Експансія-I

ШТІРЛІЦ-ІХ (Бургос, жовтень сорок шостого)

Він не знав, скільки часу тривало розслаблене забуття, в яке він провалився, тільки-но голова впала на подушку.

Він прокинувся, бо йому здалося, ніби хтось торкнув його плече. Але в номері нікого не було; тиша, звична самотність; тільки тут просторо, не так, як у мадридському пансіонаті; два вікна, альков, велика ванна; людина швидше звикає до маленького простору; тут, у величезному номері, Штірліц почувався невпевнено.

Спи, сказав він собі. Ти вирвався. Завтра ти будеш ка кордоні, тому треба як слід відпочити; усе вже позаду, ти повернешся на Батьківщину, тільки наберися зараз сили, ти мусиш бути зосередженим і міцним, завтра передбачається важкий день, але ти зробиш усе, що задумав, тільки тверде бажання дає перемогу, ти переможеш. Повернись ца правий бік, як учив батько, і лічи до ста, умить заснеш. Ні, заперечив він собі, я не засну, і це дуже погано, справді погано, бо зовсім буду кволий, а коли задумано головне діло, треба відчувати своє тіло зібраним, а мозок ясним, готовим на швидкі, але добре обмірковані рішення.

Він подивився на годинник — пів на третю; а я хотів прокинутися о сьомій, не вийшло. А може, висплюся в автобусі? Ні, в автобусі не поспиш, ніде в світі немає таких галасливих і веселих людей, як в Іспанії, та й їхати доведеться через ті місця, де я був дев'ять років тому; повернення в молодість — якщо тридцять сім років дозволяється вважати молодістю — б'є по нервах, я не зможу не думати про Яна Пальму, про Васю, який був Базилем, про прекрасну Клаудію, я не зможу не згадувати, як мені влаштували перехід за лінію фронту до наших, до Володимира Антонова-Овсієнка і Михайла Кольцова.

Штірліц устав з ліжка, світла не вмикав, зловив себе на думці, що все ще боїться хвоста, хоч вважав, що стежити зараз не повинні, знайти його практично неможливо, тим більше в суботу, в поліції теж працюють люди, мають же вони право на відпочинок; будь ласка, відпочивайте собі, любі жандарми, пийте, гуляйте з подругами, спіть, тільки не сидіть у своїх кабінетах на Пуерто-дель-Соль біля телефонних апаратів, не треба, сядете післязавтра, коли мене вже не буде у вашій країні…

Він підійшов до столу, на якому стояв великий приймач; Штірліц не слухав іноземного радіо відтоді, як опинився в Іспанії, бо в його пансіонаті старий портьє мав репродуктор, що передавав повідомлення однієї лише мадрідської станції, а знайомих у нього не було — він не мав права їх заводити без санкції зв'язкового з ОДЕССи, а то не дадуть дотації, а за що жити, — то й інформації, крім тієї, яку організовували франкісти, він не мав, про реальний стан у світі скоріше здогадувався, ніж знав, а він належав до тих людей, що вірили тільки факту, а не домислу, бо з нього ніякого пуття — розслаблююча мозок маніловщина, безвихідність…

Напевно, не працює ця старезна бандура, подумав Штірліц, вмикаючи приймач; але він помилився, бандура працювала, та ще й дуже добре. Він довго ловив Москву; безрезультатно. Німеччина — як східна зона, так і західна — передавала фокстроти; Париж вальсував; пощастило з Англією — він знайшов станцію, що транслювала передачу з Нюрнберга; оглядач коментував промови правозаступників; докладніше зупинився на виступі адвоката, який захищав Альфреда Розенберга, цитував уривки з промови:

— «У липні 1942 року Борман писав Розенбергу. Зміст листа Бормана, якого в оригіналі не існує, зводився ось до чого: слов'яни повинні на нас працювати, а ті, кого ми не можемо використати, нехай помирають. Піклуватися про їхнє здоров'я непотрібно. Плодючість слов'ян небажана. Освіта небезпечна. Досить і того, що вони зможуть рахувати до ста. Кожен освічений росіянин — наш ворог у майбутньому. Релігію ми залишимо їм як засіб абстрагуватися. Що стосується їхнього постачання, то забезпечити потрібно лише найнеобхіднішим. Ми — пани і повинні одержувати все у першу чергу.

На цей лист найближчого співробітника Гітлера Розенберг міг дати лише одну відповідь: удати, що він згоден, зробити уявну поступку. Така дивна зовнішня переміна в настановах начальника викликала занепокоєність у східному міністерстві.

Розенберг, даючи показання, сказав, що він погодився з цим тільки для того, щоб заспокоїти Бормана і Гітлера…

Дванадцятого жовтня сорок четвертого року Розенберг через Ламмерса передав фюрерові прохання про відставку…

Не діставши відповіді на своє прохання про відставку, Розенберг не раз намагався поговорити особисто з Гітлером, але марно».

Господи, яка коротка людська пам'ять, подумав Штірліц. Розенберг, бачте, подав прохання про відставку! Але ж у жовтні сорок четвертого наші війська стояли під Варшавою; батьківщину звільнили від німців ще в серпні, а що було робити міністрові «східних територій»?! Без міністерства і без територій?! На що сподівається адвокат, говорячи про відставку в тому залі, де сидять представники армій переможців?! Якщо переможені намагаються забути все, що тільки можна забути, то все пам'ятають переможці! Вони просто не мають права забувати, це жахливо, коли люди забувають історію! У цьому приховано якусь страшну невдячність, а ніщо не карається так жорстоко, як невдячність, — не лише в людському, а й у державному смислі! Скільки прикладів зберегла історія, коли держави, що зрадили основну ідею, — як це було, приміром, з республіканським Римом, — були поховані під уламками тієї споконвічності, на якій і утвердилась їхня велич… Адвокат вів далі:

— … Як приклад особливої жорстокості підсудного обвинувачення не раз указувало на так звану акцію «Сіно». Ідеться про план командування центрального фронту евакуювати із зони операцій п'ятдесят тисяч дітей, бо вони були великим тягарем у зоні операцій, до того ж більшість з них не мала батьківського догляду… Розенберг як імперський міністр у справах східних окупованих областей був спочатку проти цього, тому що, по-перше, він боявся, що цей захід може розглядатися як викрадення дітей, і, по-друге, тому, що ці діти не можуть сприяти значному зміцненню воєнної сили. Начальник оперативно-політичного штабу зв'язався з Розенбергом і передав йому, що центральний фронт надає вирішального значення тому, аби діти потрапили в імперію не через генерального уповноваженого імперського міністерства у справах окупованих східних областей… Щоб обгрунтувати своє клопотання перед міністром, було також додано, що підлітки не являють собою істотного зміцнення воєнної сили, але важливим є зменшення біологічної сили слов'янства на тривалий час; такої думки дотримувався не лише рейхсфюрер СС, а й сам фюрер. Зрештою Розенберг дав згоду на проведення цього заходу. У зв'язку з цим слід сказати: тут йшлося про таке коло питань, які по адміністративній лінії не були підпорядковані Розенбергу. Він не хотів знищувати чужий народ, навіть незважаючи на обгрунтування, що це необхідно для біологічного послаблення росіян.

Ой, який же мерзотник цей адвокат, подумав Штірліц. Як тільки люди в залі терплять його слова?! Як судді дозволяють говорити те блюзнірське, якому він надає форми юридичного доказу?! Стривай, сам собі заперечив він, так ти докотишся чорт знає до чого. Жорстокістю не доб'єшся добра. Ми не маємо права повторювати гітлерівців, які не дозволяли своїм противникам говорити те, що ті думали. Демократія припускає право на висловлювання. Навіть якщо це фашизм? — спитав себе Штірліц. Та хіба це демократія, коли вона дозволяє вільно протягувати ідею Гітлера. Тоді це пародія на демократію. Або ж зрада демократії. Як можна захищати фашистського бузувіра, доводячи, що «необхідність біологічного послаблення противника» не передбачала «знищення чужого народу». А що ж вона тоді передбачала?! Посилення його, чи що?!

— … На противагу твердженню обвинувачення, — монотонно говорив адвокат, — Розенберг ні в якому разі не був натхненником переслідувань євреїв, як і взагалі не був керівником і творцем політики, котру проводила партія і Німецька імперія.

Розенберг, звичайно, був переконаним антисемітом, він висловив свої переконання і принципи в творах і промовах. Але антисемітизм не був на першому плані його діяльності… Обвинувачення цитувало ось яке висловлювання Розенберга як програмне: «Єврейське питання після усунення євреїв з усіх громадських постів остаточно розв'яжеться, коли буде створено гетто…» Але Розенберг не брав участі в бойкоті євреїв 1933 року, його не залучали до розробки антиєврейських законів: позбавлення громадянства, заборона одружуватися, позбавлення виборчих прав, звільнення з усіх важливих постів та з установ. Він також не брав участі в заходах проти євреїв у тридцять восьмому році, в руйнуванні синагог і в антисемітських демонстраціях. Він не був закулісним керівником, який підбурював людей на такі дії або наказував їм виконувати їх…

Авжеж, бідолашний рейхсміністр не знав, що всіх євреїв виселили з міст, зігнали в гетто і звідтіля погнали до печей Освенціму, подумав Штірліц. Він вимагав знищили їх як ідейну «силу», але він не хотів їх спалювати, «добрий доктор» Розенберг. Так, звичайно, він був переконаним антисемітом, але ж це позиція, кожна людина має право на позицію, інакше це порушення права людини на свобод ду виявлення власного «я», не треба змішувати ідею антисемітизму з практикою геноциду, яку «тайкома» від нього проводили Гітлер і Гейдріх, отакі собі шибеники, обдурювали своїх найближчих товаришів по партії.

— … Я переходжу до оперативного штабу Розенберга. Не менш як три обвинувачі виступали на цьому процесі, закидаючи Розенбергу систематичне пограбування шедеврів мистецтва і науки на Заході та Сході. Спочатку я повинен розглянути явно перебільшені й несправедливі обвинувачення в тому, що діяльність особливого штабу на Заході поширювалась без будь-якої різниці на громадську й приватну власність, що Німеччина присвоїла собі твори мистецтва, які перевищують за цінністю скарби музею Метрополітен у Нью-Йорку, Британського музею в Лондоні, Паризького Лувру, Третьяковської галереї, разом узятих. Я повинен також визнати неправильним твердження про те, що «програма пограбування» Розенберга мала на меті позбавлення окупованих областей усіх скарбів мистецтва і науки, зібраних протягом століть… Він діяв не з власної ініціативи, а в порядку проведення в життя державного наказу…

Герінг підтримував роботу оперативного штабу і, як він свідчить, «відокремив» дещо за згодою фюрера для своїх цілей… Розенберг не міг ужити проти Герінга ніяких заходів, але все-таки доручив своєму уповноваженому Роберту Шольцу точно реєструвати все, що переходить до Герінга…

Ач, подумав Штірліц, він доручив «реєструвати»! Звісно, російські недолюдки не вміли створювати музеїв, та й взагалі, чим вони можуть пишатися?! Усі ціТолстиє, Пушкіни, Глінки, Достоєвські, Чайковські… Їхні садиби якраз були підходящі для казарм, стіни товсті, печі теплі, і Петродворець побудував Растреллі, а який він росіянин, напевно, німець, росіяни не зугарні бути зодчими, гунни!.. Боже ти мій, двадцяте століття, усе це відбувалося в двадцятому столітті, коли люди піднялися в небо, спустилися під воду і розщепили атом… Звідки такий вандалізм у країні, яка дала світові великих мислителів, поетів, музикантів?! Чому маніяк Розенберг виявився сильнішим за Гегеля і Баха?! Захист націонал-соціалізму — це програма для майбутніх нацистів. Цей адвокат дає їм поради, як уникнути «прикрих подробиць», як правити відповідно до норм міжнародного права, як підстрахувати безчинство параграфом конвенції… А от скажи самому собі, спитав себе Штірліц, ти зміг би накинути на шию Розенберга зашморг, подивитися йому у вічі, а потім ударити ногою табуретку, знаючи, що в ту ж мить його тіло почне звиватися й безпомічно смикатись? Так, відповів він собі одразу ж, я зробив би це. Я зробив би це з чистою совістю, тому що не вважаю Розенберга за людину. Він гадина. Справжнісінька гадина, існування якої небезпечне для життя на землі. Я так само спокійно повісив би ґвалтівника, який учинив наругу над беззахисною дівчиною, вандала, який задушив немовля, тварюку, що замучила старого чоловіка. Це цілком співзвучне тій моралі, якої дотримуються мільйони на землі. Хтось мусить узяти на себе жахливий тягар кривавої помсти — інакше світ загине і настане царство жаху й тьми.

… Передача з Лондона закінчилась; почали гнати музику; Штірліц пошукав на шкалі приймача інші країни, але — марно, світ втомився, уже пізня ніч, скоро почне світати.

Лягай спати, сказав він собі. Ти добряче зарядився, послухавши промову цього собачого сина у Нюрнберзі. Він варядив тебе ненавистю. Це непоганий заряд, особливо коли тобі треба рвонути через кордон, який охороняють тутешні фашисти. Ти повинен бути солдатом, котрий ретельний до науки ненависті. Інакше перемоги не буде.

Штірліц ліг у ліжко, повернувся на правий бік, як його привчив батько, і почав лічити до ста, але сон не приходив. Тоді він примусив себе почути голос батька, коли той співав йому ніжну колискову: «Спи, моя радість, засни, в домі погасли вогні, мишка за пічкою спить…» Він усміхнувся, подумав, що тільки в устах мами чи батька бридка миша може перетворитися в доброго і веселого Міккі Мауса. А подумавши так, він згадав обличчя батька, його сиву чуприну, випуклий лоб, гачкуватий, як у ясновельможного князя Меншикова, ніс і заплющив очі, аби якнайдовше тримати в собі це видіння, яке дедалі рідше приходило до нього, і відчув блаженне розслаблення, бо людина, в котрої живий батько чи мати, — незвичайна людина, вона сильна, як ніхто, і щаслива, бо в будь-яку хвилину може припасти до старечої руки і відчути такий спокій і впевненість у собі, які не відомі нікому іншому…

Думаючи про це, він і заснув…