. Пробачте, будь ласка.

— Ні, ні, молодчина, Фріц… Просто мені кортить якнайшвидше добутися на місце, розумієте?

— Розумію. Спробуємо. Коли я відчую, що можу летіти — полечу. Тільки треба запросити центр, чи дозволять мені продовжувати політ без відпочинку.

— Так, звичайно, все треба робити як належить. Не думайте, що я спонукаю вас порушити інструкцію.

— Це не інструкція. Це наказ.

— Тим паче. А як звати хазяїна аеродрому в Асулі?

— Під Асулем. Кілометрів п'ятнадцять, не долітаючи до міста. Я не знаю, як його звати. Зайві знання обтяжують. Хочу жити спокійно. Перечекаю важкі часи, назбираю грошей і повернуся до Німеччини.

— Коли ж це?

— Думаю, років через два всіх солдатів проситимуть повернутися.

— Невже? Та ви оптиміст! Аж завидки беруть. Молодець. Буду радий, якщо ви не помилитеся в розрахунках.

Фріц знов усміхнувся своєю лагідною усмішкою, такою дивною на його обличчі:

— Так недаремно ж я тут літаю…

Чоловік, який зустрів Мюллера на зеленому полі аеродрому біля невеликого будиночка радіостанції, побудованого зовсім по-баварському, з мореними колодками, що держали каркас, був штандартенфюрер професор Віллі Курт Танк, шеф конструкторського бюро «Фокке-Вульф»; вони були знайомі з літа сорок третього, коли Мюллер приїхав на озеро Констанц, де розміщалася штаб-квартира фірми, щоб обговорити з Танком можливість використання в роботі кількох французьких і чеських інженерів, заарештованих гестапо за участь в Опорі, які перебували в концентраційних таборах рейху.

Домовилися, що інженерів використають за призначенням, на певний строк, не більше року, потім їх треба ліквідувати, аби не було витоку інформації.

Танк тоді сказав: «Мені одразу буде ясно, хто на що здатен; тих, які не мають ідей, можна ліквідувати відразу ж, місяць, найбільше два — цілком достатній строк, щоб з'ясувати їхній потенціал. А до талановитих треба ставитися по-хазяйськи; давайте подумаємо, як можна обернути їх у нашу віру».

… Танк підняв руку в нацистському вітанні; Мюллер, відчувши в душі співучу радість, обняв його; вони постояли нерухомо, завмерши; Танк витер очі долонею, кивнув на будиночок радіостанції:

— Там накритий стіл, Рікардо…

— Спасибі… Як мені називати вас?

— Доктор Матієс. Я головний інженер заводу військової авіації в Кордові. Цілком легальний, прилетів, щоб засвідчити вам мою повагу й розповісти дещо.

Стіл в особнячку був накритий на дві персони: ковбаси, німецьке пиво, смажене м'ясо, шинка холодного копчення, багато зелені, фрукти.

Пілота, сказав Танк, нагодують у будинку; він належить Людовіго Фрьойде, мабуть, вам знайоме це ім'я, його десантували сюди в тридцять п'ятому, тепер він аргентінський громадянин, очолює партійну організацію центру території.

За обідом Танк розповів, що навколо нього вже об'єднано штаб теоретиків:

— Авіабудівники, фізики, розраховувачі — всі вони живуть у Кордові, працюють на нашому заводі; охорона аргентінська, іноземців не підпускають, американський посол Браден просив Перона влаштувати екскурсію на наше підприємство, полковник відмовив. Звичайно, скандал, галас, але ж це — край світу, сюди не дотягнешся… В особливому конструкторському бюро я зібрав Пауля Клайнеса, Еріка Вернера, Йорга Ньоумана, Реймара Хортена, Отто Берепса, Ернста Шлоттера… Ви зустрічали їх у мене, на «Фокке-Вульфі» і в Прнемюнді, у Вернера фон Брауна. Частина людей, які працювали з в'язнями, змушені взяти тутешні імена — Алваро Унеццо, Енріке Веласко, гарно звучить, правда? Отже, справа тепер за вами, політиками…

Мюллер повільно поклав виделку, не донісши до рота, нахмурився; вперше у житті його назвали політиком; вів не одразу збагнув, що слово це було звернене до нього, віднині він, Мюллер, не хтось там, а політик!

— А чогось міцнішого за пиво у вас немає? — спитав він.

— Звичайно, є, просто я думав, що в польоті може бовтати, і не почастував…

Танк підвівся, відчинив дерев'яну шафочку, такі самі стоять в альпійських селах, приніс корн, налив Мюллерові маленьку чарочку, трошки хлюпнув і собі; він не п'є, здається, в нього хвора печінка, згадав Мюллер, він і в Німеччині не пив, я помітив, як він тоді замість айнціана[4] попивав мінеральну воду, причому робив це досить спритно; те, що Танк пив воду, змусило тоді Мюллера поставити в його квартирі апаратуру прослухування й приставити найдовіренішу агентуру; справжній наці не може не пити, це неприродно — уникати алкоголю; але через два тижні надійшло повідомлення про те, що професор справді хворий і Гіммлер особисто двічі посилав його — на прохання Герін-га — до Швейцарії, у шлункову клініку доктора Райнбауера.

— Налийте-но мені більше, — попросив Мюллер. — Я хочу випити за вас. Спасибі, професоре. А самі — не пийте, не треба, я ж пригадую, що хворієте на печінку…

— Точніше сказати — хворів, групенфюрер…

При слові «групенфюрер» Мюллер мимоволі оглянувся і враз відчув, що Танк зрозумів — боїться; нічого собі політик; а втім, і програш треба доводити до абсолюту; тільки не брехати; страх — природний стан вигнанця, от брехня — кінець будь-якій справі.

— Помітили, яким я тут став боягузом? — посміхнувся він. — Боюся власної тіні, сором і ганьба.

— Це відбувається з усіма, — відповів Танк, і Мюллер подумав, що він повівся правильно, всяка інша реакція з його боку могла б виявитися програшною. — Коли до нас прибув полковник Рудель — а ви знаєте, яка це мужня людина, — то й він через кожні десять хвилин підходив до вікна, аби впевнитися, що він у безпеці. Це минеться. В мене це минуло за місяць.

— Коли ви прибули сюди?

— В кінці березня… Ні, ні, я дістав санкцію рейхсмаршала на виїзд з найціннішими архівами. Я вивіз із собою частину матеріалів по ФАУ, креслення нового бомбардувальника, документацію про засоби наведення… ІТТ гарантувала мій переїзд до Швейцарії, а там уже все було заздалегідь влаштовано.

— Ви й тут контактуєте з ІТТ?

— Ні. Поки що утримуюсь. Усе-таки Перон надійніший, як-не-як — він тут Лідер, його гасла багато в чому близькі до наших. Звичайно, трохи дивно виглядає його терпимість до єврейського й слов'янського питань, тут же багато сербів, хорватів, українців, росіян, євреїв…

— І за ці місяці, — хмикнув Мюллер, — ви вилікували печінку?

— Уявіть собі — це так. Мабуть, раніше всі ми жили на нервах… Усі хвороби бувають від нервів… А тут у мене штат надійних колег, ми живемо душа в душу…

Мюллер знов усміхнувся:

— Нема гестапо, не викликають у партійну канцелярію, не треба писати звіти в штаб люфтваффе, нема потреби проводити щотижневі читання «Фолькішер беобахтер» із співробітниками… Чи не так?

— Ах, завжди ви жартуєте, — відповів Танк, і Мюллер зрадів, що взяв реванш: тепер професор злякався, обличчя його на мить стало розгубленим, якимось безформним, як у боксера, котрий поплив після добрячого удару.

— За вас, професоре. За те, що ви зберігаєте в серці ідеї нашого братства. Спасибі!

Мюллер пив солодко й довго; не закушував, блаженно відчуваючи, як по тілу розливається тепло.

— А де Рудель? — спитав Мюллер.

— Він головний військовий конструктор нашого підприємства. Перон лишив йому звання полковника, часто буває в Буенос-Айресі, зовсім відкрито… Він це заслужив — солдат…

У сорок третьому році капітана Руделя поранило під час нальоту на російські колони; кулеметною чергою, прицільно пущеною з «Петлякова», йому перебило обидві ноги. Ампутували. Зробивши дві операції, замовили в Швейцарії особливі протези, відправили на відпочинок в Аскону, невеличке швейцарське містечко на кордоні з Італією; там він навчився ходити, повернувся в свою ескадрилью; після першого вильоту про це розповіли Герінгу; фюрер особисто вручив Руделю рицарський хрест з дубовим листям, погони полковника і золотий знак НСДАП. Геббельсу було доручено підготувати матеріали про те, що Рудель — уже після поранення — зробив двадцять бойових вильотів, збив п'ять російських літаків і розбомбив сім ешелонів; відтоді йому не дозволяли літати, возили у з'єднання, де він виступав перед особовим складом, закликаючи воїнів завдати нищівного удару російським варварам та американським євреям; потім його «позичив» Ріббентроп, полковникові влаштували вояж у країни-сателіти — Угорщину, Словаччину, Румунію, Хорватію, на північ Італії; під час цих подорожей він виконував ряд делікатних доручень служби Шелленберга; в гестапо знали про це, бо готували його документи на виїзд, перевіряючи рідних, друзів і знайомих, чи немає серед них прихованих комуністів, соціал-демократів, євреїв, слов'ян або ж членів незареєстрованих релігійних общин; Мюллер прочитав два рапорти Руделя про його контакти з авіаторами Швейцарії і Румунії; до того, як Антоиеску прийшов до влади, Бухарест мав досить надійні зв'язки з американськими й французькими літакобудівниками; швіци і в час війни приймали в себе як американських бізнесменів, так «і німецьких інженерів (на час відрядження в Берн вони міняли форму люфтваффе на цивільні костюми). Рапорти Руделя не сподобалися Мюллерові: гнав липу, переписуючи дані з швейцарських журналів, — ніякої цензури, друкуй що заманеться, добре бути нейтралом, нічого не скажеш! Хоч рапорти й були абиякі (найбільше полковник намагався створити видимість небезпеки, яка чатувала на нього, коли виконував завдання), Мюллер пройнявся довір'ям до цієї людини: далеко не всі військові, а особливо так підняті фюрером, ішли на співробітництво із секретною службою — заважав кодекс офіцерської честі: військовий аристократизм, кастовість солдатів і таке інше…

— Так, — погодився Мюллер, спостерігаючи, як професор Танк наливав йому корн, — ваша правда, він — солдат, він заслужив пам'ятник за життя… До вас з наших поки ще ніхто не звертався?

— У мене був один чоловік, якого я, признатися, не знаю. Він передав мені, щоб зараз усі свої сили ми спрямували на укорінення. І невтомно працювали для армії Перона. Про те, що треба буде робити в майбутньому, сказав цей чоловік, мені повідомлять пізніше.

— Хто саме мав про це повідомити?

— Про це він не сказав.

— Ви не допускаєте думки, що це був якийсь провокатор?

— Ні. Що ви… Провокатор провокує, випитує…

Мюллер зітхнув:

— О, наївна, свята простота! Провокатор спершу стане вашим знайомим, потім — добрим знайомим, згодом — приятелем, другом, а вже після цього ви самі розповісте йому все те, у чому він зацікавлений, і виконаєте його прохання чи пораду, яка й спровокує вашого противника на ту дію, яку я задумав… А ця людина стала вашим знайомим… Отак-то воно… Опишіть мені його, будь ласка.

— Невисокий, з дуже достойним обличчям, у сірому костюмі…

Мюллер засміявся:

— Професоре, я не спіймав би людного ворога, якби мав такі словесні портрети… Колір очей, форма носа й рота, особливі прикмети, зріст, манера жестикулювати, вимова… Баварець, макленбуржець, берлінець, саксонець…

— Саксонець, — одразу ж відповів Танк. — Очі сірі, дуже глибоко посаджені, ніс прямий, хтиві ніздрі, якісь навіть хрящуваті, рот великий, чітко нагадує літеру «м», трохи розмиту. Коли розмовляє, не жестикулює…

— Ні, не знаю, хто б це міг бути, — замислено мовив Мюллер.

Він сказав неправду; він знав майже всіх тих функціонерів НСДАП і абсолютно всіх своїх співробітників, що їх відправили в березні — квітні сорок п'ятого у Південну Америку та Іспанію по таємних трасах ОДЕССи. За словесним портретом, який намалював Танк, він зрозумів, що у нього був не провокатор, а працівник відділу преси НСДАП штандартенфюрер Роллер.

Саме Роллер і зустрів — на превеликий подив Мюллера — його літак, що приземлився на величезному полі аеродрому Вілли Хенераль Бельграно.

Коли Мюллер заговорив з ним на своїй ламаній іспанській, Роллер засміявся:

— Групенфюрер, тут у нас тільки тридцять аргентинців, решта — нас п'ятсот чоловік — німці, товариші по партії, розмовляйте рідною мовою. Хайль Гітлер, групенфюрер, я щасливий вітати вас!

Він же й привіз Мюллера на старенькому пошарпаному грузовичку в особняк, що стояв неподалік від аеродрому, на схилі пагорба; той же баварський стиль, багато мореного дерева, камін сірого мармуру, низькі кушетки, чудові килими, книжки, які відправив Мюллер до Швейцарії ще сімнадцятого березня, — довідники по країнах світу, документи банківських операцій у Латинській Америці, Азії, на Близькому Сході, досьє на хоч якоюсь мірою помітних політичних діячів світу, вчених, письменників, акторів, як правої, так і лівої орієнтації; література з філософії, історії та економіки XX століття, папки з документами, підготовлені в спеціальних підрозділах політичної розвідки, звіти військових, тексти промов Гітлера на партайтагах, компрометуючі матеріали на німецьких і західноєвропейських керівників (дуже зручно торгувати в обмін на конче потрібну інформацію з тими, хто ще тільки рветься до влади), книжки з релігії, — усього сім тисяч триста двадцять одиниць на зберігання.

Решту документів надійно сховано в сейфах цюріхських та женевських банків, код відомий тільки йому, Мюллеру, ніхто не має права взяти їх для свого користування; людей, які здійснили операцію по закладенню цих архівів, ліквідували, він один володіє вищими таємницями рейху, запасний код запресовано в атлас економічної географії світу; Мюллер відразу ж знайшов поглядом цю книжку; він вийме кодову табличку до сейфів пізніше, коли Роллер піде; він вірить штандартенфюреру, але конспірація ще більше зміцнює віру, інакше не можна, політика передбачає тотальну недовіру до всіх, хто оточує тебе, в ім'я того, щоб усі вони згодом, у потрібний день і час, вірили лише одній людині на світі, йому, Генріху Мюллеру.

Роллер показав гостеві його дім, сказав, що в маленькому флігелі живуть слуги групенфюрера, їх привезли з Парагваю, індійці, коштують копійки, десять доларів за штуку; дівчинці тринадцять років, але її цілком можна класти в ліжко, щоб зігрівала ноги, у цих тварин так заведено; протягом найближчих півроку ветерани підшукають йому німкеню аргентінського громадянства, шлюб з нею — звичайно формальний — дасть змогу одержати тутешній паспорт; по радіо буде передано — тому, кого це, звісно, стосується, — що партайгеносе Мюллер благополучно прибув на місце тимчасової дислокації; прийнято рішення поки що до активної роботи не приступати; є підстави вважати, що протягом найближчого року ситуація у світі зміниться; такі відомості передав Гелен по ланцюгу; він людина надійна, хоч, звісно, не до кінця наша, надто багато егоцентризму і військової кастовості; і все-таки час працює на нас; витримка і ще раз витримка; риболовля й полювання допоможуть скоротати час вимушеного неробства…

І от через кілька місяців Рікардо Блюм, громадянин республіки Аргентіни (в минулому — німецький банкір, що постраждав від нацистів, бо мати була на восьму частину єврейка), лежить на низькій тахті і дивиться, як сонячне проміння, покраяне тонкими жалюзі, повільно піднімається по вибілених стінах, і думає про те, що, мабуть, його час от-от настане.

У нього є підстави так думати, він ніколи не видає бажане за дійсне, саме тому він тепер живе тут, а не гниє в камерах нюрнберзької тюрми.