Експансія-I

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ (брати Даллеси, осінь сорок п'ятого)

Вони зустрілися в клубі на ленчі; обідали, як завжди, за столиком біля вікна — там було їхнє постійне місце; коли офіціант почав готувати стіл для десерту, Аллен зітхнув:

— Потяг до парадоксів — перший симптом старіння.

— Он як?

— Напевно, так; ми тікаємо від головного питання: скільки ще лишилося? Відточуємо мозок міркуваннями про те, як би неможливе зробити можливим…

— Такий парадокс мене цікавить значно більше, ніж тебе, бо я набагато старший.

— Але він, як завжди, опосередкований. — Аллен пихнув своєю прямою англійською люлькою. — Чим кращий у тебе настрій, тим більше шансів на довголіття, а чим довше ти живеш, тим реальніший винахід еліксиру вічності.

— Але це аксіома, а не парадокс.

— Правильно, я ще тільки підкрадаюсь до парадокса… Скажи мені, які етапи російської історії ти можеш назвати піковими, найвизначнішими?

— Хм… Мабуть, хрещення, потім перемога над татаро-монголами, затим розгром Наполеона, а тоді — нинішня перемога над Гітлером.

Аллен похитав головою:

— Не зовсім так, хоч перші дві позиції я приймаю. Двома велетами, що визначили гігантські стрибки Росії, були Петро Великий і Ленін. Перший зробив Росію європейською державою, великою європейською державою, уточнив би я, а другий перетворив її у світову державу: якщо до сімнадцятого року в Мехіко, Ріо-де-Жанейро і Буенос-Айресі не дуже й знали про Росію, то після перемоги революції Леніна сама ідея її державності стала фактом присутності на півдні нашого континенту, в Африці, Індії і Австралії. Згоден?

— На жаль, ти змушуєш мене погодитися з цим.

— Я? — посміхнувся Даллес. — Чи Ленін?

— Знову ж таки, на жаль, не ти, — в тон йому відповів Джон Фостер. — З тобою я домовився б якось.

— Тепер дай мені відповідь на таке запитання: хто з російських лідерів прожив на Заході стільки, скільки Петро та Ленін? Відповідаю: ніхто. Отже, причетність бунтівної російської думки до європейського технічного й культурного прогресу двічі була для Заходу чреватою появою нової якості державної сили. А коли Росія опипилася на задвірках Європи? Коли вона зазнавала принизливих поразок? У той момент, коли російський двір стояв на позиціях ізоляціонізму, коли всі контакти із Заходом було припинено, коли вони варились у власному котлі; вперше це проявилося під час Кримської війни, коли десант англо-французів розгромив армію Миколи Першого. На жаль, так, так, саме так, на жаль, незабаром після цієї поразки в Росії звільнили селян. Потім почав налагоджуватися контакт із Заходом, що — коли б він і далі тривав — могло ввести Росію в число п'яти провідних промислових держав Європи. На щастя, після воцаріння Олександра Третього те вікно, яке прорубав Петро, знову зачинилося — древні традиціоналісти, що стояли в опозиції до новацій Петра Великого, живучі при дворі імператорів — усі контакти припинились, і було вироблено стратегію на перетворення імперії в євроазіатську державу. Але розгром Миколи Другого маленькою Японією знову викликав у країні зливу обурення, а обурюватися там було кому, як-не-як Толстой, Чайковський, Достоєвський і Менделєєв за національністю росіяни і аж ніяк не англійці, нація мислителів, як не крути! І після всіх пертурбацій прийшов Ленін, який сформувався як політичний і державний діяч Росії на трьох китах: німецькій філософії, Французькій революції і англійській політекономії. І Росія, ставши Республікою Рад, переступила кордони Європи, Азії та Америки, озброєна не експансією, а привабливістю своєї доктрини. Не сперечайся, Джон, це мені неприємно, як і тобі, але не можна повставати проти фактів. Що ж відбувається тепер? Нашу сьогоднішню політику можна назвати найбезглуздішою з усіх, які ми проводили останнім часом. Ми насильно тягнемо Росію за стіл переговорів, ми нав'язуємо їй рецепти європейського парламентаризму, ми охаємо й ахаємо з приводу того, що вони не розуміють нас. Та й слава богу, коли не розуміють, Джон! Завдання Заходу в тому й полягає, щоб, заштовхнувши джина в пляшку, відтіснити до його кордонів, нехай вони пріють у своєму соку! Цей обмін їм потрібен, Джон! Він нам не потрібен! Ми повинні зробити все, аби там знову перемогла ідеологія традиціоналістів, ми зобов'язані сприяти розриву всіх тих контактів, які встановилися під час війни! Тільки це дасть нам свободу маневру в Європі, Джон, тільки це гарантує нашу спокійну роботу на півдні Америки, що, зрештою, головне для нашого покоління. Схід Європи — больова точка Кремля, для нас це — тактика ближнього бою, тоді як захист Західної півкулі — стратегія, спланована на багато десятиліть уперед.

Джон Фостер хрустко відкусив яблуко, похитав головою й спитав:

— Загадати загадку?

— Звичайно.

(Це в них було змалку: вони розмовляли особливою мовою, незрозумілою для дорослих; батько посміхався: «Нехай, це потяг до автономії, незалежність людини народжується саме в дитинстві, навчаться стояти за себе, без цього зімнуть».)

— Тоді скажи: кому вигідний розпуск ВСС? Кому буде на руку, якщо твоя організація перестане існувати? Тільки відповідай парадоксально, інакше ти не збудиш в мені інтересу, — всміхнувся Джон Фостер Даллес.

— Не знаю, — відповів Аллен. — Гублюся в здогадках.

… Коли Трумен повернувся з Потсдама, про розпуск ВСС піхто ще й не думав, хоч у повітрі витало щось; повсякчасно, день за днем, не дуже помітно для обивателя йшов процес формування нового штабу; людям Рузвельта, як і їхньому покійному кумирові, виказувалася прилюдна повага, протоколу дотримувалися неухильно, але тим, хто вмів мислити, було ясно, що настають нові часи, зріс інша концепція політики.

Звичайно, першу атаку на ВСС організував директор ФБР Гувер, конкурент, але й він зробив це не прямо, а через своїх друзів, які працювали в Об'єднаному комітеті начальників штабів: «Нині Відділ стратегічних служб — просто мильна бульбашка; війна скінчилась, ми мусимо сказати це з усією певністю, небезпеки вже немає, бо реальна загроза справі виникає лише в тому разі, коли коней запрягають на ходу. Давайте відкрито визнаємо, що ВСС проґавив Пьорл Харбор; давайте не будемо закривати очей на те, що Донован мав відомості про ситуацію в Югославії, Польщі, Болгарії, Чехословаччині, та нічого не зміг зробити, аби привести там до влади режими, опозиційні Сталіну; давайте, нарешті, погодимося з тим, що ВСС залежав від англійців, від їхнього досвіду й традицій більшою мірою, ніж від таланту американських розвідників».

Сказане слово є предтеча дії. У пресі почалися толки; люди Рузвельта справедливо побачили в нападках на ВСС вимогу створити новий розвідувальний орган, який підлягав би безпосередньо президентові. Це був поворот до побудови суспільства, де було б визнано примат розвідки й затверджено дозволеність знати все про всіх. Ті зі штабу Рузвельта, хто ще міг бодай чимось впливати на події, зайняли різко негативну позицію в ставленні до тих, хто котив на ВСС.

«Дикий Білл», розумний, але нестриманий Уїльям Донован, хрещений батько ВСС, вибухнув філіппікою проти тих, хто перемивав кістки ВСС: «Ви піднімаєте голос на святе, на те, що народилося під час війни і витримало випробування війною».

Саме тоді, під час чергової зустрічі з президентом, Джон Фостер Даллес і поставив запитання:

— Гаразд, припустимо, що час ВСС вийшов. Хто стане правонаступником?

Трумен відповів, як завжди, в своїй манері: «Треба порадитися, подумаємо».

… Джон Ф. Даллес не знав, що саме його молодший брат стояв за спиною Гувера, котрий почав атаку проти ВСС.

Він не знав, навіть не міг уявити собі, що саме Аллен задумав і вичислив усю комбінацію з розпуском ВСС. До цього рішення Аллен Даллес прийшов не одразу й не так просто, після тяжких роздумів про вироблення концепції майбутнього. Як і кожна ідея, тим паче та, що носила характер стратегічний, тобто глобальний, ця його комбінація народжувалася навпомацки, поволі, підминаючи під себе факти й думки, правду й брехню, бажане й реальне. Поступово, спочатку не зовсім виразно, з'явилися деякі контури замислу, але, на відміну від тих задумів, котрі народжувались раніше, — у розмовах з друзями, в неодноразовій перевірці аналітиками, — ця його ідея мусить жити в таємниці і належати лише одній людині на світі: йому, Аллену Даллесу, і нікому більше, навіть брат не мав права нічого знати про неї.

Він виходив з того, що, по-перше, війна закінчилась, нацизм зламано, отже, вся концепція минулої діяльності ВСС віджила своє, більше того, ставала тягарем для тієї політики, яка приховано формувалась Труменом, — відкрите стримування комунізму, закріплення американських позицій у світі й поступове відторгнення росіян до кордонів тридцять дев'ятого року. По-друге, нова стратегія спиралася не на союзницькі постулати, а на реальний стан справ у світі, а він був такий, що Англія вже не існувала як імперія, вона втратила свої ключові позиції в Азії, а також на півдні Американського континенту, не кажучи вже про Європу та Близький Схід; Франція лише на словах називається союзником, а насправді таким не є; отже, єдиним реальним союзником, об'єднаним зі Штатами спільністю антикомунізму, могла й зобов'язана стати Німеччина. Проте той колектив людей, який складав мозковий центр ВСС, не зразу й не легко погодиться з такою моделлю майбутнього, а вона здавалася Даллесу єдино доцільною, бо Німеччина — хочемо ми того чи ні — є бастіоном Заходу, висуненим до російських кордонів. По-третє, зловісним жартам президента Рузвельта про імперські амбіції Черчілля, котрий тремтів за британські колонії, настав кінець; тепер Америці треба було захищати завойовані в світі позиції, хоч би як ця боротьба називалася — імперською, гегемоністською, агресивною — не так важливо; все те, що належало раніше Англії та Франції, має контролюватися Сполученими Штатами, бо лише їхня могутність зможе утримати ці території в орбіті Заходу. І, нарешті, по-четверте, він розумів: воєнно-промисловому комплексу, створеному в період битви проти Гітлера, потрібен той мобільний інструмент, який зможе не тільки давати продумані рекомендації по оптимальному вкладу капіталів у світі, а й захищати ці вклади так, як цього не міг робити Відділ стратегічних служб, кожен вчинок якого (тією чи іншою мірою, звичайно) контролювався, обговорювався й санкціонувався трьома рівноправними штабами — сухопутним, морським та військово-иовітряним, а за кожним з цих штабів стояли цілком конкретні корпорації, і що було бажано «Тексасу», який ставив на флот, те зовсім не влаштовувало «Діллона», котрий традиційно підтримував сухопутні (передусім десантні) війська.

— А все-таки що ти збираєшся робити, якщо ВСС справді перестане існувати? — поцікавився Даллес-молодший.

— Знаєш історію про те, як осел потрапив на безлюдний острів? — пихнувши люлькою, спитав Аллен.

— Ні.

— Не образишся?

— Ми ж домовились ніколи один на одного не ображатися; сердитися можна, але ображатися — ні; образливість — родима пляма тугодумної малорухливості…

— Добре… Отже, осел опинився на безлюдному острові, де немає ні прісної води, ні тіні, ні їжі. Минає день, другий, ситуація зовсім безнадійна, осел обійшов увесь острів, бив копитом пісок, шукаючи воду чи коріння, — ніде нічого, пусто. І ні паруса на водяній гладіні, ні гелікоптера в небі. Що ж треба було робити ослу, щоб врятуватися?

Джон знизав плечима:

— Може, поблизу був якийсь острівець з водою й травами?

— Був. За сто метрів. Але ж осел не вмів плавати. Як бути?

— Не знаю, — відповів Джон Фостер. — Справді не знаю.

— От бачиш, — Аллен зітхнув. — І осел не знав. Джон відкинувся на спинку стільця, розсміявся і пообіцяв:

— Я спробую розповісти цю історію президентові. Ні, йому не можна, він образиться…

— Авжеж, йому цього розповідати не слід. Розумовий апарат нашого обранця вельми загальмований. Мушу признатися, що саме я значною мірою сприяв появі ідеї про розпуск ВСС, мій мудрий і добрий брате.

— Побоюєшся, що помічник ніколи не стане шефом підприємства?

— І це також… Але — тількц якоюсь мірою. Я навіть сказав би, незначною. Усе простіше: «Дикий Білл» рекрутував кадри ВСС не лише з числа наших з тобою друзів та однодумців. Він узяв у кадри чимало людей зовсім лівих, я навіть сказав би, марксистських концепцій. Якщо це було доцільно в дні війни проти Гітлера, то зараз це неприпустимо.

— Такого пасажу я не зустрічав у пресі.

— Поки ще рано. Як, по-твоєму, коли Трумен зважиться на те, щоб офіційно розігнати мій рідний ВСС?

— Скоро.

— А хто прийде замість нього?

— Він не знає.

— Було б ідеально, якби він передав функцію ВСС державному департаментові, Джон.

— Це означає погубити все діло на пні.

— І дуже добре. В майбутньому я виділяю тобі, — жорстко сказав Аллен, знову пихнувши люлькою, — пост державного секретаря. Я так задумав, бачиш ти…

— І тому підкладаєш мені свиню?

— Не тобі. А нинішньому державному секретареві Бірнсу. Нехай поламає на цьому зуби. Послідовність і ще раз послідовність, Джон. Будь-яке реальне сходження є сходження по щаблинах, а воно — поступове. Якщо ти зможеш допомогти реалізації цієї ідеї, я обіцяю тобі Спектакль.

— Який?

— Сенсаційний. Котрий піде на користь справі. І приведе тебе в державний департамент, а мене — в розвідку, підпорядковану не зграї честолюбців, а президентові Сполучених Штатів.

— Конструкція цікава, — сказав Джон Фостер, — але ти до кінця не сформулював причинні послідовності. Думаючи про стримування комунізму в Європі і, мабуть, у Азії, ти досі жодним словом не обмовився про Латинську Америку, а це — головна небезпека, Аллен, реальна небезпека, бо саме там тліє гнотик, вставлений у бочку з порохом. Там росіян немає й не було, там не виправдаєш наші дії загрозою ривка червоних армій до Ла-Маншу.

— Я з тобою цілком згоден. Я вже почав працювати.

— Як саме?

— Я хочу створити архів, Джон. З цього починається будь-яка розвідувальна акція. А коли ми умовились, що нова організація розвідки буде якісно нова, тобто дійова, то збирання архіву на те, що мене цікавить, дасть нам привід до дії. І потім: саме там, на півдні, я маю намір випробувати ще один мій задум…

— Поділися ним.

— Дай слово, що зрозумієш мене правильно?

— Я постараюсь зрозуміти тебе так, як треба.

— Я маю намір провести експеримент… Я хочу зробити так, щоб чорнову роботу на півдні нашого континенту провели наші з тобою колишні вороги. Коли американці відкрито виступали проти Панчо Вільї і Сандіно, нам докоряли цим і справа і зліва. Ми більше не виступатимемо так, грунт розпушать німці. На них обрушаться всі удари в разі невдачі, з нас нічого питати, ми були осторонь, ми не втручались…

— Заманливо, але ризиковано.

Аллен знову пихнув люлькою й допитливо подивився на брата:

— Ти проти?

— Я проти того, щоб це стало гласністю.

— Ні, це не стане гласністю.

— Стане.

— Ні.

— Гарантії?

— Я створюю групи з вірних людей, які шукатимуть і знайдуть нацистів, котрі сховалися від кари. І ці люди зроблять усе, що їм накажуть. Будь-який пошук — це архів, той самий архів, без якого не можна почати серйозну справу. Та коли про те, що ти вважаєш південь континенту найгарячішою точкою світу — і ти вважаєш правильно, — дізнаються наші противники на Уолл-стріті, тоді всю ідею із створенням централізованого органу розвідки буде торпедовано на корені. Вони ж розуміють, що в тебе є брат, який не претендує на лідерство, а любить свої люльки і віддає перевагу справі над розмовами. Вони не допустять, аби наш з тобою альянс став фактом життя! Прецедента такого роду — зовнішня політика й нова організація розвідки в руках однієї сім'ї — не було ще в історії Штатів. Будь-який прецедент небезпечний саме тим, що він — прецедент, тобто реальність.

… Після того як у жовтні сорок п'ятого президент Трумен ліквідував ВСС, після того як Даллес-молодший організував досить витончену дезинформацію на Кремль, суть якої полягала в тому, що цей жест президента Сполучених Штатів не може не викликати відповідних заходів генералісимуса Сталіна, бо війна скінчилась, потреба в розвідувальній роботі відпала, мир гарантовано єдністю союзників і роллю Організації Об'єднаних Націй, після того як Сталін нічого не відповів на цей пасаж — права преса США почала кампанію за негайне створення «мобільного й цілком дієздатного розвідувального органу».

А вже потім конгресмен Мундт жахнув заяву, смисл якої зводився до того, що люди ВСС, передані державному департаментові, геть усі заражені бацилами комунізму, заплямовані контактами з росіянами й підлягають тотальній перевірці.

ФБР дістало право почати негласне розслідування проти трьох тисяч співробітників Відділу стратегічних служб.

Після цього Аллен Даллес таємно зустрівся із сенатором Маккарті і вручив йому документи, які свідчили про «зв'язки» провідних працівників ВСС з комуністами; Маккарті почав розкручувати колесо комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності; головну увагу було звернено — з подання Аллена Даллеса — на антифашистів, причому не американського походження.

У пресі з'явилися документи про тотальний шпіонаж; потреба в створенні могутнього й цілком самостійного розвідувального товариства, таким чином, перетворювалась у необхідність.

Але ніхто в Сполучених Штатах: ні Донован, якого звільнили з посади й відправили в почесну відставку в Європу заступником американського обвинувача в Нюрнберзькому трибуналі, ні навіть Гувер, — не міг припустити, що за кулісами цієї комбінації стояв Аллен Даллес, не міг, та й годі, аж надто все тонко; вони звикли до простіших рішень, подібних комбінацій планувати не вміли, це ж талант, а з ним народжуються… І ніхто не знав, що найглибшою, справжньою, а тому потаємною причиною, яка спонукала Аллена Даллеса форсувати розгін ВСС, було цілком видиме бачення ним майбутнього розвідувального організму Сполучених Штатів.

Саме тепер, у період тяжких часів, коли він відійде від справ, його люди — через ланцюг інших людей, за вчинки яких він не відповідає й ніколи не зможе відповідати, — наберуть таку команду, котра згодна буде на все. Жоден керівник, що відповідає за конституційно створену урядову установу, ніколи не дозволив би залучати до роботи тих, кого залучать зараз; він — осторонь; він нічого не знає, він відійшов від справ, його робота в боротьбі з нацизмом закінчилася перемогою, він не підписує жодного документа, не дає жодної санкції на дію. А коли його покличуть до діла, він матиме укомплектовану команду, якої ще ніколи не було в Західній півкулі; філіали його «ударних загонів» буде розкидано по всьому світу; нова команда наказів не обговорює, її побудовано за принципом п'ятірок, ніхто нікого не знає, а тому кожен готовий на все. Тим більше що й тут, у Штатах, він буде в тіні, всю оперативну роботу візьме на себе Роберт Макайр, а він уміє мовчати, як утопленик, для цього є досить серйозні підстави.

Особистість і історія… Питання це дуже не просте. Спробуй відповісти на нього, особливо коли уявиш, що могло бути з світом, якби так раптово не помер Рузвельт і не зайняв його місце Трумен.

Коли особистість висувається до лідерства, як вияв цілком закономірної тенденції, тоді історія розвивається так, як їй і належить розвиватись; у тому разі, коли біля керма правління опиняється людина, яка піднялася вгору в результаті збігу випадковостей, тоді розвиток мстить людству, немовби караючи його за пасивність, боягузтво й пристосовництво.

Особистість і історія… Відповідь на це питання — досить актуальне — наука ще не дала; встигнути б почути відповідь учених, адже поява випадкових особистостей на арені історії чревата катастрофою, і ця загроза ставала дедалі відчутнішою, бо якщо раніше право на владарювання вирішувалося на полях битв, коли віч-на-віч сходилися армії, то нині все визначає швидкість, з якою пальці — за наказом лідера — натиснуть на безликі кнопки, що приводять до дії ті сили, котрі розривають атоми, вихлюпуючи їх і спалюючи все довкола запиленим грибом смерті.