Експансія-I

ШТІРЛІЦ-ХVІІ (листопад сорок шостого)

— Послухайте, Брунн. Ви не стомлюєтесь, що я раз у раз називаю вас різними іменами?

— Я звик.

— Може, вам буде зручніше, коли я називатиму вас Бользен? — спитав Роумен.

— Це теж псевдонім… Один чорт…

— Добре, я називатиму вас Штірліц…

— Ви впевнені, що це моє справжнє прізвище?..

Роумен запросив його погуляти в парку Ретіро; вони зустрілися біля Плацолети Піно, неквапливо пішли до Пасеа де лас Естатуас; Штірліц віддав належне тому, як елегантно перевірився Роумен; побачив, що стежать, посміхнувся, сказав, що «це не мої люди, мабуть, іспанці проявляють ініціативу, а може, ваші, Штірліц»; вислухав його відповідь: «На жаль, я не маю можливості налагодити стеження», погодившись, кивнув і витяг з кишені свої, як завжди, пожмакані сигарети, спитавши при цьому:

— Ну, добре, а яке ж ваше справжнє прізвище?

— А що, коли б воно виявилося англійським?

— Цього не може бути.

— Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи, — зітхнув Штірліц. — Так Чехов писав, чули про такого письменника?

— Звичайно, — у тон йому відповів Роумен. — Він писав тексти для античних опер, які ставила трупа Мохамеда Рабиновича в Нью-Джерсі… Я називатиму вас «доктор»… Чуєте, скажіть мені: як ви ставитеся до Гітлера?

Штірліц знизав плечима:

— Коли я скажу, що ненавиджу, ви мені не повірите, І я не маю права вас у цьому переконувати… Сказати, що люблю — не оригінально, всі націонал-соціалісти мусять його любити.

— А ви мене переконайте. Поясніть, коли ви його зненавиділи. Чому? Мені цікаво послухати хід ваших міркувань.

— Думаєте намалювати мій психологічний портрет по тому, як я брехатиму вам?

— Ваш портрет у мене в голові. Мене цікавить логіка вашого мислення, ви цікаво мислите, не ординарно… Ви щойно сказали: «Всі націонал-соціалісти мусять любити Гітлера»… У червні сорок п'ятого Отто Штрассер дав нам показання, що й він, і його старший брат Грегор ненавиділи фюрера…

— Невже? А ви почитайте, з якою заявою в партійній пресі рейху виступив Грегор Штрассер, коли Отто втік із Німеччини… Він затаврував його як зрадника, що попався в лапи євреїв та агентів Комінтерну, заявив, що відмовляється від нього й пориває з ним будь-які стосунки, бо він посмів підняти голос проти великого фюрера. Але й це не допомогло: через півроку Гітлер наказав його розстріляти, і його перетворили на мішень ті есесівці, які за день перед тим проводили свої зібрання під портретами основоположників руху, а ними були Гітлер, Грегор Штрассер і Рем, клялися їм у вірності й любові, захоплювалися їхніми геніями й слізно розчулювалися з дружби «братів»… Нацизм передбачає присутність ідола, котрий звільняє від необхідності думати; клянуться не ідеї, а тому, хто її виражає. Все персоніфіковано. Все пов'язано з іменем однієї людини. Триєдиний дух, керівництво нацією мусить бути одноособовим, ось тому й убили Штрассера та Рема. В глибині душі Штрассер міг ставитися до Гітлера як завгодно, але відтоді як у нього забрали пропаганду, після того як Геббельс зробив фюрера живим богом, ніхто не мав права на думку; «хайль Гітлер» стало синонімом «доброго ранку» і «на добраніч». Не скажеш — гільйотина… А це боляче й дуже страшно, бо ти чуєш шурхіт падаючого металу і уявляєш, як через якусь мить цей гострий, як бритва, метал розірве шийні хребці, хлине кров і настане вічна темрява… Вмирати не так страшно, коли падаєш з машиною в проваллля, — там хоч якось можна орудувати, крутиш кермо, тиснеш на гальма і приловчаєшся, як би не вдаритися об камінь… Страшніше в літаку — сидиш у салоні, повна безпорадність, пілоти дурні, от якби ти сів за штурвал, то вивів би літак з піке… Легше у ліжку — в тебе рак, а ти переконаний, що це виразка, і невдовзі винайдуть — повинні, не можуть не винайти — нові ліки, прийде лікар, послухає тебе стетоскопом, припише якісь дивовижні пілюлі, і все буде гаразд, дома й стіни помагають… А от як на пласі…

— У вас дуже хороша уява. Не думайте, що всі можуть уявити собі, як сокира відчленяє хребці. Аж надто витончено, та й, крім того, треба постійно відчувати цю загрозу, щоб так страшно бачити її в реальній дійсності.

— А що коли я її завжди відчував?

— З якого року ви працювали на росіян?

— А чому не на англійців? Вони теж воювали проти Гітлера…

— Ми їх запитували.

— А про Канаріса не запитували? Що вони вам відповіли, цікаво було б почути… Чи у вас фіксують всі домовленості на співробітництво? Навіть на рівні адмірала?

— Не грайте зі мною в кота й мишку, докторе… Я не заперечуватиму вам, якщо ви доведете мені, що справді не любили Гітлера. І докажете до кінця свою думку про те, що всі нації любили фюрера.

— Я не сказав «любили». Вони зобов'язані були його любити. За відступництво карали смертю. Вони мусили поклонятися кумирові, щоб вижити. Але кожна людина, навіть дурень, зберігає в собі щось вічне… Почуття власної гідності передається людині з генами, навіть рабові. Якби не це, то не було б Спартака… Отже, німець змушений був відкинути логіку і забути, що насправді його присилували любити Гітлера, присилували вважати його генієм. Щоб остаточно не впасти в своїх же очах, німець запевняв себе, що справді народився месія, на землю прийшло прозріння, я служу йому, і я щасливий, що можу виконувати це почесне завдання, бо саме фюрер сказав, що я належу до крові і духу обраних. У дні перемог не так важко повернути себе до такого складу мислення. Та коли починаються поразки, ситуація ускладнюється… Німець хотів би зрадити проклятого Гітлера, який привів країну до краху. Людина за своєю природою виявляє презирство до зради, а особливо з того часу, коли легенда про Іуду стала предметом вивчення в школах. Правда, при цьому людину вчать, щоб вона донесла владі на кожного, хто думає не так, як він, одягається не як усі, співає не ті пісні, читає не тих авторів, — словом, хто бодай трохи виділяється із загальної маси… Чому? Та тому, що керувати особистостями набагато складніше, ніж юрбою… Признатися в тому, коли навіть німці взнали правду про Гітлера, що ти поклонявся ідіоту, психічно хворому неуку? Але ж це плюнути собі в очі, відмовитися від прожитих років, зрадити друзів, які полягли на полях битв за справу фюрера… Відверто сказати собі, що тобою правив придурок — означає розписатися в тому, що ти справжнісінька безхребетна нікчема… Ні, все-таки легше в усьому звинувачувати чужих…. Звинувачувати себе? Це притаманно мудрецям. А чи багато мудреців ви зустрічали в своєму житті, га?

— Чим ви можете довести, що відчували до фюрера ненависть?

— Нічим… Я на вашому місці не повірив би жодному моєму доказові… Хіба що… Ні, пусте… Я не повірив би. Та й годі…

— Тоді поясніть, чому я не відчуваю до вас ненависті, як до інших наці? Погодьтесь, у мене досить підстав для того, щоб бажати смерті усім вам разом і кожному зокрема. Чому ж я не почуваю до вас холодної, непогамовної і мстивої ненависті?

— Чорт його знає… Між іншим, я теж відчуваю до вас симпатію…

— Чому?

— Мабуть, тому що ви розумний… Незахищений якийсь…

— Природжена німецька сентиментальність?

— Можливо, — погодився Штірліц. — В усякому разі, даю вам слово: я ставлюся до вас з симпатією. Отже, вносьте свою пропозицію… Ви ж запросили мене не тільки для того, щоб утішатися історією, гуляючи по місцях Ізабелли і Філіппа…

Роумен подивився на Штірліца, не повертаючи голови, лише скосив свої круглі синювато-чорні очі; білки червонуваті, з жовтизною; багато п'є, подумав Штірліц; так п'ють, коли на серці тоскно; коли все добре, людина просто стає весела, це так приємно — епікурейське розслаблення, забуваєш про реальність тлінного життя, поринаєш у мрії; він тверезий, як скло, а вранці пив і вночі, мабуть, також, до того ж немало.

— Правильно, — озвався нарешті Роумен. — Я запросив вас, щоб внести ділову пропозицію…

— Я її вислухаю, — сказав Штірліц. — Я гадаю, що це буде цікава пропозиція, як думаєте, за ким зараз стежать? За вами чи за мною?

— За вами.

— Чому?

— Тому що я попросив про це.

— Навіщо?

— Хочу знати всі ваші контакти.

— Кого ви про це просили?

— То мій клопіт… Запитання безтактне, ви ж розумієте, що я не відповім…

— Але це був не полковник Фернандес?

Роумен знову скосив очі на Штірліца; звідки він міг дізнатися про Фернандеса? Тільки Еронімо і я знаємо про нього і про те, що я обіцяв приділити його синові увагу в Нью-Йорку, коли хлопець поїде туди на навчання… Звідки ця інформація? Не міг же Еронімо сказати йому про це? А чому — йому? Хіба не може бути хтось третій?

— І на це запитання я вам не відповім, докторе.

— Даремно.

— Думаєте?

— Я не думаю… Це півбіди — «думаю». Я переконаний.

— Чому?

— Тому що стежать не за мною.

— За мною?

— Так.

— Давно?

— Відтоді як ви стали одержувати листи…

Роумен здивувався, не втримався, обернувся до Штірліца:

— Листи? Які?

— Не знаю. Від якогось червоного…

— Я?! Від червоного?! Та ви з глузду з'їхали! Хто вам про це сказав?

— На мою нетактовність ви відповідаєте своєю? Як ви мені не відповіли, так і я маю право промовчати…

— Можете не відповідати. Я знаю, хто вам сказав… Генерал Гонсалес?

Штірліц посміхнувся:

— Виходить, за мною стежать ваші люди?

— Досить того, що за вами стежать. Це все, що я можу сказати.

— Посидимо? — запропонував Штірліц. — Перекуримо, га?

— Охоче. До речі, ви спритно тікаєте від тих, хто за вами стежить…

Штірліц похитав головою:

— Точніше сказати, мене у них викрадають. У вас які сигарети? Руді? Чи негро?

— Ви ж добре бачили пачку, яку я вийняв з кишені.

— Я помітив, що ви пачку з-під «Лакі страйк» набиваєте «Дукадос»… Навіщо?

— Не знаю… Я багато роблю того, чого й сам не знаю… Хочеться, от і роблю…

Вони сіли на ажурну білу лавочку; осіннє небо над Мадрідом було високе, зовсім безхмарне, голубе; воно було таке чисте, що Штірліцу вчувся далекий шум моря і повільний розмах крон височезних сосен; деталь породжує картину; частковість, якщо вона прекрасна, дає змогу домислити оточуючий її світ. Як нейздійснена мрія життя, як те, чого ти завжди був позбавлений, Штірліц, коли бачив тутешнє високе чудове небо, то аж надто виразно уявляв собі безлюдний піщаний берег моря і величезний сосновий ліс поряд; це можна так сумно написати; відображення неіснуючих сосен у тому морі, якого ніколи не бачив…

— Стривайте, — Роумен якось зразу спохмурнів, провів своєю чіпкою квадратною п'ятірнею по лобі; одразу ж з'явилися сліди, наче від ляпаса, — ваш генерал нічого не говорив про ці самі листи?

— Ні… Він сказав, що ви почали одержувати листи від червоного і вами зацікавилися дома.

«Грегорі, — раптом збагнув Роумен, — це листи Грегорі. Дома, мабуть, давно почали копати на червоних, на Ейслера та Брехта, і Грегорі попав у сітку. Невже у нас також стали розпечатувати листи своїх, не вірять солдатам, стежать за резидентом?! Не може цього бути! Він бреше, цей наці, він бреше! Але ж він не брехав, коли сказав про Крісту, стомлено заперечив собі Роумен, він сказав правду, вона на зв'язку у Кемпа. Хай йому пек».

— Можете дізнатись, про якого червоного йдеться?

— Навряд. Вони тут дуже полохливі… І мені нічим торгувати… Якби в мене було чим торгувати, тоді можна було висувати умову: ти — мені, я — тобі. Але ж у мене немає нічого за душею… Тут принаймні…

— А де у вас є за душею щось?

— Скажімо, в Латинській Америці… Надійніше, звичайно, в Берліні, але ж ви не наважитесь мене послати туди…

— Чому? — задумливо заперечив Роумен. — Може бути й таке, що наважусь. Повернетесь?

— Я вам тут потрібен?

— Мабуть, так… Але що ви робитимете в Берліні? Там стоїмо ми з нашими союзниками, там нема ваших колег, вони бояться там на очі показуватись.

— Навіщо я вам потрібен, Пол?

— Ви помітили, ми не відповідаємо один одному, а лише запитуємо.

— Інколи запитання може бути водночас і відповіддю. — Правильно… Ви мені потрібні, бо я мушу збагнути механіку можливої інфільтрації нацизму в часи іншого суспільства. Чи таке можливо? Кого використовують? Де? Що висувається на перший план?

— На перший план висувається обдурювання суспільства.

— Як це?

— Конче потрібно примусити всіх думати однаково. Це не проста робота, вона під силу чіпким хлопцям, Геббельс хоч і був кульгавий, але голова в нього метикувала… При цьому ситуація в країні мусить бути складна, відсутність лінії, ідейний розбрід, кожен тягне в свій бік, кожен пропонує свій вихід із становища. Люди стомлюються від балаканини, вимагають певності. От і визріло живильне середовище для появи фюрера… Він зобов'язаний сказати: «Буде так, а не інакше, в труднощах винні ті, а не ці, знищивши їх, ми здобудемо щастя й добробут, покора — шлях до могутності й процвітання».

— Це дуже загально, а тому — грубо, докторе. Я сформулюю предмет мого інтересу інакше: чи допустима інфільтрація нацистів у суспільне життя, скажімо, Англії? Чи Франції?

— У Францію їм дорогу перекрито, вони можуть спробувати почати нове діло лише в тій країні, де їх не знають, де люди не бачили нацизму своїми очима…

— Але це Америка, — сказав Роумен.

— Яка? — уточнив Штірліц. — Їх дві.

Помовчавши, Роумен спитав:

— У вас є сім'я, докторе?

— Не знаю.

— Ви вживали якихось заходів, щоб знайти вашу сім'ю?

— То мій клопіт.

— Добре, тоді я сформулюю мій інтерес: ви згодні разом зі мною взятися до справи по виявленню стовпів нацизму? Тут я дізнався про деякі підходи, але в Мадріді ви опинились у фокусі уваги тутешньої таємної поліції… На жаль, я не можу працювати без їхньої допомоги… А в Латинській Америці ви — сірник в урні на П'ятій авеню…

— Хм, цікаво. — Штірліц подивився на пачку сигарет, затиснуту в руці Роумена; той простяг її, витяг з кишені сірники, чиркнув, дав вогник, метко прикривши долонею, чисто солдатський жест; Штірліц прикурив, солодко затягся, відкинувши голову, ніби ковтав велику пілюлю, і повторив: — Дуже цікаво…

— Вам цікава моя пропозиція? Чи сама ситуація?

— І те й те. Чому ви вирішили мені повірити? Чому ви, мій противник, вносите таку пропозицію? Мусять бути якісь мотиви, що спонукали вас до такого рішення, ні?

— Як вам сказати… Я одержав на вас документи, докторе… Крім тих, про міс Фрайтаг, отруєну на паромі… Я одержав папери, з яких видно, що ви такою ж отрутою, як і в першому епізоді, відправили на той світ якогось містера Рубенау, коли він їхав з рейху до Швейцарії за вказівкою групенфюрера Мюллера…

— Невже він його все-таки вбив? — обернувся Штірліц. — Невже?!

Роумен зразу побачив, як змінилося обличчя Штірліца; воно постаріло за одну мить, з'явилися дрібні зморшки під очима, ще більше стала помітною його блідість, прозорий хворобливий колір шкіри й величезний, невимовний біль, що постійно жив у його очах.

Ось що мені завжди в ньому подобалося, збагнув Роумен. Я раніше не концентрував на цьому уваги, я не розчленяв його на складові частини, сприймаючи цілком, укупі, а зараз я побачив його очі, він немов смертельно поранена людина, яка біжить з останніх сил, сподіваючись, що ще один крок — і вона впаде в руки друга; в мене були такі очі, коли я повернувся додому після німців і побачив Лайзу. Я пригадую свої очі, я їх часто розглядав у дзеркалі, я вчився приховувати свій біль від людей, зімнуть і розтопчуть, я мусив здаватися сильним, інакше не проживеш, я й тепер веду таку ж гру і боюсь признатися собі в тому, що тепер мені ще гірше, ніж три роки тому, обманутися двічі в головному, у виборі друга, — паскудна ситуація. Те, що я зараз затіваю, не що інше, як спосіб не впасти, втрималися на плаву… Ні, сказав він собі, не треба вже так каляти себе лайном, тобі стало дуже страшно, коли ти почув повідомлення про Ейслерів, одне лягло на друге, все-таки правда десь посередині, між двома цими ударами, інакше, якби я взнав тільки одну правду про Крісту, я зламався б… Мене, хоч як це жахливо, врятувало повідомлення про Ейслерів… Господи, як же обпекла весь світ нелогічна, випадкова, нерозривна павутина; не можу збагнути, чому Штірліц увімкнув радіо в машині саме в ту хвилину, коли я віз його на очну ставку до Крісти, ага, він боявся прослухування, але чому він натрапив саме на Лондон? Чому саме в цю секунду диктор читав про Ейслерів? А я ж тоді вже знав про Крісту, йшов на дно, пускаючи бульки, але шок з Ейслером примусив мене виплисти, і я набрав повітря, зрозумівши, що просто так спитися, стати обивателем, зрадити те, в що вірив, — підло й дріб'язково; Ейслер і Брехт ні в чому не винні, не мають причетності до мого горя з Крістою, але ж цілком може бути, що ті, хто режисує мерзоту проти них, мимохідь ставлять підніжку й мені… «Листи від червоного»… Невже вони читають листування свого зі своїм? Усе-таки члени одного клубу, люди розвідки…

— Як і коли це сталося? — спитав Штірліц, і з того, як він дивився на Роумена, той зрозумів, що він питає його про це вдруге, раніше він не чув, у нього так бувало, це рятівний засіб — відключення від світу, заглиблення в себе…

— Про що ви?

— Про Рубенау.

— Я не пригадую. Цікавить точна дата?

— Так.

— У квітні сорок п'ятого. Є поліцейський протокол, відбитки ваших пальців, адреса доктора Бользена в Бабельсберзі, я покажу вам. Тепер ви зрозуміли, чому я вирішив вам повірити? Ви у безвихідному становищі. Здумаєте втекти — я передам вас Нюрнберзькому трибуналу… Поки що вас не шукають… Так, принаймні, як Бормана, Мюллера, Ейхмапа, Штангля, Менгеле, Барб'є чи Вальтера Рауфа… Якщо ви підете на те, щоб обманути мене, якщо я все-таки помилився в вас — я видам вас і вмию руки…

Це було б щастя, подумав Штірліц. Це кращий вихід, коли він передасть мене Нюрнберзькому трибуналу, це — свої, це дорога додому… Бідолашний Роумен… Він чогось недоговорює. Мабуть, він вийшов на розгалужену нацистську сітку і злякався… Але мені, звичайно, краще допомогти йому з дому… Тільки там я зможу відверто розповісти все, що знаю. Тільки там я зможу узагальнити ті дані, які я маю — особливо тепер, після того як Гонсалес дав мені інформацію, та й у ІТТ я дещо наскріб, вони ж не знають, що золоте яйце можна знайти і в купі сміття, всім цим Кемпам і Джекобсам здається, що найважливіше зберігається в їхніх броньованих сейфах, що, думають вони, можна знайти в старих газетах, листуванні концерну й доповідних записках спеціалістів з міжнародної торговельної кон'юнктури на матеріали, пов'язані з виробництвом засобів зв'язку та масових комунікацій?! Хай живе некомпетентність ворогів! Аби вони тільки якнайдовше були темні! Аби вони тільки завжди цуралися науки, аби вони тільки вважали єдино правильною свою думку чи ту, до якої вони вже звикли, і якщо відмовитися від неї, то їм здається, що настане крах тим ідеалам, яким вони служили… Мені треба безперечно погоджуватися з пропозицією Роумена, сказав собі твердо Штірліц. Я не люблю поводити себе підло навіть у малому, але я повинен обдурити його. Він може сісти на літак і повернутися додому, і це звичайна річ… Коли ж я скажу йому про моє бажання зробити те ж саме, його реакція може виявитися непередбаченою… Вони хороші люди, американці, неповороткі й громіздкі, як ми, тому вони мені так і подобаються, але їхній менталітет зовсім особливий, серед них треба пожити багато-багато років, щоб зрозуміти їх, а в мене на це немає сили. Я хочу додому…

— По-перше, — сказав нарешті Штірліц (вони зараз розмовляли повільно, паузи були важкі, чутні), — я був би радий стати перед трибуналом, бо лише там я довів би свою невинність. А втім, по-друге, я згоден прийняти вашу пропозицію. Тільки давайте умовимося: ви розповісте мені, чому вирішили розшукувати стовпів наці, вивчати можливості інфільтрації гітлеризму в демократичні суспільства, а я також поясню, чому погодився працювати разом з вами.

— Приймаю… Це за правилами… Поїдемо кудись… Поїдемо й вип'ємо, а заразом до кінця відкриємо один одному наші пропозиції.

— Краще ми це зробимо пізніше. Іспанці добре слухають в машинах, та й за сусідній столик у ресторані вони можуть посадити своїх людей, краще все зробити на свіжому повітрі…

— Ми поїдемо в «Клуб Йєрро», — посміхнувся Роумен. — Ви ж там були з генералом Гонсалесом… І з Веласкесом були… Я з'ясував, що тутешня секретна служба позбавлена можливості входити в аристократичні клуби, у них немає на це грошей, та й потім — пики квадратні, за милю видно.

— Вас дезинформують, Пол, — відповів Штірліц. — У цих клубах теж працює агентура, тільки про це не знає ваш друг Еронімо. Там задіяні офіціанти й метрдотелі, там також усе контролюється.

— Звідки ви знаєте?

— Я обмінювався досвідом з секретною службою Франко ще в тридцять сьомому році, коли жив у Бургосі… Гейдріх… Чули про його салон «Кітті»? Він зробив у Берліні аристократичний клуб для своїх… Говори що хочеш… І читав записи найвідвертіших розмов через дві години після того, як вони закінчувались.

Роумен так зареготав, аж зігнувся навпіл; він добре натренований, подумав Штірліц, таку вправу можуть робити тільки дуже гарні гімнасти; стоячи, хай так, але виконати це сидячи непросто.

Посміявшись, Роумен сказав:

— Докторе, Німеччина це Німеччина. Ви взагалі особлива країна, але тут офіціантів наймають аристократи, вони їм платять великі гроші, вдвічі більші, ніж професорам в університеті. Який же смисл їм видавати тих, хто платить?

— Прямий, — відповів Штірліц. — В особливому відділі таємної поліції, який веде аристократів, їм сказали, що посадять їх, на це тут не треба рішення суду, — якщо вони не виконуватимуть усього того, що їм накажуть… Хто ж наважиться втратити дві професорські плати?

Роумен знову закурив, скрушно похитав головою:

— Ну й режим, га?! Ну, прокляті коричнево-голубі бардаки! Ну, блювотна помийна яма… У вас і логіка якась особлива, нормальна людина не відразу її зрозуміє, така вона звивиста… Як можуть жити держави з такою змієподібною логікою, чому не розваляться?!

— Це ми пройдемо іншим разом, — усміхнувся Штірліц. — А тепер скажіть мені, тільки без зайвих емоцій: жінка, яка живе у вас, завдала вам прикрості фактом своєї зустрічі з Кемпом?

Роумен зробив дві короткі, але дуже глибокі затяжки й відповів:

— Навіть не знаю, як повестися, докторе… Чи знову врізати вам у лоба, чи признатися, що вона працює проти мене…

— От ви й почніть відлік з того моменту, як її до вас підвели, Пол… Ви легше зрозумієте, в чому ви могли провинитися перед тими, хто за вами стежить…

— Як ви думаєте, якщо Кемпу добре заплатити, він виконає те, про що його попросять?

— Нічого він не виконає… І не треба йому платити, він не продажна шлюха… Ви правду сказали, він був резидентом у Лісабоні, він із касти… Він не перепродається… Таких людей не можна просити. Вони не дуже розуміють значення цього слова, воно забарвлене пастельними тонами дитинства. Він уміє виконувати наказ. Він, коли накажуть, зробить усе, що завгодно.

— Чий повинен бути наказ? Корпорації ІТТ? Вона служить мені, і без мого відома там нічого не робиться…

— Ви й справді так думаєте?! Чи хитруєте?

— У вас є підстави не вірити мені?

— Є. Не вам служить ІТТ, а ви служите їй.

— Про це я немало читав у марксистських пропагандистів, докторе, не треба…

— Я вичитав це в тих документах, які мені доручили розсортирувати в архіві. Можу довести.

— Доведіть.

— Добре. Приїздіть завтра в ІТТ, я вам покажу дещо. Але ви не відповіли на моє запитання…

— Відповім… У нас є час. Про всяк випадок запам'ятайте адресу… Це Грегорі Спарк, з ВСС, він зараз проживає в Голлівуді, «Твенті сенчурі фокс», чотириста двадцять вісім, Біверліплейс. Це коли ви не зможете знайти мене, але вам треба буде передати мені щось дуже спішне. Запам'ятали?

— Так.

— А що стосується спонукальних причин, які підштовхнули мене на авантюру з прихованими наці… Якісь речі, пов'язані з практикою моєї роботи, я не маю права відкривати вам. Те, в що я вас кличу, — моя особиста справа.

Я роблю її у вільний від служби час. Ви ж радіо слухаєте?

— Люба моя людино, та вам відпущено години. Вас уже взяли на гачок, вас звинувачують у зв'язку з червоними. Але ви не простий обвинувачений, а той, що працює в розвідці державного департаменту і, отже, має доступ до абсолютно секретних матеріалів. А хто в них зацікавлений? Червоні! Всі ці Брехти та Ейслери. Ви розумієте, що живете під гільйотиною?

— Америка — не рейх, докторе.

Штірліц жорстко усміхнувся:

— Тоді навіщо ви цікавитесь можливістю інфільтрації тоталітаризму нацистського типу в пору демократичного суспільства?

— Я опублікую ті матеріали, які хочу одержати з вашою допомогою, докторе… А це, мабуть, досить страшні матеріали… Дещо я вже знаю… Про тих наці, яких змушений був залучити на нашу службу… Я не маю права про це говорити, але мені доведеться сказати про це, якщо справа зайде аж надто далеко і вони занесуть сокиру над шиями Ейслера й Брехта… Ці два німці вчили мене боротися проти Гітлера. вони не просто великі художники, вони солдати одного зі мною батальйону…

— Кому ви скажете про це?

— Людям.

— Зберете мітинг?

— Є газети й радіо.

— Скільки коштує хороша газета, Пол? У вас вистачить грошей, щоб купити газету? Чи заплатити за годину часу на Сі-Бі-Ес? Не будьте ви ідеалістом, справді.

— А ким накажете бути? Матеріалістом, чи що?!

— Назвіть це прагматизмом, не сперечатимуся.

— Прізвище Ейслер вам давно відоме? Про що воно вам говорить?

— Найбільше мені сказала ваша реакція, коли згадало це прізвище лондонське радіо. Я бачив, що з вами творилося, коли ви прочитали телетайп про засідання Комісії по антиамериканській діяльності…

Роумен наполегливо повторив:

— До цього дня ім'я Ейслера було вам знайоме?

— Навіщо ви ставите запитання, відповідь на яке заздалегідь відома?

— І все-таки я хочу почути цю заздалегідь відому мені відповідь.

— Як хочете… Тільки я відповім по-своєму… Я відповім, що реальний фашизм починається з того моменту, коли держава називає ворогами найталановитіших.

Роумен знову скосив очі на Штірліца, задоволено кивнув:

— Я теж про це подумав. А ще я подумав про те, що жінка, яка живе в мене, з'явилася незадовго перед початком справи Ейслера. І через сім місяців після того, як я написав Спарку про те, як люблю Ганса Ейслера і його друга Бертольда Брехта і який я вдячний їм за те, що вони допомагали мені перед тим, як мене закинули в нацистський тил.

— Ганц логіш[53], — посміхнувся Штірліц. — Цією чудовою фразою в рейху коментували розстріли тих, хто посмів не любити Гітлера… Чи довго ви маєте намір продовжувати вашу особисту справу?

— Доти, поки не закінчу.

— Хочете сказати, що ситуація безвихідна?

— Ну то що ж тоді?

— Тоді треба шукати іншу силу в системі ваших американських сил, якій буде вигідна ваша інформація. Вона має допомогти в користолюбних цілях… Я не знаю — боротьба за президентство, сутичка конкурентів, самі думайте, ви там живете, не я.

— Послухайте, скажіть мені, коли ви стали таким?

— Я був завжди таким.

— Ні, я маю на увазі інше… Ви говорите як людина, що була в опозиції до Гітлера…

— А якщо я був в опозиції до Гітлера?

— Тут, — Роумен поплескав себе по спідній кишені піджака, — в мене є такі документи, за які ви віддали б півжиття. Тому я запитую ще раз: чому вас не повісили?

— Пощастило.

— Хто це може підтвердити?

«Це може підтвердити пастор Шлаг, — подумав Штірліц, — якщо тільки він живий. Але, підтвердивши це, він неминуче скаже, що я працював на росіян…»