Експансія-I

ШТІРЛІЦ-ХІХ (листопад сорок шостого)

Генерал Серхіо Оцуп зустрів його біля порога; двері були відчинені; жив він у величезній квартирі в самому центрі старого Мадріда, у вузькому будинку початку минулого століття, на третьому поверсі; пахло тут — і це вразило Штірліца — Росією: ладан, старі книжки і самовар, саме самовар з сосновими шишками, з особливим теплом, яке відчував він тільки в Росії.

— Заходь, заходь, «хазяін барін», — сказав Оцуп по-російськи, і ці слова його, петербурзький говір, смішинка в очах, метушливість, як предтеча дружнього застілля, властива саме росіянам, коли ті чекають гостей, вразили Штірліца.

— Пробачте? — спитав він Оцупа нерозуміюче; його іспанська — після року, прожитого в Мадріді, — стала зовсім вишуканою. — Що ви сказали? Я не зрозумів вас…

— Та й не повинні, — весело відповів Оцуп. — Це я порідному кажу, по-російському, драпонув звідтіля у вісімнадцятому, Петруся кликав з собою, молодшенького, а він Леніна фотографував, не захотів, служив справі революції. Він і понині урядовий фотограф у Кремлі, а я генерал у Франко… Отак воно… Розкидало братів, стоїмо один проти одного, біблейський сюжет! Роздягайтеся, ласкаво прошу в дім. Спочатку подивимося колекцію, потім гості підійдуть, перезнайомлю…

Музей починався в передпокої, завішаному й заставленому хорезмськими тарілками, старовинною афганською зброєю, керамікою з Бухари, індійськими різьбленими з кістки слонами, мавпами та кігтистими орлами.

— Чудова експозиція, — сказав Штірліц. — Я завжди вважав, що Бухара славиться біло-голубими кольорами, а у вас, просто дивно, зелено-сині малюнки…

— Я не наполягаю на тому, що це Бухара, — озвався Оцуп, уважно глянувши на Штірліца.

— Джелалабад?

Оцуп навіть сплеснув руками:

— Ви колекціонер?

— Я? Ні. Чому ви вирішили?

— Бо ви ж запитали. В мене бували тисячі гостей, але ніхто ніколи не питав про Джелалабад…

— Хм, для мене Джелалабад — таємниця за сімома печатками… Афганці вважають себе пришельцями, деякі інтелектуали взагалі кажуть, що їхнє плем'я — це нащадки еллінів… Я бував у Джелалабаді… Розписи, які я бачив, а головне, малюнки, які робили на базарі старці, дуже вразили мене своєю схожістю з фаюмськими портретами… На зміну маскам стародавніх єгиптян, що прилучили померлого до вічного життя, перетворюючи його в іпостась Озіріса, прийшло мистецтво римських завойовників з їх вертикальними скульптурними статуями того, кого вже нема на цьому світі, але він усе-таки живе завжди в домі нащадків… Але як це перекочувало в Джелалабад? Чому я саме там побачив стримані, сповнені томливої жагучості барви Стародавнього Єгипту?

— Тому, мабуть, — Штірліц почув у себе за спиною густий, трохи хрипкуватий голос, — що міграція культур — тс головне, що підлягає ще розшифруванню.

Оцуп згідливо кивнув:

— Познайомтесь, будь ласка, панове… Доктор Брупн, доктор Артахов.

— Дуже приємно, — сказав Артахов, подаючи Штірліцу велику, майже квадратну долоню. — По-російськи мене звуть Петро Потапович.

— Дуже приємно, — відповів Штірліц, з трудом потискуючи квадратну жорстку долоню.

— Ходімо в кімнати, Петрушо, — знову по-російськи сказав Оцуп і зразу ж пояснив Штірліцові, — нас тут мало, росіян, кожною миттю дорожимо, щоб по-своєму перемовитись, пробачте…

У першій кімнаті, заставленій величезними шафами червоного дерева, які було обладнано під музейну експозицію, зберігалися російські складані ікони: крихітні, дерев'яні, скромні; а також ікони, оздоблені сріблом.

— А тут, — Оцуп розчахнув двері в другу залу, — в мене найпрекрасніше, що є. Ласкаво прошу.

Він увімкнув світло — яскраве проміння ламп, спрямованих на стіни, завішані іконами, враз освітило довгі очі Христа, мовчазний погляд, звернений на тебе запитливо і вимогливо. Обличчя його були різні, Штірліц одразу пізнав школи; чи не Феофан Грек в оригіналі навпроти мене? Звідки він тут? Чому? Вулиця старого Мадріда, два росіянини, один з них генерал поліції, другий «Петруша», і чудовий живопис Древньої Русі.

Запитання трохи не зірвалося з його язика, але він вчасно похопився; він не має права навіть натякнути, що знає ім'я Феофана Грека; хто чув тут про нього?! Хто, вимовляючи ці два слова, може відчути, як розливається солодке тепло в грудях?! Росіянин, хто ж іще! А ти німець, сказав він собі. Ти Макс фон Штірліц, ти не маєш права хоч у чомусь відкрити свою російськість, хто знає, може, саме цього й ждуть. Хто? — спитав він себе. — Оцуп? Чи доктор Артахов?

— Неймовірно, — сказав Штірліц, — я відчуваю урочистість Візантії, я чую їхні співи…

— Ніяка це не Візантія, — насупившись, кинув доктор Артахов. — Справжнісінька Росія-матінка… Не доводилось у нас бувати?

— Я проїхав Радянський Союз транссибірським експресом. У сорок першому, — відповів Штірліц. — На жаль, у Москві пробув тільки один день, — весь час у посольстві, був май, самі розумієте, який час…

— Розумію, — зітхнув Артахов. — «Май» — погане слово, походить від «маятися»… Замість того щоб Черчіллю в ніжки впасти та помиритись, так на тобі, Гесса, пророка руху, обізвали божевільним…

— Ах, Петрушо, не впадай, бога ради, в трясучку! Німчура все одно цього не зрозуміє, — сказав Оцуп. — Та й я також.

Артахов загнув матюка й сказав;

— Не буде їм прощення за те, що дали себе зламати…

Дивно, подумав Штірліц, чому всі росіяни, яких я зустрічав за кордоном, абсолютно переконані в тому, що ніхто з присутніх не розуміє їхніх матюків? Невже через те, що глибинна Росія практично не бачила іноземців і тому зберегла віру в те, що її мови ніхто не знає, крім її синів та дочок? А доктор цей з старих емігрантів. Справді трясучий. Треба тримати себе, стежити за очима; серед гостей цілком можуть виявитися люди з особливим зором — ті вміють фіксувати не те що слово, а й погляд.

— Ну, а тепер прошу далі. — Оцуп обернувся до Штірліца: — Тут є те, що вас надзвичайно зацікавить.

Генерал розчахнув двері в третій зал, вимкнувши світло в другому, де були ікони; Штірліц зразу подумав, що Оцуп давно живе на Заході, привчений до тутешнього раціо; росіяни, та ще коли чекають гостей, світла не вимикають, гуляти так гуляти, в усьому має бути святковість, а в цього в голові вже сидить лічильник, працює сам по собі, автоматично фіксує песети, які доведеться віддати за освітлення, — електростанцій мало, тому світло дороге, генеральського окладу на все не вистачить, особливо коли тримаєш таку колекцію.

Тут, у приміщенні ще більшому, ніж два перші, було зібрано книжки, багато тисяч російських, іспанських, англійських та німецьких фоліантів.

— Та звідки ж це?! — здивувався Штірліц.

— Погано по Мадріду ходите, — деренчливо засміявшись, відповів Оцуп, щиро радіючи з його подиву. — Понишпорте у крамничках на Рібейра-де-Куртідорес, походіть по Растро, попитайте тямущих у цьому людей біля «Каса контрабандістас» — чорта купите, не те що книжки сімнадцятого століття. Я, наприклад, за безцінь купив фоліант Федорова!

— А хто це? — прикинувся Штірліц, а сам дивувався, як наш перший друкар міг опинитися в столиці католицької Іспанії.

— Російський Гутенберг, — відповів Оцуп.

Артахов поморщився, сказав по-російськи:

— Та чого ти перед ним стелишся?! Чому це наш Федоров їхній Гутенберг, а не навпаки?

Оцуп роздратовано кинув:

— Вудила не закушуй, Петю! Німець раніше почав!

— Звідки ти знаєш?! Архіви дивився? Які? Архіви все брешуть! Не записали наші в якусь відомість вчасно, от і віддали німцеві те, що було по праву нашим.

Оцуп посміхнувся, пояснивши Штірліцу:

— Де збирається більше одного росіянина, неодмінно ждіть сварки, диво, а не нація!

В цей час пролунав дзвінок; пішов гість; Оцуп, вибачившись, попрямував до передпокою.

— Ви хто за професією? — спитав Артахов.

— Філолог. А ви?

— Вигнанець, — відповів Артахов. — Знаєте, типово російська професія. А живу на ті кошти, що редагую журнал «Окультизм», штаб-квартира наша в Асунсьйоні, туди Сталін не дотягнеться, працюємо, слава богу, спокійно, тут ненадовго у справах… Багато вашого брата в Парагваї оселилося, славні люди, щиросердні, в стражданні очистились, проходять зараз нове загартування — для сили це, вірю. А коли говорити серйозно, то я закінчив історичний факультет. Вивчав долю Батьківщини, всього себе віддавав цьому предмету…

— В Росії? — спитав Штірліц.

— А де ж іще можна вивчати її історію? Не в Америці ж?! Там сама жидівня, вони на нашій історії канкан танцюють! Тільки про те й мріють, щоб знову туди влізти, ґешефти свої розкручувати… Та й у вас, у німців, Росію вивчали зневажливо, наче якийсь гербарій розглядали.

— Я читав Олеа… — Штірліц примусив себе зіграти, ніби він забув прізвище першого іноземного побутописця Росії.

— Олеарія, — допоміг йому Артахов, посміхнувшись. — Сукин син. Йому Ватікан платив за наклеп.

— Невже? — здивувався Штірліц. — Чому?

Артахов не встиг відповісти — до залу входили гості Оцуна; починалася звична процедура знайомств, яка має в Іспанії дещо екзальтований характер, вона супроводжується неодмінно розмовою, смисл якої зводиться до того, щоб знайти спільних друзів і по цьому визначити, хто твій співрозмовник, що являє собою і чого від нього можна сподіватися.

Трохи згодом прийшов генерал Альфредо Гонсалес, байдужо кивнув Артахову, перекинувся кількома словами з незнайомими Штірліцові чоловіками, заглянув у четверту кімнату, де був накритий великий стіл, а-ля-фуршет, попросив дівчину у фартушку дати йому склянку вина, чомусь змерз, дощ іде, як крізь сито сіє; побачивши маркіза де ля Куенья, який щойно ввійшов, повів його до залу, де лики Христа запитливо дивилися на кожного, хто входив туди, перемовився з ним кількома фразами і тільки потім, узявши Штірліца під руку, запитав:

— Скажіть, Максимо, у вашій американській богадільні ніяк не коментують майбутній візит аргентінської промислово-банківської делегації?

— Ні, — відповів Штірліц. — Правда, Кемп просив мене подивитися газети, чи немає нічого цікавого, пов'язаного з тамтешніми великими проектами…

— Нічого не знайшли?

Штірліц роздумував одну лише мить, як відповісти: дещо він знайшов; сказав спокійно:

— Я продовжую дивитися, Альфредо. Вас ця тема цікавить?

— Дуже.

— Добре, я буду особливо уважний.

— Дякую. Якщо через кілька днів вам подзвонить Оцуп i запросить на каву, це означає, що я його попросив. Ви за-мотивуйте свій інтерес до його колекції, це знадобиться, Максимо. — І плавно пішов до гостей.

Штірліц повернувся до Артахова, що стояв, насупившись, один:

— Ви тут уперше?

— Я виїхав з Європи півтора року тому.

— Після краху в Берліні?

— Так.

— До цього жили в рейху?

— Ні. В Югославії.

— Працювали з Власовим?

— Хіба з ним можна було працювати?! Неук! Горе, та й годі: якщо Захід на когось хоче поставити, то неодмінно знайде дурня!

— Мабуть, розумних Захід боїться, — посміхнувся Штірліц. — Вирветься з-під контролю, як ним управлятимеш?

— Але це ж означає приректи справу боротьби з більшовизмом на загибель! Допомогти Русі тільки розумний може!

— А хто на Заході хоче допомогти Росії? Навіщо? її треба держати в темноті. Спробуй випусти її — ого! Небезпечно, для чого конкурент?! Ви ж Розенберга читали, він не дуже приховував свого ставлення до Росії: робоча сила і кормова база.

— Пропаганда, — заперечив Артахов. — Своїм він казав одне, нам інше. Ніщо так не дозується, як пропаганда. Пошкреби її нігтем і зразу побачиш, який резон криється за словом… Хоча в чомусь таки ваша правда. Я багато думав, чому Олеарій, що про нього ви згадали, та й його колеги Гваньїні з Одерборном поширювали про Івана Грозного такі жахливі плітки. Та тому, що саме Іван Грозний був перший російський государ, що зіткнувся із Західною Європою і вдарив тих сусідів, яких Ватікан, та й Лондон з ним укупі, вважав своїми. Адже і лівонці, і поляки лякали Париж та Берлін, що Іван не обмежиться своїми явними зазіханнями, а рушить далі, до моря… А не хотіли цього. Навпаки, мріяли закрити її, Московію, в старих кордонах. Життя там вельми дешеве, краще вічно туди їздити, до них, себто до нас, диких. — Артахов раптом посміхнувся. — Знаєте, скільки гольштінське посольство одержувало від нашого царя на прохарчування своїх людей, а їх було аж тридцять чотири душі?

— Ні, — відповів Штірліц; він справді не знав цього.

— Так от послухайте.».. Шістдесят дві буханки хліба, четверть бика, чотири барани, дванадцять курок, дві гуски, зайця, півсотні яєць, чверть відра іспанського вина, пива й горілки — для панів дипломатів; слугам вилляли бочку меду, бочку пива і бочку горілки, крім цього, Ще пуд масла на тиждень, сіль і три відра оцту. По-царськи,? а?!

— Таки справді, — мовив Штірліц, глянувши на Альфредо Гонсалеса; обійшовши запрошених, перемовившись з кожним кількома словами, той знову повернувся до маркіза де ля Куенья; до всіх стояв спиною, говорив тихо, так що ні почути його не можна було, ні прочитати по губах.

— Однак не можу не погодитись, — вів своє Артахов, — рейхсміністр Розенберг у корінь питання не Дивився, а його, корінець цей, можна знайти тільки — в історії. І якщо до історії поставитись серйозно, то стане зрозуміло, що Росія — певного роду фенікс, де здоровий глузд тісно пов'язаний з найдосконалішою містикою. Справді, були таржища, Псков і Новгород, від Москви близькі, до Ганзи відчували потяг, російсько-німецька співдружність у чистому вигляді, — та де там! Комусь треба було знищити ці російські форпости, а замість них поставити чорт знає як далеко Архангельськ — на догоду англійцям, та й Астрахань — їм же на догоду, бо вони Персією тоді крутили, так і далі крутитимуть, згадаєте моє слово. І прирекли Московію на закритість; внутрішнє торжище, жодного спілкування зі світом…

Штірліц байдужно сказав:

— Я чув, що генерал Власов і ті, хто був з ним, вважали за непотрібне й шкідливе для Росії будь-яке спілкування зі світом…

— А з Німеччиною? Хоч який був дурень, а спілкування з Німеччиною не відкидав! Навпаки, росіяни й пруссаки — рідня по крові…

— Як це? — здивувався Штірліц.

— Та дуже просто! — зрадів Артахов. — Дивіться в корінь! Руси і пруси! Корінь той самий!

— Я вам стільки спільних коренів знайду, — зітхнув Штірліц, — що не зрадуєтесь… Не по крові близькі наші пруссаки з росіянами, а зовсім по інших субстанціях. І насамперед тому, що в Росії і в Німеччині дуже довго правила казна, все йшло зверху, від імператора, живому життю нав'язувалась безглузда воля двірцевого фантазера, який не знав життя, вірив лише тим, хто його оточував, а будь-яку самостійність низів вважав замахом на його владу… Це нас споріднювало, докторе, а не корені…

— Стривайте, але ж те, що ви сказали, марксизм…

— Ну й що? Він же існує. Гегеля пам'ятаєте? «Все розумне дійсне і все дійсне розумне».

Артахов скрушно похитав головою:

— Отак воістину поразка відкидає націю в обійми вседозволяючого лібералізму!

— Якщо лібералізм сприяє думці — я, на жаль, за лібералізм. Бідолашним німцям тепер треба якнайсерйозніше думати про своє майбутнє, бо, як з'ясувалося, теорія, висунута Гітлером замість Старого завіту, абсолютно неспроможна і кінчилася тим, що ми з вами опинилися на задвірках: ви зі своїми коренями, а я з ідеєю богом обраної раси…

— Он як, — спроквола мовив Артахов, — у нас у Південній Америці так німці не говорять…

— А як вони там говорять?

— У всякому разі, не так, — повторив Артахов і також подивився на Штірліца якимсь особливим, холодним і відчуженим поглядом.

Штірліц кивнув йому, підійшов до книжкових шаф, заглибився у вивчення бібліотеки; розмовляти з Гонсалесом будь про що, поки він не закінчить своєї роботи, марно; природжений розвідник, він дуже легко діставав надійну інформацію саме на таких зустрічах, де збиралися люди одного кола, що розуміли один одного з півслова; їх об'єднувала спільність інтересів; в умовах франкістської держави своє завдання вони вбачали в протистоянні лівим тенденціям, які щодня й щогодини зростали завдяки неоковирному і боягузливому утриманню захопленої фалангістами влади, що базувалася на переконанні: коли не помічати проблем, які стали для всіх очевидні, значить, їх і немає; існує лише те, що позначено друкованим словом, а решта — химера.

… Штірліц бачив у склі книжкових шаф усе, що відбувалося в залі, — хто з ким розмовляв, що говорив і як слухав; все це закладалося в таємничі засіки його пам'яті, щоб у потрібний момент спрацювала інформація, необхідна для негайного прийняття того чи іншого рішення.

Він помітив, як один з гостей ковзнув по його спині поглядом, а потім швидко підвів очі й зустрівся з очима Штірліца у склі шафи; ти старієш, сказав собі Штірліц; перший симптом старості — втрата моментальної реакції на слово, жест чи погляд; треба дізнатися в Гонсалеса, хто він такий; дуже молодий і аж надто гарно одягнений, цілком може бути інформатором; на «одежину» в цьому товаристві мало хто звертає увагу, людей тут цінять за гектари землі, які їм належать, і за зв'язки; програв темп — бери якістю, усмішливо подумав Штірліц; очей з красеня не спускав, примусив того відвернутися: саме той, хто стежить, зацікавлений у тому, щоб його не помітив той, за ким він стежить.

Лише після того, як красень продовжив розмову з сивим чоловіком, на лацкані піджака якого стирчала маленька, зроблена з емальованого металу колодка найвищого франкістського ордена, Штірліц відчинив скрипливі дверцята шафи, помітив, як на нього обернулися, задоволено подумав, що добився саме того, чого добивався, і дістав з полиці французьку книжку в чудовій сап'яновій оправі.

… У найтяжчі хвилини життя Штірліца рятувала книга. Все життя він був вдячний батькові за те, я к той навчив його читати; хлопчиком він уже привчився з головою поринати в книгу, ставати учасником дійства; він слухав і бачив розмови героїв, думав разом з ними і засинав щасливим, знаю їй, що завтра він зустрінеться з новими друзями, що, як і він, мають відпочити: герої книжок також стомлюються, бо вони не тільки вбирають у себе мислячі погляди мільйонів очей, а й віддають себе цим мільйонам читачів, — таємничо влаштований світ, пізнавати його ще треба й пізнавати…

… Він погортав сторінки книжки й зразу почув говір Парижа; боже мій, яка чудова мова Франції, недаремно Пушкін відчував її, як рідну, а радісне сприймання чужої Краси доступне тільки найталановитішим, які наділені не лише розумом, а й загостреним відчуттям, котре ніколи не відштовхує чуже тільки тому, що воно чуже, нехай навіть і прекрасне…

Він перебіг очима рядки в книжці про свята людства; ні, сказав він собі, не можна перебігати; якщо за тобою дивляться, буде помітна фальш; ти мусиш не поспішаючи прочитати сторінку; будь-яка напруженість — неприродна, а все неприродне — підозріле.

«Чисто російські свята, — почав уважно читати Штірліц, — епохи язичества відзначали в честь Дажбога, тобто Сонця, Волоса, покровителя худоби, і Перуна, Розпорядника Грому і Блискавки. Найяскравішими були свята в честь Дажбога, якого слов'яни вважали істинним організатором життя на землі. Слов'яни вважали, що у Дажбога є найлютіший ворог, Бог Темряви і Холоду; боротьба між ними постійна і виражається Зимовим і Літнім Сонцестоянням; Смерть Дажбога у грудні передбачає його Народження влітку, дев'ятого червня. Християнство Риму, добившись багато чого, а може, і всього, все-таки не змогло перемогти культу язичеських свят — такі вони були прекрасні. Римляни й греки, починаючи з сімнадцятого листопада до п'ятого січня, славили бога Діонісія в дні, що називалися Брумалії; на зміну їм ішли Сатурналії, в честь Сатурна, які закінчувалися двадцять третього грудня; потім, до першого січня, відзначали Воти, а з першого до п'ятого січня починалися Календи. Якщо на свято Брумалії по вулицях еллінських та римських міст ходили ряджені, то Сатурналії відмічали битвами гладіаторів, закланнями, бенкетами; свято Воти відзначали виголошенням молитв, а січневі Календи — пора веселості, бо чим радісніше святкуєш ці дні, тим щасливіший весь наступний рік; саме тоді й народилася традиція подарунків: хазяїни домів вітали юнаків, які приходили до них з поздоровленням, і виносили їм подарунки; ночами починалося ворожіння — все, що передвіщали в дні Календ, неодмінно збудеться.

Незважаючи на офіційне визнання Римом християнства, свята ці не припинялися, хоч Брумалії й Сатурналії випадали в Піст, що його запровадила церква. Лише через кілька століть Юстініаи скасував торжества Брумалій, Сатурналій і Вот, об'єднавши гульбища Календ з днями Різдва Христового й Днем Богоявлення.

Дивовижно те, що греко-римські язичесько-християнські свята, коли прийшли до слов'ян після хрещення Русі, знайшли дещо споріднене з ними у тутешніх язичеських святах і злилися в одне ціле. Важко відрізнити, де закінчується російське язичество і починається греко-римське. Російські Коляди, наприклад, явно походять від римських Календ, хоч адепти російського самозвеличення запевняють ще й досі, що свято це треба визначати коренями, бо слово «Коляда» можна трактувати як таке, що походить від «коло», тобто «колесо», знаку, містично пов'язаного з фігурою сонця; «колода» означає «запалений пень», що також символізує вогняний круг сонця; можливе й інше пояснення, коли припустити, що Коляда насправді є «коло» і «їжа», тобто «кругове частування». Але якщо йти за історією, то Коляди прийшли в російську мову через болгар, які переінакшили римські «календи» в «каледи», що стали російськими колядами, котрі відповідно й святкували з двадцять четвертого грудня до шостого січня, коли відзначали похорони зими й народження сонця. Перерядження молоді, властиве Колядам, можна й понині спостерігати на фресках Київського Софійського собору…»

Господи, подумав Штірліц, який малий і єдиний світ! Ми не знаємо себе і тому намагаємося замінити істину уявленням, і якщо істина є народження логіки, то уявлення породжене почуттям, яке конче потрібне в мистецтві, але чревато в науці, а історія — наука, і коли її перетворюють у зведення міфів, то виникають страшні доктрини панування одних над другими, а це немислиме без крові.

— Естіліц, — почув він тихий голос Гонсалеса, — я хочу познайомити вас з моїм другом, ходімо…

Штірліц поставив книжку на місце, не зразу відірвався від неї, погладив рукою сап'яновий корінець, причинив скрипливі дверці шафи і пішов слідом за Гонсалесом у ту кімнату, де був сервірований стіл; біля вікна стояв невисокий, дуже тендітний чоловік, досить ще молодий, не більше тридцяти, одягнений дуже скромно.

— Хосе, — звернувся до нього Гонсалес, — я хочу відрекомендувати вам мого доброго і давнього друга Максимо Брунна, що вміє писати про кориду як справжній іспанець.

— Дуже приємно, — відповів молодий чоловік. — Мене звуть Хосе Гутієрес. Я ваш колега, представляю аргентінську пресу в Іспанії.

Гонсалес посміхнувся, пояснив Штірліцові:

— Кабальєро — брат полковника Гутієреса.

— Я захоплююсь розумом вашого брата, — сказав Штірліц.

Хосе нахмурився:

— Як це вам удалося скласти враження про розум мого старшого? Він же не пише про кориду й не виступає на мітингах…

— Зате на мітингах виступає Перон, — відповів Штірліц. — А я дуже серйозно ставлюсь до його позиції.

— Ну, це зрозуміло, — відповів Гутієрес. — Як-не-як саме Аргентіна належить до десяти найбільших держав світу. Від нас, хочуть цього чи не хочуть, багато чого залежить, і не тільки в іспаномовному світі, де ми, хай не ображається генерал, — він усміхнувся до Гонсалеса, — є лідерами. І це надовго. Так, в усякому разі, я вважаю.

— Це буде назавжди, — сказав Гонсалес, — якщо Аргентіна і далі відчуватиме спорідненість з матір'ю Іспанією.

Гутієрес кивнув:

— Саме так. Ось тому я й хочу звернутися до вашого друга, доктора Брунна, з трохи незвичайним проханням… Можна?

— Просити не заборонено, — відповів Штірліц, — бо дається можливість і відмовити.

Гонсалес пояснив аргентінцеві:

— Я попереджав вас, Хосе… Мій німець… нікарагуанський друг, надзвичайний акуратист… Це поширюється й на те, як він будує свої фрази.

— У мене багато німець… нікарагуанських друзів, — прийнявши гру Гонсалеса, відповів Гутієрес. — Я віддаю перевагу німець… нікарагуанську одвічну точність іспансь… аргентінському солодкомовству, не підтвердженому ділом… Доктор Брунн, вам ніколи не доводилось зустрічатися з якимсь Максом фон Штірліцом? І коли так, то що ви можете мені про нього сказати? Я розумію, прохання несподіване для вас, але вся наша подальша розмова залежатиме саме від вашої відповіді…

Штірліц уважно подивився на Гонсалеса; обличчя генерала вкрилося зморшками: стало непроникливе; якась маска відсутності, погляд — холодний, не очі, а крижинки, зрозуміти нічого не можна.

— Здається, я десь зустрічав пана, який вас цікавить, — відповів Штірліц, все ще не відводячи погляду від Гонсалеса. — Мені важко відповісти про ті його риси, що можуть вас зацікавити, але пригадую одне: він не з породи базік. Так мені принаймні здалося.

— Хто він за освітою?

— Забув, сеньйоре Гутієрес… Здається, він мав і гуманітарну і технічну освіту…

— Але він не фізик?

— Його, мені здається, колись цікавили розрахункові схеми, якісь абстрактні побудови, котрі можна застосувати до чого завгодно — до фізики також.

— Я був би глибоко вдячний, докторе Брунн, якби ви змогли допомогти мені розшукати сеньйора Штірліца (прізвище вимовив по-німецьки, без неодмінного «е» на початку слова). Думаю, що й він був би вельми зацікавлений у знайомстві.

— Добре, — відповів Штірліц. — Я спробую допомогти вам, сеньйоре Гутієрес. Коли ви хотіли б порозмовляти з цим паном?

— Бажано найближчим часом, до того, як у Мадрід приїде наша банківсько-промислова делегація з надзвичайно широкими повноваженнями, а це буде незабаром.

… Повертаючись додому, Штірліц подзвонив з автомата Роумену; того ще й досі не було ні дома, ні в посольстві; дивно; вони тепер розмовляли по кілька разів на день, і це не було якимсь певним обов'язком, скоріш людською потребою; отак воно, воістину від ворожнечі до симпатії один крок, хоч класики формулювали це інакше: «від любові до ненависті». Чи міняється зміст від перестановки цих компонентів? Бог його знає, життя покаже, хто ж іще…