Експансія-I

ШТІРЛІЦ-Х (Бургос, жовтень сорок шостого)

Штірліц розплющив очі, відчувши, що помолодів на десять років, легко встав з високого дерев'яного ліжка, не боячись відчути той біль у попереку та лівій нозі, який постійно мучив його всі ті місяці, поки він лежав нерухомо в Італії, та й тут він давався взнаки, особливо на перших порах, коли він примусив себе відмовитись від ціпка, бо впадає в очі всім, він не любив вирізнятися із загальної маси, звичка — друга натура, нічого не вдієш, як-не-як з початку двадцятих років він жив за кордоном, за чужим паспортом; двадцять чотири роки, майже половину життя, провів серед чужих, за легендою. Він не дуже розумів, навіщо йому й зараз тут, у Мадріді, все ще треба бути непомітним, таким же, як і всі, але він відчував, що саме так він мусить поводитись, чекаючи того моменту, коли настане час шансу, а в тому, що цей час рано чи пізно настане, він забороняв собі сумніватися.

Штірліц налив води у великий емальований таз; глечик був не баскський (у тих безумні кольори, всі гончарюють як кому заманеться), скоріш андалузький, біло-голубий — цей колір холоду потрібен тамтешній сорокаградусній спеці, є хоч на чому спочити очам; вода за ніч нагрілася, хоча з гір тягло, прохолодою, все-таки жовтень; він довго вмивався, потім добряче розтер тіло рушником і відчув після цього якусь особливу бадьорість — уже забув, коли й було таке, мабуть, у Швейцарії після останньої зустрічі з пастором, як переконався, що роботу зроблено і в Даллеса нічого не вийде з Вольфом, наші не дозволять, чорта пухлого, ми рукаті…

Він спустився вниз, у невеличке кафе; за столиками ні душі, осінь; раніше, в часи республіки, сюди приїжджало багато туристів, жовтневі кориди найцікавіші, парад зірок, а після того як прийшов Франко, жоден іноземець у цю країну не приїздить, який інтерес навіщати фашистів, усе регламентовано, усе заборонено; кращі фламенко емігрували, чимало з них оселилися у Мексіці, на Кубі, в Аргентіні та Чілі, в музеях порожньо, народ неписьменний і напівголодний, не до картин і скульптур, заробити б на хліб насущний.

Старенька з чорною пов'язкою на сивому волоссі, а тому схожа на піратську матір, принесла йому каву, два шматочки хліба підсмажені на маслиновій олії і мармелад.

— А тортільї немає? — спитав Штірліц. — Дуже хочеться гарячої тортільї, я добре заплачу.

— У нас не готують тортілью, сеньйоре.

— Може, є де поблизу?

— Хіба що в дона Педро… Але він відчиняє свою кафетерію о восьмій, а зараз ще тільки пів на восьму.

— Який жаль!

— Може, хочете омлет, я приготую.

— Омлет? — перепитав Штірліц. — А картопля у вас є?

— Є й картопля, сеньйоре. А чого ж їй не бути…

— То чому ж не залити смажену картоплю з цибулею яйцями? Це ж і є тортілья, як я розумію.

— Взагалі це так, але я вже сказала, що в нас не готують тортільї. Це треба вміти. Не можна, щоб у кожному домі вміли все. Я вмію робити смачний омлет, про це всі знають на вулиці, от ним і можу вас почастувати…

— А чому не можна вміти все в кожному домі? — здивувався Штірліц. — По-моєму, це дуже добре, якщо всі вміють усе.

— Тоді не буде обміну, сеньйоре. Кінець торгівлі. Як же тоді жити людям? Треба, щоб кожен на вулиці вмів щось своє, тільки так добре робив, як не вміють цього робити інші. На нашій вулиці дон Педро готує тортілью та ще мигдаль у солі. Донья Марі-Кармен — паелью з куркою[24]. Дон Карлос славиться тим, що робить паелью з маріскос[25]. Я пригощаю омлетом, а дон Франсіско відомий тим, що варить худіас і тушкує потрухи, які йому привозять з Пласа де торос. Якби кожен міг робити все це в своєму домі, знову почалася б війна, бо у відвідувачів не буде вибору: всі усе вміють, невідомо, куди йти. Краще вже, щоб кожен знав своє, маленьке, але робив так, як ніхто із сусідів.

Штірліц замислено кинув:

— Розумно, ви дуже розумно мені пояснили.

Я все, завжди й скрізь, хоч би де я був, приміряю до Росії, подумав він. Це, мабуть, так з усіма, хто відірваний од батьківщини. Як було б добре, коли б ми брали в кожній країні розумне й прищеплювали це в себе дома. Дерева ж прищеплюють, і маємо чудові плоди; до старого могутнього стовбура пересаджують чужу галузку, яка потім стає неподільною частиною дерева. Так і зі звичками: почали ж у нас їсти картоплю, а як проти неї бунтували, як люто повставали проти того, щоб брати у рот земляний брудний горіх?! І ботфорт соромилися надіти, і жінку в Асамблею пускати не хотіли, диво, а не народ, який же він вірний тому, що звичне; воістину, «мужик, як бик, втокмачить він собі в довбешку дур, кілком його не виб'єш звідти»… Ох, який же поет був Некрасов, який велетень, він заслуговує, щоб йому присвятили романи й п'єси, творець громадської думки, рятівник бунтарів, аристократ, гравець, друг жандарма Дубельта й товариш в'язня Чернишевського — тільки в Росії таке можливе…

— Де у вас телефон? — спитав Штірліц.

— Ах, сеньйоре, ми його відключаємо на осінь та зиму. Гостей немає, навіщо платити марно?

— Але ж весною доведеться платити, щоб включити апарат у мережу…

— Все одно це дешевше. Онук підрахував, вія закінчив три класи, дуже грамотний, вільно пише й може читати Книжки з малюнками.

— Це чудово, — озвався Штірліц. — А може, ви знаєте, коли відходить автобус на Сан-Себастьян чи Сантьяго-де-Компостела?

— На Сантьяго автобус не ходить, туди можна добратися з пересадкою, тільки я не знаю де… Вам краще піти на автобусну станцію, сеньйоре… Там ви про все дізнаєтесь, та й попутні машини зупиняються, водії беруть у кузови багато людей, треба ж підробити у вихідний день…

— Спасибі, але ж на автостанцію можна подзвонити 8 автомата, економія часу… Де тут поблизу автомат?

— О, я не знаю, сеньйоре… Десь на площі, але я туди не ходжу ось уже десять років, дуже болять ноги, точніше дев'ять років, бо, коли сюди приїхав наш каудільйо, я ходила подивитися на нього й кидала йому під ноги квіти, але мене тоді вів чоловік і я зовсім не звертала уваги на телефони…

— Любите каудільйо?

— Так він же каудільйо… Як можна не любити того, хто тобою править? Звичайно, я його люблю, дуже люблю, і вся моя сім'я його дуже любить, а найбільше онук, який уміє читати… Та хіба ви додзвонитесь у суботу на автобусну станцію? Люди мають відпочивати в суботу, вони зараз п'ють каву, отже, вам краще піти на площу, там про все дізнаєтесь…

… Через півгодини після того, як Штірліц пішов, у пансіонат зайшов поліцейський, що відповідав за рехіон[26], він попросив дати йому книгу, куди естранхерос[27] вписували свої імена, номери паспортів і пояснювали мету приїзду; побачивши прізвище Брунн, саме те, яким цікавився Мадрід, — дзвонили ще вночі, з самого Пуерто-дель-Соль, у всі великі міста дзвонили, не тільки в Бургос, — поліцейський дозволив старенькій пригостити його кавою, з'їв омлет, закурив пуро[28] й спитав:

— Цей іноземець розплатився?

— Так, сеньйоре, — відповіла старенька, — він розплатився.

— Значить, він не повернеться?

— Так, сеньйоре, не повернеться.

— Про що він тебе питав?

— Ні про що погане не питав. Я сказала йому, що дуже люблю нашого каудільйо, і він пішов.

— А про твого сина, якого ми розстріляли, він не питав?

— Навіщо ж йому про нього питати, сеньйоре? Раз ви розстріляли Пене, значить він був винен, війна, нічого не вдієш… Ні, він не питав про Пепе… Навіщо йому питати про мого сина?

— Бо твій син був червоний, от навіщо. Всі естранхерос шукають по країні червоних, щоб знову почати громадянську війну і віддати нас Москві. Від чоловіка давно не було листів?

— Півроку.

— Скоро одержиш. Він ще живий. Працює добре, у таборі ним задоволені… Років через два повернеться до Дому, якщо тільки викине дурощі з своєї анархістської довбешки… Скільки тобі заплатив цей іноземець?

— Як дозволено по затвердженій муніципалітетом таксі.

— Не бреши мені, відьмо! Дав тобі на чай?

— Ні, сеньйоре.

— Покажи купюру, якою він розплатився.

— Я вже віддала її, сеньйоре. Я її віддала онукові, щоб він купив масла в дона Ернандеса.

— Ну що ж, видно, доведеться посидіти у нас твоєму онукові…

Стара прошкандибала до столика, де зберігала ключі, витягла з шухлядки три долари й простягла їх поліцейському, той сунув гроші в кишеню, погрозивши:

— Ще раз порушиш закон — покараю.

— Надалі я не порушуватиму закону, сеньйоре. У цього іноземця не було песет, і він поклав мені на стіл долари, я на них не дуже-то й розуміюся…

— На доларах розуміються всі. Куди він пішов?

— Не знаю, сеньйоре.

— Він питав тебе про щось?

— Ні.

— Що, весь час мовчав, жодного слова не промовив? Глухонімий?

— Ні, сеньйоре, здоровий… Слова промовляв, що було, $о було. Він просив мене зробити тортілью, я відповіла, що її готують у дона Петро, ну, він, мабуть, і пішов туди.

— Брешеш, карга, — позіхнув поліцейський, — я вже був у Педро. Куди він їде, не сказав?

— Ні, сеньйоре, не сказав.

— Ми його піймаємо, — сказав поліцейський. — І він напише папір. І в ньому розповість усе. Розумієш? І згадає кожне слово, яким з тобою обмінявся. Тоді я прийду сюди й візьму твого онука, ходер![29] Затям це. Зрозуміла, що я сказав?

— Так, сеньйоре.

— Ну, згадала?

— Начебто він щось говорив про автобус…

— Про який автобус? Є рейс на Мадрід, на Памплону, Віго, Сан-Себастьян…

— Ні, сеньйоре, цього я не пригадую, він начебто говорив про автобус — і все.

— Коли він пішов?

— Недавно.

— Скажи мені точно.

— Я ж не знаю, як воно за годинником, сеньйоре… Не гнівайтесь, я правду кажу… Ну, приблизно стільки часу, скільки треба, щоб закипіла каструля з водою…

— А коли вона закипить, треба втопити в неї твою сідницю… Як він був одягнений?

— На ньому була курточка.

— Якого кольору?

— Зеленкуватого.

— У береті?

— Ні, в кепці, я ж кажу, він іноземець…

— Вуса в нього були, борода яка?

— Ні, ні, цілком пристойний сеньйор, акуратний, доголений.

Поліцейський підвівся, стомлено зітхнув і поволі пішов до виходу. На порозі зупинився і, не обертаючись, сказав:

— Якщо він повернеться, не здумай сказати, що я тут був. І зразу ж пошли когось у поліцію…

Поліцейський повернувся в дільницю, доповів про все в міську службу безпеки; два агенти по нагляду за іноземцями без жодних зусиль знайшли Штірліца на станції, він стояв у черзі за квитком; ранковий автобус відійшов о шостій годині, треба було чекати вечірнього, який відправлявся о сьомій.

Через п'ять хвилин Пол Роумен виїхав з Мадріда на гоночному «форді»; взяв у помічника військового аташе Вайнберга, його батько воював разом з братом Пола в бригаді Лінкольна; загинули під Уескою; у Штатах їхні сім'ї дружили; обидва люто ненавиділи франкізм, на фронт у Європу пішли разом добровільно; в квітні сорок п'ятого їх відправили в Мадрід.

Через шість годин Пол приїхав у Бургос. Машина з чорної стала сіро-жовтою, геть уся вкрилася пилюкою; біля бару «Сеговія», на кальє Хенералісимо, — у кожному місті, хай йому грець, цей Франко, понавішував табличок зі своїм ім'ям — Пол зустрівся, як і домовились, з агентами безпеки; ті сиділи під парасолем на відкритій терасі й пили вино; грошима їх тут не балують, подумав Пол, вино поганеньке, коштує копійки, а на мигдаль чи кукурудзяні пластівці у тутешніх пінкертонів грошей не було.

— Я від Еронімо, — сказав Пол, — він просив передати, що має намір зробити візит на різдво.

Це були слова пароля від полковника Еронімо з відділу реєстрації іноземців Пуерта-дель-Соль; ключ до нього Пол підібрав не зразу, поступово, але все-таки підібрав, тепер працювали душа в душу.

— Хочете вина? — спитав один з агентів.

— Ні, спасибі, я не п'ю вина. Хіба що холодної мінеральної води.

Агенти перезирнулись; нічого, подумав Пол, платіть за холодну мінеральну воду, вона вдвічі дорожча від вашого кислого вина, не треба було пропонувати, теж мені, гранди паскудні.

Один з агентів клацнув пальцями так голосно, немов він працював не в таємній поліції, а на сцені, в ансамблі фламенко; сухо попросив офіціанта, що підбіг до них, принести кабальєро крижаної води, про мінеральну, зауважив Пол, не сказав, дадуть з7під крана, щоб не платити, викрутились, голубчики; запропонував їм сигарети; відмовились; іспанці не курять «рубіо»[30], тільки «негро»[31], вислухав запитання, яке їх уповноважило начальство поставити сеньйорові; знизавши плечима, відповів:

— Ні, ні, цей американський нікарагуанець ні в чому не перейшов межі закону. Вашого закону. Ми не звертаємося до вас офіційно. Звичайна дружня допомога. Сеньйор Брунн, який мене цікавить, забув внести гроші, він просто забув сплатити податки, розумієте? Нам доводиться в посольстві й цим займатися.

— Розумію, — відповів той агент, який, видно, був старший за званням. — Отже, наші послуги вам більше не потрібні?

— Ні, дякую. Велике спасибі. Де зараз сеньйор Брунн?

— Об'єкт, що вас цікавить, зараз у музеї.

— Ясно. А як він провів день? Нічого тривожного? Він досить багато п'є, ось у чому річ… Не бешкетував часом?. Ви ж знаєте, ми буйні, коли нап'ємося…

— Він взагалі нічого не пив, — відповів старший і замовк, мабуть, мав вказівку чекати запитань.

Чудово, сеньйори, я безмежно вам вдячний… Тільки от чи не пішов він з музею, поки я тут пив з вами воду?

— Нас повідомлять. Музей далеко?

— За рогом, три квартали.

А якщо він уже піде, коли я туди під'їду?

— Вас попередять біля входу. Дякую, сеньйори, до зустрічі…

У музеї Брунна, звичайно, вже не було; вродлива рудоволоса дівчина покликала Роумена (Пол зразу подумав, що вона пофарбувала волосся, але потім зрозумів, що воно таки справжнє, дівчина з Астурії, там у горах зустрічаються руді, дуже схожі на римлянок, тільки в тих немовби виточені, аристократичні, трошки хижі носи, а в цієї був кирпатенький, селянський, милий його серцю; чимось схожа на Пат, молодшу дочку їхнього сусіда по фермі).

— Куди він пішов, — спитав Пол тихо, хоч жодної людини не було в мертвотно-холодному холі музею, тільки старий касир куняв у своєму закутку, раз у раз роняючи голову на груди, як поганий диригент, котрий хоче взяти аудиторію не вмінням, а позою; проте чуба з лоба не відкидав, був лисий.

— Вас просять заїхати на Сан-Пердо, двадцять три, — відповіла дівчина.

— Якого чорта? — не стримався Пол. — Мені сказали, що ви знаєте, куди пішов той чоловік, який мені потрібен.

— Там знають, куди він подався, — відповіла дівчина і, обернувшись, пішла собі. Пол зрозумів, що розмовляти з нею марно, не скаже ні слова, шістка.

Він чортихнувся, підійшов до касира, спитав, як знайти кальє Сан-Педро, вислухав двадцять пустих і непотрібних слів про те, що всі у місті знають цю вулицю, як же можна не знати цю прекрасну тінисту вулицю, на якій живуть найповажніші сеньйори, вона ж зовсім поряд, треба поїхати прямо, потім повернути на кальє Алехандро-де-ла-Пенья, а далі біля ресторану «Лас пачолас» звернути ліворуч, перетнути авеніду де Мадрід, а там третій провулок ліворуч, лише самі особняки в парках.

Пол приїхав на цю вулицю, але вона виявилася не Сан-Педро, а Сан-Педро-Мартір.

Він угамував у собі бажання повернутися в музей, витягти старого з-за скла і примусити бігти поперед машини через місто, підштовхуючи його своїм бампером.

Біля одного з особняків він побачив жінку, що вибирала пошту з великої скриньки, принаймні десяток газет, кілограмів п'ять паперу, і все порожньо, жодної інформації; фашизм — це повна відсутність інформації, тобто правди; всі брешуть один одному, добре знаючи, що брешуть, і все-таки навіть Автори цієї брехні шукають між рядками цієї спритно сконструйованої нісенітниці бодай дещицю правди, от парадокс, га?! Ні, не парадокс, заперечив собі Пол, фашизм — це відсутність гарантій для будь-кого; не сподобається Франко, як на нього подивився якийсь міністр чи генерал, от і немає голубчика, авіакатастрофа, відставка або заслання кудись якнайдалі.

— Пробачте, ви не допоможете мені знайти кальє Сан-Педро? — трохи пригальмувавши, спитав Роумен.

— Та це зовсім в іншому кінці міста, — озвалася жінка. — По-моєму, десь на півдні…

— По-вашому чи точно? — роздратовано спитав Пол. — Я кажу: Сан-Педро… Що, таких вулиць багато в місті?

Жінка всміхнулася, і Пол помітив, що її чарівне зеленооке обличчя всіяне веснянками, хоч надворі жовтень, весна давним-давно скінчилася.

— Більшість наших вулиць названо на честь «сан» чи «санта», — вона все ще всміхалася. — Нічого не вдієш, ми більші католики, ніж папа римський.

— Невже, — усміхнувся Пол і подумав, якби він лишився тут з нею, поговорив, потім запросив її на вечерю, а потім повів би кудись потанцювати, могло статися чудо, могло виявитися, що вона саме та людина, яку він шукає усі ті роки, як повернувся з гітлерівського полону, дивом перепливши на рибальському човнику затоку, й опинився у Швеції, прилетів звідти додому, не подзвонив Лайзі з аеропорту — хотів зробити сюрприз, ну й зробив — підняв з ліжка нежданим дзвінком у двері, а на його маленькій подушечці лежав мулат у жовтій, найтоншого шовку туніці.

Але я не розмовлятиму з нею, зрозумів Роумен, я схожий на запряженого коня, весь націлений на діло, воно стало моїм єством, я боюсь од нього відірватися, бо нікому тепер не вірю, я й сам собі перестаю вірити, а коли в ділі, голова зайнята ним одним, дуже надійно, ніяких емоцій, злість і устремління, нічого більше.

Він від'їхав метрів сорок, різко загальмував, вирішив усе-таки повернутися: подумав, що зустрівся саме з тією жінкою, яка йому потрібна; подивився в дзеркальце: на вулиці вже нікого не було; найдужче він боявся здатися смішним; незручно дзвонити в під'їзд і питати: «Пробачте, де тут у вас живе дівчина, в неї обличчя у веснянках і дуже гарні зелені очі…»

Чортів Брунн, подумав він, брудна нацистська тварюка Бользек, я міг би зараз пиячити з Вейнбергом, а не гасати по цій нещасній катівні, що іменується Іспанією; боягузи, а не люди, як можна терпіти фашизм?!

Він повернувся на Пласа-Майор; поліцейський, вислухавши його запитання, глибокодумно відповів:

— Вамос абер…[32]

Потім він вийняв пошарпану карту міста, розгорнув її, довго розглядав, з чого Пол зробив висновок, що страж порядку не в ладах з грамотою, взявся допомогти йому, знайшов цю кляту Сан-Педро, але поїхав мимо того особняка — дівчина з веснянками, звичайно, на вулицю більше не виходила.

Кожному з нас у житті відпущено тільки один шанс, подумав він, ми знаємо це, але все одно поспішаємо чи зволікаємо, зрештою, дістаємо той шанс, який був уготований іншому, тому такий бедлам на нашій планеті.

… Будинок, потрібний йому, виявився старим, триповерховим, у великому тінястому парку. Чоловік, який стояв біля металевих воріт, сказав, щоб він запаркував машину і йшов центральною алеєю, обсадженою кипарисами, — біля під'їзду вас зустрінуть.

Ступаючи по червоній гальці, невідомо як сюди привезеній, Пол знову подумав: «Навіщо нашій банді так потрібен цей Брунн, ніяк не збагну? Для чого він їм зпадобився? Чому такий інтерес? Хіба мало тут осіло нацистів, живуть собі в норах, затаїлись, сволота, а з цим прямо-таки якась свистопляска. Я знаю, чому він цікавить мене, але чому і вони в нього вчепилися, ось у цьому й заковика».

— Здрастуйте, містере Роумен, — привітав його хорошою англійською мовою невисокий здоров'як у голубому костюмі і яскраво-синій краватці; обличчя зберігало сліди морської засмаги, відмітний колір старої маслинової олії, що простояла всю зиму в сухому темному льоху.

— Здрастуйте, — відповів Роумен. — Чесно кажучи, я не дуже звик до таких конспіративних ігор, часу в мене обмаль, та й справ вистачає.

— Звичайно, звичайно… Нічого не вдієш, слова «таємниці мадрідського двору» придумано не у Вашінгтоні, а в цій країні.

Цей з породи босів, зрозумів Пол, такі жарти дозволяють собі тут тільки великі хлопці з центру. Він нетутешній або ж сидить у Бургосі емісаром Пуерта-дель-Соль.

— Як вас звати? Ви не відрекомендувалися, — сказав Роумен.

— О, пробачте, будь ласка. Можете називати мене Хай-ме… Грегоріо Пабло-і-Хайме.

— Дуже приємно. Я — Пол Роумен. Де та людина, яку я шукаю?

— Вона під контролем. Я допоможу вам. Але я хотів би зрозуміти, що спонукало мого давнього друга Еронімо на таку завзяту зацікавленість у тому, щоб ви знайшли цього самого нікарагуанця із зовнішністю скандінава?

— Дружба. Ми друзі з Еронімо.

— Давно?

— Відтоді як Франко зацікавився розвитком економічних відносин зі Штатами. І тим, щоб ми протягли його в Організацію Об'єднаних Націй…

— Не «його», а «нас». Ми не відокремлюємо себе від каудільйо.

— Це зрозуміло. Ваше право… Якщо ви не відділяєте себе від каудільйо, то й вам пора подружитися зі мною, бо, на жаль, я теж змушений не дуже-то відмежовувати себе від нашого галантерейника, від президента Трумена.

— Ви маєте санкцію на те, щоб так говорити про свого лідера?

— Поправка до Конституції — ось моя санкція, зрозуміло? Ви мені вибачте, Хайме, я в дитячі ігри не граю, виріс; маєте запитання — ставте. Хочете допомогти знайти цього самого Брунна — допоможіть. Ні — ну й чорт з ним, скажу послу, що служби Іспанії не змогли нам як слід допомогти. Незабаром ваше національне свято, нехай Томас обговорює цю справу з вашим каудільйо…

— Томас… Це хто?

— Посол. Ви що, не знаєте, як його звати?

— О, так, так, звичайно, але я чомусь не дуже пов'язував вас з дипломатичною службою.

— Інших у нас, на жаль, поки що нема. Але, думаю, скоро будуть.

— Коли приблизно?

Йому треба щось віддати, зрозумів Пол; нехай напише звіт у свою паршиву Пуерта-дель-Соль, тоді він не відчуватиме себе приниженим; інакше виходить, що він мені — Брунна, а я йому — дулю. Тільки я тут з ним не розмовлятиму, на них надто великий вплив мали араби та євреї, так ті хоч при їхній природженій хитрості розумні, а в Дих тільки емоції, може напартачити, ще програє нашу розмову не тим, кому потрібно…

— По дорозі до того місця, де зараз перебуває мій клієнт, — сказав Роумен, — я з радістю відповім на ваші запитання.

— Вас відвезе туди мій помічник, Пол. У мене немає часу їздити з вами і шукати нікарагуанця. Було б добре, якби ви відповіли мені зараз.

— У вас завжди поганий запис, Хайме. Все шелестітиме й тріщатиме, ви ж одержували апаратуру від людей ІТТ, а вони гнали вам товар з Німеччини, ніякої гарантії, працювали в'язні концтаборів… Хочете говорити — ходімо погуляємо по парку, там затінок, заразом і розімнемося, я просидів за кермом шість годин…

— І все-таки, Пол, моя послуга залежить саме від тієї розмови, яку я хочу провести тут, у цій кімнаті.

— Ну й проводьте. — Роумен підвівся. — З самим собою. До побачення.

Bin усе зважив правильно: секретна служба Франко до-вволяла своїм співробітникам працювати самостійно лише до певної міри — особливо після того, як об'єкта зламали і той пішов на співробітництво; що стосується широкої ініціативи, такої, яку Донован, наприклад, дав Аллену Даллесу, дозволив йому несанкціонованість, тут не було, тай не могло бути; все треба узгодити й затвердити в головного хефе, все доповісти в штаб-квартиру каудільйо, обговорити з військовими і якимось чином погодити з дипломатичною службою режиму. Цей голубий пнеться, він звик до розмов з дрібними гендлярами, котрі не те що Штати продадуть, а й рідну матір, аби збути свій тухлий товар цим грандам, що не вміють працювати, а тільки сплять та базікають…

— Зачекайте, Пол, — зупинив його Хайме біля дверей. — Ви даремно нервуєтесь…

— Я нервуюсь? — щиро здивувався Роумен. — От чого нема, того нема. Що, ходімо гуляти?

— Я вас дожену, — сказав Хайме, — одну хвилинку. Візьме диктофон, зрозумів Роумен, ну й телепень.

Коли Хайме наздогнав його в парку, Пол показав очима на його піджак і прошепотів:

— Відключіть вашу штуку. Все одно я говоритиму дуже тихо і нічого не запишеться, галька тріщить під ногами, все ваглушить.

— Чого це ви такий підозріливий, — посміхнувся Хайме. — Можете мене обмацати.

— Подзвонили в Мадрід? Дістали санкцію на розмову без вапису?

— Послухайте, з такою людиною, як ви, просто одне «задоволення дружити. Я тепер розумію Еронімо. Може, зустрінемося в Мадраді?

— А що ви мені зможете дати? Я не звик марно витрачати час.

— Я також.

— Мене цікавлять люди із спеціальністю.

— Іспанці?

— Боронь боже! Ми не втручаємося у ваші внутрішні справи. Живіть як хочете. Якщо іспанцям подобається Франко, нехай він ними і править.

— Нами, Пол, нами. Не відділяйте мене від іспанців, я хочу, щоб нами правив каудільйо.

— Не говоріть за всіх, Хайме. Доцільніше сказати «мною». Розумієте? «Я хочу, щоб мною правив Франко».

— Я лише тоді чогось вартий, коли моя служба представлятиме думку нації. Один — це ж порожнеча…

— Один — це один, Хайме. Це дуже багато, та ще коли один — тобто кожен — явище. А от коли суцільні нулі, мільйон нулів, а попереду, окремо від них, одиниця — тоді це ненадовго, одиниця вріже дуба, нулі розсиплються…

Хайме засміявся:

— А ми навіщо? Ми не даємо нулям розсипатись. Ми їх добре тримаємо в руках… Так от, мене теж цікавлять люди із спеціальністю, звісно, не нашого громадянства.

— Якого конкретно?

— Не вашого. Я розумію вас і ціню ваш такт: вас не цікавлять іспанці, мене — американці. А всі інші нехай стануть об'єктом нашого спільного інтересу. Згодні?

— Пропонуєте обмін інформацією?

— Саме так.

— А чому б ні? Звичайно, згоден… Ви — мені, я — вам, дуже зручно.

— Залишите свій телефон?

Роумен поморщився:

— Послухайте, не треба так. Ви ж не дитина, їй-богу! Я дуже добре розумію, що мій телефон ви прослухуєте. Будь; те професіоналом, це надійно, таких цінять… Аматорами, що сліпо повторюють план, розроблений дядями, розплачуються. Будьте одиницею, Хайме. Бійтесь бути нулем. Дзвоніть мені в середу о дев'ятнадцятій, вечір вільний, можемо зустрітись. Де Брунн?

— Агов, — Пол гукнув Штірліца, коли той, поглянувши на годинник, підвівся з-за столика невеличкого кафе за два блоки від автовокзалу. — Ви куди?

— А яке ваше діло? — Штірліц стенув плечима, зразу ж відчувши біль у попереку і втому, що важко опустилась на плечі, немов хтось натиснув дуже сильною рукою на слабку кісточку ключиці.

— Як це так?! — Роумен сторопів од цих слів; ждав чого завгодно, тільки не такої реакції.

— А так. Який сьогодні день? Отож-то воно. Не людина для суботи, а субота для людини. Чи я мушу відмічатися перед тим, як захочу вийти з квартири?

— Дзвонити повинні.

— Чому? Не повинен. Ми про це не домовлялись.

— Брунн, якщо ви не скажете, чого сюди приїхали, я передам вас тутешній поліції.

— Вони люблять нас. Мені нічого не буде.

— Це так, вони вас люблять. Але вони, як і ми, не люблять тих, хто краде гроші, котрі належать фірмі. Тим паче такій міцній, як ІТТ. Ерл Джекобс пов'язаний з іспанцями, за крадіжку вас зашлють на каторгу.

Штірліц закурив, зітхнув, ляснув пальцями; куди йому до іспанців, у тих це від народження; ляскання не вийшло, шепіт якийсь, а не ляскання; тоді він повільно обернувся до стойки, боячись, що біль прониже все тіло, й попросив:

— Дві кави, будь ласка.

— Я не маю часу розпивати з вами каву, — сказав Роумен. — Або ви відповісте на моє запитання, або я зв'яжусь з поліцією, там чекають на мій дзвінок.

— Я відповім вам… Не зліться. Випийте кави, добряче поспішали, звичайно. А дорога погана, треба розслабитись… Зараз підемо туди, куди я хотів піти сам-один. Я любитиму ланку, а ви посидите в сусідній кімнаті… Тільки вона нестримна в емоціях, розбурхає вас, краще зразу прихопіть когось.

— Годі вам клеїти дурня! — Роумен розлютився по-справжньому.

— Послухайте, Пол, я тут працював… Розумієте? В тридцять сьомому, І наймав квартиру в домі жінки, до якої вирішив приїхати в гості… Ви ж знаєте, що нам при Гітлері Заборонялося спати з іноземками…

— Вашому рівню не заборонялось.

— Я тут був ще не на тому рівні, якому дозволялось. Я тоді був штурмбанфюрер, шавка… Та й потім, коли нацизм пре вперед — усім усе забороняють, і ці заборони всі приймають добровільно, навіть з радістю; починають дозволяти, лише коли все розсипається…

— Ходімо. Я імпотент. Приємно послухати, як нацист ричить з місцевою фалангісткою, зоосад у Бургосі.

Штірліц допив каву, поклав на стіл долар, офіціант, який, здавалося, не звертав на нього уваги, кинувся шулікою, змахнув зелененьку й зник на кухні.

Іншого виходу в мене немає, зрозумів Штірліц. Слава богу, що я згадав про Клаудію, невже вона ще тут? А куди вона дінеться? Іспанки люблять свій дім, вона нікуди не могла звідси поїхати. А скільки ж їй зараз років? Вона молодша за мене на п'ять, отже, їй сорок один. Теж не подарунок; єдине, чого я зовсім не вмію робити, то це прикидатися закоханим, це справді страшенний злочин, жінки слабші за нас і влюбливіші, це все одно, що обдурювати дитину… Але вона любила мене, чоловіки краще відчувають, як ставляться до них жінки, ніж вони самі, вони живуть у придуманому світі, фантазерки, нам і це снились такі фантазії, які живуть у них, кожна подібна до Жюль Верна, що не встиг себе реалізувати; хлопчики ніколи не грають у свою війну з такою вигадливістю, як дівчатка в ляльок і в дочки-матері.

Він підвівся, стомлено думаючи про те, як Роумен міг його вичислити; зробив висновок, що тутешня служба почала контактувати з американцями; ще один удар по його надії на дружбу переможців; шкода; бідолашна кулька, нещасні люди, котрі живуть на ній; якась приреченість тяжіє над ними, фатум…

— У вас машина близько? — спитав Штірліц.

— Звичайно.

— А втім, тут недалеко. Підемо пішки?

— Як хочете, — відповів Роумен. — Я ж здоровий, це ви каліка.

Вони йшли мовчки, Штірліц знову трохи накульгував, біль у попереку дужчав; будь він проклятий; усе в нашому житті визначає якась одна мить; я прекрасно себе почував, не було ніякого болю, мені здавалося, що я молодий до тієї хвилини, поки не покликав мене цей хлопцюга; лише одна мить, і все перемінилося.

… Він увійшов у холодний мармуровий під'їзд перший і, натиснувши на мідний сосок дзвоника, миттю збагнув, яку непоправну помилку зробив: Клаудія знала його як Штірліца, а не як Брунна чи Бользена…

А ці про Штірліца, мабуть, ще не знають, подумав він, і чим довше вони не знатимуть про це, тим імовірніший шанс повернутися додому; я мушу зробити все, щоб вона не встигла назвати мене так, як завжди називала — «Естіліц». Я повинен — в ту хвилину, поки вона йтиме до дверей, — придумати, що треба зробити, аби тільки не дати їй змоги вимовити це слово.