Експансія-I

ШТІРЛІЦ-ХХ

Роумен акуратно припаркував машину біля свого дому і довго не відривався від керма, задумливо дивлячись на Штірліца.

— Зайдемо до мене, — сказав він нарешті, — я прийму душ і переодягнуся. А потім сядемо й спокійно подивимося в очі один одному.

— Дивитимемося мовчки? — спитав Штірдіц. — Якщо мовчки — я згоден.

— Червоні такі ж підозріливі, як і коричневі? — усміхнувся Роумен.

— Червоним, які працювали проти коричневих в їхньому домі, треба було завжди думати про свою голову, знадобиться для діла, тому вони справді дуже обережні і марно не спокушають долю.

— Гаразд, там вирішимо, як дивитися — мовчки чи обмінюючись враженнями…

— Подзвоніть Ерлу Джекобсу, до речі кажучи. Йому донесуть, що я самовільно залишив роботу, у нас в ІТТ так не заведено…

— Вам туди більше повертатися не треба, — сказав Роумен.

— Як це?

— Так. Вас взяли на приціл. За вами полюють. Мені й кабанів жаль, а вже людей — тим паче.

Вони зійшли на четвертий поверх; біля дверей своєї квартири Роумен став на коліна, ретельно оглянув замок, витяг з плаского чемоданчика конверт з «пилом», зняв з ручки дверей «пальці», тільки після цього обережно повернув ключ і ввійшов у сутінки передпокою, зразу ж відчувши сухі, гіркуваті пахощі кельнської туалетної води, яку Кріста лила у ванну.

Скільки треба днів, подумав Роумен, щоб повіяло новими пахощами в твоєму домі? Вона прожила в мене дев'ять днів. Скільки ж це буде годин? Трохи більше як двісті… Двісті шістнадцять, якщо бути точним, наша нація вміє рахувати, це у нас виходить автоматично, клац-клац — і готова відповідь, платіть в касу. Цікаво, а скільки хвилин прожила в мене Кріста? Двісті шістнадцять на шістдесят. Цікаво, чи зможу про себе?

— Я зараз, — сказав Роумен, — сідайте і наливайте собі віскі, докторе.

Він завмер, почав лічити, вийшло дванадцять тисяч дев'ятсот шістдесят хвилин. Вийняв ручку, полічив на ріжку серветки: збіглось.

А коли розбити хвилини на секунди, подумав він, тоді Кріста прожила в мене тьму-тьмущу часу. Але ж я ні разу ке спитав її, що таке «теорія чисел», яку вона вивчає. А чи вивчає, подумав він. Може, їй створили цю саму теорію для легенди? Гаузнер людина університетська, знає, як працювати з інтелігентами, з такими, як я: до того ж одержав хорошу інформацію з Вашінгтона — навіть про мою неуспішність в коледжі з точних дисциплін. Гаразд, сказав він собі, з цим ми теж розберемось. Коли «веснянка» повернеться, і я скажу їй, що знаю все, абсолютно все. І, незважаючи на це, дуже її люблю. Так люблю, що не можу без неї. І нехай вона викине з своєї голівки минуле. Мене не стосується минуле. Люди повинні умовитись, що минуле — коли тільки вони не герінги й бормани з кальтенбруннерами — належить їм, тільки їм і нікому іншому. Не можна карати людину за те, як вона жила раніше, до того, як ти зустрівся з нею, це інквізиція. Якщо ти любиш людину, яка за дванадцять тисяч хвилин залишила в твоєму домі чудові пахощі гіркої кельнської води, і той хірургічний порядок, який підтримувала Марія, став не мертвотним, як досі, а живим, ніжним, і всюди вгадується присутність жінки, і вона не дратує тебе, що звик до самотності, а навпаки, примушує серце стискуватися щемною ніжністю, не відомою тобі досі, а може, забутою так сильно, наче й не було її ніколи, тоді к чорту її минуле!

— Я зараз, — повторив Роумен, відчинивши двері до ванної, — влаштовуйтесь, я миттю.

Штірліц не відповів, а тільки кивнув, не треба мені тут говорити, подумав він, бо я відчуваю ендшпіль. Дивно, дуже російське слово, а походить від німецького. Ну то й що? А «поштамт»? Це ж німецький «Пост амт», «поштове управління». Спробуй спитай дома: «Де тут у вас поштове управління» — витріщать очі: «Вам поштамт потрібен? То й кажіть по-російські! До чого тут «поштове управління», у нас таких і в місті немає». Штірліц посміхнувся, подумавши, що завдяки німцям одним управлінням — будь неладні тисячі цих самих управлінь — менше; «поштамт», та й годі! «Аптека», «порт», «метро», «гастроном», «радіо», «гас», «кіно», «стадіон», «аероплан», «матеріал», «автомобіль» — скільки ж чужих слів стали звично російськими, бо чужорідне, інокультурне ярмо не дало нам здійснити такий же науково-технічний ривок, який здійснила завдяки трагічному подвигу росіян, що прийняли на себе удар кочівників, Західна Європа!

Штірліц хлюпнув віскі у високу склянку, відпив маленький ковток, згадав заїмку Тимоша під Владивостоком, Сашеньку, її широко поставлені очі, ніжні й чудові, як у теляти, — справді, такі ж круглі. Тиміш тоді налив йому своєї самогонки, і вона теж пахла димом, як це віскі, тільки настоював її старий мисливець на корені женьшеня, і була через це зеленкувата, як очі уссурійського тигра в світанковій сірій імлі, коли той м'яко ступає по стежці, припорошеній першим крупнистим снігом, а навколо стоїть затаєна тайга, і хоч ліси там негусті, багато сухостою, саме відчуття того, що простягається вона на багато тисяч кілометрів — через Забайкалля й Урал до Москви — робило цю тайгову затаєність зовсім особливою, сповненою вічної величі.

— От би прокочувати всю нашу землю звідсіля й до стіп першопрестольної, — сказав Тиміш, коли вони поверталися на його зимовище після вдалого полювання на ведмедя й несли в мішках окости й натоплене нутряне сало — панацею від усіх хвороб. — Скільки б дива набачилися, Максимовичу, еге ж?

Слухаючи Тимоша, Штірліц (тоді ще не Штірліц, слава богу, Ісаєв, хоч і не Владимиров уже) вперше подумав про жахливе устремління часу; справді, можна зупинити течію річки, побудувати опорну стіну проти зсуву, можна затримати рух стотисячної армії, але не можна зупинити час. Як чудово сказав Тиміш: прокочувати, щоб надивитися див дивних… Адже жорстокий смисл машинної цивілізації полягав саме в тому, щоб позбавити людину природженої пристрасті до мандрівок, які вчені назвали «кочовим періодом» розвитку общинного ладу. Після того як виникло місто, яке немислиме без рукастих ремісників, поетичній пристрасті до зміни місць настав кінець — спробуй вдержи клієнтуру, коли раз по раз залишатимеш майстерню в пошуках див дивних, які приховані за долинами й лісами, де лежить таємнича країна твоєї мрії… От і вийшло так, що з'явилася нова риса народів: на зміну поетиці прийшла ділова хватка, звузився людський кругозір, враження стали обмеженими стінами твого ремесла, перемогла байдужість, без якої просто немислимо з дня на день все життя повторювати одну й ту ж роботу, вірячи, що золото, яке ти накопив під кінець шляху, дасть тобі змогу знову почути в собі поклик предків, не боячись за діло, яке ти насилу почав, і, зручніше вмостивши в м'яке ліжко своє старе змучене тіло, віддатися мріям про відважні мандри через моря й гори, порослі синіми лісами, які шумлять, немов океан, і такі ж безкраї.

… Роумен вийшов з ванної, переодягшись у джинси й куртку, сказав, що, мабуть, вечір буде клопітний, доведеться об'їхати чимало адрес, а може, й за місто зганяємо, спитав, чи хороше віскі, й запропонував чашку міцної кави.

— Спасибі, — відповів Штірліц, покашлюючи. — З радістю вип'ю. Я мало спав сьогодні.

— Викликали Кла… жінку? — урвавши себе на імені Клаудіа, спитав Роумен.

— Ні. Поки що не викликав жінки, — все ще глухо, побоюючись запису, відповів Штірліц. — Набираюся сил. Не хочу ославитись.

— Коли кохаєте жінку і вона знає, що ви її кохаєте, — можете бути хоч імпотентом, все одно не ославитесь. Якщо ж у вас немає до неї почуття, а лише одне бажання — то бережіться.

Ну й ну, подумав Штірліц, нехай буде так. Кожен заспокоює себе як йому зручніше. Бідолага Пол… Він уже не рве живота від сміху; раніш реготав часто, і це була не гра, він дійсно радів з того, що здавалося смішним, навіть коли те, що здавалося йому смішним, насправді й не було таким уже й смішним, щоб рвати живота навпіл. Він рано постарів. Так, як зараз сказав він, говорять чоловіки, яким під шістдесят, а то й більше, коли інтимні стосунки з жінкою неможливі, якщо немає почуття. Це тільки в молодості флірт легкий і випадковий. Чим ближче до старості, тим одчайдушніше розумієш той страшний смисл, який закладено в слові «останній», «остання», «останнє».

— Так ніде й не повеселилися? — спитав Роумен.

— Вважаєте за потрібне, щоб я тут відповів правду?

Роумен почухав кінчик носа:

— Чорт його знає… Мабуть, ні… Тут хтось був без мене. Мою позначку в замку порушили, дурні. Я ж хитрий…

— То, може, поп'ємо кави в іншому місці?

— Але ж я хотів подивитися вам у вічі. А це треба робити в тому місці, де немає сторонніх.

— Ну що ж, гаразд, — погодився Штірліц, і саме в ту хвилину пролунав телефонний дзвінок.

— Так, — відповів Роумен, швидко схопивши телефонну трубку з важеля. Із Севільї дзвонив Блас; Роумен зрозумів, що дзвінок міжміський, тому не опанував собою, це й видало його знервованість. — Дуже добре… Спасибі… Коли прибуває в Мадрід? — він подивився на годинник. — Ага… Дуже добре… Ви, сподіваюсь, сказали, що я зустріну? Молодець… Спасибі ще раз.

Поклавши трубку, він ще раз глянув на годинник і мовив:

— У нас багато часу. Через п'ять годин ми маємо під'їхати на автовокзал.

— Я не заважатиму?

— Навпаки. У мене до вас прохання… Ви розкажете Кр… Чорт, — перервав він себе, — все-таки ваша правда, дивитися один одному в очі набагато краще в іншому місці.

— От бачите, — зітхнув Штірліц. — Роки наділяють нас прокляттям здорового глузду… Це не завжди добре, але в нашому з вами випадку це справді дуже потрібно…

Роумен витяг з кишені плескатий блокнотик з вензелем, простяг його Штірліцові, показуючи очима на відкриту сторінку, там були написані імена й адреси семи осіб: сітка Густава Гаузнера в Аргентіні й Чілі.

— Нікого з них не знаєте? — спитав він самими губами.

Штірліц прочитав запис двічі; прізвище Кроста здалося йому знайомим; у СС штандартенфюрера професора Танка був ад'ютант з таким же прізвищем, працював на Шелленберга; батько голландець, мати німкеня. Інших не знав, не бачив і нічого про них не чув.

— Ні, — шепнув Штірліц. — Крім першого…

— Гаразд. Поїхали. Посидимо в «Бокаччіо», там поки що мало відвідувачів.

— Чи в «Палермо», — підіграв йому Штірліц, називаючи адреси тих барів, куди, — вони легко зрозуміли один одного, — їхати й не збиралися, але залишали неправильний слід; коли їх слухають, — а їх напевне слухають, — нехай нишпорять.

Вони вийшли до передпокою, Роумен відчинив двері, але знову задзвонив телефон; якусь мить Пол роздумував, чи варто вертатись, запитливо подивився на Штірліца, той розвів руками, не любив вертатися, чомусь найнеприємніші новини повідомляють, коли виходиш з дому, якась непізнана закономірність, пішов би — і бог з ним, віддалив би на якийсь час прикру необхідність роздуму про те, як треба діяти і що можна зробити.

— Все-таки підійду, — сказав Роумен, і Штірліц зрозумів, що вони зараз думали абсолютно однаково…

Дзвонили з посольства; посланник Гейн просив негайно приїхати: «Це дуже важливо, Пол, я чекаю на вас».

Те, що Роумена запросив кар'єрний дипломат Гейт, по було випадковістю, а являло собою одну з ланок у тому плані, який продумав Роберт Макайр, з подання директора ФБР Гувера і Маккарті.

Взагалі Гейт сторонився людей зі служб, не вірив їм і трошки побоювався. Кожна людина народжується чотири рази — крім самого факту народження. Але якщо день своєї появи на світ кожен святкує, тому що знає його, то інші дні народження, які іноді визначають віху якісно нового життя людини, не святкує ніхто, бо навіть не записує на календарі ту хвилину, коли зустрічає жінку, яка потім стає його дружиною, появу першої дитини відзначають як факт народження на світ божий нової людини, не усвідомлюючи, що саме цей день і визначив цілком нові риси людини, яка стала батьком; не відзначають і той день, коли було зроблено вибір професії, але ж саме це надає особі спрямованості, а що, як не спрямованість, виявляючи себе в часі й просторі, визначає те, що залишить після себе та чи інша індивідуальність? Зрідка хто пам'ятає і той день, коли людина була поставлена перед вибором між безкомпромісним додержанням правди й тим постійним лавіруванням серед рифів життя, яке, на жаль, так поширене в тому світі, де слово «пристосовництво» стало конче необхідним, та хіба дійшли б до нас праці Галілея й полотна Веласкеса, якби вони не навчалися прикрої науки пристосування до обставин, що їх оточували?! А з другого боку, важко уявити, як пішов би розвиток цивілізації, коли б не відкинули практики пристосування Джордано Бруно чи Ян Гус, прийнявши мученицьку смерть. Інша справа: чому історії забажалося, щоб Галілей, відрікшись, пристосувався, зберіг для людства свої ідеї, а Бруно загинув, не зрадивши себе?

… Уже коли був чиновником консульського відділу, Гейт одружився з дочкою посла, це ще дужче зміцнило його позиції в світі дипломатії, поклавши, однак, додаткові обов'язки: він став потайніший і надто обачний у виборі знайомств — тільки свій клуб, тільки ті, хто так само, як і він, допущений; будь-який мезальянс випадкового, нехай і веселого приятелювання може завадити кар'єрі.

Народження близнюків міцно прив'язало його до сім'ї, він дуже любив своїх хлопчиків і не міг зрозуміти тих своїх колег, які норовили вирватись з дому в заміський ресторан і провести там ніч у шаленому гульбищі. Щасливий сім'янин живе іншими уявленнями про розваги і навіть розмовляє іншими словами — в порівнянні з багатьма тими, кому не дано радості домашнього вогнища, а скільки таких на землі!

Але він не міг забути — і це була єдина червоточина, яка раз у раз завдавала йому душевного болю, — того дня, коли довелося розмовляти з міністром закордонних справ маленької африканської країни і той переконав його, що прем'єра купили нацисти, ось-ось вибухне путч, виріжуть усіх тих, хто готовий до боротьби з тиранією; якщо ви поїдете в палац і скажете, що плани змовників відомі вам, вів далі міністр, це вплине на тирана; єдине, що на нього може вплинути, то це твердість позиції; рейх далеко, а ваші війська поряд; зробіть так, як я прошу, це врятує мій народ! Я не кажу про себе, мене й мою сім'ю уб'ють сьогодні ж, бо тиран знає, що я поїхав до вас, не спитавши на те санкції; я — фікція, хлопчик на побігеньках, але за можливий альянс з Гітлером судитимуть мене тому, що договір буде підписано моїм ім'ям, навіть коли мене вже не буде в живих; як буде моїм рідним, якщо хтось із них врятується; зробіть же хоч що-небудь!

Гейт слухав міністра і з тоскним жахом думав про те, що він нічого не зможе зробити, по-перше, тому що він не посол, а всього лише радник; посол у Касабланці й невідомо коли повернеться; по-друге, тому що тут немає шифрозв'язку, посольство тільки-но приїхало в цю варварську глушину, а запитувати інструкції по телефону — навіть якщо пощастить одержати Вашінгтон протягом найближчих п'яти-шести годин — відкритим текстом, називаючи прізвища, дати — повний абсурд, вважатимуть психічно хворим; і, нарешті, по-третє, представник ВСС у посольстві був дуже йому неприємний, так сепарував свою роботу від того, що робили три інші дипломати, акредитовані тут, так мерехтливо грав очима, даючи зрозуміти, що йому відомо те, чого не дано знати мишам з департаменту, що про спільну акцію не могло бути й мови; будь-яка рада з ним давала привід: вистрелить у бік, під лопатку при першій же зручній нагоді, звинувативши в некомпетентності або, гірше, в боягузтві; та й взагалі йому легше, він може тільки радити, а вирішувати так чи інакше довелося б йому, Гейту, з нього й спитають.

Слухаючи міністра, він тоді спіймав себе на страшній думці: якщо його вб'ють, ніхто й ніколи не дізнається про цю розмову; нехай події розвиваються так, як їм судилося розвиватись; я у безвихідному становищі, і це саме той випадок, коли треба думати тільки про власний престиж; лише в цьому разі я зможу достойно представляти країну.

Вночі скоїлося те, про що попереджав міністр; його самого застрелили; сім'ю вирізали; проголосили союз з рейхом; але в кінці наступного дня спрацював механізм ВСС — тиран загинув у «автомобільній катастрофі», а до влади прийшов полковник, з яким резидент їздив на риболовлю й стріляв антилоп на рівнинах.

Це був той самий четвертий день народження, який і визначив до кінця субстанцію Джозефа Гейта…

І якщо тепер він не міг уже напевне назвати число, коли відбулася ця страшна розмова, то в анналах ВСС йому могли б нагадати не тільки день, а й годину й хвилину — розвідка нічого не забуває, інакше вона перестала б бути розвідкою.

Саме тому на нього й випав вибір ФБР і Макайра; нехай він, Гейт, ознайомить Роумена з тією телеграмою, яку склали таким чином, щоб згодом її можна було прилучити до справи, якщо її буде заведено.

— Думаю, що я впораюсь досить швидко, докторе, — сказав Роумен, вилізаючи з машини. — Почекайте мене біля «Дона Піо», гаразд?

— Добре, — відповів Штірліц.

— Гроші у вас є? Штірліц посміхнувся.

— Хочете попросити в борг? Скільки треба?

— Замовляйте собі що хочете, я заплачу.

— Тоді я замовлю сотню порцій каспійської ікри, — пообіцяв Штірліц. — Сім доларів за штуку.

— Не треба. Краще я віддам вам грошима, вони вам, судячи з усього, знадобляться в недалекому майбутньому, — сказав Роумен і ввійшов у посольство.

… Гейт подивився на нього занепокоєно, спитав, чи все гаразд, чи ие потрібна якась допомога і чи не помічав Пол чогось тривожного.

— А що сталося, Джозеф? — весело здивувався Роумен. — Мій сейф відчинили лазутчики? Чи Гесс назвав мое ім'я як свідка його захисту?

— Поки що ні, — відповів Гейт, простягаючи йому папку з цілком секретною телеграмою. — Прочитайте. Ви зрозумієте, чому я такий занепокоєний.

Роумен витяг з кишені зім'яту пачку «Лакі страйк», закурив, не спитавши дозволу, хоч знав, що Гейт не переносив тютюнового диму, і заглибився в читання. Він переглянув текст чіпко, по обличчю його важко було зрозуміти, іцо він відчував, воно зараз завмерло, тільки губи жили, але Гейт так і не міг відповісти на запитання: зневажливо посміхається Пол чи серйозно лютує.

Роумен і сам не розумів, що він відчував, прочитавши текст перший раз…

«Сьогодні, о 10.45 за Грінвічем, — говорилося в телеграмі, — представник «організації» м-р Ваксенмайр навідався в Мюнхені до майора Уїтлоу в його службовому приміщенні і ознайомив останнього з інформацією, що представляє оперативний інтерес. Суть її зводиться до того, що якийсь Морсен протягом тривалого часу видавав себе за учасника антинацистського руху, обманним шляхом пробрався на роботу в підрозділ «організації», яка дуже активно сприяє спеціальним службам США, що зайняті виявленням та ізоляцією колишніх гестапівців, працівників військової контррозвідки, військово-польових та «імперських народних судів», співробітників VI управління РСХА, зв'язаних з терористичною діяльністю, а також партійних функціонерів, що заплямували себе санкціями на злочинні дії проти представників церкви, євреїв, членів опозиції, жителів окупованих країн, льотчиків ВПС США та Англії і політичних працівників Червоної Армії.

В результаті ретельної перевірки, якій піддаються всі ті, хто пропонує свої послуги «організації», яка веде благородну роботу проти злочинців, об'єднаних між собою спільністю агресивних задумів і недозволених методів політичної боротьби, було з'ясовано таке:

Морсен насправді є Густавом Гаузнером, членом НСДАП з 1939 року, майором військової розвідки, нагороджений двома Залізними хрестами І і II ступенів за участь в розгромі антинацистського підпілля в Норвегії, до якого входили представники церкви, монархісти та члени комуністичної партії, а також за вкорінення агентури у французький рух Опору, яке здійснював він разом з нацистським злочинцем Клаусом Барб'є, що ховається зараз від справедливої розплати (в минулому начальник гестапо в Ліоні).

Оскільки Морсен в останні дні битви за Норвегію перебував у північних районах, які захопили росіяни, і з'явився у Німеччині лише після розгрому «третього рейху», можна припустити його контакт з секретною службою більшовиків. П'ять місяців його життя «темні» й поки що не піддаються перевірці, хоча робота в цьому напрямку не припиняється ні на один день.

Під час його служби в «організації» звертало на себе увагу те, що Морсен дуже часто націлював операції, які він пропонував, проти тих осіб, яких найактивніше розшукує російська розвідка в Іспанії, Португалії, Колумбії, Чілі й Аргентіні. (Список прізвищ м-р Вакменмайр вручив майору Уїтлоу, щоб передати у Вашінгтон.)

Серед таких осіб слід назвати якогось доктора Брунна, він же Бользен, він же Штірліц, який давно прикував до себе інтерес «організації», але його прийняли в ретельну розробку лише після того, як Морсен, він же Гаузнер, залучив до своєї операції для встановлення контакту з Брунном — Бользеном — Штірліцом якусь Крістіансен (справжнє прізвище з'ясовуємо) й самовільно, без санкції на те «організації», доручив їй ввійти в оточення співробітника посольства СІЛА Пола Роумена, оскільки останній, згідно з інформацією Мор-сена, яку він дістав з не відомих досі джерел і явно носить секретний характер, «працював» по Брунну — Бользену — Штірліцу. Припускають, що Пол Роумен взагалі становить особливий інтерес для Морсена.

«Організація» має достовірну інформацію про те, що хоч Брунн — Бользен — Штірліц і є співробітником колишнього СС бригаденфюрера Вальтера Шелленберга, але насправді виконував найделікатніші доручення Бормана, а також найжорстокіші накази начальника IV відділу РСХА (гестапо) Мюллера по ліквідації учасників антигітлерівського опору. До людей, знищених ним, можна віднести Д. Фрайтаг і В. Рубенау (такі ж довідки було вручено м-ром Ваксенмайром майорові Уїтлоу для передачі у Вашінгтон). «Організація» вважає, що Брунн — Бользен — Штірліц був тісно зв'язаний з секретною службою росіян і, цілком імовірно, має якусь інформацію (можливо, компрометуючого характеру) на Морсена — Гаузнера. Тому необхідно спішно встановити нинішнє місцеперебування Брунна — Штірліца і домогтися від місцевої поліції, щоб його негайно затримали. «Організація» дістала незаперечні документи про безпосередню участь Морсена у фізичній розправі над героями норвезького Опору професором Еріком Ернансепом і доцентом Олафом Лі, що дає законну можливість заарештувати злочинця й передати його в руки високого суду в Нюрнберзі.

Вчора відбувся несподіваний контакт Морсена з невідомим, який видав себе за представника американських спеціальних служб (однак жоден американський розвідник не мав завдання на контакт з Морсеном). Після цього Морсен, він же Густав Гаузнер, зник.

«Організація» схильна припустити (ця версія тепер проробляється спеціалістами карного й міжнародного права, про результати доповідатимуть майору Уїтлоу), що названого нацистського злочинця могла перевербувати російська секретна служба і він шукатиме укриття в Іспанії, Португалії чи Латинській Америці, найімовірніше, в Аргентіні або ж у Чілі, де нині легально проживає Фердінанд Зандштете, кальє Лаваже (дім невідомий), Буенос-Айрес, Аргентіна.

Звертає на себе увагу той факт, що, з наведених у Пентагоні попередніх довідок, Зандштете підтримує зв'язок з тими аргентінськими вченими й акторами, які досить часто їздять у ділові поїздки до СІЛА, особливо в Нью-Йорк, Техас, Лос-Анджелес та Голлівуд.

Можна припустити, що злочинець, який зник, шукатиме в Іспанії зустрічі з Брунном — Бользеном — Штірліцом або для того, щоб його знищити, або, навпаки, щоб працювати разом з ним.

У зв'язку з вищенаведеним відповідним службам посольства США в Іспанії пропонується подати максимальну допомогу Полу Роумену в тих заходах, що він вирішив вжити (арешт Морсена — Гаузнера буде виправдано), забезпечивши міри по його безпеці.

Вважаю за можливе ознайомити з цією телеграмою тих осіб, яких потрібно зорієнтувати на те, щоб допомагали м-ру Роумену всебічно.

Роберт Макайр».

— Ну то як? — спитав Гейт. — Вас не могли знайти… Де вас чорти носили?

— Гаузнера ловив, — посміхнувся Роумен. — Спасибі за турботу, Джозеф. Як завжди, вони там, нагорі, занадто панікують…

— Ця телеграма повторна, першу вони надіслали вам. Ви їм зараз дасте відповідь?

— Звичайно.

— Можливо, вони вам надіслали щось іще, якусь додаткову інформацію, я ж не маю змоги читати всі ваші секрети…

— Ви відповісте їм на це, — сказав Роумен і повернув Гейту папку, подивившись ще раз на ту адресу в Аргентіні; яку було вказано. — Повідомте, що ви підготували заходи безпеки. Напишіть, що проводимо нараду, про результати якої неодмінно повідомите.

— Так, але ми не проводили наради, бо чекали вас…

— Хто вам, до речі, сказав, що я повернувся додому?

— Ерл Джекобс. Я ж усіх обдзвонював…

— Ерл вам сказав, що я повернувся? — уточнив Роумен.

— Так, тільки-но. А в чому справа?

— Ні, все гаразд, просто цікавлюсь. І краще було б, якби ви вважали, що не знайшли мене. А коли я повернуся, ми складемо спільну телеграму, Джозеф. Я просто не можу відмінити зустрічі, я її призначив кілька днів тому…

— Але вона не має причетності до цієї справи? — Гейт кивнув на папку.

І Роумен зрозумів, що він не може відповісти на це запитання Гейта ствердно.

… Він піднявся до себе в резидентуру; на відміну від просторих кабінетів посольських чиновників, тут була прямо-таки конурка без вікон; задушно й темно.

Роумен відімкнув сейф і написав на бланку шифрограми з поміткою «блискавка»:

«Прошу негайно сповістити, чи відомі Відділу розвідки такі імена: Хайнц Достер, Адольф Зайдель і Фрідріх Кальбах, він же Еухеніо Парреда. Вони сховалися від суду, проживають у Мадріді і є глибоко законспірованими керівниками релігіозної сітки нацистів в Іспанії. Вважав би за доцільне зразу після одержання моєї телеграми запитати про це «організацію» генерала Верена. Оперативна необхідність змушує мене, — дотримуючись також і вашої вказівки, що є в телеграмі, яку вручив мені Гейт, — вжити негайних заходів для виявлення нацистських злочинців, як це й було наказано в попередніх директивах. Вашу відповідь, а також інформацію з Мюнхена чекаю сьогодні ж, г завтра може бути пізно, бо завтра ці три нацисти зникнуть, попереджені Гаузнером, Кемпом або його зв'язковими. Версію зникнення Гаузнера вважаю за потрібне ретельно перевірити. Роумен».

Він знав, яка буде відповідь. Він був переконаний, що Відділу розвідки ці імена відомі; шифровка від них надійде зразу ж — в ній напишуть, що «організацію» запитали. А от «організація» Верена зволікатиме, їй нічого не залишається робити, вона має дати якийсь час Гаузнеру, або я взагалі нічого не розумію; вони дадуть відповідь не раніше завтрашнього вечора, підтвердять, що люди, про яких я згадав, справді є ті, кого вони самі шукають. Але вони ні в якому разі не признаються в тому, що Хайнц Достер, Адольф Зайдель і Фрідріх Кальбах, він же Еухеніо Парреда, прибули в Мадрід по їхніх паперах, з їхнім завданням, на їхні гроші, виконуючи наказ Верена. А вже з приводу перевірки обставин «зникнення» Гаузнера нехай почухається Макайр, цей пасаж для нього згодиться в майбутньому.

Він подзвонив по внутрішньому телефону своєму помічникові Джонсону, тому самому здорованю, який починав разом зі своєю командою операцію по «доктору Брунну» (Бласа він також «організував» і Крісту вів, він багато чого робив) і попросив його негайно зайти до нього (слава богу, жив при посольстві, під рукою). Коли Джонсон прийшов, Пол сказав йому, щоб той з двома своїми людьми через дві години був у ресторані «Ель Бодегон» і провів приховане фотографування трьох чоловік: біля кожного з них лежатиме пачка сигарет «Честерфілд» без фільтра і дві коробки сірників, одна з яких буде відкрита. Після того як об'єкти буде сфотографовано, необхідно дуже обережно простежити за їхнім маршрутом додому (чи в готель) і скласти про це повідомлення, яке треба негайно передати у Відділ розвідки департаменту, «незалежно від того, зустрінемося ми з вами сьогодні чи ні. Завдання ясне?»

Джонсон майже ніколи не відповідав, а мовчки кивав круглою головою, завзято працюючи щелепами; часом Роумену здавалося, що він жує не одну, а добрий десяток гумок.

А вже після цього, без помітки «блискавка», він написав другу телеграму:

«Згаданих у попередньому повідомленні нацистських злочинців мені вдалося виявити завдяки тому, що у вашій телеграмі 472–41 від сьомого серпня сорок шостого року було названо прізвище доктора Брунна, який, як ви повідомили, міг бути співробітником політичної розвідки Бользеном або — що стало ясно з наступної телеграми — СС штандартенфюрером Штірліцом.

Робота, яку проведено з вищезгаданим об'єктом, дала змогу дістати відомості, конче потрібні для того, щоб потім вийти на «вузол Гаузнера». Не може не викликати подиву те, що якийсь Кемп, про котрого я не раз повідомляв у відділ, але й досі не одержав про нього ніякої інформації, хоча й просив запитати про нього «організацію», був дивним способом поінформований про ряд моїх планів, затверджених Відділом розвідки. Це дало йому можливість увійти в контакт з Брунном, випередивши мене. Мета цього заходу — довести Брунну, що німці знають про нього й саме вони про нього піклуються і підтвердили це, влаштувавши Брунна на роботу в ІТТ до Ерла Джекобса, і влаштував його саме Кемп, хоча зробити це мав я, як і було рекомендовано відділом. Мабуть, відділ повинен якнайсерйозніше дослідити питання про можливі витоки інформації, дуже вигідної «організації» Верена. Не можу навіть уявити, що хтось із наших передає в Мюнхен зовсім секретні відомості, пов'язані з роботою по виявленню нацистських злочинців, але те, що інформація йде, — я тепер не маю ніякого сумніву, особливо після того як вийшов на Гаузнера і був змушений вилетіти в Мюнхен без вашої санкції, побоюючись, що моя телеграма з детальним описом обставин сполохне того (чи тих), хто зв'язаний з Вереном і діє на шкоду інтересам Сполучених Штатів.

Детальне повідомлення про ті сенсаційні дані, які мені вдалося одержати у Гаузнера, я надішлю після того, як буде завершено сьогоднішню операцію. Я прошу вас висловити думку про можливість залучення до роботи для виявлення нацистських злочинців і всієї їхньої сітки — не тільки в Іспанії, а й у всьому світі — тутешніх республіканців, яким властива традиційна ненависть до гітлеризму. Мушу зауважити, що чимало з них відчувають потяг до комуністичної ідеології. Чи можливе співробітництво з ними в операціях проти нацистів? Я прошу зафіксувати всіх, через кого проходитиме телеграма, поки її не покладуть на стіл Макайру, щоб можна було почати розслідування, пов'язане з виявленням німецької агентури у Відділі розвідки. Роумен».

Ну, що, Макайр, посміхнувся Роумен, важко тобі буде відповідати на цю телеграму, га? Вона ж прийде до тебе по щаблинах, короткий зміст цієї інформації буде записано в реєстр, про неї напевно доповідатимуть великому начальству, бо йдеться про можливу зраду когось із працівників Відділу розвідки. Очевидно, ти зможеш довести, що тобі підсовували липу про ситуації в Латинській Америці і тамошній німецькій агентурі, яку ти навіщось надіслав мені. Хто саме гнав тобі цю липу? Чи перевіряли її? Хто перевіряв? За чиїм дорученням? А коли перевіряли, то чому існує абсолютне довір'я до джерела інформації? Так назви його, назви!

Блискавка вже надійшла до тебе, Макайр, викручуйся тепер. А ця надійде пізніше, тоді, коли Кріста розповість мені все, що мусить розповісти, Джонсон витопче цих трьох нацистів, а Штірліц допоможе провести очну ставку між Гаузнером, мною й Крістою. Гаузнер не може не з'явитися тут, і я розумію, навіщо вони його сюди послали… «Сховаюся від арешту»… Розкажіть вашій тьоті… Він шукатиме зустрічі зі мною, щоб поставити всі крапки над «і», але Еронімо зробить так, що знайду його я. І коли все це відбудеться, я пошлю докладний звіт про те, що мною було зроблено: можете робити що вам заманеться, а я веду свою боротьбу з нацистами, і я її вестиму, аж поки не здохне останній нацист у помийній ямі. Ви можете робити те, що вважаєте за потрібне, а я всі ці місяці робив те, без чого не можна жити на цій землі, бо багато чого можна простити, а от тільки гітлеризм простити не можна. І я правильно робив, що гнув своє і діяв за своїм планом, не надсилав його вам на затвердження. Я робив правильно, тому що я виявив тутешню нацистську сітку, а згодом я зроблю це ж і в Латинській Америці, і я знаю, як я це зроблю…

… Спустившись униз, Роумен зайшов до невеличкої заскленої кімнати чергового, ще раз уточнив у транспортному довіднику точний час (якщо в Іспанії можна говорити про такий), коли прибуває автобус із Севільї, експрес «Сур-Норте», і почав гортати товстий зошит (схожий на той, у який батько записував надої його племінних корів), в якому було зареєстровано адреси й телефони дипломатів, співробітників військового аташату, представників преси та керівників провідних фірм, акредитованих при міністерстві економіки.

Він повільно водив пальцем по іменах, примушуючи себе бачити обличчя кореспондентів ЮПІ, Ассошіейтед Пресе, «Лук», «Кольєрс», «Нью-Йорк таймс», «Вашінгтон пост»; він вірив у фізіогностику, йому завжди здавалося, що людина з відкритим, гарним обличчям не зробить підлості, це можуть тільки тонкогубі, щербаті потвори; фізичний дефект у чоловіків подібний до духовної травми жінки, після якої та пускається берега; людину з неприємною зовнішністю охоплюють такі ж бажання, як і того, кому природа дала сильне тіло й привабливе обличчя; однак якщо симпатична (зовні) людина живе без комплексів, то потвора вже з дитинства починає розуміти: домогтися свого зможе лише хитрістю й обманом, змійством, одним словом. (Якщо, звичайно, не йдеться про незвичайний характер, обдарований талантом чи просто яскраво вираженою здібністю — в математиці, музиці, поезії, фінансах.)

Роумен одразу зрозумів, що до Ліпишця він не дзвонитиме; дуже молодий, ие воював, з бідної сім'ї, тому не мав природженого потягу до незалежності мислення і вчинку, безупинна оглядка на тих, від кого залежало та н понині залежить його майбутнє; Едмонд Скулбрайт з АП був непоказний, лисий, з відстовбурченими вухами й неприємним запахом — від нього завжди смерділо потом і затхлою білизною, що зберігалася у вологому приміщенні; до того ж він расист; чомусь усі расисти смердять затхлістю та ще. в цих миготливі очі, як у клімактеричних жінок; Пік з «Вашінгтон пост» подобався Роумену, славна людина, воював, привабливий з виду, але його газета аж надто близька до адміністрації, йому буде непросто надрукувати в завтрашньому номері своєї газети, що конче потрібно опублікувати після того, як закінчиться розмова з Крістою, — вона головний свідок Пола; вона й Штірліц; вона — важливіша, її свідчення будуть (не мають права не бути) нищівні: «організація», яку очолює генерал Гітлера, почала розгортати свою агентурну сітку в світі, працює проти американців, використовуючи провокацію як метод діяльності; вона розповість про Гаузнера, про загибель її батька й про те, що сталося з Олафом Лі; вона скаже все про те завдання, яке тепер їй доручив Гаузнер, а вже потім усе це, та й не тільки це, прокоментує він, Роумен; відступати нікуди; все одно йому доведеться піти з державної служби, бо він не має наміру кидати Крісту, він любить її, і вона буде з ним. Завжди. До кінця днів його.

А вона цього хоче? Роумен почув у собі це запитання, але навіть не став відповідати на нього; воно здалося йому набридливим, як осіння муха, і таким же приреченим; він зараз відчував себе зосередженим і цілеспрямованим; я одружуся з нею тут, у Мадріді, вирішив він, Кріста візьме моє прізвище, і її не наважаться не пустити в Штати; Грегорі Спарк знайде мені місце в Голлівуді, не помру з голоду, та й потім, у нас поки що немає дітей, тільки ті бояться матеріальних труднощів, хто відповідає за життя, яке дали маленьким істотам, котрі не можуть постояти за себе. Відіб'ємося, сказав він собі, мусимо відбитися. Коли всі мовчать, повинен же знайтися хтось один, який скаже правду. І ця правда не має бути приблизною — тоді її легко ошельмувати й висміяти. Ні, сказати треба так і те, що примусить подумати тих, хто хоче посадити на лаву ганьби Брехта й Ейслера, а для цього працюють пліч-о-пліч з ве-ренами й гаузнерами, який чомусь зразу ж після того, як я його вичислив, знайшов і зламав, виявився не просто нацистським злочинцем, а «російським агентом», до того ж його люди «часто навідувалися в Голлівуд», — он куди повернув мій давній друг Макайр. Він вважає себе тонким і розумним, але він не такий уже розумний, яким хоче бути, він просто дурень, бо мислить, наче котить по рейці, — прямо-прямо, ух, як прямісінько, а в світі немає нічого абсолютно прямого, все різноспрямовано.

… Роумен зупинився на Олександрі Вутвуді з Чікаго, саме він підтримував зв'язок з Ерлом Джекобсом на прохання директора ФБР Гувера; по-перше, статечний, сивий і добродушний, а по-друге, на відміну від Ліпшиця і Скулбрайта, говорив що думав, а Роумен вірив таким; мовчуни здавалися йому людьми, які щось завжди приховують у собі, боячись проговоритися після двох добрячих склянок віскі, а коли людина змушена щось приховувати, вона ніколи не наважиться на відчайдушний вчинок, побоїться, гирі таємниці не дозволять їй ступити в порожнечу.

Роумен зняв телефонну трубку, щоб подзвонити Вутвуду, але зразу поклав; телефонні розмови посольства фіксуються, подзвоню з «Дона Піо»; а який же Ерл Джекобс, га?! Ну, ITT, ну телефонно-телеграфна корпорація! Тільки чому він наважився так підставити себе? Чому він пішов на те, щоб відкритися? Як він дізнався, що я дома?

— Дуже просто дізнався, — відповів Штірліц. — Було б смішно, якби він не знав про це: в нього ж працює Кемп, а він сам раз у раз літає в Мюнхен. Інша річ, тут ваша правда, чому він відкрився? Знаєте, я відчув ендшпіль, коли ми тільки зустрілись. Ви мені нічого не говорили і, мабуть, маєте на це серйозні підстави, але я відчуваю наближення кінця партії, Пол. У цьому розумінні я немов барометр, зрідка помиляюсь.

— Ви теж відкриваєте мені далеко не все.

— І правильно роблю. А ось тепер я просто не маю права відкривати вам те, що хотів відкрити. Бувають такі моменти в житті, коли людині, котра наважилася на якийсь відчайдушний вчинок — а ви на нього наважились, — краще не знати всієї правди, це може завадити.

— Хто ви за національністю?

— Точніше було б запитати: хто ви за переконаннями?

— Цим запитанням ви дали мені вичерпну відповідь, докторе.

— Вас це засмутило?

— Скоріш здивувало.

— Це хороша штука — здивування, Пол. До речі, після п'ятдесяти люди нечасто дивуються, живуть своїми уявленнями, все під них підминають… Здивування — це дар піднесення. Після піввіку — вниз, а до — все вгору та вгору…

— Вам справді сорок шість?

— Так.

— Ровесник віку? Штірліц посміхнувся:

— З усіма випливаючими звідси наслідками…

— За гороскопом ви хто?

— Терези. Восьме жовтня дев'ятсотого року.

— Восьме жовтня? Хм, зараз я скажу, що ви робили того дня… Ви, якщо мене не зраджує пам'ять, вийшли з свого пансіонату о десятій, купили газети, прочитали їх, залишили на лаві в «Ретіро», поміток не робили, ніхто ці газети потім не взяв, вітер поніс їх на газон; потім подалися в Прадо, довго були в залі Ель Греко, потім… стривайте, стривайте…

— Ви добре за мною стежили… Взагалі я відчуваю, коли стежать, а на цей раз — ні… Ваші люди стежили? Чи іспанці?

— То людина повинна знати всю правду? — посміхнувся Роумен. — Чи все-таки нехай чогось не знає, особливо в годину ендшпіля, га?

— Ну-ну…

— Ні, але я маю згадати, докторе… Після Ель Греко ви пили каву десь на вулиці…

— Правильно.

— А потім пішли в кіно.

— На Гран-Віа.

— Який фільм дивилися?

— «Гуркотливі двадцяті»… З Джеймсом Кегні і Хемфрі Богартом у головних ролях.

— А після цього повернулися до себе.

— І сів читати Монтеня.

— Я, між іншим, уважно переглядав ті місця, які ви підкреслювали… Того дня, мені здається, ви штудіювали розділ про самотність…

— Штудіював? — перепитав Штірліц. — Ні, штудіював я в Берліні… Тут я вчив Монтеня напам'ять…

Роумен поглянув на годинник; треба ще раз подзвонити Еронімо. Перед зустріччю з Крістою я повинен побачити його, проговорити позиції, хоча ставити на нього ризиковано; він зобов'язаний мені тим, що вклав свої заощадження в «Даймонда», він тепер може жити на проценти з вкладів, а не на свою зарплату, це зробить його незалежнішим, усе правильно, але якою мірою він готовий на вчинок?

— Почитайте, га? — сказав Роумен. — Те, що я глянув на годинник; не має причетності до нашої розмови. Просто мені ще дещо треба встигнути зробити… Ваша правда, ендшпіль наближається невблаганно.

— Доброчесність задовольняється собою, — посміхнувся Штірліц, згадуючи Монтеня, — їй не потрібні ні права, ні дії збоку. Серед тисячі наших звичних вчинків ми не знайдемо жодного, який би ми робили безпосередньо заради себе. Подивись: ось людина, яка видирається нагору по уламках, стіни, розлючена, у нестямі, будучи мішенню для пострілів з аркебуз; а ось друга людина, вся в рубцях, знеможена, бліда від голоду, вона вирішила скоріше вмерти, аби тільки не відчинити міські ворота першому. Чи вважаєш ти, що вони тут заради тебе? Вони тут заради того, кого ніколи не бачили, хто анітрохи не обтяжує себе думками про їхні подвиги, потопаючи в цей час у розкошах та насолодах. А от ще одна: харкає, очі гнояться, невмита й непричесана, вона йде з свого кабінету далеко по півночі; ти думаєш, що вона порпається в книжках, щоб стати доброчеснішою, щасливішою і мудрішою? Навпаки. Вона, ця людина, ладна замучити себе до смерті, аби лише повідати потомству, яким розміром писав вірші Плавт… Хто не погодився б з превеликим бажанням віддати своє здоров'я, спокій чи навіть життя в обмін на популярність і славу — зовсім марні, непотрібні й фальшиві з усіх монет, що є в нас у обігу? Ми пожили досить для інших; проживемо для себе хоча б останок життя. Зосередимо на собі й на своєму власному щасті всі наші помисли й наміри! Адже не особиста справа — відступати, не втрачаючи присутності духу; будь-який відступ досить клопітний сам по собі, щоб додавати до цього ще й інші турботи. Коли господь дає нам можливість підготуватися до нашого переселення, використаємо її до пуття; складемо пожитки; попрощаємося заздалегідь з тими, хто тебе оточував; звільнимося від обтяжливих пут, які зв'язують нас із зовнішнім світом і віддаляють від самих себе… Настав час, коли нам треба розлучитися з суспільством, бо нам більше нічого запропонувати йому. І хто не може позичати, той не повинен і брати в позику.

— Правильно, — кивнув Роумен. — Взагалі я дуже добре пам'ятаю ті рядки, які ви підкреслили напередодні нашої зустрічі, десятого чи одинадцятого… Про тортури.

— Винахід тортур — небезпечний винахід, — зразу заговорив Штірліц, — і мені здається, що це скоріш випробування терпіння, ніж випробування істини. Приховує правду і той, хто спроможний їх перенести, і той, хто не спроможний зробити цього. Я думаю, що цей винахід в основі своїй базується на свідомості нашої совісті, бо винному здається, що совість допоможе тортурам, примушуючи його визнати свою провину, невинному ж вона надає сили витерпіти тортури…

— Пам'ять у вас з дитинства така? — спитав Роумен.

— Ні. Я все забував, коли був хлопчиком.

— Бачите… А я все пам'ятав… Зате тепер став забувати… Замовте-но ще чогось випити.

— Вам — віскі?

— Звичайно, не «віші», — відповів Роумен, підвівшись. — А чому ви не п'єте?

— Сьогоднішню ніч один з нас повинен бути по-справжньому тверезим.

Роумен посміхнувся:

— Це теж Монтень?

— Ні, це я, — у тон йому відповів Штірліц.

— Це ви, — замислено повторив Роумен і знову подивився на годинник. — Я можу звернутися до вас з проханням?

— Звичайно. А втім, це не означає, що я його безумовно виконаю.

— Я дам вам три телефони, докторе. По першому ви попросите до апарата сеньйора Хайнца Достера. По другому — Адольфа Зайделя, а по третьому — сеньйора Еухеніо Парреда.

— Попросив. Далі?

— Вам ці імена не відомі?

— Ні.

— А Фрідріх Кальбах?

— Не чув навіть.

— Добре… Скажете кожному з них таке: «Я жду вас на чашку кави, надійшов контракт, треба обговорити умови, за яких ми його підпишемо. Тільки візьміть мої сигарети, тут продають лише «Дукадос». Таке прохання виконаєте?

— Виконаю. Час і місце зустрічі сеньйори Достер, Зайдель і Парреда знають?

— Так. Вони зразу ж прийдуть туди, куди мають прийти.

— Ці люди належать до ваших ворогів?

— Так. Я коли-небудь покажу вам їхні фотографії. Думаю, ви згадаєте ці обличчя; коридори РСХА були не такі вже й темні, щоб не помітити тих, хто йшов тобі назустріч.

— Зовсім світлі коридори, — відповів Штірліц. — Чорта помітиш, не те що обличчя того, хто йде тобі назустріч.

— Телефон унизу, докторе. Не заперечуватимете, якщо я буду присутній при ваших розмовах?

— А якби заперечив?

Роумен погасив сигарету в попільниці й підвівся зі стільця.

… Усі троє були на місці; запитань не ставили, відповіли, як по писаному, мабуть, словами відзиву; дзвінку не здивувалися, отже, Гаузнер не брехав…

— А зараз, — сказав Роумен, коли Штірліц поклав трубку, — не сердьтеся на мене і відійдіть убік, я повинен подзвонити сам…

— Я почекаю нагорі?

— Ні, почекайте тут. Тільки осторонь. Я секретничатиму, пробачте…

… Вутвуд вислухав Роумена, сказав, що він перенесе розмову з Чікаго на ніч, якщо справді Пол обіцяє йому нечувану сенсацію, і сказав, що приїде на автостанцію, куди прибуває рейс із Севільї.

… Еронімо все ще не відповідав: ні на роботі, ні на конспіративній квартирі, де вони завжди зустрічалися, його не було; Роумен подзвонив додому полковникові, зустріч з ним була дуже необхідна; служниця відповіла, що «сеньйор коронель поїхав у відрядження».

— Коли? — здивувався Роумен. — Ми ж бачилися напередодні мого вильоту, він нічого ні про яке відрядження не говорив, дивно.

— Зараз я покличу сеньйору, одну хвилинку, будь ласка. Сеньйора сказала, що Еронімо спішно вилетів кудись сьогодні вранці; о, він же ніколи не каже, куди їде, це справа службова, я не маю права цікавитись; ні, ні, він нічого нікому не просив передати, дуже шкодую, а хто дзвонить, пробачте?

Роумен задумливо поклав трубку; ось воно що, збагнув він. Тепер я ще ближче до фіналу. Його такий поспішний від'їзд, коли він справді поїхав, не випадковий. Його, мабуть, вивели з діла, я тепер позбавлений зв'язку з його відомством, допомоги не жди ні від кого… Отже, сьогодні станеться щось. Що?

— Що? — перепитав Штірліц і зітхнув. — Оскільки я не маю всього, що знаєте ви, будуватиму логічну схему, зовсім голу, а ви коригуйте, співвідносьте з тією інформацією, яка у вас є…

— Знаєте, я теж умію мислити логічно, гадаю, не варто мене цього вчити. Я поставлю вам запитання ще більш однозначно: що зробили б люди Гіммлера, якби хтось з табору їхніх противників дізнався цро те, чого він не мав права знати?

— А що в такому разі зробили б ви?

— Я думав би, що треба зробити, аби інформація, яка пішла до противника, стала дезинформацією. Я думав би, як можна її перевернути, спрямувати проти моїх ворогів.

— Часу вистачає?

— Ні.

— Це немаловажний фактор… Скажіть мені… Якою мірою і з якого часу справа вашого друга Ейслера може бути якимсь чином пов'язана з тим, що вас зараз непокоїть?

— Попали в десятку.

— А коли так, у чому уразливість вашої позиції?

— В її неуразливості, хоч як це дивно.

— Правильно… Отже, люди Гіммлера могли б піти двома шляхами: або вони влаштували б таку провокацію, яка зробить вас їхньою слухняною зброєю, — перевербування і таке інше, або вас мали знищити. Негайно. Сьогодні ж…

— Перше виключено, — відрізав Роумен, — їм нема на чому мене притиснути.

— Тоді їдьмо в посольство і бийте по ваших ворогах залпами інформації. Адже вам є що сказати?

— Чи захочуть мене почути, докторе? Як би цей залп не повернувся проти мене ще з більшою неминучістю, ніж можливий постріл Гауз…

— Я не образився, — сказав Штірліц, помітивши, як Роумен урвав себе. — То ваш клопіт, а не мій, ви вправі розпоряджатися іменами людей, нікому їх не відкриваючи.

— Я досить довго дивився у ваші очі, докторе… І я прийшов до висновку, що ви не відмовитеся сказати нашому журналістові Вутвуду про Рубенау, і про Фрайтаг, і про Кемпа, і про ту жінку, яку бачили з ним у Прадо… І навіть про те, як я прийшов до вас і дав вам справжні нікарагуанські документи…

— Вам вигідно запроторити мене в тюрму?

— Ні. Ви скажете, що можете висловитись лише після того, як послухаєте мої запитання, звернені до Крісти… Так, ми її скоро зустрінемо… Я люблю її… Ось у чому річ… Її звуть Кріста Крістіансен… Точніше Крістіна… Ви скажете те, що вважатимете за потрібне сказати, тільки після того, як Вутвуд — це наш кореспондент, він прийде до автобуса — запише показання Крісти… І мої… За нашими законами завжди мусить бути два свідки. Мене до уваги не беруть, якби для справи вистачило коїх і її показань, я не став би вас просити…

— Хочете вдарити по тих націонал-соціалістах, які втекли від кари? Я так вас маю розуміти?

— Так.

— Поясніть, яку причетність до цього має ваш друг Ейслер?

— Безпосередню…

— Є докази?

— Досить серйозні, хоч і непрямі…

— Ваша дівчина… Кріста… Їй є що сказати?

— Так.

— Вона вам призналася в чомусь?

— Вона любить мене.

— Вона вам відкрилася?

— Ні.

— Добре, давайте я послухаю те, що вона говоритиме вашому Вутвуду…

… Він не зміг цього зробити.

Його вразило обличчя Роумена, коли з автобуса «Сур-Норте» вийшли всі пасажири, а жінки, яку він чекав, не було. Його обличчя стало біле, мов крейда; коли він провів пальцями по обличчю, неначе скидаючи з себе маску, на лобі і щоках лишилися бурі смуги, ніби шкіру припекли розпеченим залізом.

Він кинувся в автобус, як атлет; рухи його були поривчасті й пружні; шофер, злякавшись чогось, сказав, що красиву голубооку сеньйориту з чорно-рудим кошеням у руках зустріли на двадцять сьомому кілометрі два сеньйори; судячи з того, як він описав їх, один з них, зрозумів Роумен, був Густав Гаузнер; другий — не Кемп, а хтось інший, прикмети не збігалися — ні колір волосся, ні форма рота, це можна приховати гримом, а зріст: був дуже високий.

— Сеньйорита зразу погодилася вийти з автобуса? — спитав Роумен. — Вона нічого не сказала вам чи своїм сусідам по кріслу? Не чинила опору?

— Ні, ні, інакше я відчув би погане, кабальєро… Вона зразу ж вийшла з сивим, і вони сіли в його машину…

— Яка машина? Штірліц підказав:

— «Шевроле»? На дверцях було щось написане?

— Ні, ні, це була інша марка, — відповів шофер, — Я думаю, це був «остін», в усякому разі, щось дуже старомодне…

… Ось чому вони відправили з Мадріда Еронімо, зрозумів Роумен, коли вони гнали в аеропорт Барахас; вони правильно розрахували, що я саме його попрошу перекрити вокзали й аеропорт; хто зараз скаже мені, чи полетіла чорноволоса дівчина з обличчям, усіяним веснянками, з красивим трикутним ротом і випуклим лобом з двома поперечними зморшками?!

Звичайно ж, в аеропорту її не було.

Ах, Кріста, Кріста, де ж ти, людино моя ніжна?! Як мені розшукати тебе в цьому страшному і зачаєному людському океані?!

… О третій годині ранку Роумен зупинив машину біля посольства, піднявся до себе, прийняв чотири таблетки аспірину, підставив голову під холодну воду, старанно розтер волосся рушником і тільки після цього вийняв із сейфа чистий паспорт громадянина США, приклеїв одну з багатьох фотографій Штірліца, які зберігав у себе, написав прізвище Брюлл, ім'я Макс, рік народження 1900-й, дата народження — 8 жовтня. Після цього жахнув парагвайську візу — цілком надійна, в консульстві республіки працюють свої люди; перелічив двадцять купюр стодоларової вартості, поклав їх у паспорт і спустився вниз.

— Беріть таксі й женіть в аеропорт, — сказав він. — Зараз ми покатаємося по місту, щоб відірватися від тих, хто нас пасе, а потім візьмете таксі. Літак відлітає через три години, встигнете. Паспорт надійний, віза — також. Зв'язок, — якщо мене сьогодні не пристукнуть, — триматимемо через вашу подругу Клаудіа, пам'ятаєте її адресу?

— Так.

— У неї є гроші на політ до Штатів?

— Думаю, що є.

— Вона погодиться зганяти у Голлівуд і зустрітися з моїм другом?

— Якщо я попрошу її про це…

— Можете зробити таку люб'язність?

— Так… Грегорі Спарк, як запасний зв'язок, залишається?

— Так.

Роумен простяг йому свій плоский блокнотик з буро-коричневим вензелем:

— Пишіть… Тільки не дуже налягайте на перо… Вам треба буде написати ще одну записку. Мені. Полу Роумену… Точніше, це розписка на дві тисячі доларів, які ви одержали для того, щоб спіймати Гаузнера, він же Морсен… І щоб ви не думали, ніби я щось приховую, — погляньте ось на це, — і Роумен простяг Штірліцові телеграму, яку передав йому Гейт усього лише п'ять годин тому. — Ви зрозумієте, чому вам не можна лишатися тут ні на хвилину… Якщо ж ви вирішите скористатися ситуацією й зникнути… Можна, звичайно… Тільки це буде дуже безчесно… Не тільки щодо мене… Щодо людей, докторе… Я назву ряд імен і дам адреси, які допоможуть вам орієнтуватися у цій справі, яку я намагався робити останні півроку…

Рейс, на якому Штірліц вилетів за океан, а також номер паспорта й ім'я, в нього вписане, Гелен узнав через двадцять дев'ять хвилин після того, як літак іспанської авіакомпанії злетів у небо…

… Коли Роумен увійшов до квартири, перше, що приголомшило його, зім'яло й пройняло жахом, були все ті ж тонкі, ледь відчутні пахощі Крісти, її кельнська вода, але зараз вони здавалися йому такими пронизливо-беззахисними, такими маленькими й жалюгідними, що серце його здавило й перевернуло так, що він ахнув і притулився до дзеркала. Він заплющив очі, поклав руку на груди, сказав собі, що нічого ще не закінчено, я знайду дівчинку, я буду справжнім негідником, коли я не знайду її, навіщо я все це затіяв, боже мій, жив би ілюзією щастя, як усі, так ні, почав шукати правду, а коли почав, то й дістав за це…

Не смій, сказав він собі, це безчесно так думати, ти не маєш права так думати, бо знаєш, що таке фашизм, і знаєш зовсім не так, як інші. Зосередься, попросив він себе, стань згустком волі, ти не маєш права ні на що інше…

Роумен зітхнув, розплющив очі і перше, що побачив, був пістолет у руці Гаузнера; німець стояв у кінці коридора і чухав ніс.

Ялта— Мадрід — Буенос-Айрес — Сантьяго-де-Чілі

1984