Експансія-I

«Грегорі Спарку,

готель «Амбрассадор»,

Голлівуд, США

Дорогий Грегорі!

По-перше, тобі треба було б написати нову адресу. Я надсилаю листа на твій готель, сподіваючись, що його тобі перешлють. А якщо ні, то бог з ним, з цим листом, напишу нового.

По-друге, я зараз не можу детально розповісти тобі про своє життя, бо на балконі спить дівчина, яку звуть Кріста, я бачу її з того місця, де пишу, любуюся нею й думаю: «Хай ідуть к бісовій матері всі мерзотники цього світу, якщо поруч з тобою живе чорнокоса (а взагалі вона білява), голубоока, великолоба, веснянкувата, довгонога, розумна й добра дівчина!» Хай усі вони йдуть к бісовій матері, якщо в тебе є Елізабет і хлопчики, а в мене є Кріста, а хлопчики ще тільки будуть чи дівчатка, це не так важливо, але неодмінно веснянкуваті, голубоокі й біляві.

Світ вступив у смугу лихоліття, Грегорі, колишні ідеали відходять у минуле, нові тільки народжуються. А нам треба залишатися самими собою, треба зберігати в своїх осередках порядність, вірність дружбі, бажання прийти на допомогу тому, кого даремно ображають. Це передається дітям, від наших дітей — онукам, а це — геометрична прогресія, тільки на це я сподіваюсь. На зло тр-р-р-радиціям наших бездар (цікаво, чи вважають вони своєю традицією і те рабство, яке було законом у Штатах ще вісімдесят років тому?) треба зберігати наші традиції братерства, що складалося в роки війни, тільки цим ми можемо допомогти людству.

У зв'язку з цим скажи Вренксу — він також, мені здається, працює в Голлівуді, пише якусь муру, — щоб старий був обачніший, листуючись зі своїми іспанськими кореспондентами. Він тут боровся у складі батальйону Лінкольна, я розумію, як він ненавидить каудільйо і як любить тих своїх друзів, яких тільки-но починають випускати з концентраційних таборів (не без мого, до речі кажучи, натиску), але не можна втрачати розуму й підводити підцензурних іспанців. Я пишу про це спокійно, бо відправляю лист з дипломатичною поштою, значить, фалангістська наволоч не зможе цього прочитати, а в Штатах, слава богу, таємниця листування поки що гарантується законом. Саме це, мабуть, і є одна з наших традицій, до того ж не міфічна, а реальна, така нам дорога, бо дозволяє відчувати себе особистістю. Ти в своїх суперечках, якщо все-таки вирішиш їх продовжувати (не радив би, марно), спитай своїх опонентів, що вони конкретно розуміють під словом «традиція»? По пунктах і без придихів. Убивство індійців? Розстріли північних американців, які повстали проти рабства? Торгівля живими людьми, обмін їх на породистих собак, натасканих на полювання зайців? Ку-клукс-клан? Чи це не вважається «американською традицією»? Тоді, може, наша традиція — це Лінкольн? Я — «за». Але нехай не забувають, проти яких «традицій» він боровся.

Тут, у нашій колонії, теж є прихильники традицій; як правило, це видатні — по малограмотності — люди. Читати вони ледве по складах можуть, найдужче люблять слухати. От якийсь одержимий борець розуму і вкладає в їхні голови нісенітницю, бундючиться від гордості, бо він сам є представник найбільшої (за територією) і найбагатшої (за кількістю мільйонів) держави у світі. Коли я сказав, що найбільшими — за територією — є Росія і Канада, на мене подивилися із співчутливим подивом. Коли я, уподібнившись тобі, приніс довідник, мені сказали, що хазяїн видавництва не чистокровний американець, у глибині душі нам заздрить, а тому публікує фальсифіковані дані. Тоді я, втративши на якусь мить контроль, сказав, що традиції ніколи не бувають однозначні, ВОНРІ утворювалися в боротьбі проти зла, тупості, насильства, корупції, злиднів, що й ста років ще не минуло, як у нашій країні скасували рабство, яке було американською традицією. Після цього я відчув навколо себе якийсь вакуум і замовк.

Ну їх к чорту, Грегорі! Підшукуй для мене місце консультанта з питань телефонно-телеграфного зв'язку в Голлівуді. Саме так, бо я придбав акції тутешньої ІТТ по досить вигідному курсу. Отже, сам бог велить змінити професію. До речі, Кріста має якусь причетність до цієї професії, вона талановитий математик, працює над проблемою чисел, страшенно цікаво. Скільки коштує невеликий (три-чотири кімнати) котедж на березі океану? Подалі від центру, звичайно, але з хорошим під'їздом. І щоб поряд не було ні бензоколонок, ні аптек. Я питаю про це цілком серйозно.

Господи, який я щасливий, Грегорі! Яке блаженне відчуття тиші й надійності прийшло до мене, після того як бог подарував мені Крісту. Я ж поховав себе, з головою поринув у справи, лише це давало мені можливість засинати, не напившись віскі. Я не бачив довкола себе нікого й нічого, примусив себе стати роботом, певний панцир від безнадійності — швидше б прожити, швидше б ходики на кухні відлічували відпущений тобі час, щоб продовжити свій лік для інших, які йдуть слідом. І раптом старий «шевроле» б'є бамбер мого «форда», і з'являється Кріста, і все міняється. За день, за один лише день усе змінилося, Грегорі! Пригадуєш, у Біблії? І був ранок, і була ніч, день перший… Того дня — першого — я розплющив очі й одразу замружився, бо боявся, що не відчую її біля себе; я дуже злякався, що все те, що відбулося вчора, — сон, ще один сон, скільки ж я бачив таких снів за останні роки, можна було б написати такі чудові книжки, якби я вмів записувати сни, ї у всіх — добрий кінець. Я повільно простяг ліву руку й відчув поряд з собою порожнечу, і такий жах охопив мене, така безвихідь, Грегорі, що навіть й передати не можу. Я тихо став лаятись, я ніколи не думав, що вмію так гидко лаятись, я лежав і лаявся, а потім побачив на столику дві склянки й зрозумів, що я даремно лаюсь, значить, Кріста була, не міг же я пити з двох склянок, звичайно, я, як і всі, що пережили війну, трохи не при собі, але поки ще я незакінчений псих, і тоді я покликав: «Кріс!» і найдужче боявся, що не почую її відповіді, і ніхто не відповів, але я подумав: коли раніше мені снилися безіменні, чудові, добрі, люблячі жінки, то зараз я зрозумів, що жінку моєї мрії звуть Кріста, вона не зникала з пам'яті, як усі інші. Я схопився з ліжка, подумавши, що вона пішла рано-вранці, все-таки мені сорок, а їй двадцять п'ять, може, я старий для неї, і вона вирішила припинити все зразу, поки не зайшло дуже далеко. Я сказав собі тоді, стрибаючи на одній нозі, бо не міг другою попасти в штанину, що наплюю на все й зроблю так, що мої фашистсько-фалангістські друзі з поліції перекриють аеродроми й вокзали, вони це хвацько вміють робити, Гіммлер учив, не хтось там. І раптом я почув, як у ванній кімнаті ллється вода, та ще почув голос Крісти, вона співала веселу пісеньку про букет польових квітів; вона співала її німецькою, а потім, коли готувала сніданок, норвезькою, а опісля, коли стояла на балконі й махала мені рукою, дивлячись, як я сідав у машину, англійською, і на лівій її щоці була ямочка, і чорне волосся закривало великий випуклий лоб, усіяний веснянками, і я лише тоді повірив, що вона поряд і що я приїду на ленч — досі я ніколи не приїздив додому, завжди їв у кафе, — і ми сидітимемо навпроти одне одного й розмовлятимемо собі про що завгодно, і це буде те, що люди називають щастям і що так нудно пояснюється в енциклопедичному словнику англійської мови.

Словом, я хочу одружитися наступного місяця. Кріста самотня, батьки її померли, отже, ніяких складностей з поїздкою додому й розмовами з сім'єю не передбачається, і ніхто не питатиме про допустимість вікової різниці і про те, якого я роду, і чи не загрожуватиме їй бодай щось від моєї першої дружини, ти ж знаєш, які європейці обачливі в справі одруження.

А весною ми приїдемо в Штати і неодмінно навідаємося до тебе в Голлівуд, Кріста ні разу не була в нашій божевільній країні, і я хочу показати їй не туристські маршрути, а справжню Америку, яку ми так з тобою любимо. Мені дуже хочеться, щоб і вона її полюбила.

Пиши. Тільки із зворотною адресою.

Твій Пол Роумен.

P. S. Чому не відповідає Брехт, я послав йому листівку й листа?»