Експансія-I

КРІСТІНА КРІСТІАНСЕН І

У Севілью вона приїхала ввечері, коли величезні низькі зорі зайнялися на небі, що здавалося лискучим, як метал, — таке воно було чорне. Райдужні, хисткі, біло-голубі кола круг жовтого місяця, на якому напрочуд химерно повторювалися обриси океанів та континентів землі, здавалися таємничими істотами, схожими на глибинних жителів моря.

На автобусній станції, як і сказав Кемп, вона зразу сіла в таксі, попросила відвезти її в готель «Мадрід», найняла там двомісний номер (плата така ж, як і за одномісний, відвідувачів немає, осінь, здали б і за півціни, коли поторгуватись), подзвонила Роумену, назвала йому свій номер, сказала, що на нижній полиці холодильника лежить чудове м'ясо, підсмажене у часниковому соусі; дуже сумую, я тут не витримаю три дні, ну її к чорту, цю Севілью; вийшла на вулицю, сіла в друге таксі, а не в перше, і попросила шофера відвезти її в старе місто. Там на вулицях було повнісінько гулящого люду, видно як удень, багато екіпажів, коні були вифранчені, немов жінки.

Вона перевірилась, зайшла в перше-ліпше кафе, набрала той номер, що їй Кемп продиктував під час їхньої короткої зустрічі в автобусі, і запросила до телефону сеньйора Бласа.

— Де ви? — спитав Блас, не відповівши на привітання; голос його був низький, владний; по-німецьки розмовляв з жахливим акцентом. — Я до вас під'їду. Назвіть кафе, звідки дзвоните.

— «Карденас», — сказала Кріста. — Кафе називають «Карденас».

— Такого в місті немає, — різко сказав Блас.

— Зараз я збігаю нагору, уточню, ви зачекайте біля телефону.

— Де це кафе?

— На дуже красивій маленькій вуличці.

— Надзвичайно точна адреса, — посміхнувся Блас— Добре, подивіться, я почекаю.

Кріста вибігла на вулицю; кафе, звичайно, називалося «Ріо-Фріо»[57], а трохи нижче було великими літерами написано «Каса Карденас»[58]; нічого не вдієш, Карденас хотів наголосити, що «холодна річка» належить саме йому і нікому іншому.

Коли жінка повернулася до телефону, місце її вже зайняли; кремезний чоловік у чорному костюмі, що облягав його тіло так, немов він був танцівник, томно кадрив невидиму співрозмовницю, обіцяючи їй неймовірний вечір, коли легкі і п'янливі, як молоде вино, «струмені Зори піднімуть її до небес». Співрозмовниця, мабуть, відмовлялася підніматися, а танцюрист обіцяв їй ще щось приємніше, показуючи Крістіні на пальцях, що, мовляв, зараз, ще одна хвилинка — і все буде гаразд.

Але розмовляв не хвилинку, а добрих п'ять.

Коли Крістіна передзвонила, Блас сказав:

— Ви, очевидно, вперше в Іспанії? Залишили б сумочку біля трубки, у нас не крадуть… Люди зрозуміли б, що ви повернетесь, а не забули покласти трубку на важіль — у нас це часто буває, ми неуважні…

Він вислухав адресу, здивувався, що Карденас поставив своє ім'я на вивіску, старіє, хвороба честолюбства з роками прогресує, і пообіцяв бути в «Ріо-Фріо» через півгодини.

— Замовте собі вина, скажіть, щоб принесли «вино де каса», у Карденаса чудові виноградники на узбережжі. Ви моя гостя, так що замовляйте все, що захочете.

… Як і заведено в Іспанії, він запізнився на двадцять хвилин.

— Ви повинні мені пробачити, — похмуро сказав Блас, хватко обнімаючи жінку своїми холодними очима; погляд його був відверто оцінюючий, безсоромний, — як і всі нації, що не мають справжньої індустрії, ми погано орієнтуємося в часі. Американці найточніші люди, бо виплавляють найбільше в світі чавуну; коли робітник заґавиться біля домни, це загрожує йому бути розтопленим у киплячому металі, дуже боляче. Навіть якщо він і врятується, його проженуть з роботи, і він не зможе жити так, як жив раніше — з холодильником та автомашиною. А нам нічого не загрожує… Якщо виженуть з роботи — як жив іспанець у злиднях, так і житиме. Навіщо ж поспішати? Бачите, я самоїд… Як вино?

— О, воно справді чудове.

— Ви голодні?

— Дуже.

— Прекрасно, — сказав Блас. — Мене просили показати вам місто, я згоден бути вашим гідом. Зараз я замовлю столик у «Лас пачолас», там дають справжню андалузьку їжу.

Він пружно встав і пішов униз, до телефону.

Все-таки Пол, подумала Кріста, зовсім не думає про те, як він виглядає; він завжди однаковий, такий, як насправді; інші ж чоловіки хочуть показати себе. Вважають, що жінки схильні до гри; це неправильно, саме чоловіки найбільше думають про те, яке враження вони справляють.

… На початку сорок третього в Осло привезли фільми про природу Німеччини; на відміну від художніх картин, ці кінострічки були привабливо-правдиві, зняті зі смаком і тому збирали досить велику аудиторію, — на фашистські бойовики люди не ходили, бо там усі вороги були потворами, зате кожен німець — богом, а кому до душі пропаганда?

Кріста найдужче запам'ятала один фільм: оператор поставив камеру на великій галявині і зняв весняний зліт тетеруків; чорно-червоні красені билися один з одним, розпушивши хвости, бились відчайдушно, стинаючись по-лебединому вигнутими грудьми, а тетерки спостерігали за цим турніром любові, походжали собі по галявині, немов усе, що тут відбувалося, їх зовсім не стосувалось.

Вона запам'ятала цей фільм так добре ще й тому, що саме в цей час німецький офіцер, який поселився в сусідньому з ними будинку, почав посилати їй квіти. Звідки він діставав квіти в листопаді у затемненому Осло, де тоді вже ввели комендантську годину, вона не могла зрозуміти, але їй було це приємно, хоч батько якось з огидою здивовано зауважив:

— Приймати подарунки від окупанта?

А другий офіцер — він займав перший поверх у тому ж будинку, хазяї втекли до Англії, — присилав їй шоколад; щосуботи приходив його денщик і передавав старенькій фру Есперсен, що жила в їхній сім'ї уже двадцять років, красиву коробку з пречудовими цукерками, особливо смачна була начинка, вино й вишні.

Потім у тому ж котеджі поселився третій німець; він спеціалізувався на книжках — раз на тиждень присилав томик поезії або ж альбом з фотографіями різних регіонів Німеччини.

Саме він запросив Крісту в кіно, якраз на той самий фільм про бій тетеруків; вона попросила його не проводжати її до дверей.

— Батько проти того, щоб вас проводжав офіцер окупаційної армії? — спитав німець; його звали Ганс.

— Не в цьому справа, — легко збрехала Кріста, — але ви, звичайно, знаєте, як до вас ставляться в Норвегії?

— До нас ставляться добре, — відповів Ганс. — Тільки безглузді одинаки не розуміють того, для чого ми сюди прийшли. Невже вас не лякає загроза британської окупації? Приклад Ірландії має бути застрашливим.

На різдво вони заявилися до них утрьох: книжник Ганс, Фріц з квітами і «шоколадний Віллі»; були надзвичайно ввічливі; зробили все, щоб демонстративний вихід з вітальні її батька не був такий шокований, але все-таки поводилися, мов тетеруки на токовищі, хіба що хвости не настовбурчували.

… Блас повернувся, знову оцінююче оглянув Крісту, наче роздягав її, попросив офіціанта принести ще одну пляшку вина і сказав, що в «Лас пачолас» столик зарезервовано, спочатку вип'ємо тут, потім прокатаємося на екіпажі по старій Севільї, а після цього поїдемо вечеряти; до речі, там чудові фламенко, куди кращі, ніж мадрідські, послухаємо пісні Андалусії, вони тут зовсім особливі.

— О, це ж прекрасно! Дякую! — озвалася Кріста.

— Ви вперше на пенінсуле? — запитав Блас.

— Вперше.

— Цікаво?

— Безумовно.

— Що ви встигли подивитися в Мадріді?

— Не дуже й багато, — відповіла Кріста, чомусь посміхнувшись. Вона ж не хотіла їхати в Севілью; поруч з Роуменом, у його хірургічно чистому домі, який спочатку здався їй відчужено-холодним, вона зовсім несподівано для себе пережила дивне почуття, схоже на не знайоме їй досі умиротворення. Будучи людиною сильною, дуже самостійною, не гравцем, він дав їй змогу відчути спокій поруч з ним, той спокій, якого вона не знала відтоді, як гестапо забрало батька й маму. Вона запевняла себе, що все це вигадка, вона на роботі, ніяких сантиментів, це заважає справі, розслаблює, дає простір для ілюзій, вона говорила собі: все, що відбувається — акторське пристосування, просто треба придумати собі це умиротворення, щоб зручніше було робити те діло, яке їй доручили, але чим далі, тим очевидніше вона розуміла, що відчуття, котре виникло в ній, це не пристосування для точнішого виконання тієї ролі, яку для неї написали, а справжнє почуття, раніше їй не знайоме.

На першій зустрічі з Кемпом вона сказала:

— Треба якнайшвидше все закінчити б… Боюсь, мені буде досить складно працювати в майбутньому…

— Закохались? — спитав він, напівобернувшись до неї і розглядаючи полотно Мурільйо. — Хороший мужчина?

— Та не в цьому справа, — відповіла вона роздратовано. — Він дуже відверта людина… Вірить мені… І в ньому немає паскудства…

— Робіть як знаєте, — відповів Кемп. — У нас до нього теж немає відрази. Просто треба з'ясувати, чим він живе вдома. Це не є нечесність. Зрештою, можете підказати йому щось, лагідно вплинути на нього… Ви ніколи не поведетеся з ним безчесно. Навпаки, цілком можливо, що ви будете йому потрібні в складній ситуації… Якщо він справді має намір одружитися з вами, не відмовляйтеся, не треба… А взагалі, робіть так, як велить вам совість. Я не смію вас приневолювати, боронь боже.

Точно вичисливши мужчину Роумена, саме Кемп запропонував Крістіні наполягти на поїздці в Севілью; це перевірка, сказав він, і для вас, і для нього; ніщо так не виявляється, як почуття, — особливо під час короткої розлуки. Зрозумієте, що він вам справді дорогий, — дуже добре, ми попрощаємося, ви влаштовуватимете своє життя, а відчуєте в ньому холодок, що ж, продовжимо наше діло, вам не буде так важко, як тепер, я все розумію…

Але, говорячи так, Кемп думав зовсім про інше: найбільше прив'язує чоловіка, а особливо такого, як Роумен, самостійність жінки: якщо поїздка в Севілью задумана, вона має відбутися. Не для Крісти, а саме для Роумена вони й задумали поїздку в Севілью; захопленість жінки Роуменом виявилася для нього несподіванкою; все-таки жінки — загадкові істоти: захопитися такою людиною? Жахливий характер, ніякого шарму, грубий, безтактний, зовсім безпорадний у ліжку…

Слухаючи тоді Кемпа, вона згадувала Ганса, той ранок, коли він, лежачи в ліжку, гладив її по мокрій щоці й тихо говорив, як крається його серце за батьків «білявочки» (вона тоді ще не фарбувалася, волосся було, як копиця соломи), заспокоював її, ніжно шепотів на вухо якісь ласкаві слова, слухаючи їх, Кріста розслаблювалась, майбутнє не здавалося їй таким страшним, яким вона побачила його після трагедії з батьками.

А потім Ганс попросив допомогти йому в його боротьбі за нещасних старих. «Ти повинна познайомитися з тим, хто справді винен у їхньому арешті, це зрушить справу з мертвої точки, мені буде легше говорити з тими офіцерами, від яких залежить їхня доля». Вона, звичайно, погодилась; він улаштував їй зустріч з доцентом університету Олафом Лі; гестапо підозрювало його у зв'язках з англійцями, треба було підвести до нього свого інформатора; Лі був обережною людиною, знайомств уникав; усі ті, хто його оточував раніше, були вірні йому й поділяли спільне для норвежців почуття глухої ненависті до окупантів. Кріста йому сподобалася, тим паче він знав її батька й схилявся перед талантом професора; через два тижні вона сказала Гансу, що не може більше, «він хоче, щоб я лягла з ним у ліжко». Ганс тоді довго мовчав, потім приніс вино і став пити, наливаючи і їй одну чарку за другою; під ранок він сказав — вже в ліжку, коли кінчив її мучити: «Я прощу тобі цю жертву… Якщо це допоможе повернути тата й маму, я прощу тобі все, білявочко…» Коли вона повернулася до нього через два дні від Олафа Лі, він усю ніч випитував її, як їй було з іншим, любив її шалено, а потім зник, не попрощавшись. Тієї ж ночі до неї постукав незнайомий чоловік, який розмовляв по-норвезьки з акцентом, сказав, що треба негайно зібратися й виїхати звідси, бо Лі схопили під час радіосеансу з Лондоном і його друзі вважають, що вона винна в провалі, можлива помста, треба змінити квартиру, «ми не кидаемо в біді наших друзів, особливо таких ніжних і розумних дівчат, як ви». Він же, цей Густав Гаузнер, і став її керівником, він же і влаштував їй побачення з мамою, яку перевели з гестапо в госпіталь; батька обіцяли випустити незабаром, після того як вона закінчить нову роботу…

Вона ніколи не могла забути, яке почуття гидливості до самої себе пройняло її тоді; вона побачила себе збоку, немовби своє відображення в дзеркалі, в найкращі її години, коли вона подобалася собі — особливо вранці в неділю, можна повалятися в ліжку, знаючи, що скоро буде кава, і всі зберуться за столом, і тато розповідатиме дивовижні історії про свої числа, а мама зробить чудові хрусти на маргарині, і буде тихо й надійно, як ніде, тільки в неділю вранці було їй так спокійно за столом з татом і мамочкою.

Вона бачила не себе навіть, а якусь жінку, страшенно на неї схожу; жінка стояла біля дзеркала в легенькій піжамі, червоно-голубі квіточки по білому, і все на її обличчі було, як і раніш, — веснянки, кирпатенький ніс, ямочка на підборідді, але ж це не я, думала вона тоді, я не можу бути нею, цією гидкою підстилкою.

«А чому?» — почула вона тоді чиєсь тихе запитання.

Тому що, відповіла вона, ніхто не бачив, як я голосила в ванній, коли виходила від цього нещасного Лі, як я просила в бога прощення за те, що роблю, як я перечитувала Біблію, аби тільки знайти виправдання собі, і я знаходила це виправдання, бо заповідь гласила, що батька й матір треба любити вище всього, а коли є любов, тоді можна піти на все, аби тільки врятувати тих, хто дав тобі життя і хто зараз терпить страшні муки.

Ні, заперечив їй голос, зовсім не схожий на її власний, це не виправдання. Ти мусила торгуватися, як жінка на базарі, ти повинна була сказати: «Як тільки мамочка й тато прийдуть додому, я виконаю все, що я маю для вас виконати, але я віддам свою честь лише тоді, коли життя тих, кого я люблю, буде врятовано».

Вона тоді пішла до церкви, пробула там цілий день, вимолюючи собі прощення, заспокоювала себе, що прощення їй відпущено, але в найглибшому куточку своєї душі не вірила цьому, і те, що вона не вірила собі самій, було найжахливішим, просто нестерпним. Вона повернулася додому, й випила двадцять таблеток снотворного, і засинала, відчуваючи якесь щасливе заспокоєння, особливо коли написала: «Таточку й мамочко, я мрію, щоб ми там побачилися, але я зробила все, щоб ви туди прийшли якомога пізніше».

Першим, кого вона побачила, був Гаузнер, що схилився над її ліжком у лікарні, — з чорними кругами під очима, зарослий щетиною, дуже постарілий. Він тоді погладив її по щоці, зітхнув і сказав: «Нікому з нас не дано втекти від своєї долі, дівчинко; смертю, як і життям, розпоряджаємося не ми, а наш фатум, і чинити можна тільки так, як велить доля; її не обдуриш».

— Погано себе почуваєте? — спитав Блас. — Стомилися з дороги?

— Ні-ні, — відповіла Кріста. — Просто я думаю, про що мені вас попросити… Мені чимало розповіли про Севілью, я повинна подивитися фабрику, де працювала Кармен, католицьку академію, вона начебто пов'язана з експедицією Колумба, арабські вулички, архітектуру сімнадцятого століття, особливо в старому місті, бібліотеку та ще з десяток місць, я навіть забула їхні назви…

— Згадаємо, — відповів Блас. — З чого ви хотіли б почати?

— Мені все одно. Ви ж мій гід.

— Я почав би з того, з чого хочуть почати всі мужчини, — посміхнувся він і підняв келих. — За ваш приїзд у Севілью.

— Спасибі, — відповіла вона і відпила маленький ковток важкого чорно-червоного вина.

— Спеціального інтересу у вас немає?

Кріста не зрозуміла й здивувалась:

— Що?

— Ну, якісь фірми, інтересні люди, університет…

— Ні-ні, мене це зовсім не цікавить.

— Як влаштувалися?

— Цілком пристойно.

— В готелі?

— Так.

— Як зветься?

— «Мадрід».

— Це сарай, а не готель. Краще вам переселитися в ательє мого друга Вітторіо. Він зараз малює в Малазі, чудова мансарда, є телефон, старий район, там вам буде приємніше.

— Ні-ні, спасибі. Я вже сказала в Мадріді, де поселилася. Туди можуть дзвонити.

— Це дуже просто, я залишу портьє ваш новий номер, — сказав Блас. — А втім, як знаєте. Гід пропонує, а гість може відмовлятися від пропозицій…

— Коли ми маємо бути в «Лас пачолас»?

— Це залежить від вас.

— Ні, це залежить від початку концерту, який там дають фламенко.

— О. це буде вночі.

— Тоді в мене є час прийняти душ?

— Звичайно.

— Я можу не переодягатися?

Він подивився на неї, нічого не відповів, знизав плечима — вони в нього були міцні, налиті, але все одно в них угадувалася жіночність, занадто похилі; у Пола вони сухі й квадратні, немов вирубані сокирою, і очі в нього дуже холодні, хоч чорнющі, вони в нього стають тепліші тільки перед сном, та ще коли він дивиться на мене рано-вранці… А в цього очі тануть, як топлене масло. І долоні, мабуть, мокрі від поту.

— Поїдемо? — сказав Блас. — Чи хочете ще вина?

— Краще потім.

— Як знаєте, — відповів Блас, поклав на сірий мармур столика купюру, крикнув старому, який стояв за баром, щоб здачу він лишив собі, і, пропустивши Крісту вперед, вийшов на вулицю.

— А у вас жарко, — сказала вона. — Дивно, листопад — і така спека.

— Це подув вітер з Африки. Дуже небезпечний вітер.

— Чому?

— У Відні його називають «фьон»… Якщо чоловік убиває свою дружину тоді, коли дме «фьон», йому пом'якшують кару. Шоферів, що зробили катастрофу, взагалі звільняють від покарання. Цей вітер дуже впливає на психіку… Наші жінки зразу ж вагітніють у пору «фьону», він збуджує бажання…

— Добре знаєте Відень?

— Ні. Просто люблю читати. Взагалі іспанці більше люблять слухати… У нас страшенно люблять слухати оповідачів, а от я дурний якийсь іспанець, мене тягне читати, мабуть, тому, що нікому не вірю, тільки собі.

Він артистично змахнув рукою, таксист помітив його жест здаля, так само артистично й рисковано повернув до тротуару, розчахнув дверці й сказав неймовірно довгу фразу.

— Сідайте, — сказав Блас, пропускаючи Крістіну першу.

— А що вам говорив шофер? — спитала вона.

— Ви дуже підозріливі, — відповів Блас, щільно присунувшись до неї.

— Скоріш допитлива.

— Підозріливі, не заперечуйте, я відчуваю жінок, — сказав Блас, і по тому, як він це сказав, Кріста зразу зрозуміла, що жінок він зовсім не відчуває; вміти з ними спати ще зовсім не означає відчувати їх. Чоловіки наївно вважають, що чим шаленіше вони люблять жінку в ліжку, чим більше вони владні з нею, тим дужче вона до них прив'язується, стаючи кішкою, дворовою сучечкою чи куркою, що покірно дріботить за дурнем з гребенем. Бідолашні чоловіки, вони зовсім забувають про любов лебедів чи тигрів! Що зробиш, не всі вони люблять читати, тобто дотикатися до першоджерела знань, більшість, цей Блас правду каже, вважають за краще слухати оповідачів, а ті повторюють те, що їм розповідали старші друзі, але ж будь-яка розповідь — це спотворення уявлень… Ніколи жінці не була так конче потрібна ніжність, як у цей жорстокий вік. Фізіологія превалює, тільки коли жінка зовсім позбавлена інтелекту, — тоді її почуття ближчі до тварин, ніж до людини. І ще — такі жінки не мають фантазії, тієї рятівної іпостасі людського духу, яка лише й може гарантувати щастя біля мужчини вдвічі старшого і, навпаки, приректи на муки поруч з молодим атлетом…

… Вона завжди пам'ятала обличчя старого англійця, до якого її підвів Гаузнер; через нього вона мала познайомитись з Грегорі Уорком, американським дипломатом, що працював у Лісабоні, — німці дали слово, що батько прийде додому зразу ж після того, як вона подружиться з Уорком, той жив у Португалії сам, без сім'ї, дуже сумував.

Англієць потяг її в номер, перервавши вечерю, роздягав тремтячими руками, сопів, човгав ногами, в ліжку був схожий більше на борця, ніж на коханця, їй було погано з ним, вона завжди пам'ятала Ганса, він навчив її бути жінкою, вона зовсім втрачала розум, коли він цілував її ліве плече й тоненьку кісточку ключиці.

— Не треба так сильно, — попросила вона англійця. — На мене це не впливає, моя ерогенна зона отут, — вона доторкнулася до свого плеча.

Англійця тоді перекосило від люті, він ударив її по щоці, сказав, що вона паршива повія, й пішов з готелю. До Грегорі Уорка їй довелося йти самій, вона робила все, що могла, але в ліжко його вкласти не зуміла, а від цього ж залежало життя тата, тільки від цього й ні від чого іншого, так сказав Гаузнер, давши їй клятву офіцера зробити для батька все, після того як вона, у свою чергу, виконає те, що їй було доручено.

— Хочете курити? — спитав Блас.

— Спасибі. Я курю, тільки коли п'ю. Шофер сказав щось непристойне? Чому ви не переклали мені його тиради?

— Я думав, ви забули про це… Ви якось дивно заглиблюєтеся в себе… Я думав, вас це вже не цікавить… Ні, шофер не сказав нічого непристойного… Просто він з Пасальї, це такий район у горах в напрямку до Херес-де-ля-Фронтера, там чоловіки велеречиві, замість «ходімо» вони кажуть: «Чи не вважали б ви за можливе виділити з свого дорогоцінного часу хоча б хвилину і, якщо, звичайно, це аж ніяк не обтяжить вас, піти разом зі мною, вашим покірним слугою». От він і сказав: «Я згоден дати мою машину в розпорядження сеньйора, щоб він міг задовольнити всі бажання чарівної сеньйори». Простіше кажучи, «таксі вільне».

— Диви, яка краса, — посміхнулася Кріста, подумавши при цьому, чому ж вона не почула в цій довгій фразі, яку мовив шофер, єдиного іспанського слова, яке вивчила досконало, — «сеньйора».

… В готелі Блас запитав:

— Мені почекати вас у холі? Чи можна піднятися в номер?

— Ні, — відповіла вона. — Будь ласка, почекайте тут, я повернуся дуже швидко.

Вона піднялась до себе, роздяглася, ввійшла в крихітну ванну, пустила душ; гарячої води не було; холодна, як лід, подумала вона, а на вулиці така спека; мабуть, у них ще працюють арабські водопроводи; дуже дивно, відійшла в минуле культура, вимерли покоління, а творіння рук людських живе й досі.

Кріста чомусь згадала, як батько незадовго перед арештом сказав:

— Знаєш, чим далі, тим дужче я вірю в те, що можна вивести математичну формулу істини. Так, так, це правда!

Треба відштовхнутися від концепції пошуку курсу літаків. Ламані шматки різної спрямованості складаються — волею людського розуму — в абсолют лінії… Десь тут прихований ключ до моєї ідеї… Числа подібні до характерів, ти ніколи не задумувалася над цим? Спробуй уважно придивитися до сімки й одиниці. Цифри ці найбільше мене цікавлять. А яка цікава шістка! Я хотів би, щоб ти почала вивчати теорію чисел, нехай тебе звинувачують, що ти схильна до чорної магії і окультизму, нехай сміються… Я згоден з Бором: у кожній справжній ідеї неодмінно є трошки якоїсь боже-вільності…

Завмерши під душем, вона думала про те, чому діти такі переконані в своїй правоті, чому вони так вперто відстоюють свою правду, ось-ось були маленькі, слово батьків вважали законом, мама й тато все знають, вони найсильні-ші, справедливі й розумні, а настає пора, промине людина певний невидимий кордон (де проходить? між чим і ким?) і стає цілком упевнена в своїй правоті, батьки вже для неї старомодні, боягузливі, та й не такі розумні, якими вони здавалися раніше… Якби можна було вберегти покоління від цієї трагедії, що із віку в вік повторюється! Як багато сердець не було б розбито, як багато доль не було б понівечено…

Про що я, подумала Кріста. Чому це навалилося на мене? З якого часу? Після того як Кемп вийшов з автобуса? Ні. Раніше. Мені двадцять шість, але я прожила три життя, а може, й більше, я лічу людей, а не думаю про них, я не мрію про майбутнє, як інші, а просто програмую можливу ситуацію, зважаючи при цьому на допустимість недопустимого… Пол був ситуацією; тепер виникла певна несподіваність у моїх з ним стосунках… То й що? Я не маю права на ілюзії. Їх у мене витравили. Якщо я піддамся жіноцтву, яка є надія, можу зламатися, запити, перетворитися на вуличну шлюху…

«А ти й є шлюха», — почула вона в собі і не одразу знайшла слова, щоб заперечити; перше, що спало на думку, — «необхідність жертви», — здалося бездоказовим; хіба мало хто опинявся в такому становищі, як вона, але ж вони не шукали виходу в ліжку з чоловіком, який носив таку ж форму, як і ті, що повезли до тюрми тата з мамочкою.

«Тобі хотілося цього», — почула вона те, що досі забороняла собі чути.

Ні, заперечила вона собі, мені не хотілося цього, не хотілося, не хотілося, не хотілося!

І через те, що в голосі було чути лише одне це полохливе й жалісне «не хотілося», їй стало ясно, що хотілося, що цей холодноокий, коректний і співчутливий Ганс з його книжками був уже давно приємний їй, коли ще він тільки почав розпускати хвіст при «шоколаднику» та «квіткареві», але він це робив достойніше, ніж вони, і вмів приховувати своє бажання.

Кріста зірвала з гачка рушник, рвучко закрутила кран, наче злякалася, що й він скаже щось, розтерлась так, аж шкіра горіла, одяглася, зайшла в кімнату і, сівши до столика, замовила Мадрід.

Роумена дома не було.

Він мав поганий вигляд останніми днями, подумала вона. В нього зовсім хворі очі. І він багато пив. Ні, це не тому, що я стала тягарем для нього, я пригадую, як пив Грегорі Уорк, коли не міг переступити любов до своєї дружини, як його гнітили наші зустрічі, як він хотів бути зі мною й не міг собі цього дозволити, тому що був не тетерук, а справжній мужчина, для якого самозвіт починався з серця й розуму, а не з сліпого тваринного потягу.

Якось, взявши її тонкі руки з своєї шиї, він сказав Крісті:

— Соломко, мабуть, я рано постарів, але я не можу лягти в ліжко з жінкою, в яку не закоханий. Кажуть, це трапляється з людьми, котрим стукнуло п'ятдесят. Дивно, мені тридцять чотири, але почуття в мене старечі. І, будь ласка, не кажи, що п'ятдесят — розквіт мужчини. П'ятдесят років — це початок заходу, хоч він може бути дуже гарним і тривалим, як у кінці серпня…

Чому я так часто згадую Грегорі, спитала себе Кріста. Я бачила його останній раз три роки тому на набережній Тежу, неподалік від Есторіла, і була така ж осінь, тільки там дуже волого, і було так само тихо, як зараз у цій конурі, а мені було так само погано, як зараз… Ні, зараз ще гірше, тому що Пол дуже схожий на Уорка, він такий же відкритий і такий же сором'язливий, навіть просить відвернутися, коли роздягається… Я згадала Грегорі тому, сказала вона собі, що лист Пола був адресований теж Грегорі, якомусь Грегорі Спарку, ось чому я так часто згадую його…

Вона не знала й не могла знати, що Грегорі Спарк, друг Пола, працював у Лісабоні, під прізвищем Уорк, як, втім і Спарк не міг здогадатися, що «соломка» була німецьким агентом, а вже те, що саме вона виявилася тією «веснянкою», яка принесла щастя Полу Роумену, — тим більше.

Вона не знала й не могла знати, що Пол Роумен не відповідав на її дзвінки, бо був зараз на конспіративній квартирі, що підтримувала безперервний зв'язок з Севільєю, де за кожним її кроком стежили його люди.