Ерл Джонсон був огрядний, високий чоловік; стрижений йоржиком, зразу видно — американець; очі дуже сині, опушені довгими чорними віями (такі б жінці, подумав Штірліц); шкіра на обличчі гладенька, лискуча навіть, мабуть, кожного ранку йому робили масаж після гоління; єдине, що дисгармонувало з тією лагідною жіночністю, що визначало обличчя Джонсона, був ніс, істинно боксерський, круто переламаний на переніссі і трохи повернутий вліво.
— Радий вас бачити, докторе Брунн, — сказав він, легко підвівшись з-за столу. — Кемп прогудів мені про вас усі вуха. Хочете випити?
— Ні, спасибі, я п'ю другий день, досить.
— Мені доводиться пити щодня і — нічого. Невже колись і я скажу цю жахливу, справді пов'язану з віком фразу: «Я п'ю другий день, досить»?! Брр! Страшно подумати! А каву?
— З радістю.
Джекобс підійшов до каміна, там у нього стояв млинок для кави й невеличка електроплитка з мідними турочками. Швидко й красиво, якось по-чаклунськи він почав готувати каву, говорячи тим часом:
— В Анкарі мені подарували рецепт, він чудовий. Замість цукру — ложка меду, ріденького, краще липового, чверть дольки часнику, це пов'язує воєдино смисл кави й меду, і головне — не доводити до кипіння. Усе те, що закипіло, позбавлено смислу. Та й люди, які перенесли надмірні навантаження — фізичні й моральні, — гублять себе, хіба не так?
— Дамаську сталь, навпаки, загартовують температурними перевантаженнями.
Джекобс обернувся, якусь мить розглядав Штірліца, примруживши свої голубі очі (у наших жителів Півночі такі ж, подумав Штірліц, у владимирців та поморів), потім усміхнувся:
— Я вас візьму на роботу, хоч ви й перенесли температурні перевантаження, судячи з усього немалі. Про дамаську сталь увернули дуже доречно. Я страждаю від зайвої категоричності, пробачте. Ідіть сюди, вип'ємо тут, тут затишніше.
Штірліц незграбно підвівся, завмер, бо спину пронизав гострий біль, він помасажував поперек і повільно підійшов до низького столика біля каміна, де дивно пахло кавою, якийсь незвичайний запах, справді, часник у джезві — цікаво, якщо колись у мене знову буде свій дім, неодмінно приготую сам.
— Ну, як? — спитав Джекобс. — Смачно?
— Чудово, — відповів Штірліц. — Коли збанкрутуєте, не вмрете з голоду — є друга професія. А мене візьмете мити посуд.
— Домовились. Але поки що я беру вас на посаду експерта. Самі розумієте, що перекладачі мені не потрібні, кожен працівник фірми розмовляє двома чи трьома мовами, інших не утримуємо…
— Мої майбутні функції?
— Дивне запитання. Хоч трохи серйозний європеєць почав би розмову не про функції, а з того, скільки йому платитимуть.
— Значить, я японець, — посміхнувся Штірліц. — Та й, крім того, в моєму становищі, скільки мені не платили б, я буду вдячний.
— П'ятдесят доларів на тиждень? — смішливо запитав Джекобс. — Влаштує?
— Спасибі. Влаштує.
— Гм… Потішно… Виходить, решту вам доплачуватиме Грегорі?
— Хто?
— Я не знаю, яким ім'ям він назвався… Ну, той чоловік, що годував вас сьогодні вранці на базарі пульпою й тортільєю.
— Він назвав себе Полом.
— Так, він і є Пол. Дивно. Взагалі він заступник резидента в Іспанії і дуже часто називає себе Грегорі.
— Такий високий, круглоокий? Їздить на…
Джекобс перебив:
— Так, так, на голубому «форді», це він.
— Про доплату він мені не сказав…
— Штукар. Хоче мати все, не вклавши нічого. Він зароблятиме собі лаври, а платити вам доведеться мені. Я не згоден.
— Що ж, логічно.
— Я теж хочу одержувати свої дивіденти з того, кому плачу. Це справедливо, згодні?
— Згоден.
— Про що він вас просив?
— Про співробітництво.
— Ну, це зрозуміло, не про війну ж. Вас розгромили, що вам лишається робити, як не співробітничати? При тому, що Пол сучий син, людина він тактовна. Цілком міг замінити слово «співробітництво» наказовим «служити».
— Я відмовився б.
— Припустимо.
— Я відмовився б, — повторив Штірліц.
— Як ви потрапили в Іспанію? — ламаючи тему розмови, спитав Ерл Джекобс.
— Вас не ознайомили з моїм досьє?
— В загальних рисах. Люди розвідки завжди чогось недоговорюють. Ще кави?
— З задоволенням… Я опинився тут після того, як настав крах рейху.
Джекобс налив Штірліцу ще одну чашку й лише після цього різко сказав, причому обличчя його стало іншим, зосередженим, зморшкуватим, ніякої тобі жіночності:
— Слухайте, докторе… Ви можете інтригувати з колегами з колишнього ВСС, але ви тепер служите в мене, і будь-які завуальовані відповіді я маю право розцінювати як нелояльність по відношенню до фірми.
— Я вже служу? — поцікавився Штірліц. — Усе як належить оформлено?
Обличчя Джекобса знову змінилося, стало лагідним, він ударив себе в лоб, і це був перший награний жест за всю розмову.
— Чорт візьми, я винен, пробачте! — Джекобс підвівся, підійшов до столу, повернувся з аркушем паперу, простяг Штірліцові. — Це зобов'язання, яке дає фірмі кожен, хто заново поступає.
Штірліц витяг окуляри (зір після поранення зіпсувався, далекозорість, дві діоптрії), прочитав текст: «Я, поступаючи на роботу в фірму ІТТ (Іспанія), зобов'язуюсь чесно, щиро й правдиво виконувати покладені на мене функції. За будь-яку нелояльність по відношенню до ІТТ (Іспанія) я згоден нести відповідальність у тих межах, які визначено статутом підприємства й відповідними статтями трудового й кримінального кодексу країни, де проживаєш».
— Це треба підписати? — спитав Штірліц.
— Неграмотні ставлять відбиток пальця, — відповів Джекобс. — Ви грамотний? Тоді впишіть своє прізвище. Думаю, краще поставити те, яке тепер у вас в паспорті.
Штірліц поставив своє прізвище там, де було багато крапок, і розписався.
— Спасибі, — мовив Джекобс, забираючи в нього аркуш. — Ну, а тепер, будь ласка, розкажіть, як ви потрапили в Рим? Ви опинились там саме після краху рейху?
— В Берліні мене прошив автоматом росіянин… Це було тридцятого квітня…
— А не першого травня?
— Можливо. Мені здалося, що це було тридцятого квітня. Що було далі, не знаю, я втратив свідомість. У Римі мені дали ватіканські папери, а потім переправили сюди.
— Хто переправив?
— Я не знаю тих людей. Мабуть, СС. Чи партія…
— Чому до вас виявили таку шану? В тій метушні, яка тоді панувала в Берліні, це виглядає дивно.
— Мене врятувало те, що я був у формі. Моє звання — штандартенфюрер, це досить високе звання, мене зобов'язані були рятувати, ми, німці, люди субординації й обов'язку. Це для вас важливіше, скільки золота у людини в банку, ніж на погонах.
— Виправимо.
— Спробуйте.
— Про що вас просив Пол?
— Про те, щоб я виконував усе, що ви мені доручите.
— А ще?
— Його цікавив містер Кемп.
— Ще?
— Усе, мабуть.
— Ну й чудово. Кемп розумний, я покладаю великі надії на нього. Ваші міркування підуть йому на користь. Якими питаннями ви займалися в розвідці?
— Я виконував особисті доручення Шелленберга.
— Хто це?
— Він був начальником політичної служби рейху.
— Його вбито?
— Ні. Як я чув, він тепер в англійців.
— Ви працювали в регіональному відділі? Чим займалися? Західна Європа, Штати, Росія? Близький Схід? Китай?
— Ні, певного регіону в мене не було. Шелленберг використовував мої знання англійської й іспанської мов, доручав досліджувати деякі матеріали про Австралію, Мадрід… Якось я готував йому довідку на генерала Самосу, по-моєму, напередодні зустрічі з ним нашого нелегала, здається, в сорок другому році… Йшлося про німецькі кавові плантації, які диктатор привласнив собі в грудні сорок першого…
— Зустріч Самоси з вашою людиною відбулася?
— Не знаю. Це можна подивитися в архівах СД, пов'язаних з роботою нелегалів на Латинську Америку. Кодове позначення цих архівів, якщо мені не зраджує пам'ять, С-579-А.
— Як?
— С-579-А.
Джекобс зробив невеличку помітку на квадратному аркушику паперу, який лежав на журнальному столику; Штірліц побачив, що стосики такої ж форми лежали і на його робочому бюро, і на довгому столі засідань, і на підвіконні з мореного дерева, такому широкому, що можна було сидіти на ньому, спостерігаючи за життям вулиці.
— Далі…
— У Кракові мені доводилося займатися проблемами, пов'язаними з охороною таємниці виробництва літаючих снарядів ФАУ-2. Там я сяк-так опанував ази польської мови…
— Знаєте людей, що працювали разом з Вернером фон Брауном?
— Ні, не знаю. Я мав завдання знайти ФАУ, який залетів не за призначенням під час випробувань. Боялися, що ракета потрапить до поляків або росіян.
— Знайшли?
— Ні.
— І вас не розстріляли? — здивувався Джекобс. — Дивно. Мені говорили, що Гіммлер розстрілював тих, хто не виконував його наказів.
— Це він умів, — погодився Штірліц. — Але в рейху, як і скрізь, існувала ієрархічна градація… Шелленберг міг доповісти Гіммлерові про мій неуспіх, а міг і не доповідати. Або ж звалити провину на інших співробітників, чимось йому неугодних…
— Далі?
— Я назвав найважливіші операції… Якщо хочете, я посиджу за столом і спробую написати вам докладний звіт.
— Це було б дуже мило… Тепер ось що… Я просив би вас почати од завтрашнього дня розбирати наш архів. А потім вас познайомлять з високоповажними економістами. Вони допоможуть вам у фактографії… Мене цікавить чана-ліз роботи німецьких фірм — усіх без винятку, — яких було залучено до будівництва залізниць, аеродромів, радіостанцій, підприємств хімічної промисловості, портових споруд в Іспанії, арабському світі й Латинській Америці. Мені потрібні імена, історія кожної людини — я маю на увазі керівників, звісна річ; дрібнота мене не цікавить; контактні фірми — насамперед латиноамериканські. Коли складете цю довідку, ми перейдемо до детальнішого вивчення планів на майбутнє. Який строк вам на це потрібен?
— Який даєте? — спитав Штірліц.
— Хороше запитання, — кивнув Джекобс. — Я даю три тижні. Вистачить?
— Мало, звичайно, але спробую щось зробити.
— Це все. Я задоволений зустріччю. У касі вам видадуть двісті доларів, купіть собі пристойний костюм і найміть квартиру.
— Спасибі. Скільки ж ви мені все-таки збираєтесь платити?
Джекобс посміхнувся:
— Я боявся, що ви так і не поставите цього запитання. Тоді мені було б важко вам вірити, я не вмію вірити людям, які працюють без грошей, за цим прихована користь. Або фанатизм. І те й те мені бридке. Я платитиму вам триста доларів на місяць. Для Америки це дуже мало, просто-таки злидні. Для Іспанії — співвідносячи з курсом песо — цілком пристойно. Але це для початку. Якщо ваша робота буде результативною, я підвищу вам заробіток до чотирьохсот доларів.
— Зрозуміло. Я вільний?
— Так.
— Коли мені треба бути в офісі?
— Завтра субота… Влаштовуйте свій побут… А в понеділок з'явитеся до Кемпа. Він буде вашим керівником. Це не заважає вам звертатися до мене з тими пропозиціями, які того заслуговують. До побачення.
Штірліц вийшов на вулицю, залиту сонцем; уранці Пол дав триста доларів, зараз у хірургічно чистій, обкладеній кахлем касі він одержав ще двісті; з цими грошима я доберусь до Парижа, подумав він. Це мій шанс, останній, судячи з усього. Вони розставили пастки так, що потім мені не вирватись. Те, що я підписав у Ерла, — дрібниця в порівнянні з тим, що треба буде підписувати на конспіративній квартирі цього самого Пола; заступник резидента, ти бач, який рівень. Зараз я подамся до себе, подзвоню портьє в бюро по аренді квартир, запишу адреси й піду дивитися те, що мені запропонують. Тікати треба сьогодні, завтра може бути пізно. А втім, коли я повернусь до себе, цілком імовірно, що на мене там уже чекають з адресою тієї квартири, де маю поселитись. Ні, я не повинен повертатися в свою комірчину, я зараз піду на Сібелес і зателефоную в центрального поштамту в бюро аренди. Я дзвонитиму так, щоб люди, які йдуть за мною, а вони неодмінно йдуть, побачили той номер, який я накручуватиму, й почули те, про що я говоритиму. Я обдзвоню кілька бюро і в кожного, з ким розмовлятиму, спитаю, які є пропозиції, потім запишу адреси, попрошу добряче розтовкмачити, як їх краще знайти, який під'їзд і поверх; питання про поверх я мушу за-мотивувати інтересом до того, чи е в домі ліфт, мені важко підніматися, це правда, тут знають, що в мене все ще болить ліва нога й часом зводить поперек так, що я втрачаю свідомість. Я піду в те бюро, яке розміщено на першому поверсі, я поїду туди на метро, аби люди, котрі йдуть за мною, впевнилися в тому, що я не намагаюсь відірватися від них. Напевне, вони пустили за мною іспанців; судячи з розмови з Ерлом Джекобсом, мені доведеться працювати не з ученими, а з людиною з Пуерта-дель-Соль; такими архівами, про які він згадав, у цій країні відає секретна поліція, головна характерна ознака фашистської авторитарності — тотальна прихованість інформації. Отже, зв'язки у них продумано надійно, коли вони влаштовують мені контакти з тутешньою секретною службою. Що ж, дуже добре. Нехай вони переконаються, що я справді йду в бюро аренди; перший поверх — мій шанс, іспанські будинки особливі, вони потайні, сповнені нерозгаданої таємниці, в них багато дверей, що ведуть у двір чи на іншу вулицю. Не тіш себе надією заздалегідь, подумав Штірліц. Цілком можливо, що двері в двір забиті, вони дуже схожі на нас, милі моєму серцю іспанці, страшенно люблять забивати двері або ж заставляти їх величезними шафами, а тобі зараз не під силу пересовувати шафи; як це казав слуга Миколи Івановича Ванюшина у Владивостоці? Вступить? Точніше не скажеш; коли біль пронизує поперек, він вступає; до речі, спробуй переклади це на іншу мову.
Він спустився в метро, подзвонив з телефону-автомата в декілька бюро аренди, потім підійшов до великої карти, на якій було відмічено станції, звірив з адресами, записаними на папірці, й подався в те бюро, яке містилося саме на першому поверсі.
Він усе ще не перевірявся, хоч можна було на мить затриматися біля скляних дверей, та коли тебе пасуть професіонали, вони помітять цей твій побіжний погляд, вони роботи, для них не існує нічого, крім тієї людини, яка йде попереду на відстані п'ятдесяти метрів, вони подібні до закоханих, що переслідують прекрасну даму: бачать і помічають усе, навіть цей миттєвий погляд у склі; чесна людина ніколи не думає про те, хто йде за нею слідом; ти чесна людина, Штірліц, тобі нема чого боятися, ти співробітник ІТТ: ідеш наймати собі квартиру, ніщо інше тебе не цікавить, нехай роботи будуть спокійні.
У бюро аренди квартир сеньйора Хосе-Марія Педро Ра-мона-де-Льйоса гарненька секретарка в скромному синьому костюмчику запропонувала Штірліцу останні журнали, попросила зачекати п'ять хвилин, хефе зараз звільниться, буде радий по можливості допомогти вам, наше бюро найпрестижніше в Мадріді, хоч ще й зовсім молоде, зате фламенко, матадори й футболісти звертаються саме до нас, а це ж найшанованіші люди країни, погодьтесь…
Штірліц легко погодився і запитав, де можна помити руки; увійшов до туалету, глянув у віконце, що виходило в двір: біля воріт стояв хтось і читав газету; все зрозуміло, не підеш, стежать по-справжньому.
… Хефе, сеньйору Хосе-Марії, було років тридцять, він запропонував Штірліцу з десяток квартир на першому поверсі («важко підніматися по сходах, хворі ноги»), найдужче розхвалював одну, на Сан-Рафаелі:
— Вулиця тиха, дуже спокійна, транспорту мало, зелена, чудовий краєвид…
— Двір, звичайно, прохідний, отже, коли мене не буде вдома, у квартиру можуть влізти злодії?
— Двір прохідний, усе правильно, але не слід забувати, що при певних недоліках, які поки ще є в нас, невдовзі й з ними покінчимо, — все-таки генералісимус уже поклав кінець крадіжкам. Я теж живу на першому поверсі, але не став навіть закріпляти решітки на вікнах — і ніяких проблем, повірте.
… Квартира справді була хороша, кімнати світлі, вікна великі; Штірліц удав, що уважно розглядає рами, тільки так він зміг побачити, де зупинилась машина, котра йшла за ними, не відстаючи біля світлофорів; водій — високий професіонал, нічого не скажеш. У машині троє, значить, ніхто не вийшов; саме час післяобідньої сієсти, стомилися, бідолашні. Навряд за мною пустили другу машину, все-таки з бензином у них сутужно, хоч і з арабами тепер подружились…
— Ну що ж, — сказав Штірліц, — я підпишу контракт на цю квартиру… Можете залишити ключ?
— Ключ у вашому розпорядженні, сеньйоре Брунн.
— Телефон, мабуть, відключено?
— Звичайно. Навіщо марно платити гроші…
— Коли можна буде ним користуватись?
— Зразу ж, як тільки ви оплатите рахунок.
— А коли я попрошу, щоб це зробили ви? В мене, на жаль, немає песет, тільки долари…
— Це можна виправити, я обміняю сам.
— Мабуть, я внесу задаток за квартиру п'ятдесят доларів, а в понеділок, коли відчиняться банки, перерахую на ваш рахунок плату за квартал, домовились?
— Чудово.
— Тоді ви залиште один ключ мені, а другий візьміть з собою і привезете сюди телефоніста. Якщо раптом я відлучусь, усе зробите без мене, гаразд? Ось аванс, шістдесят доларів.
— Дакуердо[21], — сказав Хосе-Марія, — їду.
Штірліц зняв піджак, повісив його на спинку крісла й сказав:
— Я проведу вас.
По дорозі до дверей він устиг стягти краватку і розстебнути ґудзик на сорочці, людина вдома, відпочиватиме, час сієсти, дивіться на мене уважно, професіонали, бачите, який у мене вигляд? Розумієте, що я нікуди не збираюсь? Стежте за мною уважно, я проведу Хосе до машини, зачиню дверцята його допотопного «форда», постукаю вказівним пальцем по годиннику й скажу — так, щоб ви могли це прочитати по моїх губах, — що чекатиму його разом з телефоністом через півгодини. Це не може вас не заспокоїти. Потім я повернуся в квартиру, не надіваючи піджака, вийду в двір, пройду на другу вулицю, добре, що я попросив Хосе-Марію об'їхати квартал, тепер я знаю, де стоянка таксі, слава богу, що тут є стоянка, сяду в машину й скажу водієві, щоб він їхав на Хосе Антоніо, і ось тут я подивлюся в дзеркальце, аби переконатися, що ви відпочиваєте в своїй машині, а коли ви все-таки сядете мені на хвіст, то я вийду на Гран-Віа біля універмагу, піднімуся в той відділ, де продають костюми, куплю собі піджак, штани, плащ і берет, переодягнуся в кабіні, і, сподіваюсь, зрештою я все-таки після цього відірвуся від вас…
Він написав на клаптику паперу записку: «Сеньйор де Льйоса, я незабаром повернуся, напишіть, будь ласка, номер мого телефону, щоб я міг продиктувати його знайомим. Щиро Вам вдячний, Максімо Брунн».
Після цього, посидівши біля столу кілька хвилин, щоб зібратися, стати пружиною, згустком відчуттів і спрямованості, він підвівся і вийшов через чорний хід у двір. У таксі він переконався: хвоста не було.
… Перевдягнувшись у примірочній кабінці універмагу, він узяв іншу машину й сказав водієві:
— Якщо це не дуже дорого, відвезіть мене, будь ласка, в Кольменар В'єхо.
— Це дорого, кабальєро, — відповів шофер. — Це дуже дорого, бо назад мені доведеться їхати порожнім…
— Я заплачу долари…
— І мене посадять за це в підвал Пуерта-дель-Соль? — спитав водій, обернувшись, — Звідки я знаю, що ви за один?
— Ну, тоді зупинитесь біля якогось банку, я обміняю гроші по курсу.
— Ні, не треба, — посміхнувся шофер, — краще я обміняю вам по курсу. Ви ж іноземець?
— Так.
— Песет у вас немає?
— На жаль.
— Кому «на жаль», а кому на щастя. Добре, я візьму у вас долари, їдьмо.
— Скажіть, а я зможу звідти проїхати на Гвадалахару?
— Звичайно, умовите якогось водія на Пласа-Майор[22], вони там байдикують і раді роботі. Щоправда, дороги на Гвадалахару поганющі, курні…
— Нічого, — відповів Штірліц, — потерплю.
У Гвадалахару він не збирався, навіщо йому туди? Йому треба встигнути в Бургос, туди йдуть автобуси з Кольменар-В'єхо, добре, що ти вивчив розклад не тільки на Андору, а й на всі напрямки; з Бургоса не так далеко до Сан-Себастьяна, а з моїми доларами можна домовитися з рибалками, вони візьмуть мене на борт, отже, післязавтра я буду у Франції. Я повинен бути у Франції, поправив себе Штірліц; поки що я все роблю правильно; я не маю права їхати; цілком можливо, що я даремно лякаю себе, але краще підстрахуватись, хай живуть забобони, вони поки ще нікому не шкодили, хороші ліки проти самовпевненості.
— Іще, — сказав він водієві, — заїдемо в театральний магазин, це тут, зовсім близько, поверніть праворуч, я справлюсь миттю…
Через п'ять хвилин він вийшов з пакетом, у якому були перука і вуса, нічого не вдієш, хоч вік маскарадів скінчився, але людство навчилося добре розумітися на словесних портретах розшукуваних. Нехай собі шукають у прикордонному Сан-Себастьяні чоловіка з моїми прикметами; вони не звернуть уваги на сивого чоловіка з прокуреними вусами; хвоста начебто немає, а вважати й цього водія агентом тутешньої охранки — означає розписатися в тому, що я хворий манією переслідування…
У Бургос він добрався опівночі; місто жило гомінливим, веселим життям, на вулицях повно народу, відкриті кафе й ресторани, на Пласа-Майор теж повнісінько людей, і, як завжди в Іспанії, йому вчувалася прекрасна музика, знайома змалечку.
Поселився він у номері пансіонату з гучною назвою «Емперадор», роздягся і, звалившись у ліжко, одразу заснув; це з ним сталося вперше за ті довгі місяці, що він тут прожив. Снився йому бенкет у селі, і він виразно відчував смак квашеної капусти, хрумкої, білої, качанної, политої темною соняшниковою олією, щойно вичавленою, а тому пахучою й дуже смачною. Але лякало його в цьому сні те, що він сидів за столом сам-один, а ті, з ким він розмовляв, мовчали, як води в рот набрали.