Експансія-I

ГОНСАЛЕС-І

Генерал Альфредо-Хосефа-і-Рауль Гонсалес, відомий серед друзів під прізвиськом Локс[49], насправді був одним з найрозумніших людей в іспанській розвідці.

Він починав в університеті Саламанки, спеціалізуючись в докторантурі з історії Аргентіни й Чілі; його праці були блискучі, висновки парадоксальні й несподівані; раптом він кинув науку й пішов у політику, в тридцять дев'ять років став полковником, один із шефів політичного департаменту в генштабі. Але за розум (в епоху царювання бездар) доводиться розплачуватись; от його й звільнили у відставку в липні сорок першого — після того, як він сказав, що «Голубу дивізію», яку послали до Росії, буде розбито і що встрявати в бійку проти Росії — недалекоглядний крок, наслідки якого важко передбачити.

Відтоді він жив у евоїй величезній, схожій на лабіринт квартирі на Кальє-де-Акунья; влітку виїжджав на море, в маленьке — сім будиночків — рибальське село Торремолінос, що під Малагою.

Його перша дружина загинула в автомобільній катастрофі; друга застудилася під час прогулянки на катері, прохворіла цілу зиму й померла в клініці професора Мендоси від невідомого лікарям легеневого захворювання.

З того часу Гонсалес жив самотньо; обслуговував його капрал Хорхе — одинокий, він поселився в його домі, водив машину, все сам купував, сервірував стіл до обіду (снідав Гонсалес у ліпшу; раніше, до відставки, не розумів, як це чудово, зразу вставав, біг у ванну, їв наспіх — лічильник часу не вимикався ні на хвилину, робота — це швидкість, перемагає той, хто спрямований) і тер генералові спину дуже жорсткою мочалкою, бо масаж — основа довголіття.

Прокидався він в один і той же час, рівно о десятій, за мить перед тим, як Хорхе приносив газети: «Йа», «Інформасьйонес», «Пуебло» і «ABC», а також лісабонську «Діаріу ду нотішіаш» (цю газету цензура Франко пропускала в країну беззаборонно); в втім, до розгрому рейху він одержував і «Фелькішер беобахтер» (єдина європейська газета, що не дозволяла собі нападок на режим Франко).

Перші місяці після того, як його звільнили, перегляд ранкових газет був для нього певним сурогатом роботи. Він підкреслював абзаци, що здавалися йому найважливішими; був глибоко переконаний, що ось-ось усе зміниться, Франко зрозуміє свою помилку, подзвонить йому і запросить повернутися, пояснивши, що все, що сталося, було наслідком інтриг Серано Суньєра, який давно і страшенно не любив Гонсалеса, бо вважав, що розвідка псує його, міністра закордонних справ, роботу, вторгаючись не в свої прерогативи. Однак минали місяці, Франко не дзвонив; пішов Суньєр, призначили іншого «Меттерніха», а він, Гонсалес, усе ще був у відставці. Тоді стомлений чеканням діла генерал дозволив собі в колі близьких друзів висловити критичні зауваження на адресу каудільйо, який забуває тих, з ким починав справу; через п'ять днів після цього йому подзвонив невідомий і, не назвавшись, порекомендував бути обачнішим у формулюваннях, особливо коли мова йде про людей, оточених любов'ю нації. Безгрішних немає, за кожним є дещо, яке дає змогу вжити таких заходів, котрі доведуть людям, що й він, генерал, заслуговує не просто відставки, а ув'язнення в тюрму як людина, що запустила руку в кишеню казни».

Генерал не встиг обізватись, як трубку акуратно поклали на важіль; саме у той день — уперше в житті — він пере жив принизливе відчуття власного безсилля; немає нічого прикрішого за неможливість відповісти на образу!

Ось тоді він і сказав собі те, чого ніколи досі не дозволяв собі навіть подумати: «В жодному нормальному суспільстві таке немислиме. Я розплачуюсь за те, що допомагав будувати тюрму. Все марно. Треба затаїтися й ждати. Я живу в приреченій країні, де все побудовано на алогізмах, де горе називають щастям, а терор — свободою. Мені отмщеніє і аз воздам».

Відтоді він не навідувався до клубу, з дому виходив на прогулянку, а зі своїм колишнім помічником Веласкесом, який відповідав за розвідувальну сітку в Англії та Сполучених Штатах, зустрічався тільки в ліфті, коли той приїздив з Лондона. Добре, що жили в одному будинку й розуміли один одного без слів.

Саме після того дзвінка йому стало ясно, що сподіватися на якісь зміни, поки живий Франко, — безглуздя, легковажність, старечий маразм, марне мріяння; треба затаїтись і ждати; зміни відбудуться, але це станеться значно пізніше, з розвитком у країні індустрії і науки; порятунок у тому, щоб зробитися непомітним, розчинитись, стати часточкою маси, відмовившись від того, що визначало індивідуальність Альфредо-Хосефа-і-Рауля Гонсалеса.

Проте в тодішній Іспанії і таку манеру поведінки треба було замотивувати, щоб чиновник Пуерто-дель-Соль, який одержував щоденні рапорти про нього, Гонсалеса, про його зустрічі, прогулянки, про розмови, стан здоров'я, відправлення природних потреб з жінками, про покупки, телефонні дзвінки, чи не здригнувся на чомусь, не пішов радитись з керівниками, що спричинилося б ще до жорстокішого стеження, а то й до акції; Франко на це був великий мастак, особливо полюбляв такі операції по усуненню противників, які були пов'язані з авіакатастрофами або з організаціями терористичних актів руками лівих підпільних угруповань.

Тому, переказившись у спальні після того дзвінка, Гонсалес викликав лікаря Мендосу; переглянувши перед цим довідник внутрішніх хвороб, де йшлося про симптоми інфаркту, поскаржився, що не може дихати, дуже болить у лівому підребер'ї, часті позиви до блювоти.

Мендоса по праву вважався дорогим лікарем, консультуй вав Гонсалеса ще з того часу, коли той був одним із шефів розвідки, не поривав з ним стосунків і після відставки, бо досяг такого місця під сонцем, що міг дозволити собі рідкісну розкіш: нічого й нікого не боятися. На гроші, зароблені практикою, він купив величезну латифундію в Галісії, вклав гроші в акції універмагів і придбав пай у «Ереро і Фереро», — кращих мадрідських магазинах виробів із шкіри. На відміну від міністра, генерала, начальника департаменту, функціонера міністерства фаланги, його не могли звільнити, сам собі хазяїн, своя клініка, та й рахунок у банку цілком надійний.

Вислухавши Гонсалеса, лікар потримав свої тонкі холодні руки на його могутніх волосатих грудях, поставив десяток неквапливих запитань, потім схилився до його голови і тихо прошепотів:

— У вас немає інфаркту… Якщо ви хочете стенокардії, то насамперед замотивуйте біль у сонячному сплетенні…

… Півроку Гонсалес провів у ліжку, хоч кожного ранку робив гімнастику, щоб м'язи не стали мов ганчірки; Мендоса, який розумів ситуацію як ніхто інший, розпустив чутки, що генералові три чисниці до смерті, серце нікудишнє, який жаль, людина в розквіті сил, уявляю, який це буде удар для каудільйо, диво, коли Гонсалес виживе, я не можу дати гарантії, що летальний кінець не настане в будь-яку хвилину. Тиранія любить убогих; стежити за Гонсалесом перестали; небезпеки ніякої, живий покійник. Ось тоді він і розпочав здійснювати той план, що його розробив, поки вмирав. Суть цього плану зводилась до того, щоб неймовірно розбагатіти, бо лише багатство могло зробити його не досяжним для ворогів, час пустих гасел про «єдність і благо нації» скінчився, все повернулося на круги своя, могутність людини, її потрібність визначалися віднині тільки тим, скільки грошей лежало на її рахунку і якою кількістю земель вона володіла.

Гонсалес розумів, що він не зможе розбагатіти, лежачи в ліжку і читаючи книжки, беручи фоліанти з старовинних шаф ручної роботи; потрібно спілкування, аналіз новин, причому не пустих, газетних, а живих, почерпнутих у тих колах, де є доступ до реальної, а не обструганої інформації. Таке спілкування — щоб воно не викликало нового циклу робіт проти нього з боку секретної поліції, — так само має бути старанно замотивованим. Тому лікар Мендоса подзвонив йому й сказав, що можна вставати, особливої загрози для серця поки що немає; звичайно, не слід перевантажувати себе, але бувати на кориді чи на футболі аж ніяк не забороняється, якщо, звичайно, вмієте контролювати емоції, бо доля усіх болільників — принизливий інфаркт на трибуні, коли ніхто не захоче вам допомогти, і не через те, що люди погані, просто всіх у той момент цікавитиме пас Пепе лівому захисникові «Реалу» Карденасу, той майстерно б'є по низу з правої, або ж — якщо йдеться про Пласа де торос — люди чекатимуть завершального удару Бласа, який чудово держить ліву ногу, вигинаючи її тятивою перед кидком на бика, так само, як це робив Педро Ромеро з «Фієсти», котру написав дон Ернесто, що воював проти каудільйо з росіянами. Кремль платить письменникам злитками платини, купують на корені, всім відомо…

З того часу Гонсалес почав відвідувати кориди, обачно відновив знайомства, приглядався, прислухався; мистецтва лицедійства вчитися йому не доводилось, асом розвідки вважався цілком заслужено, а підтримав Франко лише тому, що був переконаний: Іспанії потрібен порядок, країна ще не готова до безмежної демократії, яку запропонували республіканці; мають минути роки, перш ніж народ зможе користуватися її благами безкровно; спочатку треба навчитися вислухувати супротивну точку зору й тактовно висувати свої докази, а не палити з кольта в лоб опонента. Він не міг собі уявити, що перемога порядку прийде з терором і невгамовним прославленням маленької людини на прізвище Франко.

Саме на Пласа де торос він цілком умотивовано зустрівся з Аихелом-Алькасером де Веласкесом і провів з ним дві години на трибуні «Сомбра», перемовившись лише кількома фразами; але й цього було досить, щоб зрозуміти те, що треба. Веласкес був його учнем і зараз — зустріч ця відбулася ще у сорок третьому році — зайняв особливе становище в європейській розвідці.

Доля Веласкеса була зовсім незвичайна, але водночас типова, якщо розглядати його справи, слова, ідеї й захоплення, не відокремлюючи від концепції іспанського національного характеру, а саме крізь призму цього характеру, що поєднував у собі риси як Дон Кіхота, так і Санчо Панса.

Дванадцятирічним хлопчиком Веласкес прийшов на Пласа де торос; взагалі таке рідко трапляється, бажаючих — тьма-тьмуща; навіть десятирічні перескакують через дерев'яні бильця й біжать на бика з червоною ганчіркою, але тільки одиницям щастить уникнути рокового удару, більшість кінчає госпіталем, розпанаханим боком, інвалідністю. Веласкес був везуном, він показав клас, глядачі заревли: «Нехай залишається, нехай уб'є бика!» І він лишився, убив бика і одержав вухо; це було неймовірно в дванадцять років, про нього написали в газетах: «Хлопчик з народу переміг кращого бика Міури!» Його вітав засновник іспанської фаланги Хосе Антоніо Пріма де Рівета, віддав малограмотного хлопчика в школу, потім в університет на філософський факультет в Саламанку; там він слухав розповідачів, адептів іспанського фашизму, які віщали про велич національного духу, про те, що Іспанія стала жертвою змови міжнародного єврейства на чолі зі Сталіним, що тільки дон Адольфо, фюрер Німеччини, протистоїть на континенті дияволам, які базікають про «людське братерство»; немає і не може бути братерства між людьми, що розмовляють різними мовами. За дорученням шефа фаланги Веласкес брав участь у терорі, його засудили на смерть, після заколоту Франко випустили на волю; під час громадянської війни одержав орден за відвагу; вбивство Хосе Аитоніо Прімо де Рівери вважав комбінацією каудільйо, який попросив про цю послугу лівих, аби тільки усунути головного конкурента; а оскільки всі ліві — червоні, згодні на будь-який злочин, вони з радістю прибрали вождя іспанської фаланги, брата Гітлера, світоча Іспанії.

Саме тоді, після вбивства Хосе Антоніо, ім'я Анхела-Алькасера де Веласкеса і потрапило в рапорт секретної поліції, про який доповіли генералові Гонсалесу, — шалений матадор сказав про це не комусь, а в товаристві іноземців, серед яких був і офіцер СД, що працював у Бургосі при штабі Франко. Ім'я цього офіцера було Макс, знайомі називали Максимо, але найчастіше, особливо ті, котрі з ним дружили, звали його Естіліц, тому що прізвище Штірліц дуже важко вимовлялося іспанською.

А Веласкес не вгамовувався, лаяв Франко на всі заставки, тому Гонсалес і запросив його до себе, сказав, якщо йому набридло життя, то він може з ним покінчити в цьому ж будинку, в туалеті, пістолет до його послуг, калібр цілком надійний, зніме півчерепа, ніякого болю, мозок розбризкає по кахлю, тільки, жаль, змішається з лайном, неестетично.

А потім він і запросив Веласкеса в розвідку, такі згодяться в крутих ділах, і послав його повчитися діла в Берліні, до адмірала Канаріса та Шелленберга, згодом влаштував свого протеже в Лондон на посаду прес-аташе.

Там Веласкес почав працювати на абвер, виконував особисті завдання Шелленберга, а влітку сорок першого року, незадовго перед тим, як Гонсалеса вишпурнули у відставку, його залучила до співробітництва розвідка Японії.

Саме він, Гонсалес, після того як повноважний міністр і надзвичайний посол Сума-сан відвідав міністра закордонних справ Іспанії Серано Суньєра і домовився про форми обміну інформацією з Веласкесом по дипломатичних каналах, санкціонував форму фінансування розвідувальної групи. Сума-сан пообіцяв передавати Веласкесу не чеки чи гроші, а діаманти й перла, щоб той міг платити своїм помічникам: кореспонденту газети «Мадрід» у Нью-Йорку Пенеллі де Сільва, репортеру «Йа» Франсіско Лусінтесу, журналісту з «ABC» Хасінто Мікельарена і Аладрену з «Інформасьонес». При цьому Гонсалес уже тоді підозрював Аладрена, брата відомого скульптора, який жив в одпій квартирі з Гарсіа Лоркою, в тому, що той працює не так на японців, як на американців, бо двічі навідувався до американського посла в Іспанії Хейєса, намагаючись (о, наївність любителів!) провести цей контакт таємно.

Скоріш машинально, а не з цікавості Гонсалес, готуючи свої справи для передачі наступникові, спитав, скільки ж японці платять Веласкесу. Сума була воістину приголомшлива.

Зустрівшись з Веласкесом на трибуні Пласа де торос (домовились про це в ліфті, піднімаючись у свої квартири), вони поводилися так, щоб ні в кого (а особливо в двох молодиків, що сиділи ліворуч від них) не було ніяких сумнівів: обмінюються враженнями про бій биків, думки цілком компетентні, причому, якщо «дипломат». грішить надзвичайною емоціональністю, то «генерал» цілком стриманий, гумористичний і, мабуть, тяжкохворий, бо раз по раз приймає пілюлі (хід підказав Мендоса, «пілюлями» були балабушки «сен-сена», що перебивали неприємний запах у роті).

Коли після закінчення кориди люди ринули до виходу, а саме тут і мільйонер і безробітний стають завзятими іспанцями, тобто завзято працюють ліктями й нестримно рвуться вперед, намагаючись якнайшвидше вибратися з вузького тунелю, що веде до вулиці, Гонсалес і Веласкес обмінялись найважливішою інформацією, а саме: «матадор» устиг сказати «генералові», що цілий ряд співробітників ВСС він узяв «на гачок», що вони працюють не за гроші, а з ідейних міркувань, намагаючись завдати удару імперським устремлінням Великобританії, що японці чомусь припинили фінансування дорогоцінним камінням, дали йому доручення на рахунок у філіалі швейцарського банку, відкритий у Цюріху якимось доктором Міллером, і що, за чутками, німці зараз спішно утворюють у нейтральних країнах свої фірми, вкладаючи туди величезні кошти. Він устиг також сказати, що німці просили його переказати триста тисяч доларів на ім'я Єви Дуарте, дружини аргентінського полковника, який недавно повернувся до країни після дворічної роботи в Берліні на посту військового аташе при Гітлері; професор історії, що спеціалізувався по Латиноамериканському континенту, Гонсалес знав це ім'я. Канаріс у свій час сказав йому, що дружить з цим перспективним військовим, — світла голова, здатен багато на що, цілком перспективний.

Гонсалес пообіцяв продумати ситуацію, з наступним контактом не поспішав, знаючи, що Веласкес повернеться до Іспанії лише в березні сорок п'ятого, коли настане час його чергової відпустки, і весь цей рік він помалу, не поспішаючи, дуже обачно налагоджував зв'язки з економістами, зустрічаючись з ними на коридах; телефонні дзвінки були замотивовані — обмін враженнями після минулого бою. Так само замотивовані були й спільні сніданки із знайомими в кафе «Ріо-Фріо», ніякої конспіративності, у всіх на очах, слухай, секретна поліціє, пиши свої звіти, якщо збагнеш, про що йдеться.

Після розгрому Гітлера, після того, як світ змінився, Гонсалес почав поводитися розкутіше; Франко похитнувся, в нього з'явилося аж надто багато відвертих ворогів, щоб приділяти увагу тим, хто здавався йому ворогом прихованим; саме тоді ті, хто називав Гонсалеса Локо, зрозуміли, що він зовсім не безумець, а навпаки, куди розумніший за тих, котрі вважали себе мудрецями; виявляється, в опозиції, коли тільки зуміти її пересидіти, є свої плюси, бо неждано-негадано Гонсалес став представником кількох латиноамериканських фірм, які уповноважили його вкладати торгові угоди, за що платили дуже високі комісійні; хто саме керував фірмами, ніхто не знав, та й нікого це особливо не цікавило, бо товар надходив чудовий, затримок у платежах не було, а подарунки заінтересованим чиновникам надсилалися щомісяця, до того ж вельми щедрі.

Однак Гонсалес ніде й ніколи не сказав жодного слова проти генералісимуса, мовчав, як води в рот набрав, став кращим знавцем кориди; одного разу опинився на трибуні поряд з американським радником; той кинувся до нього з обіймами — виявляється, вони були знайомі ще з сорокового року, коли радник був прес-аташе і тільки-но починав свою дипломатичну кар'єру.

Через два тижні Гонсалеса запросили до американського посольства на коктейль, присвячений приїзду в країну групи бізнесменів, що працювали в сфері холодильних установок; в Іспанії багато м'яса, чого-чого, а цієї дрібниці вистачає, поле для вигідних операцій, холодильники наші, м'ясо ваше, торгівля в голодній Європі — спільна, нам — вісімдесят відсотків, вам — двадцять, цілком по-джентльменськи.

… Саме цей епізод з підсадкою до американця й помітив Штірліц на Пласа де торос навесні сорок шостого, коли підкрадався до тих матадорів, які від'їжджали до Мексіки; помітив і забув, заклавши в анали пам'яті.

Знадобилось через п'ять днів після того, як повернувся з Бургоса; саме там він познайомився з Гонсалесом десять років тому, саме ця людина може йому зараз допомогти, всі люди, що мають на собі печать знання, а тим більше зв'язків, потрібні йому.

Відновлення знайомства з Гонсалесом було справою техніки…

Як завжди, того ранку Гонсалес випив чашку кави, з'їв рогалик, підсмажений на оливковій олії, і заходився читати газети; офіційних повідомлень він тепер не читав, навіть не переглядав; починав з інформацій про кориди, що відбулися, робив виписки, складав схеми; він тепер визнаний «провісник» наслідків двобоїв — жива легенда, цим треба дорожити, це — привід для будь-яких зустрічей, можливість бути на виду у всіх, розмовляти про те, що цікавить, відповідати на запитання, а це, певна річ, дає змогу ставити свої, пов'язані не тільки з боєм биків.

Усе хоч трохи цікаве він вирізав, складав у кольорові папочки; тому, коли він натрапив на описання кориди, що починалося пружною фразою, яка належала явно не іспанцю, «бик був червоний і вилитий, наче торпеда», — генерал зацікавився матеріалом, підіткнув під себе пухову ковдру, прострочену китайською шовковою ниткою з бісером, і прочитав репортаж одним духом, здивувавшись, що це блискуче описання бою закінчувалося такими словами: «Я пригадую, як дев'ять років тому, коли осіннє небо було таким же високим і перисті хмари на ньому помалу танули в спекотливому жовтавому мареві, що піднімалося все вище й вище, поки не досягло ледь виразного обрису місяця, який сходив тут в останні дні жовтня вже о сьомій вечора, великий матадор Еухеніо, обернувшись до полковника Гонсалеса, що сидів поруч, усмішливо сказав: «Нехай бог розподілить удачу», і пішов на середину Пласа де торос, і був уже готовий убити бика й одержати трофес, як сталося непередбачене, і на Пласу вискочив десятирічний хлопчик, і бик кинувся на нього, і розпоров би хлопчика гострим, як шило, рогом, але Еухеніо вмить підбіг до бика, одвів його на себе, і бик його поранив, а він урятував хлопчика, хоч і не одержав трофес, зате виграв пам'ять. Я ніколи не забуду, як Альфредо Гонсалес, якого вже тоді по праву вважали кращим аналітиком кориди, сказав: «Бог розподілив удачу по-божому, він нагородив Еухеніо не тільки розумом, а й серцем».

Підпис під есе ні про що не говорив; дивно, «Пуебло» ніколи не друкувала цього Максимо, звідки таке чудове перо?

Гонсалес одразу згадав той день у Бургосі, і Еухеніо, і той бій, тільки своїх слів — йому сподобались слова, котрі, як писав Максимо, він сказав тоді, — він не пам'ятав; а втім, це не так важливо, пам'ятають інші, пам'ять про нас бережуть люди, я — пусте, мить у людській череді, та коли я залишив по собі пам'ять у інших, виходить, життя прожито не марно…

Узявши телефонну трубку, він подзвонив у «Пуебло»; головного редактора затверджував особисто каудільйо; йому він не подзвонив, навіщо? Більш виправданий дзвінок був у відділ, який давав постійно репортажі про кориди; нехай вони скажуть головному про дзвінок генерала Гонсалеса, це престижніше, героя має грати юрба, сам герой мусить вперто мовчати, гріх забувати уроки драматургії античності.

— Хто просить редактора відділу? — спитала секретарка.

— Гонсалес.

— Звідки ви?

— Я? — Гонсалес раптом посміхнувся. — Від себе. Скажіть вашому шефові, що його турбує дзвінком генерал у відставці Альфредо Хосефа-і-Рауль Гонсалес.

— Одну хвилинку, — відповіла дівчина іншим голосом; у грубці щось клацнуло, і зразу пророкотів густий баритон шефа відділу Рохаса.

— Я хотів би подякувати Максимо, — озвався Гонсалес, — якого ви сьогодні опублікували. Я згадав ту кориду в Бургосі і прекрасного матадора Еухеніо, якого мало хто знає тепер… Доля загиблих — безпам'ятство…

Нам надзвичайно приємний ваш дзвінок, сеньйоре Гонсалес, ми дуже шануємо ваш талант, ніхто, крім вас, не вміє так точно передбачити результати кориди…

— Це перебільшення, — відповів Гонсалес, — але я вдячний вам, Рохас…

— Цей Максимо не іспанець… Він писав нам разів зо два… Я навіть не знаю, хто він… У мене немає його телефону… Зачекайте хвилинку, я запитаю Альберто, він готував цей матеріал до публікації… А вам він справді сподобався?

— Так, це гарно зроблено. Звичайно, в нього свої уявлення про кориду, ніхто, крім іспанців, не може збагнути зміст тавромахії, але все-таки він сповнений поваги до предмета і намагається його осягнути не знаскоку, як усі ці інглезес та алеманес…

— Ось, генерале, його адреса… Е, ні, він, виявляється, дав свої нові телефони, будь ласка, записуйте…

… Другий телефон, службовий, здався Гонсалесу знайомим; пам'ять у нього була натренована, професіонал високого класу; він переглянув свою папку з візитними картками, яку став поступово підбирати після того, як знову почав виходити у світ; усе правильно, той же комутатор, що й у директора ІТТ Ерла Джекобса, останній раз зустрічалися на вечері в аргентінського посла з нагоди проголошення Дня незалежності республіки, дуже чіпкий хлопець.

Гонсалес зателефонував у ІТТ, попросив з'єднати його s доктором Брунном, відповіли, що апарата в доктора немає, треба почекати; генерал почув голос, який здався йому знайомим, привітав з чудовою публікацією, подякував за пам'ять і запросив на вечерю до себе додому, на кальє-де-Акунья; запрошені Веласкес, генерал Серхіо Оцуп, брат відомого петроградського фотографа, радник американського посольства Джозеф Гейт і керівник торгової місії Іспанії у Швейцарії дон Хайме Бетанкур.

… Він пізнав Штірліца зразу; вони обнялися; Гонсалес прошепотів:

— Естіліц, боже мій, який я радий вас бачити!

— Я Брунн, — також пошепки відповів Штірліц. — Хай буде проклята наша пам'ять, я не Естіліц, а Брунн!