Експансія-I

РІКТЕР-І (1946)

Вільгельм Ріктер вірив єдиному житейському правилу: бути з тими, хто переміг.

… Він вступив на теологічний факультет, хотів присвятити себе справі служіння слову божому, та коли в Німеччині стало ясно, що Гітлер і його штурмові загони прямо-таки рвуться до влади, а церква здає позиції на всіх фронтах, він зорієнтувався і вступив в СС; громити доводилося не тільки синагоги, а й парафії, очолювані священиками, які стояли в опозиції до націонал-соціалізму.

Спочатку партія використовувала його як оратора на диспутах з тими віруючими, які виступали проти жорстокості нацистів, кілька разів він писав для «Штюрмера», його прийняв Юліус Штрайхер і високо оцінив його роботу, потім прийшов наказ вступити до університету на фізико-математичний факультет: саме тоді Гітлер заявив, що партії, яка йде до влади, потрібні люди з дипломами.

Після того як він здав екзамени екстерном (членам СС дали такий привілей), його рекрутували у той підрозділ, що стежив за вченими, які працювали в секретних науково-дослідних інститутах. Так через кілька років він опинився в групі, яка курирувала атомний проект. Він розумів, що фізик Рунге й ті, хто його підтримував, стоять на правильному шляху; він розумів, що саме ідея Рунге може привести рейх до володіння атомною зброєю, але більшість учених, що мали прямі виходи на Герінга, ненавиділи Рунге, одержимого своїм ділом, який нічого не хотів бачити навколо себе, недовірливий, переляканий, не дуже духовно розвинений, він був справжнім генієм лише в своїй спеціальності, а давно відомо, що геніальність, не підстрахована пробивною силою, приречена.

Ріктер розумів, що арешт Рунге був злочином проти рейху, він усвідомлював, що усунення фізика відкине Німеччину назад, але, дотримуючись свого принципу «бути з тими, хто перемагає», а в рейху давно вже перемогла одержима антисемітська тенденція, освячена авторитетом фюрера, він не вживав ніяких заходів для того, щоб — на догоду Німеччині, саме їй, — перемогла істина.

Його думка жила немовби окремо від плоті; десь глибоко всередині самого себе Ріктер розумів, що війну програно; він зрозумів це після того, як росіяни вийшли до кордонів Польщі і англо-американці почали бої в Голландії, але він забороняв іншому Вільгельму Ріктеру не те що думати про це, а навіть боявся почути цього другого Ріктера. І тільки коли союзники розбомбили його котедж, де загинули дружина й діти, тільки коли він прийшов до керівника відділу, що комплектував групи для евакуації в Альпійський редут, і той сказав, що він, Ріктер, під евакуацію не підпадає, бо «проґавив» Рунге, що виявився напівкровкою, «паршивий єврей творив у вас під носом свої чорні справи, спрямовані на підрив оборонної могутності рейху», — тільки тоді він дозволив собі почути того Ріктера, який народився в ньому, і він, цей невідомий йому самому Ріктер, сказав нарешті ті слова, до яких він забороняв досі собі дослухатися: «На якийсь час перевагу можуть узяти ідіоти, залякані головним ідіотом, у руках якого влада, але ти все-таки це ідіот, ти вмієш розуміти значення формул, їхню жорстоку логіку. Чому ж ти досі нічого не зробив, щоб бодай трохи забезпечити своє майбутнє?! Адже те, чому поклонялися всі ідіоти у цьому рейху, таке жорстоке й злочинне, що просто так, безкарно, закінчитися не може. Наближається розплата, і відповідатиме не тільки головний маніяк, а й усі ті, хто служив йому. Чим більше людей чесно дбатиме про особисте благо, тим сильніша буде держава; тільки в цьому гарантія успіху, а не в сліпому наслідуванні того, що прийшло в голову Гітлеру. Але ця істина вже не застосовна до рейху, він кінчився, його крах — це питання місяців. І ти хочеш разом з ідіотами загинути? Чому? Ти розумів Рунге, саме ти перший читав його формули й захоплювався ними! Коли б ти мав владу, ти дозволив би вченому закінчити свою справу і його реалізована на практиці ідея зробила б тебе переможцем, тобі дісталися б лаври, ти став би батьком атомної зброї, ти диктував би свою волю ідіотам, ти, а не хтось інший. Єдина можливість твого порятунку полягає в тому, щоб урятувати те, що зробив Рунге; його ідеї можуть не тільки гарантувати тобі життя, а й дадуть можливість помститися за ті принизливі роки лихоліття, коли ти був не Ріктером, а багатьма гутаперчевими Ріктерами, що пристосовувалися до істериків і тупиць, які не прочитали в житті жодної бодай трохи серйозної наукової книжки. Ну, починай! Не будь стадним ідіотом! Тепер або ніколи! Борися за майбутнє, якщо ти нарешті зміг сказати собі, а головне, почути правду про жах того, що відбувається!»

І він викрав із сейфа під час метушні, пов'язаної з евакуацією, ті документи, які належали Рунге та його колегам, зняв копію з них і надійно сховав у погребі на дачі. Але тоді, в сорок п'ятому, наступного дня уранці після того, як це було зроблено, він усе-таки не зміг би до кінця чітко пояснити — якби його хтось запитав про це, — чому він учинив саме так.

Ріктер зрозумів, чому він учинив саме так, коли почав свій тяжкий шлях в еміграцію. Він нічого не взяв з собою, тільки два діаманти, вилучені в дружини Рунге під час обшуку, і ці розрахунки. З ними він і приїхав до Аргентіни, чудом приїхав, допоміг випадок, дивний збіг щасливих обставин.

А головне, що врятувало його (він це збагнув значно пізніше), це природжена обережність: на диспутах проти віруючих він виступав без істеричного надриву, як було заведено в рейху, він намагався напучувати, а не закликав до негайної розправи; статтю в погромну штюмерівську газету підписав псевдонімом; виконуючи всі накази СС, він усе-таки намагався «мікширувати» удари там, де це було можливо, а не закликав до крові.

Робив він так не тому, що обережність, закладена в його гени, підказувала: чим тихішим і непомітнішим ти будеш, тим легше складеться твоє життя — і в разі несподіваного злету і в сумному для тебе розвитку ситуації. Бути в середині — надійніше, ніж рватися в той чи той бік; якщо провидінню треба тебе піднести, воно знайде тебе; якщо ж на тебе чекає удар, він не буде такий нищівний, як проти тих, хто в усіх на виду. Середина, слава середині, зрештою, саме вона є та зона, де до слушної години відсиджуються і щасливчики і невдахи.

Спочатку Ріктер поступив на роботу вантажником у порту Буенос-Айреса, платили непогано, найняв окрему кімнату, хоча й без вигод, зате в тихому районі; через три місяці він почав роздивлятися, поїхав у центр міста, зайшов до книжкового магазину «ABC» — продаж літератури німецькою мовою; познайомився з директором, адреси своєї, звичайно, не лишив; купив довідники про персонали, про партії й газети Аргентіни, повернувся до себе й засів за конспект; допоміг досвід університету, як-не-як там прищеплювали навики систематичного мислення.

Ріктер не міг ще до пуття збагнути, навіщо йому потрібні ці дорогі книжки, але щось підказувало йому робити саме так.

Через три тижні він склав довідку, виписавши різним чорнилом найсерйозніші сили, що визначали політичне життя країни.

На перше місце він поставив Перона, провів під його ім'ям дві товсті лінії і далі в певній послідовності записав Громадянський радикальний союз, що правив Аргентіною чотирнадцять років, аж до тридцятого року, коли владу захопили воєнні диктатори і ця партія перейшла в опозицію. Чорнилом голубого кольору — щоб точніше закарбувалося в пам'яті — Ріктер каліграфічно вивів: «Кістяк партії — інтелігенція; ГРС — це щось середнє між консерваторами й лібералами Британії, користується підтримкою національної буржуазії, зорієнтованої на Північ континенту; має вплив серед студентства, технічної інтелігенції, частини землевласників. Боротьбу з Пероном програє».

Наступною силою він позначив комуністів; перекреслив назву партії червоним чорнилом; потім вивів перші літери, що означали назву національно-демократичної партії, яку організував тимчасовий президент Аргентіни генерал Урібуру, що прийшов до влади в тридцятому році в результаті воєнного перевороту.

Оскільки партія спиралася на землевласників, бідних селян північних провінцій, які були під опікою духовенства, на чиновництво, що погрузло в корупції, і на верхівку армії, оскільки саме ця партія не могла — через свою духовну структуру — зрозуміти, що в двадцятому столітті не можна робити головну ставку на темне селянство, заперечувати промисловий прогрес і сподіватися на повернення до давноминулих часів патріархальності й безпосередньої підкореності селянської маси хазяїнові, — він перекреслив і цю партію, бо саме її й повалив Перон під час перевороту сорок третього року, який він здійснив, спираючись на гасло «національної революції, що побудує суспільство справедливості, у якого будуть сили протистояти як американському імперіалізмові, так і міжнародному більшовизму, суспільство вертикальних профспілок, підпорядкованих національному, а не класовому принципу».

Зеленим чорнилом Ріктер перекреслив і соціалістичну партію; тоді це ще був навіть не ворог; через відсутність чіткої програми партія розпалася.

Після того як Ріктер вивчив розстановку партій персоналії й найсерйозніші газети країни (виписав «Кларін», «Пренсу» і «Насьон»), придбав підручник іспанської, пустив у кімнату (безплатно) студента, що вивчав німецьку мову (Мануель, двадцяти трьох років, завзятий шанувальник Ніцше, до того ж переконаний антифашист, антиамериканіст, антикомуніст, прибічник «експерименту генералісимо Франко», людина, яка однаково схилялася перед силою й переконанням, — повний сумбур у голові), і почав ходити на збори, де виступали політичні лідери, — певна річ, з дозволу пероністських властей, «свобода слова» була під контролем; головне — виголосити те, чого хоче народ, дістати на цьому його підтримку, а згодом можна легко провести такі поправки до законів про «свободи», що все повернеться на тоталітарні круги своя.

Найбільше Ріктер чекав тієї хвилини, коли виступатиме Перон; від Мапуеля він дізнався про це за тиждень; на виступ пішов заздалегідь, щоб устигнути зайняти місце в першому ряду: тутешні «латиноси» зовсім божевільні, темперамент з ушей капає, треба підстрахуватись; слухаючи промову генерала, оточеного здоровенними охоронниками, відчував екзальтовану симпатію членів пероністських профспілок, коли Перон говорив про «права робітників», про «утиски імперіалізму», про «інтриги комуністів», «національну спільність»; Ріктер зауважив, що, на відміну від Гітлера, генерал жодного разу не вимагав крові євреїв, яких тут оселилося чимало, не виступав проти слов'ян — югослави, росіяни й українці працювали в порту, щоправда, мову свою забули, натуралізувалися, вважаючи себе справжніми аргентінцями; не закликав до «смертельної битви з ворогами нації», не закликав і до тотальної війни, а навпаки, говорив про те, що Аргентіні потрібен мир і саме для цього вона мусить стати могутньою державою, щоб «прокласти всім іншим країнам Латиноамериканського континенту шлях до соціальної гармонії й прогресу». Ріктер відмітив також, що Перон не піддавав принизливим нападкам парламентаризм, як це завжди робив Гітлер; він не висміював інтелігенцію, навпаки, говорив, що «без національних кадрів учених найширшого спектра торжество національної революції не може бути здійснено повною мірою, бо саме талант учених допомагає нашому суспільству справедливості оволодівати вершинами знань, спрямованих на користь нації, яка пробудилася тепер і відчула себе могутнім колосом американського півдня».

Все сходиться, розмірковував Ріктер, ідучи безлюдними вулицями міста (мітинг закінчився майже опівночі, дуже люблять тут поговорити), все складається саме так, як я й мріяв.

Він пам'ятав свої мрії до найменших подробиць, йому тепер показували їх, він був у них триєдино дійовим: один Ріктер солодко мріяв, другий скептично відкидав першого, а третій жив незалежно від цих двох, оцінюючи докази першого й другого. Він почав жити мрією ще в рейху — коли лягав у широке ліжко біля Марі-Лізе, закидав руки за голову і, заплющивши очі, чекав появи солодких видінь. Іноді він бачив себе в рейхсканцелярії; назустріч йому йде фюрер, швидко тиснуть один одному руки, запрошує до столу й каже про те, як мужньо повівся штурмбанфюрер, знехтувавши погрозами бюрократичної махини, що ізолювала його, фюрера, від нації. «Ви цілком правильно зробили, звернувшись до мене з вашою пропозицією, я підтримав її, тепер особисто ви очолите дослідницьке бюро. Я даю вам звання генерала, через рік ви мені доповісте: все, що ви задумали, виконано». Ріктер слухав у собі першого, забороняючи другому заперечити, що цього ніколи не буде, він добре знав, що цього ніколи не станеться, та коли життя таке, що все заздалегідь розкладено по поличках, нічого несподіваного (радісного, звичайно) бути не може, жди тільки неприємностей (ідіоти зробили ставку на заздрість як на засіб охоронного роз'єднання суспільства, «сам не можу і тобі не дозволю»), єдине, що лишалося людині, не позбавленій думок, то це тільки мріяти; будь-яку можливість діяти виключено, дозволялося лише сліпе й безперечне виконання наказу, що надійшов зверху.

Потім, коли Марі-Лізе не стало, коли Мюллер кричав на нього як на найпослідущого пройдисвіта, коли згустилися хмари і Ріктеру загрожував Східний фронт, бо він не просто «проґавив» єврея, але й сприяв йому в «роботі», він уже мріяв про інше; дуже часто він бачив, як назустріч йому йде Черчілль, бере його руку в свою товсту, як оладка, по-старечому добру долоню й каже, що союзники висловлюють йому величезну подяку за те, що він, Ріктер, так довго рятував від арешту видатного вченого; він виразно бачив, як його, Ріктера, нагороджують хрестом Британської імперії, чув, як протяжно ниють шотландські волинки і офіцери в спідничках беруть під козирок, коли він обходить шеренги почесної варти.

Але й ця мрія зникла, коли він почув по лондонському радіо передачу про те, що всіх офіцерів СС віднесли до розряду нацистських злочинців і вони підлягають суду трибуналу.

Ось тоді й переміг третій Ріктер, задавлений усі ці роки Ріктером першим і другим, який боявся свого першого й другого «я», захоплювався ними й страшенно їх ненавидів.

Живи реальностями світу, почув він третього Ріктера; прикидай усе, що відбувається в світі, на себе, на свій інтерес, на свою справжню мрію, вона схожа на мрії всіх людей, народжених під цим сонцем; усі вони мріють про те, щоб стати першими, мати блага цього життя, осідлати його, підкорити собі і втішатися ним. Тобі всього тридцять дев'ять, у тебе ще все попереду, ти занадто довго ждав: умертвляючи себе, підкоряв свою думку чужій маячні, примушував знаходити лазівки для своєї совісті, щоб цю очевидну маячню уявити собі суворою й виправданою необхідністю, якої мусив дотримуватись з міркувань національної необхідності, хоча ти чудово розумів, що справа не в необхідності, а в боягузтві, що випливає з неможливості протистояти ідіотам, кожен з яких — і в цьому була головна сила режиму — в глибині душі думав так само, як ти дозволяєш собі думати тепер.

Він не одразу збагнув, що Перон — його головна надія, до того ж не міфічна, ефемерна, як Гітлер чи Черчілль, а зовсім реальна; він ішов до усвідомлення цього потемки, його все ще роз'їдав страх; тільки після того, як він послухав Перона, вивчив ситуацію в країні, тільки коли він вступив до профспілки портових робітників й одержав цілком легальні документи, він почав діяти. На його прохання Ману ель пішов у ювелірний магазин на кальє (тут на відміну від справжньої іспанської говорять «каже») Флоріда; один з діамантів, менший, оцінили в астрономічну суму; студент вийшов із скляних дверей з вибалушеними очима; Ріктер швидко перерахував песо на долари, виходило щось близько семи тисяч, справжнє багатство; сказав продати за шість, але без занесення до книги реєстрації номера паспорта; після цього арендував двокімнатну квартиру на тихій Суйпаче, поблизу кафедралу, купив кілька костюмів (аргентінці стрічають людину по одежі) і придбав ліцензію на відкриття «Фірми з проблем сучасної фізики, консультації й проекти», зробивши директором-розпорядником того ж Мануеля. Після цього він замовив розкішні візитні картки, зайшов у бюро подорожей на авеніді Дев'ятого Липня й купив тур по гористому південному сходу країни. В невеличкому курортному містечку Сан-Карлос-де-Баррілоче він затримався на сім днів; справа того варта; кращого місця для втілення атомного проекту не придумаєш; далеко від чужих очей, чудове озеро Науель-Уапі (це надзвичайно важливо при будівництві реактора), зовсім безлюдні місця (в напрямі до кордону з Чілі), де можна спокійно провести випробування «штуки», і до того ж гігантські запаси енергоресурсів — водопади в горах.

Повернувшись до Буенос-Айреса, він зачинився в квартирі, працював місяць, потім запросив Мануеля, і той зробив переклад його звернення до Перона.

Воно звучало так: «Ваше превосходительство! Протягом трьох років я очолював у рейху відділ, що займався створенням атомної бомби, вся документація якої тепер у мене, застрахована і є моєю власністю.

Я чув, що в районі Кордови почалися роботи по створенню могутньої аргентінської авіації й артилерії; імена моїх колег, що приїхали у Вашу чудову країну, мені відомі давно і аж ніяк не з чуток. Але мій проект дасть Аргентіні не просто перевагу в літаках, конче потрібних для торжества ідей Вашої національної революції, а дасть саме атомну зброю, яка виведе Аргентіну на друге місце в світі, і цей факт сам по собі докаже абсолютно всім, як багато може досягти нація, що стала на шлях справедливості й боротьби за високі ідеали національної гармонії.

Звичайно, цей проект мусить бути вищою таємницею держави, бо як Північна Америка, так і більшовики не потерплять появи атомної зброї в руках національної сили, що стоїть на цілком відмінних — як від Вашінгтона, так і від Москви — позиціях.

Якщо Вас зацікавить моя пропозиція, я згоден зустрітися з Вами, особисто з Вами і ні з ким іншим, щоб розглянути мій проект. Потім усі наші контакти буде припинено, і я почну практичну роботу, яка принесе тріумф Вашій справі й зробить Ваш рух головним не тільки на півдні Американського континенту.

З цілком зрозумілих причин — як-не-як я виходець з Німеччини — я не вважаю за можливе давати свою адресу й телефон. У тому разі, якщо цей лист потрапить у Ваші руки, я чекатиму щовівторка, починаючи з дня надсилання цього документа, Вашого посланця на перехресті авеніди Хусто та авеніди Сан-Мартін; він має бути в тому «на-карді», який завжди супроводжує Вас під час Ваших чудових виступів на зустрічах з профспілковими активістами; до речі, я — член однієї з ваших профспілок. Ваш посланець має тримати в руках книгу Ніцше, видану німецькою мовою. Я віддам себе в руки тільки цій людині.

Я бажаю Вам щастя й успіхів у тій великій справі, якій Ви служите як істинний каудільйо нації».

Мануель узявся передати листа, запевнив Ріктера, що його друзі — впливові люди в Рухові; Ріктер знав, що всі слова завзятого «директора-розпорядника» треба «ділити на десять», але іншого виходу не було; затаївся, підготувався чекати, щоб не так нестерпно тягся час, щодня ходив на «ABC», переглядав книжки, пив каву з директором; звернув увагу на те, що професор Танк усе частіше буває тут, коли приїздить до столиці; де живе зараз Танк, не питав, розуміючи, що це може налякати хазяїна; знаючи, що той оселився десь на околицях Кордови, завів знайомство з старою Фішер, яка працювала у відділі комплектації замовлень; саме там, у її кімнаті, розміщеній на другому поверсі магазину, йому вдалося переглянути книжку постійних замовників, виписав адреси Танка й Руделя, навіть сам здивувався, як просто в нього все вийшло; а просто тому, що це Аргентіна, сказав він собі, у рейху я не зміг би поводитися так розковано.

Якби мені пощастило дістати адресу Штірліца, подумав він тоді вперше; цей знав про Рунге все; те, що фізик не говорив нікому, він відкривав штандартенфюреру, в них були зовсім особливі стосунки після арешту… Ті вузли, які Рунге не встиг записати в документах, залишилися в нього в голові, і він ділився своїми ідеями з Штірліцом, я пригадую, як вони з розумінням перезиралися на очних ставках з ученими — противниками ідей Рунге. Нехай, головне — почати, ті вузли, яких ще бракує, додадуться, зрештою, можна буде підлізти до американців; на те, що я знайду Штірліца, надії мало; легше шукати голку в сіні; така війна; всіх розкидало чорт знає куди… Аби тільки відбулася зустріч, аби тільки зацікавилися ідеєю, все інше додасться, я Дуже довго чекав, пора якось починати, а хто в цьому світі починав, маючи в руках усі козирі?!

На зустріч пішов не на твердих ногах, тряслися коліна, серце калатало десь у горлянці; третій Ріктер намагався говорити щось заспокійливе, розумне, але Ріктер перший не слухав його, раз по раз повторюючи: «Це кінець, зараз мене візьмуть, кинуть у підвал, і почнеться жах». Який буде цей жах, Ріктер уявляв собі до найдрібніших деталей: після арешту Рунге йому наказали провести допити з тортурами тих, хто був навіть зовсім мало причетний до цієї справи; працювати доводилося разом з штурмбанфюрером Холтоффом. Той уважно стежив, як Ріктер катував заарештованих — кругова порука кров'ю найнадійніша, від неї нікуди не дінешся, це — до останнього подиху; хрещення жахом, таке не забувається.

А втім, рятівний другий Ріктер заспокоював першого й третього: «Холтофф загинув, ніхто, крім нього, про тебе нічого не знає, не думай про погане, жди тільки хороше».

… Діставшись до умовленого місця, Ріктер зупинився, обливаючись потом; чекав, не маючи сили поворухнутись.