— Якщо хочете, можемо поїхати в німецький ресторан. Ви там бували, здається, докторе Брунн? На кальє генерал Моло…
— Так. Один раз я там пив каву.
— Ні, ви там обідали. Можу назвати меню.
— Давно стежите за мною?
— З того часу, коли визнали за доцільне. Доктор Брунн — ваше нове прізвище?
— Мабуть, ви знаєте моє справжнє прізвище, якщо ставите таке запитання. Як мені називати вас? Містер Ікс?
— Ні, можете називати мене Джонсон.
— Дуже приємно, містере Джонсон. Я з радістю відмовився б від німецької кухні.
— Невже? Поразка позбавляє німців кухонного патріотизму! Поїдемо до євреїв. Вони запропонують кошерну курку. Як вам така перспектива?
— Мені більше подобається іспанський ресторан. Дуже люблю кочінільяс[8].
Джонсон посміхнувся:
— Ану, покажіть нижню губу. Ого, у вас губа не з лопуцька. Ваше справжнє прізвище Бользен?
— Я зжився з обома.
— Достойна відповідь. — Джонсон ледь торкнув Штірліца за лікоть. — Праворуч, будь ласка, там моя машина.
Вони повернули з авеніди Хенералісимо Франко у тихий провулок; у великому «шевроле» з мадрідським номером сиділо троє чоловіків, два попереду, один — позаду.
— Сідайте, містере Бользен, — запропонував Джонсон. — Залазьте перший.
Штірліц згадав, як Віллі і Орген везли його з Лінца в Берлін у квітні сорок п'ятого, саме в той день, коли війська Жукова почали штурм Берліна; він тоді також був затиснутий між ними; ніколи раніше він не переживав такого принизливого відчуття несвободи; його ще не заарештували, на ньому була така сама, як і на них, чорна форма, але сталося щось не відоме йому, але добре відоме їм, мовчазним і похмурим, що дозволяло гестапівцям стежити за кожним його жестом і, так само, як і зараз, трохи навалюватися на нього з двох боків, не даючи змоги поворухнутися, сиди, як сповитий, і думай, що на тебе чекає.
— Полюбляєте швидку їзду? — спитав Джонсон.
— Не дуже.
— А ми, американці, страшенно любимо швидкість. У горах поїмо кочінільяс, там набагато більші порції і вдвічі дешевші, ніж у місті.
— Чудово, — сказав Штірліц. — Тоді можна й натиснути, час обіду, в мене шлунковий сік уже виділяється, режим насамперед…
— Як здоров'я? Чи не даються взнаки ваші поранення? «На це запитання не можна відповісти однозначно, — подумав Штірліц, — треба відповісти дуже точно; ця розмова може стати першим кроком на шляху додому. А чому ти думаєш, що буде розмова? Чому ти припускаєш, що це ніякий не Джонсон, а друзі мюллерівських Ойгена, Віллі і Курта? їх тисяча в Мадріді, і чимало з них прекрасно розмовляє англійською, чому б їм не доробити того, що не встиг Мюллер? Таке, звичайно, може бути, але краще про це не думати; після сорока п'яти кожен рік — сходинка до пекла, старість наближається стрімко, я сильно відчуваю наслідки поранення, він недаремно про це спитав; хворих до співробітництва не запрошують, а якщо цей Джонсон справжній, а не фальшивий, то саме для цього він вивозить мене з міста. Вони нікого не викрали з Іспанії, не хочуть сваритися з Франко, а тут живуть нацистські тузи куди більшого, ніж я, рангу, живуть відкрито, без охорони; генерал СС фон Любич взагалі купив апартамент за два будинки від американського посольства, під їхньою огорожею своїх собачок прогулює».
— Відчуваю, коли міняється погода, містере Джонсон. Кістки болять.
— Може, це відкладення солей? Чому ви пов'язуєте біль у кістках з пораненням?
— Тому що я пролежав нерухомо вісім місяців. А раніше грав у теніс. Тричі на тиждень. Такий різкий злам у життєвій стратегії впливає на кістяк; так мені, принаймні, здається. М'язи не так важко зміцнити, а от відновити кістяк, заново натренувати всі зчленування — потрібно не п'ять місяців, бодай рік, не менше.
— Скільки вам платять за тиждень, містере Бользен?
— А вам?
Усі засміялись; Штірліц зрозумів, що до кожного його слова напружено прислухаються; Джонсон сказав:
— Ви не тільки добре розмовляєте по-англійськи, а й думаєте так, як ми, нашими категоріями. Не доводилось працювати проти нас?
— Проти — ні. На вас — так.
— Ми не маємо такої інформації, дивно.
— У політиці, як і в бізнесі, престиж — штука неабияка. Я думав про ваш престиж, містере Джонсон, коли ви вели сепаратні переговори 8 друзями Гіммлера. Історія не прощає ганебних альянсів.
Молодик, що сидів за кермом, обернувся; обличчя його було мужнє, відкрите, зовсім юне, на лобі помітно шрам, мабуть, осколок.
— Містере Бользен, а як ви думаєте, історія простить нам те, що вся Східна Європа відійшла до росіян?
Джонсон посміхнувся.
— Харві, не чіпай питань теорії, ще не час. Містере Бользен, скажіть, будь ласка, коли ви востаннє бачили містера Вальтера Шелленберга і Клауса Барб'є?
— Кого? — Штірліц спитав, щоб виграти час; зараз вони почнуть перехресний допит, зрозумів він; кожна моя відповідь повинна бути з резервом; треба поводитись так, щоб мати можливість маневру, вони щось готують, вони випробовують мене з різних боків, справа ясна.
— Шелленберга, — повторив Джонсон.
— У квітні сорок п'ятого.
— А Клауса Барб'є? Він працював у Мюллера, потім його відрядили до Франції, очолював службу гестапо в Ліоні.
— Здається, я бачив його разів зо два, не більше, — відповів Штірліц. — Я ж був у політичній розвідці, зовсім інше відомство.
— Але ви згодні з тим, що Барб'є — звір і костолом? — не обертаючись, сказав той, зі шрамом, що сидів за кермом.
— Ви заволоділи архівами гестапо? — запитав Штірліц. — Вам і карти в руки, кого вважати костоломом і звіром, а кого солдатом, що виконував свій обов'язок.
Вони виїхали за місто; дорога вела на Алькобендас, Сан-Себастьян-де-лос-Рейєс, а далі Кабанільяс-де-ла-Сієрра, гори, мало обжитий район, там немає ресторанчиків, де смажать молочних кочінільяс; диво, а не їжа, пальці оближеш: тільки, мабуть, не буде ніяких кочінільяс — у цих людей інші завдання.
— В якому році ви зустрічали Барб'є востаннє? — повторив своє запитання Джонсон.
— Думаю, що в сорок третьому році.
— Де?
— Мабуть, на Принц Альбрехтштрасе, у головному управлінні імперської безпеки.
— Йому хтось протегував у тому приміщенні?
— Не знаю. Навряд.
— Чому «навряд»? — так само, не обертаючись, поцікавився той, що вів «шевроле».
— Так мені здається.
— Це не відповідь, — зазначив Джонсон. — Я думаю, ви належите до породи логіків, слово «здається» їм не пасує.
— Я — чуттєвий логік, — відповів Штірліц. — Я, наприклад, відчуваю, що моя ідея з кочінільяс вам не до смаку. Мені так, принаймні, здається. Відчуття я перевіряю логікою: далі чи аж до самої Сієрри, немає жодної кав'ярні, де давали б кочінільяс, але до Сієрри ми навряд поїдемо, бо у вас тільки четверть бака бензину.
— У багажнику три каністри, — заперечив той, що вів машину. — Слава богу, тут продають бензин, не нормуючи, як у вашій паршивій Німеччині.
— Даремно ви так про державу, з якою вам доведеться налагоджувати відносини.
— Побачимо, — сказав Джонсон. — Усе залежить не від нас, а від того, як ви, німці, будете поводитись.
Штірліц посміхнувся:
— «Поводяться» діти в початкових класах піко/и. До народу таке слово не застосуєш.
— До переможених — застосуєш, — зауважив Джонсон. — До переможених застосувати можна все. Зараз ми висадимо вас, і коли вас підбере блакитний «форд» — це буде хвилини через чотири, — будь ласка, пам'ятайте, що до переможених можна застосовувати все. Це у ваших же інтересах, містере Бользен.
Машина різко звернула на всіяний щебінкою путівець, від'їхала метрів зі сто і зупинилась. Джонсон вийшов, витяг з кишені пачку сигарет і прикурив, пихнув білим димом і, чомусь зітхнувши, сказав:
— Вилазьте, Бользен.
— Дякую, Джонсон.
Він виліз повільно, відчуваючи біль у попереку; потягнувся, захрустіло; страху не було; досада; немов він був винен у тому, що сталося; а що, власне, сталося, запитав себе Штірліц; якби вони хотіли прибрати мене, цілком могли зробити це в машині; але навіщо тоді всі ці фокуси з викликом сюди? Побоюються Пуерта-дель-Соль?[9] А що? Можуть.
Джонсон з підстрибом упав на заднє сидіння, суворий хлопець зі шрамом рушив з місця так різко, що «шевроле» навіть присів на задок і, розвернувшись зі скрипом, понісся на шосе.
… Минуло десять хвилин; дивно, подумав Штірліц; автобус тут ходить раз у день, і то не завжди; зрештою хтось-таки підкине до міста; але навіщо все це? Смисл?
Погано, якщо в мене від цих нервових перевантажень знову ломитиме поперек, як раніше; спробуй пролізти з таким болем через Піренеї, не вийде. А через Піренеї лізти доведеться, іншого виходу немає. Сволота все-таки цей Зоммер, дає гроші всього на тиждень; навіть на автобус до Лериди доведеться відкладати ще місяців зо три. Знову ти думаєш як росіянин — «місяців зо три». А як же мені інакше думати, заперечив сам собі, як-не-як росіянин, змішаний з українцем; німець точно знав би, що відкладати йому доведеться два місяці і двадцять дев'ять днів. А ще точніше: дев'яносто днів, тільки ми дозволяємо собі це безвідповідальне «місяців зо три»; вольниця, анархія — матінка порядку… Ні, відкладати доведеться довше. Від французького кордону іде поїзд; якщо мене не арештують як людину без документів — не ватіканську ж липу їм пред'являти, та й ту відібрали — потрібно щонайменше ще тридцять доларів, інакше я не доберуся до Парижа; будь-яке інше місто мене не влаштовує, тільки в Парижі є наше посольство; чому їх цікавив Барб'є? Я справді бачив його кілька разів; кат другого ешелона, позбавлений будь-яких сантиментів. «Я ненавиджу комуністів і євреїв не тому, що цього вчить нас фюрер, а просто тому, що я їх ненавиджу». Так, саме так він сказав Холтофу, а той передав Штірліцу, поки ще Мюллер не став підозрювати його; здається, це був листопад сорок четвертого, так, саме так.
Штірліц вийшов на шосе — жодної душі; не подобається мені все це, подумав він; дивна гра; перевіряли на злам, чи що? Документи вони могли відібрати інакше, для чого потрібен був такий пишний спектакль?
Мимо Штірліца пронісся старий «паккард», прикрашений клаксонами, з якимись наклейками і дуже довгою антеною; напевне за кермом іспанець, тільки вони так прикрашають свої машини, американці ставляться до транспорту як хороший вершник до коня: заливають найкращий бензин, часто міняють мастила і віддають щомісяця на шприцювання; миють машини рідко; найважливіше швидкість і надійність, а не краса; це для жінки важливо бути красивою; іспанець про мотори має приблизне уявлення, їм тільки поговорити б, це — хлібом не годуй; а ще — страшенно полюбляють робити припущення і ділитися здогадками; а втім, це їхня не вина, а біда; жертви суспільства, позбавленого інформації, зацензуровані понад міру, поворухнутися не можна, суцільні заборони.
Друга машина була переповнена пасажирами. Штірліц навіть не піднімав руки.
Третя машина, з великими літерами на дверцятах «ІТТ», загальмувала; водій запитав досить поганою іспанською:
— Вам куди?
— До Мадріда, — відповів Штірліц.
— Сідайте підвезу.
І по тому, як він сказав це, Штірліц зрозумів, що водій — німець.
— Ви родом з Берліна? — поцікавився Штірліц своїм чеканним хохдейч.
— Чорт забирай, так! — водій засміявся. — Але я звідти виїхав ще в тридцять дев'ятому… Ні, ні, я не емігрував, просто ІТТ перевела мене в свій тутешній філіал. Ви теж німець?
Штірліц посміхнувся:
— Та ще й який!
— Давно в Іспанії?
— Та як вам сказати…
— Можете не говорити, якщо не хочете.
— Я тут бував досить часто, ще з тридцятих років.
— Хто ви за фахом?
— Трудно відповісти однозначно… Учився багато чого… Вважайте мене філологом.
— Це як? Перекладач?
— Можна сказати й так. А що, ІТТ потрібні перекладачі?
— І вони також. Але насамперед нам потрібні німці. Хороші німці.