Експансія-I

ШТІРЛІЦ-VI (Мадрід, жовтень сорок шостого)

— Чого це ви вирішили, що я маю перейти до діла, дорогий Брунн? — здивувався Кемп. — До якого? Підвіз людину — тут так заведено; пригостив співвітчизника…

— Що не заведено…

— Мій батько — ганзеєць, ми особливі німці, у нас у Гамбурзі це звичайна річ.

— Невже? Ну, як хочете. Я намагався полегшити вам завдання.

— Яке?! Про що ви?!

Штірліц взявся ще за одну рибину, підсунув свою склянку до Кемпа, поглянувши при цьому на пляшку; вина лишилося на денці; колір його був справді чорно-червоний, траурний.

— Хочете ще? — спитав Кемп.

— Хочу.

— У вас здорова печінка.

— Мабуть, бо я взагалі не знаю, що це таке.

— А я раніше щорічно їздив в Карлсбад. Усе-таки це найбільший курорт у світі. Ні, ні, в мені не говорить тупе національне чванство — якщо німецький курорт, то найкращий… Я фіксую факт. У дитинстві я хворів на жовтуху, лікарі лякали батьків, що залишусь напівінвалідом, на все життя дієта, нічого смаженого, лише овочі, у кращому випадку варена курка, але після Карлсбада я їм усе, що хочу, навіть сало.

Штірліц кивнув на останню рибину:

— Хочете?

Кемп розсміявся:

— Знаєте, боюсь, що таки хочу! Ви так апетитно їсте, так смачно це робите, що я, мабуть, не втримаюсь. А ви наїлись?

— Чорт його знає… Якщо почастуєте ще однією пляшкою, то, мабуть, не відмовився б від м'яса, ви казали, тут м'ясо теж чудове, так?

— Невже можете з'їсти ще й м'ясо?

— Тільки з вином.

— Погано не буде?

— Гірше, ніж є, не буває.

— Хочете завтра вранці прийти до нас у фірму?

— Неодмінно прийду. Дякую.

— Не тіште себе надією на великий заробіток. Спочатку більше як на дві тисячі не сподівайтесь.

— Скільки? Дві тисячі! Та це ж ціле багатство! Я маю п'ятсот песет і поки що не вмер з голоду. Дві тисячі… Якщо ви допоможете мені дістати таку роботу, буду вашим рабом до самої смерті.

— Гадаю, зможу. Ви сказали, що працювали в розвідці… У кого саме?

— А ви?

— Я ж говорив вам, — поморщився Кемп. — Я розумію, ви маєте право підозрювати, але ми з вами в Іспанії, слава богу, тут з розумінням ставляться до тих, хто виконував свій обов'язок перед рейхом… Я маю відрекомендувати вас шефам… Директор фірми Ерл Джекобс, славна людина, зовсім ще молодий, любить німців за вміння працювати, але відверто ненавидить тих, хто був з Гітлером… Я мушу придумати для вас якусь історію… Тільки тому я вас і розпитую… То допоможіть мені…

— По-перше, кожен, хто виконував свій обов'язок перед рейхом, був з Гітлером. По-друге, я не дуже люблю брехати. Так, я служив у розвідці, так, я, доктор Брунн, виконував свій обов'язок, яку тут придумаєш історію?

— Дуже просту. Я можу сказати Ерлу, що ви підтримували Штауфенберга і всіх тих, хто хотів знищити Гітлера влітку сорок четвертого. Так, скажу я йому, доктор Брунн справді був співробітником військової розвідки, але він ніколи не був в нацистській партії…

— Він вам повірить?

— А йому нічого не лишається робити. Йому потрібні люди, добре освічені люди, а таких в Іспанії немає, розумієте? Іспанці не люблять вчитися, їм аби пофантазувати та побазікати…

— Вони не вчаться тому, що курс в університеті коштує десять тисяч песет.

— Коли людина хоче вчитися, то знаходить будь-які можливості, — розлютившись, відповів Кемп. — Є народи, котрі запопадливі до знань і до роботи, а є ледарі; іспанці — ледарі.

— А французи?

— Не треба перевіряти мене, — Кемп знову засміявся, обличчя його стало лагідне, розслаблене, і Штірліц відчув, скільки зусиль потрібно було цій людині, щоб так різко зламати себе; напевне в нього на язиці крутилась відповідь, подумав Штірліц, і я знаю його відповідь, зміст її зводиться до того, що французи теж недолюдки: бабії й п'яниці; звичайно, вони не таке бидло, як слов'яни чи євреї з циганами, але все одно вони неповноцінні, варто подивитися на їхні брудні базари, на обшарпані стіни їхніх будинків, на їхніх жінок, безсоромно-розмальованих, у коротеньких спідничках, усі до єдиної шлюхи…

— Я не дуже вмію брехати, Кемп, ось у чому штука. Будь-хто, якщо він не безнадійний дурень, одразу зрозуміє, що я брешу. Ану, проговоріть мені те, що ви хотіли сказати цьому самому американському ділкові…

— Ну що ж, спробую… Тільки не перебивайте, я ж імпровізую… Дорогий містере Джекобс, я зустрів мого давнього знайомого доктора Брунна, чудовий лінгвіст, знає англійську, іспанську, трохи розуміє й по-німецьки, — посміхнувся Кемп. — Дипломований філолог, чесний німець, утік на Захід від російських полчищ… Під час війни виконував свій обов'язок на передових ділянках битви… Зараз живе тут, поки що не прийняв жодної з тих пропозицій, з якими до нього зверталися іспанські й британські фірми…

— Давайте розділимо проблему, — посміхнувся Штірліц. — Перше: ваша імпровізація… Я не знаю американці в, але я досить ретельно вивчав Секста Емпірика. Він говорив мудрі речі, приміром, при відсутності чіткого критерію стає неочевидним і справжнє, а розходження в думках про істину спричиняє до стримування від судження. Коли б ви розповіли мені, Джекобсу, історію доктора Брунна, я б утримався від рішення, тобто я не взяв би його, Брунна, на роботу. Так, так, саме так, Кемп… Послухайте, ви ж мені обіцяли ще одну пляшку… Думки бігають… Але це не страшно, ми їх візьмемо в кулак… Ви вмієте брати свої думки в кулак? — спитав Штірліц і навалився грудьми на стіл. — Умієте. По очах бачу. Я хоч і п'яний, але все одно можу аналізувати ваші слова… Ага, на чому я зупинився?

— На тому, що я обіцяв вам ще одну пляшку.

— Це буде дуже люб'язно з вашого боку. Тільки я випив би краще каталонського… Якщо, звичайно, можна.

— Можна, все можна, Брунн. Дон Феліпе! Вина моєму другові!

— Я не ваш друг. — Штірліц різко відсунувся і, розгойдуючись, вперся очима в Кемпа. — Всі мої друзі загинули. Я сам-один. У мене немає друзів, ясно? Не думайте, що я нічого не розумію. Я пам'ятаю, з чого почав. З моєї історії, яку ви імпровізували. Все це дурниці… Так, саме так, дурниці. Я не повірив би жодному вашому слову на місці вашого Джонсона…

— Джекобса.

— Ну гаразд… Джекобса… Не вважайте його ідіотом лише тому, що він представник наймолодшої нації світу. Молодість — це достоїнство, а старість — лихо. Ми представники старої нації, тому й просвистіли війну. Ми звикли до дисципліни зверху донизу… Як олов'яні солдатики… А вони, американці, емпірики. Тепер про друге… Що, мовляв, я не прийняв пропозиції від якихось там фірм… Безглуздя… І хіба в нього немає телефону, в цього Девіса?

— Джекобса…

— Тим більше… Чи він не може подзвонити в ті фірми, які ви будете змушені йому назвати? І запитати, хто, коли й де пропонував мені роботу? Зараз я вас залишу на кілька хвилин. — Штірліц, хитаючись, підвівся й пішов у туалет; там він пустив воду, підставив голову під холодний струмінь, розтер обличчя хрустким, туго накрохмаленим рушником; ми тут перші відвідувачі, подумав він, до рушників ще ніхто не торкався; Кемп не може не клюнути; по-моєму, я підставляюсь йому досить вдало, і йшов я сюди прямо, не хитаючись, тільки трохи поплив, коли встав; я граю спиною спробу зібратися, я це вмію. Не хвастайся, сказав він собі, усе непросто, ти й досі не розумієш, що відбувається, і не можеш навіть уявити, що тебе жде, а тебе жде щось, до того ж сьогодні, це точно… А чому ти не допускаєш імовірності його версії? — спитав себе Штірліц. Ти зовсім відкидаєш можливість того, що він справді запросив тебе сюди сам по собі? Німець — німця? Так, я відкидаю цю ймовірність; коли б він запросив мене сюди як одноплемінника, він би розповів про себе; інакше — відкрито й зацікавлено — розпитував би про мою історію, він би по-іншому поводився, у ньому зараз відчувається напружена скованість. Він до чогось готується. Це безсумнівно. Я запропонував йому розмін фігур, він відмовився. Чому?

Штірліц почув близький шум машини, різке скрипіння гальм, удари дверцят, схожі на далекі постріли з дрібнокаліберної гвинтівки.

Ось воно, сказав він собі; це, напевне, приїхав той голубий «форд», який мав бути «за чотири хвилини». Нічого собі чотири хвилини! Хороша американська точність. Але чому той, який назвав себе Джонсоном, так цікавився якимось Барб'є? Теж не за правилами. Чорт його знає. Може, розробили комбінацію, в яку хочуть заплутати мене. Смисл? Я не знаю, відповів він собі, я не можу зрозуміти їхньої логіки… Коли вони вели розмову з Карлом Вольфом чи з Шелленбергом, то дбали про стратегічні інтереси, але завпеди підкреслено гребували контактами з нацистами такого рівня, яким вважають мене. Навіщо їм падло? Що їм можуть дати штандартенфюрери? За кожним з них тягнеться шлейф злочинів, який зобов'язує американців відправляти їх у Нюрнберг, на лаву підсудних. Звідси не можна вивезти людину в Нюрнберг, франкісти не допустять, брати фюрера, союзники рейху.

Він побачив своє відображення в дзеркалі; господи, як постарів, скільки сивини й зморщок, мумія, а не людина: висох, одні кістки та шкіра, костюм пом'ятий, теліпається, як на вішалці, сором.

Штірліц повернувся в темний сарай; за столиком біля дверей сиділи два чоловіки; на Штірліца вони навіть не глянули, захоплені розмовою.

— А вина все ще немає? — голосно спитав Штірліц; Кемп приклав палець до губів, зробив це професійно, ледь помітним, легким жестом.

Штірліц зіграв переляк, наблизився до Кемпа, перейшов на шепіт:

— У чому справа?

— Ви не знаєте того, що сів до вас спиною? — Кемп кивнув на столик біля дверей.

— Звідки ж мені його знати, коли я тільки-но почав ходити по місту?

— Давайте розплатимося й поїдемо до мене. У мене є і вино, і м'ясо…

— А хто той, кого так ви злякались?

— Я не злякався його. Чому я маю його лякатися? Просто я дуже не люблю червоних. Цей чоловік був тут л республіканцями, Хорст Ніпс, відсидів своє в таборі у Франко, а зараз працює з французами, представляє банк «Креді ліонез». Ходімо звідси, ходімо, Брупн.

Ось на кого вони мене вивели, зрозумів Штірліц, на республіканця. Не треба йому було називати банк, навіщо вже так розжовувати?! Треба було назвати ім'я і потім стежити за тим, як я шукатиму до нього підхід. Так, мабуть, мене привезли сюди саме для того, щоб назвати прізвище Хорста Hiпca. Але чому він приїхав сюди, як на загад? А що коли Ніпс опинився тут випадково? Що коли справді був з республіканцями, а потім сидів у таборі Франко? Будь усе тричі прокляте; не світ, а величезна пастка, де не можна вірити нікому і ні в чому. Якщо Ніпс республіканець і працює з французами, це найнадійніший канал зв'язку з домом. Що йому, важко переслати мого листа в наше посольство в Парижі? Я начебто трохи сп'янів. Чи розгубився.

… Машина Hinca, старий «рено» з французьким номером, стояла біля автомобіля Кемпа; зараз я повинен зіграти сон, зрозумів Штірліц; буде час подумати, мені зараз є про що думати, бо я повинен змусити Кемпа на вчинок. Моя правда, весь цей обід у дона Феліпе зрежисовано від початку й до кінця, вони перебрали з «республіканцем», підставу треба вміти готувати, закон біржі не для розвідки, стрімкість необхідна лише в екстремальних ситуаціях.

Кемп вийняв з шухлядки, вмонтованої в щиток машини, жуйку:

— Відбиває запах, гвардія сівіль, якщо вони пас затримають, почує м'яту, а не вино. Я також трохи сп'янів…

— Ви думаєте, що я п'яний, коли говорите про себе «також»? Я не п'яний, Кемп. Я тяжко тверезий. Я просто не вмію п'яніти, такий уже в мене організм. Куди їдемо?

— Я ж сказав — до мене. Коли, звісно, хочете.

— Хочу. Ви одружені?

— Взагалі одружений… Родина живе в Лісабоні… Я тут сам. Ні, не сам, звичайно, за мною дивиться чудова бабуся…

— А дівки є?

— Хочете дівку?

— Звичайно.

— Іспанок немає, ви ж знаєте їхній кодекс, геть-чисто всі Дульсінеї. Але якусь там француженку можна знайти. Є парочка англійок у нашій фірмі, дуже запопадливі до любові, на Острові всі чоловіки грішать гомосексуалізмом, у них клімат поганий, сонця нема, а дівки страждають, ладні стрибнути на кожного стрічного мужчину.

— Нехай стрибають, — погодився Штірліц. — Щоб не впасти, коли почнуть стрибати, я зараз посиджу із заплющеними очима і розслаблюсь.

— Відпочиньте, звичайно, відпочиньте. У нас добрячих тридцять хвилин.

— Ви так повільно їздите? — здивувався Штірліц, сідаючи в крісло. — Гаразд, їдьте як хочете… Але ви не заснете за кермом?

— Постараюсь.

— Деяких треба розважати розмовами… Вас треба?

— Розслабтесь і відпочиньте. Мене не треба розважати розмовами.

— Гаразд. Ви мене заспокоїли, — мовив Штірліц.

А чого б мені, справді, не поспати півгодинки, подумав він. Отак, як сьогодні, я не пив і не їв майже півтора року. Мене ситно годував лише Герберт; мабуть, це був їхній перший підхід до мене, він був спритніший за Джонсона й за цього самого Кемпа, справжній ас, запитання ставив «по дотичній», зрисовував мене акуратно, не темнив: «я з братства, дорогий Брунн, зараз треба лежати на грунті, як підводний човен, коли море прочісують дредноути з глибинними мінами на борту. Збільшити допомогу ми поки що не можемо, але, гадаю, ситуація скоро переміниться. Згодні зі мною? Відчуваєте нові віяння в світі? Ні? А я відчуваю. Я ніколи не видавав бажаного за дійсне, навпаки, мені завжди дорікали за надмірний песимізм. Хто? Товариші по партії і СС Я закінчив війну у вашому званні. До речі, Вользен, ваше справжнє прізвище?» Штірліц тоді відповів, що розмовляти про професію він може тільки з тим, кого знає по РСХА. «Моїм шефом, як, між іншим, і вашим, був Кальтенбруннер, але він у тюрмі в Нюрнберзі. Одначе я переконаний, що ми досить добре підготувалися до умов боротьби в підпіллі, отже, я жду того, хто пред'явить свої повноваження на керівництво моєю діяльністю в майбутньому. Тій людині я й буду цілком підкорятися». — «Позиція, — згодився Герберт. — Сперечатися з цим неможливо. Кого ви готові вважати своїм керівником? Якщо не Ернст Кальтенбруннер, то хто?» — «Шелленберг, — відповів Штірліц, знаючи, що той сидить у тюрмі в англійців, і сидітиме довго, поки не дістануть від нього всієї інформації, є резерв часу. — Вальтер Шелленберг». — «Дуже добре, я відповім про ваші умови. Зі свого боку я підтримаю вашу позицію, можете мені вірити. Якісь прохання чи побажання у вас є?» — «Нема, дякую». — «А може, хочете встановити зв'язок з кимось з рідних, близьких, друзів?» — «Де Мюллер?» — «Він загинув». — «Коли?» — «Першого травня, поховали в Берліні».

Який же ти невдячний, сказав собі Штірліц. Вища форма невдячності — це безпам'ятність, навіть мимовільна; як же ти міг пам'ятати пісний обід цього Герберта і забути Педро де ля Круса, матадора з Малаги?! Адже він нагодував тебе пречудовим кочінільяс, не таким, звичайно, як у Бургосі в Клаудії, краще, ніж вона, їх ніхто не готує, а втім, готують, у Памплоні, в часи Сан-Ферміна, фієсти, але він запросив тебе після кориди і дуже смачно нагодував; не тебе одного, звісна річ, матадори завжди запрошують чоловік дванадцять, це в них прийнято — особливо після того, як закінчив бій з трофео, одержавши два вуха бика, якого вбив, — одна з найвищих нагород Іспанії.

Штірліц довго розробляв цю комбінацію — безсилу, продиктовану відчаєм людини, що змінила коричневе пекло на голубе; чим кращі сині фалангісти Франко від коричневих штурмовиків Гітлера?! Таке ж свавілля, цензура, тотальне стеження одного за одним, така ж закритість кордонів, така ж ненависть до червоних.

Йому потрібен був зв'язок, він звик вірити в те, що дома завжди думають про нього, готові прийти на виручку в будь-якій ситуації, тим біліше в критичній; якби він налагодив зв'язок — Штірліц був переконаний у цьому, — якби він дав знати Центру, де перебуває, його витягнули б звідси, його вивели б додому. Зв'язок, що може бути важливіше від зв'язку для людини, що працює на розвідку?!

Спонукало до дії величезне оголошення біля входу на Пласа де торос: «Останні виступи великого матадора Педро де ла Круса перед його від'їздом у Мексіку; бики Міури; квадрилья видатного майстра Франсіско Руїса».

У Мексіці немає поштової цензури, подумав Штірліц, коли я зможу повірити де ла Крусу, він візьме з собою мій лист до пастора Шлага і кине його в поштову скриньку в тому готелі, де зупиниться; я попрошу Шлага поїхати в радянську зону Берліна, подзвонити у воєнну комендатуру й сказати черговому, що Юстас зараз у Мадріді, мешкає по кальє Піамонте, неподалік від старого храму, в пансіонаті дона Рамона Родрігеса, будинок три, другий поверх.

Штірліц навіть не допускав думки, що черговий може не знати німецької, а коли й знає, то такий дзвінок може здатися йому підозрілим, а якщо він його й запише в книгу, то ніхто там не зрозуміє, що йдеться про нього, Максима Максимовича Ісаєва; який Юстас? Чому в Іспанії? І навіщо про це знати комендатурі Берліна? Усвідомлюючи свою єдність з Батьківщиною, людина вважає, що правомочним і просто-таки необхідним має бути безупинний зворотний зв'язок; найчастіше така аберація уявлень буває у тих, хто довго живе далеко від дому, черпаючи сили, щоб жити й виконувати обов'язки, саме в цьому загостреному відчутті своєї єдності зі своїми, в постійній увазі до нього — щоденній і щохвилинній.

Штірліцу щось заважало у цьому плані, він розумів усю його примарність, але відчуття покинутості було таке, що він уперто відводив од себе запитання, а їх було дуже багато; спочатку треба підійти до матадора де ля Круса, говорив він собі, а вже потім, коли він виявиться людиною, якій можна вірити, я продумаю деталі й зроблю цю роботу так, як тільки єдино можливо її зробити.

Він поїхав до редакції «Пуебло», в газету франкістських «профспілок» і розповів свою історію: доктор філології, покинув батьківщину; крім Іспанії, не може жити в жодній іншій країні; брав участь в битві генералісимуса проти республіканців, має нагороду; хотів би випробувати себе в ролі спортивного репортера; звичайно, йдеться про штатну роботу у відділі, тільки гонорар; живу на пенсію, в грошах потреби не маю, схиляю голову перед коридою, яке достоїнство, перемагав найсильніший, логічність емоції; таке ніде неможливе, гірім як на Пласа де торос; посвідчення на бланку вашої впливової газети відкриє шлях до розуміння таємниці двобою людини з биком, глядач одне, а репортер, який має право бути поруч з квадрильєю, — зовсім інше; у вас такого, здається, ще не було — іноземець пише про бій биків; так, звичайно, Хемінгуей, але ж він червоний, та й до того ж його не пускають в Іспанію, і писав він романи, а не репортажі.

… З посвідченням «Пуебло» Штірліц поїхав на «Пласа де торос Віста Аллегре», не дуже велику, але цілком престижну, пройшов через три загороджувальних кордони поліції, спустився на арену, туди, де за дерев'яною загородкою квадрилья і матадор організовували бій, відрекомендувався Педро де ля Крусу; той попросив пікадора Анхела прочитати папірець, сам же з села, неграмотний; попросив писати правду; «я не боюсь критики, але терпіти не можу, коли бракує професіоналізму; я одержую гроші за роботу, а вона кривава, отже, якщо чогось не зрозумієте, спитайте моїх колег, вони знають толк у цьому ділі і допоможуть вам збагнути тонкощі».

Штірліц кілька разів бував на кориді в тридцять сьомому, коли працював у Бургосі при штабі Франко; звичайно він купував квитки на трибуну «Сомбра»[14], де збиралися ті, хто міг платити; дуже часто він сідав біля шефа політичної розвідки генерала Гонсалеса — сам по собі він людина незвичайна і кориду любив дуже ревіло; хоча істинного відчуття бою Штірліц усе-таки не пережив, але йому стала зрозумілою геометрія бою; найвищий смисл кориди — довести риск до абсолюту. Чим ближче від стегна матадора проходить ріг бика, гострий, як шило, чим недбайливіше він змахує своєю бордовою мулетою перед роз'яреною мордою закривавленої тварини, тим вищий клас боротьби; іспанці полюбляють безрозсудність риску, нехтування смертельною небезпекою, а цього не можна зіграти, фальш прихована в слові, але вона одразу ж помітна в русі крихітної фігурки матадора на величезній арені, віч-на-віч з п'ятисот-кілограмовим биком, що приготувався до останнього удару; або ти проткнеш йому серце, або він підніме тебе на роги, третього кінця не буває.

Початок бою був не з кращих, хоч бик — чудовий, його торс чимось нагадував Штірліцові торпеду, така ж тупа одержима спрямованість; коли він вів справу атомника Рунге, йому довелося звертатися до експертизи не тільки у відомство Герінга (той певний час підтримував атомний проект), а й до людей Вернера фон Брауна, батька ФАУ. Штірліц тоді з жахом дивився на ці ракети; такі ж, як цей бик, могутні в «торсі» і такі ж вузькозаді, вони зримо таїли в собі спрямовану, безглузду загрозу.

Педро де ля Крус застосовував неправильну тактику бою; з самого початку він повівсь аж надто безстрашно; публіка не любить цього на початку, не треба тішити щохвилинною імовірністю летального кінця; звичайно, коли люди помітять, що він боїться бика, матадора обсвищуть, і, як би прекрасно він не провів кориду, перше враження буде вирішальним, а ще ж стародавні драматурги знали, як грати героя, недаремно вони вводили в тканину вистави хори про сильного і небезпечного ворога; герою лишалось або перемогти, або загинути, категорія інтересу витримана абсолютно; так само, подумав тоді Штірліц, і Педро треба було грати свого бика; треба було заздалегідь зрежисирувати з пікадором його падіння з коня, коли бик кинеться на вершника; треба було домовитися з бандерильєрос[15], щоб вони розбіглися по арені, а ще краще — сховалися за дерев'яним бар'єром, коли бик почне бігати за людьми, і тільки після цього, зоставшись з твариною мано-о-мано[16], варто показувати безстрашність, вона була б підготовленою, контраст — мистецький прийом, а хіба це не мистецтво — справжній бій проти п'ятисоткілограмового бика з пасовиськ Міури?!

Настрій людей, які прийшли на видовище, переломити важко; Штірліцу здалося навіть, що Педро програв бій; обсвищуть; але воістину, нема лиха без щастя: бик підняв на ноги молоденького бандерильєро, наздогнавши його біля самої загородки, куди так поспішав хлопець сховатися від розлюченої тварини.

Хлопець міг загинути, якби Педро не кинувся на бика з мулетою в руці, відманюючи його до себе; відманив; почав гру; бик проносився мимо нього за сантиметр, не більше; на трибунах закричали: «Оле!»[17]. А це означає, що роботу Педро оцінили; мертва тиша трибун, розкраяна гарячим видихом «оле!», свідчить про те, що матадор веде бій достойно, як справжній кабальєро; відчайдушна мужність і абсолютна грація рухів, ніякої метушні, достоїнство, насамперед достоїнство.

На почесних місцях для найповажніших гостей Штірліц помітив генерала Гонсалеса; той сидів у білому чесучевому костюмі, в білому капелюсі, зі стеком у випещених руках; після звільнення у відставку ніколи не носив форми, хоч мав на це право.

«Ось хто мені потрібен, — подумав тоді Штірліц. — Та я в нього не викличу інтересу в моєму нинішньому становищі. Коли б я був сильний, він пішов би на будь-який блок зі мною; той, кого увільнили від справ, прагне до зв'язків з сильними, особливо з іноземцями… А я — бідний і слабкий, пусте місце, йому немає ніякого резону відновлювати зі мною знайомство, яке було таке близьке в тридцять сьомому…»

Після закінчення бою, коли Педро обійшов арену, піднявши над головою трофео — вухо бика, яке вручив йому президент кориди, — він запросив Штірліца у свій величезний «паккард», де вміщалось вісім чоловік, уся його квадрилья, включаючи «шпажного хлопця» Антоніо, і вони поїхали в невеличкий бар «Алеманія» на тихій вулиці Санта Анна, тут традиційно збиралися після боїв усі матадори; частування було по-іспанському щедрим і безладним, тарілки ставили й зразу ж забирали; Штірліц не встигав доїсти, як у нього вихоплювали м'ясо і ставили тарілку з новою їжею; ну й темперамент!

Дедалі більше матадор подобався Штірліцу; він любив у людях надійність і шанобливість до тих, хто від нього залежав; Педро дивився на своїх бандерильерос та пікадора закоханими сяючими очима; «без вас я ніщо, кабальєрос, спасибі вам, ви були справжніми бійцями, я був у захваті від вас». Люди за сусідніми столами цмакали язиками: «Як сказано! як чудово сказано!» Ніхто так не цінить слова в застіллі, як іспанці та грузини: «Спочатку було слово» — як же інакше?

Такий хлопець не підведе, подумав тоді Штірліц, йому можна довірити листа, він не розпечатає й не віддасть тому, хто попросить про це; іспанці цінують довір'я; чим більше й відвертіше довіряєш йому, тим він вірніший дружбі, бо довір'я можливе тільки між друзями; я спитаю його, де він, зупинився в Мадріді, і прийду до нього завтра; я заплутаю тих, хто може стежити за мною, хоча навряд, я ніби чистий, кому я тут потрібен?

Штірліц приглядався до матадора; він умів дивитися так, що людина не помічала цього; недаремно займався живописом; погляд, як удар бандерильєю, стрімкий, неуважний, і ось уже вловлена манера слухати (а це ж так важливо, як люди слухають інших, за цим одразу постає характер); погляд — і в пам'яті назавжди залишиться манера говорити; догляд — і ти назавжди запам'ятаєш, як людина їсть і п'є, у цьому теж її характер; ні, він по-справжньому подобався Штірліцу, цей матадор.

Цедро пив дуже мало, їв ще менше, на запитання відповідай стримано, але дуже красиво; в кінці обіду підсунувся до Штірліца:

— Я поважаю вас, німців. Мій брат воював разом з вами в «Голубій дивізії» проти червоних. Його там убили.

Ні, подумав Штірліц, недаремно я постійно відчував сповитість; я відчуваю небезпеку шкірою; це відчуття стало моїм «альтер его», нічого не вдієш; не воно, звичайно, все-таки превалює в мені, по-перше, я логік, і тому мені дуже важко жити, бо кожне поривання душі автоматично, само собою зрозуміло, перевіряється холодним розрахунком, аналізом фактів та явищ, інакше не можна; якби я жив не так. на мене давним-давно чатував би провал. Стоїки твердили, що з трьох елементів — визначуване (думка), визначальне (слово) і предмет, що перебуває поза всім, — головним є визначальне. Епікурійці спростили цю позицію, вилучивши поняття «визначальне», піднесли того, хто бачить і судить про предмет, висловлюючи неправду чи правду словом; епікурійці полегшили собі життя, вони відмовлялися приймати ідею, думку як явище, що існує поза нами; «я — господар світу, я створюю його в своїй уяві так, як мені хочеться, істина чи брехня визпачається тільки моїм словом»; бідолашні епікурійці, моя робота їм не підійшла б, прогоріли б за один місяць, а то й швидше. А втім, і стоїки довго не протрималися б, примат слова нікого до добра не доводив, не слово визначає факти буття, а саме воно, буття, формулює з допомогою слова правду і неправду, як тільки слово перетворюється на сваволю, як тільки свідомість стає тираном буття, то починається шабаш неправди. Я завжди йшов за правдою факту, мабуть, тому й слова знаходив правильні; я не намагався підігнати життя під себе, це неможливо, хоч дуже спокусливо; життя обстругує нас і змушує — рано чи пізно — йти в його руслі, а як же інакше? Гаразд, годі тобі хвалити себе, подумав Штірліц, живий іще — і слава богу, думай, що тебе чекає, та й хропи стиха, щоб Кемп повірив у твою гру: голодне сп'яніння, розвезло, рано чи пізно язик розв'яжеться, обм'якнеш. От і готуйся до того, щоб розм'якнути достовірно. А для цього примусь себе виключитися, ти ж умів спати по п'ять хвилин, зате якою свіжою ставала голова, — якою чистою й зібраною, виключайся, ти ще маєш хвилин десять.

… Кемп поклав йому руку на плече через п'ятнадцять хвилин, пригальмувавши біля старовинного красивого будинку:

— Ми приїхали, Брунн. Як спалося?

— Я не спав жодної хвилини, — відповів Штірліц. — Я думав. І в мене голова розвалюється. Препогане діло, коли не нап'єшся досхочу. У вас є щось випити?

— Я ж казав: усе, чого душа забажає. Дома і я з вами відведу душу, ви ж пили, а я тільки за компанію, знаєте, як це прикро…

— Знаю. Я теж підтримував компанію, коли мені доводилось виконувати свою роботу.

— Ви знову за своє… — зітхнув Кемп, пропускаючи Штірліца в невеличкий ліфт, лише на дві особи, хоч кабіна з червоного дерева, дзеркало венеціанське, а ручки на дверцях латуниі, ручної роботи — вищирені пащі тигрів, дуже страшно.

Квартира Кемпа здивувала Штірліца: в старий іспанський будинок з його таємничими темними закутками, довгими коридорами й величезними вікнами, закритими дерев'яними віконницями, немовби вставили німецьку квартиру — багато світлого дерева (мабуть, липа), біло-блакитна кераміка, баварські ходики-зозуля, хірургічно чиста кухня-їдальня, великий хол з каміном; на стінах пейзажі Альп і Гамбурга, його маленьких вуличок біля озера.

— Хочете віскі? — спитав Кемп. — Чи й далі питимете вино? Я хильну віскі.

— Скільки у вас вина?

— Вистачить. Дюжина. Осилите?

— Ні, сечовий міхур лопне, некрасиво. А пляшки зо дві висмокчу.

— Є хамон[18]. Справжній, з Астурії, дуже сухий. Любите?

— Страшенно. А сир є?

— І сир є. Сідайте. Включити музику? Я привіз багато наших платівок. «Лілі Марлен» поставити?

— Яке у вас військове звання?

— Капітан. Я закінчив службу капітаном. Якби лишився в армії, був би полковником.

— В якому році закінчили служити?

— Давно.

— Просто так і сказали: «Більше не хочу служити рейху і фюреру»?

— Ні, — відповів Кемп, розставляючи на столі великі важкі келихи, тарілки, на яких були зображені мисливські сцени, пляшки, блюдо з хамоном і сиром. — Ви дуже добре знаєте, що так я сказати не міг. Мене перевели в міністерство пошти і телеграфу… Ми займалися атомним проектом. Штурмбанфюрер Ріхтер очолював адміністративну групу, я курирував координаційну службу, величезний обсяг інформації, треба було стежити за всім, що друкувалося англійською, французькою… Та й, крім того, безугавні сварки між теоретиками… Вони як письменники чи актори… Гризуться вдень і вночі, штурхаються, мов діти, але, на відміну від малят, б'ються де кулаками, а гостро відточеними шилами. Покуштуйте вино. Чи сподобається?

Штірліц відпив ковток:

— Це краще, ніж те, яким нас поїв дон Феліпе.

— Справді? Дуже радий. Мені присилають вино із Севільї, а там у нас бюро, ми купили хороші виноградники. Ерл розуміється на комерції… Ще?

— Із задоволенням.

— А я доллю собі віскі… Добряче віскі, селянський напій… Даремно відмовляєтесь.

— Я не відмовлюсь, якщо ви залишите мене в себе. Нап'юсь до одуру. Обіцяю.

— До одуру — не дозволю. На чужині одноплемінники повинні оберігати один одного. Не приведи господи…

— Коли ви приїхали сюди?

— В сорок четвертому… Фюрер закрив атомний проект як нерентабельний. А потім гестапо заарештувало провідного теоретика Рунге, вони довідалися, що в нього чи то мати, чи то бабуся була єврейка, ви ж знаєте, нечистих до секретної роботи не допускали… Ну, мене й відправили сюди, на Піренеї…

— Хто? Армія?

Кемп уперше за всю розмову важко, без усмішки подививсь у вічі Штірліцу й відповів:

— Так.

— Розвідка? Абвер?

— Ні. Адже ви прекрасно знаєте, що Гіммлер розігнав абвер після замаху на Гітлера, та міністерство пошт і телеграфу мало свої позиції в армії…

— З якого року ви в ІТТ?

— З сорок п'ятого.

— Громадянин рейху працює в американській фірмі?

— Чому? Це іспанська фірма… Крім того, мені влаштували фіктивний шлюб з іспанкою, я тепер тутешній громадянин, усе легально. Як, до речі, у вас з паспортом?

— У мене хороший паспорт.

— Можна подивитись?

— А навіщо? А ж сказав — цілком хороший паспорт.

— Ви іспанський громадянин?

— Ні, в мене дозвіл на проживання.

— Ну що ж, на перших порах — терпимо. Вип'ємо за успіх нашого задуму, докторе Брунн. Вип'ємо за те, щоб ви стали людиною ІТТ…

— Я за успіх не п'ю… Марновірний. А за знайомство вип'ю. Дякую, що ви підібрали мене на дорозі.

— Не варто. Як ви, до речі, опинилися там?

— Не збагну.

Кемп хлюпнув віскі у свою важку склянку й, випивши, сказав:

— Скільки ж років вам треба було пропрацювати в розвідці, щоб стати таким підозріливим?

— Життя, — відповів Штірліц. — Де, до речі, зараз той хлопець з гестапо…

— Який саме?

— Рунге? Ні, Ріктер…

— Не знаю. Та й не душе цікавлюся ним.

— Не думаєте про те, що ці люди можуть нам знадобитися в майбутньому?

— «Нам»? Кого ви маєте на увазі?

— Німцям.

Кемп підвівся, походив по холу, відтак зупинився біля вікна, припав лобом до скла й неголосно мовив:

— Щоб відповісти на це запитання, докторе, я повинен дістати від вас вичерпні дані про те, як ви сюди потрапили, з ким підтримуєте контакт і чому опинилися на тій дорозі, де автобуси ходять лише двічі на день… А втім, якщо ви відмовитесь відповісти, на роботу я вас так чи інакше влаштую. Як кожен німець, я сентиментальний, нічого не вдієш.

… Розсталися о третій ранку; Кемп викликав таксі, спустився на вулицю, заплатив шоферові гроші, повторив, що чекає Штірліца завтра о дванадцятій, у своєму кабінеті на Аточе, повернувся в квартиру, вимкнув апаратуру звукозапису, витяг із захованої в стіні фотокамери касету, старанно загорнув її в світлонепроникний папір, потім зняв відбитки пальців Штірліца на склянці та з паперової скатерті, обробленої спеціальною речовиною, все це сховав у сейф. Завтра матеріали буде відіслано до Мюнхена, в «організацію» генерала Гелена.

(Про те, що «доктор Брунн» йтиме дорогою на Сієрру з дванадцятої до дванадцятої двадцять і що саме тоді треба його посадити в машину, йому, підполковникові абверу Ріхарду Віккерсу, котрий проживає в Іспанії по паспорту інженера Кемпа, прийшла вказівка з «організації», причому його попередили: «об'єкт» може становити серйозний інтерес у майбутньому, якщо тільки підтвердиться, що це саме та людина, якою зацікавився генерал Гелен.)