Експансія-I

ШТІРЛІЦ-ХІV (жовтень сорок шостого)

Ця папка лежала так, щоб той, хто відкриє шафу, одразу звернув на неї увагу.

Саме тому Штірліц не взяв її, а заходився розбирати інші документи. Він упевнився, що зробив правильно і що цю папку йому підсовували, коли несподівано зайшов Кемп, запитав, як ідуть справи, попросив сеньйора Анхела зварити його чарівну каву; «від болю розколюється голова; медицина повинна знайти пояснення не тільки для психопатів, але й «кліматологів», тобто для тих, хто хворобливо реагує на наближення переміни погоди, стаючи зовсім несамовитим»; тільки після цього неуважно глянув на відчинену шафу, затримавши погляд на папці з грифом «секретно», яка лежала собі на своєму місці.

Перед початком обідньої перерви Штірліц зайшов у зал, де за своїм столом картинно сидів Анхел, одягнений сьогодні в яскраво-жовтий піджак, темно-бузкові штани й голубу сорочку з тонкого шовку; черевики, правда, були ті самі, з важкими мідними пряжками й високими закаблуками.

— Чи не дозволили б ви мені ще раз почитати американські прес-релізи з Нюрнберзького процесу? — спитав він. — Я заради цього відмовився б від обіду.

— Гм… Взагалі я маю право давати ці матеріали тільки громадянам Сполучених Штатів, — відповів Анхел. — Ні, ні, це вказівка нашої влади, іспанської, а не керівництва концерну. Хтось уже встиг донести, що ви почали працювати з цими матеріалами, скандалу, правда, не було, але все-таки… Добре, добре, — помітивши, як здригнулось обличчя Штірліца, квапливо додав Анхел, — я дещо вам дам, будь ласка, якщо хтось увійде сюди, сховайте підшивку в стіл. Домовились?

— Я сховаю її так, що не знайде навіть сатана.

— Сатана знайде все, — зітхнув Анхел. — На те він і сатана…

… З усієї дібраної Ангелом документації про Нюрнберг Штірліц того дня зупинився на показаннях Гізевіуса. Він знав цю людину, зустрічався з ним у Берні, коли той був консулом третього рейху. Мовчазний, він цурався знайомств, справляв враження сухого службиста, недалекого й заляканого. Тим паче здивували Штірліца його показання, про які він чув ще влітку, але їх не читав, бо іспанські газети друкували тільки ті матеріали з Нюрнберга, які представляли головних нацистів ідейними борцями проти більшовизму, що нічого не знали про порушення конституційних норм у рейху…

У Анхела зберігався повний стенографічний звіт показань Гізевіуса:

«Запитання. — Чи правильно, що ви були учасником подій 20 липня 1944 року?

Відповідь. — Так.

Запитання. — Як ви потрапили на службу в поліцію?

Відповідь. — У липні 1933 року я склав державний екзамен з юриспруденції. Будучи нащадком старовинної чиновницької родини, я заявив про свою згоду служити в прусській адміністрації. Я тоді вже був членом німецької народної національної партії та організації «Сталевий шолом» і за тогочасними поняттями вважався політично благонадійним. Отже, моя перша служба як чиновника була служба в політичній поліції. Це означало, що я вступив тоді в заново створену таємну державну поліцію (гестапо). Я був тоді дуже радий цьому призначенню на службу в поліцію. Найжахливіше і найпомітніше для новачка було те, що почала діяти система позбавлення волі, найстрашніша, яку можна було тільки вигадати; величезних приміщень новій державній поліції не вистачало для заарештованих. Створили спеціальні концтабори для заарештованих гестапо. І назви їхні залишаться назавжди ганебною плямою в історії. Це були Оранненбург і власна тюрма гестапо на Бабельштрасе — Колумбіа-Хауз, чи, як її ще цинічно називали, «Колумбійське гніздо».

Звичайно, в порівнянні з тим, що ми пережили пізніше, це було тільки початком, але це почалося так, і я хотів би передати в кількох словах моє особисте враження. Уже через два дні я спитав одного з моїх колег: «Скажіть, що я тут — в установі поліції чи просто в розбійницькій печері?» Він мені відповів: «Ви в розбійницькій печері і будьте готові до всього. Вам треба буде ще багато пережити».

Запитання. — Те, про що ви говорите, ви дізналися з власного досвіду?

Відповідь. — Я спираюсь тут не тільки на свій власний досвід, я дуже багато чув від людини, яка в ту пору теж служила в державній таємній поліції, і в моїх показаннях його знання відіграватимуть велику роль. Отже, в той час до таємної державної поліції викликали відомого спеціаліста з кримінальних справ, можливо, найвидатнішого криміналіста в прусській поліції, оберрегірунгсрата на прізвище Небе. Небе був націонал-соціалістом. Він стояв в опозиції до старої прусської поліції й приєднався до націонал-соціалістської партії. І вийшло так, що на моїх очах ця людина пережила внутрішній злам, побачивши, що твориться в поліції. Я думаю, що тут важливо згадати, з якої причини Небе став вирішальним опонентом, який ішов по шляху опозиції аж до 20 липня й потім прийняв смерть через повішення.

В той час у серпні 1933 року Небе дістав од підсудного Герінга завдання вбити Грегора Штрассера, організувавши автомобільну катастрофу або ж на полюванні. Це доручення так вразило Небе, що він не захотів виконувати його і зажадав від імперської канцелярії пояснення. З імперської канцелярії йому відповіли, що фюрер нічого не знає про таке завдання. Небе після цього запросили до Герінга, де його добряче шпетили за те, що він звернувся з таким запитом, нарешті, Герінг усе-таки після всіх цих дорікань вирішив дати йому вищу посаду, аби примусити його замовкнути.

Запитання — 30 червня 1934 року справа дійшла до так званого путчу Рема. Чи можете ви коротко описати обстановку, яка передувала цьому путчу?

Відповідь, — Я мушу сказати, що ніколи не було путчу Рема. 30 червня був лише путч Герінга та Гіммлера. Я можу висвітлити цю похмуру главу, бо я опрацьовував справу в поліцейському відділенні міністерства внутрішніх справ, і ті розпорядження, які давали Гіммлер та Герінг по радіо всій імперській поліції, потрапили до мене. Остання радіограма звучала так: «За розпорядженням Герінга треба негайно спалити всі документи, що стосуються 30 червня». Я тоді дозволив собі покласти ці папери в мою вогнетривку шафу. Я не знаю, чи вони збереглися, це залежить від здібностей підсудного Кальтенбруннера. Я все-таки ще сподіваюсь знайти їх. І я на підставі цих документів можу заявити, що 30 червня СА не зробило жодного пострілу. СА не брало участі в путчі, але я не хочу виправдовувати цим керівників СА. 30 червня не загинув жоден керівник СА, який не заслужив би смерті. Але становище 30 червня було таке, що, з одного боку, стояло СА на чолі з Ремом, а з другого — Герінг і Гіммлер. Подбали про те, щоб керівництво СА за кілька днів до 30 червня послати на відпочинок. Керівників СА саме 30 червня Гітлер запросив на нараду у Віссзеє. На вокзалі вони дізналися про події, що було для них цілковитою несподіванкою, і поїхали на місце тих подій.

Так званий мюнхенський путч розвивався так, що мюнхенське СА взагалі не брало участі в ньому, і за годину їзди від Мюнхена так звані державні зрадники заснули вічним сном, не припускаючи того, що в Мюнхені, як розповідали Гітлер і Герінг, учора ввечері начебто відбувся путч…

Коли скінчилася обідня перерва, Штірліц віддав Анхелу добірку прес-релізів, заручившись його згодою, що дочитає показання Гізевіуса завтра чи наступного тижня, і повернувся до своєї роботи.

Через годину хтось подзвонив Анхелу, той заметушився, сказав, що йде на дві години, але Штірліц і тоді не доторкнувся до папки, і тільки після того, як він розібрався в паперах на нижній полиці і перейшов на другу, тільки коли Анхел повернувся в архів, він поклав цю папку на стіл, бо тепер його неінтерес до неї міг зіграти проти нього ж.

Відкривши першу сторінку, він остаточно переконався в тому, що папку йому підсовували, бо на супровідному папері було надруковано: «Документи одержані при обшуку аргентінського громадянина Аугусто Канілья, якого підозрювали в роботі на секретну службу росіян. Розголошенню не підлягає».

Стоп, сказав собі Штірліц, отже, вони підозрюють мене в тому, в чому підозрював Мюллер? Чи я впадаю в транс підозріливості? Вони повинні вивчити мене з усіх боків, це їхнє право. Я даремно панікую. Все те, що я робив до цього, становило інтерес для американців, хіба не так? Так, безперечно, але американці мають усю цю документацію, це їхня власність, чого ж їм панікувати? А тут мені прямо підказують, хто зацікавлений у цих документах. Для чого? Щоб я зняв з них копію? І передав зв'язковому?

Він перегорнув супровідну сторінку й заглибився в читання довідки про нацистські опорні бази в Аргентіні.

Матеріал, звичайно, зубодробильний, подумав Штірліц, але чому саме у російської розвідки має бути такий інтерес до нього? Невже американські служби не цікавить доля нацистів у Латинській Америці? Для чого цей матеріал так ненав'язливо, але відверто підсунули мені?

Він недбало кинув папку на підлогу, так, щоб це бачив Анхел, і, глянувши на годинник, попросив у нього дозволу піти раніше; Кемп правий, мабуть, зміниться погода, у мене теж тріщить від болю потилиця.

Таксі він зупинив біля будинку концерну, слідом за ним ніхто не тягся, хоча, судячи з того, як йому нав'язували аргентінську папку, повинні б. Він попросив шофера відвезти його до музею Прадо; коли йому треба було обміркувати щось, він ішов саме туди, ніщо так не сприяє логічному аналізові, як вирування почуттів, прихованих у працях великих майстрів, це як тепло проти холоду: допомагає відчути себе зібраним і готовим до вчинку…

… Штірліцу здавалося, що він був у Прадо сам-один — так мало відвідувачів; зрідка хтось з'являвся біля картини: тиша; лункий звук твоїх кроків немов спадав з високої стелі.

Штірліц вийшов із залу Ель Греко; спинився на порозі, оглянувся; все-таки малювати людину вниз головою, подумав він, у чорно-зеленій гамі, до того ж ти сприймаєш цю позу цілком природною, — таке випадає на долю далеко не кожного генія, а лише родоначальника філософії живопису; до Ель Греко такого не було; навіть в іконах такого не було; на його картинах можна вчитися мислити, тобто вибудовувати схему майбутнього, а не тільки розуміти ту епоху, яка створила його як особистість.

Він пройшов коридором, знаючи, що по дорозі до виходу неодмінно затримається біля Мурільйо і Сурбарана; в цьому темному коридорі кроки не відлунювались; виникло відчуття гнітючої тиші середньовічного замку; хлопчиком, коли він жив з батьком у Цюріху, завжди мріяв перенестися в часи Річарда — Левове Серце. Чому всі діти (з ким йому доводилося розмовляти, а це було нечасто) мріяли жити в минулому? Фантазії Жюля Верна проходять, це немовби азартна гра; але всі мріють пожити в ті віки, коли були рицарські турніри, кінні бої, мушкетери короля. Тільки ось чомусь про інквізицію забувають маленькі люди; а втім, вони не знають про неї, у школах це вчать поверхово, навіщо кидати тінь на Ватікан, віра — це вічне, інквізиція — випадковість, прикра випадковість, не треба ворушити минуле, не можна жити без святого в серці, релігія — вища за батька й матір, шануйте її.

Він вийшов у великий зал, де експонуються Мурільйо і Сурбаран; почув дзвіночок — служителі нагадували гостям, які ще були в музеї, що час огляду закінчився; однак Штірліц не пішов до виходу, а раптом ступив крок назад і притулився до одвірка, бо побачив Кемпа, який стояв поряд з чорноволосою високою жінкою й щось швидко їй говорив, але так, що будь-кому, хто міг їх побачити, не спало й на думку, що вони знайомі. Жінка роздивлялася картину, стояла до неї обличчям, а Кемп робив вигляд, що милується зовсім іншим полотном, повернувся до жінки боком, ворушіння губів ніхто не побачив би, якби він припустив, що за ним стежить хтось, стоячи біля входу; а втім, Кемп навіть не міг уявити собі, що за ним спостерігає Штірліц; він був цілком певен, що в музеї вже нікого немає; аби тільки швидше він кінчив їй говорити, подумав Штірліц, це ж відвертий обмін інформацією. Якщо мене виганятимуть звідси і він мене помітить — жити мені тоді недовго. Хто ця жінка? Кур'єр? Виконавець? Вона не може бути резидентом, дуже молода. Мабуть, кур'єр. Одягнена по-європейськи, не американка, не англійка і навіть не з Канади. Кур'єр. Аби тільки він швидше пішов. У розвідці ніхто й ніколи не прощає того, хто став — нехай навіть мимовільним — свідком контакту.

Закінчивши говорити, Кемп рушив до виходу; жінка перейшла на другий бік залу, зупинилась біля Мурільйо; погортала путівник, знайшла пояснення до робіт цього художника; Штірліц діждався, поки Кемп вийшов з музею, повільно пройшов уздовж полотен, мимохідь глянув на путівник, який читала жінка, — текст був англійський.

Він затримався біля кіоска, купив кілька листівок; треба дати Кемпу час, нехай він від'їде подалі; почекав, поки жінка спустилася сходами вниз, і лише після цього неквапно пішов до важких, вісімнадцятого століття дверей; здається, штовхни — не відчиниш, та ні, пневматика, маса послушна не те що руці — пальцю.

Чого ж ти не починаєш зі мною головної розмови, Кемп, подумав Штірліц. Давно пора почати тобі цю розмову. Все розумію, витримка, вміння спровокувати ситуацію, в якій твоя розмова виглядатиме природно, необхідність намалювати мій психологічний портрет, якщо його ще повністю не намалювали, чекання інструкцій, якщо живі ті, хто може їх давати, все розумію, але чомусь ти зволікаєш, Кемп, це не за правилами, бо заважає мені думати про ймовірності. Як же тобі допомогти, га?

Він ще раз подивився на жінку, яка йшла до площі; механічно пішов слідом за нею; довів до вулиці Серано, простежив, як вона піднялася ліфтом, подивився на табличку мешканців; навпроти квартири сім прізвища не було, порожнє місце…

… Назавтра він з'ясував, що в квартирі сім живе якийсь інглез, славна людина, звуть Паоло Роумен, працює в галузі торгівлі, щедрий, останнім часом зовсім перестав пиячити…

Того ж дня, тільки через три години, Еронімо, із секретної поліції, знайшов Роумена у «Флоріді», на колишній Гран-Віа; Пол тепер досить часто призначав тут зустрічі Крісті. «Тут пахне минулим, — якось він сказав їй, — я відчуваю тут присутність наших людей з батальйону Лінкольна, і Хемінгуея, і росіян, які допомагали іспанцям боротися проти Франко, і Анрі Мальро. Тут чисто, хоч таємна поліція й тримає постійний пост; від того дня, як фаланга ввійшла до столиці, вони безупинно ждуть змов».

Як завжди, вдень тут майже нікого не було; відвідувачі збиралися надвечір, годині о сьомій, після полуденної сієсти; Пол сидів з Крістою в глибині залу; вона тримала його руку в своїх долонях. «Дуже смачний сандвіч, — сказав він їй, показавши очима на їхні руки, — тільки з'їсти не мояша».

Еронімо підійшов до столу; Пол відрекомендував його Крісті; він поцілував повітря біля її руки (іспанці ніколи не торкаються губами до шкіри жінки), од віскі відмовився, подивився на годинник, Пол його зрозумів, підвівся, пішов разом з ним до стойки; бармен впізнав кабальєро з Пуерта-дель-Соль, запропонував вина, Еронімо похитав головою, показав очима на двері, бармен зразу ж вийшов.

— Ви доручали доктору Брунну стежити за вашою подругою? — спитав Еронімо.

— Я?! — Пол не зміг приховати тривожного здивування і розізлився на себе за це (в тутешній таємній поліції з кожним треба бути насторожі, навіть з тими, кому платиш). — А в чому справа? Чому це вас цікавить, Еронімо?

— Мене це абсолютно не цікавить. Просто я думав, що ви про це можете не знати. А мужчина повинен знати все Якщо він виконував ваше прохання, то питань нема.

— У кожній справі бувають накладки, — сказав Пол лише для того, аби хоч щось сказати (іспанці страшенно полюбляють багатозначність, це предтеча інтриги). — Мене цікавить одне: як професіонально він це робив?

— Він робив це надзвичайно професіонально, — відповів Еронімо, і Роумен відчув, як раптом стали крижаними його пальці.

— Спасибі, Еронімо, — сказав він, — я дуже вдячний вам за дружбу. Може, пообідаємо разом? Скажімо — післязавтра?