Харків, Харків...

ПОЕТ ВОРОНИЙ — МИРГОРОД

Чуєш сурми заграли,

Час розплати настав.

В Інтернаціоналі

Здобудем людських прав.

(Переклад М. Вороного).

Поезії Миколи Вороного я знав здавна. В пам’яті моїй зберігалося їх чимало.

Народолюбна поезія недавніх часів, як:

безумовно промовляла до мене. Але тому, що мої зв’язки з селом були нетривалі — міський і спокушений іншими літературами юнак хотів більшого.

У Вороного теми були багатші, він був модерніший.

На фотографії автор — інтелігент, з пенсне на шнурочку. Були й байронічні віршики, які я з цікавістю заучував:

Приймав я і це українізоване видання Чайльд Гарольда.

Познайомитися з Вороним довелося вже тоді, коли він повернувся з еміграції.

В театрі Мусурі вдень святковано роковини Івана Франка. Мабуть, це був 1926 або 1927 рік. Цей великий театр з дерев’яними кріслами і голими прозаїчними стінами не створював враження інтимності. Ми звикли до інтимніших, менших зал, ми довго не могли позбутися трохи сектантського, але заразом родинного стилю в святкуваннях.

На цей раз уже і сліду того вужчого родинного характеру не було. Квитки розподілено по установах через профспілки і публіка була різноманітна — масова публіка Харкова, далеко ширша за звичну «свідому» українську аудиторію. Вона поводилася свобідніше, рухливо, як люди на мітингах.

Доповідь у сіро освітленій, несвятковій залі читав галицький політик, що прибув до УРСР з великими надіями, яким, звичайно, аж ніяк не судилося розцвісти.

В мистецькій частині я побачив Вороного. Він декламував «Каменярів». Здається, Вороний мав відношення до театру, але цей виступ не запалював. У поганій акустиці залі голос звучав тьмяно і скромна фігура в піджачку була не імпозантна.

Я дозволив собі навіть недоречне порівняння.

В 1918 році в Єлисаветградському театрі на студентському спектаклі, де тільки нас двоє — я і мій приятель студент із семінаристів Писаренко — представляли українство. Писаренко негнучким голосом, але сильним баритоном виводив далеко краще: «Лупайте цю скалу!»

Ближче я пізнав поета в Миргороді. Був останній рік перед голодом. Іще відбувався базар біля церкви. Крамниць на головній вулиці не було, невиразні постаті на тихих вулицях, звична картина облинялого повітового міста совєтської доби. Відчувався подекуди Гоголь, але поза Миргородом, в ароматі степів, у верхів’ях тополь.

Івана Івановича й Івана Никифоровича легко розпізнати серед жителів. Вони зробилися радянськими службовцями і потихеньку проявляють свої характери в нових умовах. Тепер такі історії називаються новим, не гоголівським іменем — склока.

Я тут на два тижні; мама тут приймає ванни і п’є миргородську цілющу воду. Курорт дуже скромний. Вода добра і він міг би бути більший, але і за те спасибі старому буржуазному повітовому земству. Садок мізерний з молодих дерев. Через кладку за Хоролом, річкою малою з зеленими низькими берегами, є Шевченківське місце. Тут був маєток Ковалевських, тут Шевченко гостював і ще не зрубали дерева, під яким сидів поет.

В садочку народу побачиш з півдюжини, не більше. Гуляють собі двоє: Вороний із сином. Вороний такий самий, як бачив його на сцені — звичайний. А син, молодий, з пишним золотим волоссям, гарний і світлий. Батько каже, що знайшов сина після довгих років, можна зрозуміти, що син виріс без батька, може були якісь особливі родинні обставини.

Які ж вони неоднакові. Син Марко, теж поет, псевдонім Антіох, цей уже не напише:

І форма досконала, і зміст — навіки вирвався з передреволюційного життя, ніколи в ньому не жив, людина нова. І характер відкритий, певний себе, радісно розкриває себе іншим.

Не минуло й п’яти років — його в Києві втулили в контрреволюційну організацію, судили разом з Зеровим, Филиповичем. Він теж не вернувся ніколи на Україну.

Це горе ще буде. А поки що Миргород. Ще не настав голодний рік.

Ми розмовляємо з Марком як вільні люди. — Не про політику звичайно, але щиро й непримушено.

З Миколою Вороним, з батьком приймали ми разом ванни миргородської води. Так просто все тут, що навіть піскових годинників, звичайних по інших курортах, тут немає. Є дівчата, що приготовляють ванну, привітні полтавки. Вони у себе в кімнаті мають будильника й коли минає десять хвилин, чути їхнє полтавське мелодійне:

— Виймайте пробочки. Вставайте.

І ми самі витягаємо «пробочку» і вода стікає. А коли вам призначено сидіти в гоголівській воді Миргорода аж п’ятнадцять хвилин і миргородський курортний будильник відстукав їх, тоді почуєте:

— Виймайте пробочки — вставайте всі.

Витягаючи пробочки й обтираючись рушниками, говорили ми зі старим Вороним про всяке.

Я з'ясував, що він переклав «Інтернаціонал» з оригіналу. Я знав французький текст іще в 1920 році — мене навчив художник С. І. Данишевський в Єлисаветграді, завіз він його аж туди з Парижу.

У нас навіть звичайні переклади роблять наші кращі сили. Ще немає ієрархічного і доцільного розподілу в роботі пера. От російський переклад «Інтернаціоналу» зробив якийсь звичайний одесит і ніхто не знає імені перекладача.

Попрощалися в Миргороді дружньо і роз’їхалися. Зустрілися через якийсь час у Харкові на Миколаївському майдані, де вже був зруйнований Миколаївський Собор. Ще нібито були ліберальні часи — принаймні біля Українбанку серед комуністичних німецьких газет і L'Humanite можна було купити Le Temps і Deutsche Allgemeine,

Вороний був сумний. Уявіть собі — його висилають. Висилають за межі України. Як же так? Я ж переклав «Інтернаціонал». Невже нічого не можна зробити?

І не стало на Україні перекладача пролетарського гімну на українську мову.

Він жив нечутно на Вороніжчині, там і помер. Академік О. І. Білецький після війни написав про нього: «помер у 1942 році в окупованій німцями Вороніжчині». Він не згадав тільки, чому Вороний опинився там — у Вороніжчині. Про це не пишуть.

■

Гоголь

У Миргороді мама жила на приватній квартирі у якогось службовця. Він і дружина його були з московських земель і їхня мова у цьому Миргороді звучала дуже контрастно. Хто знає особливу музику полтавської вимови, особливо, жіночої, з її м’яким, ніби флейта «ль», тому не треба пояснювати того звукового контрасту.

Ці люди-зайди жили на березі Хоролу не довгий час. Було в них двоє хлопців восьми-семи років. Діти гралися на вулиці з миргородськими дітьми.

Прибігають москалики до своєї мами на кухні і замість попросити по-своєму: мама, єсть хочеться — чуємо, як вони скавулять: — мамо, їсти.

Оце так українізація — я розумію. Без декретів харківської влади, без курсів українізації.

■

В тодішньому Миргороді було в мене важливе переживання. На головній вулиці існувало фотографічне «ательє». На виставлених під склом зразках миргородського фотомистецтва закам’яніли в неприродних позах уродженці цієї запашної землі. Чорними точками провінціальний ретушер позамінював їхні очі. Ми всі любимо бачити себе в портретах. Не дивно, що й це порохняве «ательє» мало своїх клієнтів.

Я розглядав вітрину, коли з дверей цього підприємства вийшла дівчина. Справжню красуню вдається побачити двічі-тричі в житті. В Миргороді я побачив красуню. Вона була не міщанка, сільське сонце дало барви її ніжному обличчю і тисячі попередніх поколінь сконцентрували те, що було в них кращого, в її очах і устах. Описувати деталі нічого не поможе, можна збитися на описи Нечуя-Левицького. Головне це почуття радості, коли бачиш велику красу. Вона все осяювала — те убоге фотоательє, прозаїчну вулицю, дерева і все навколо стало радісне і ясне.

Часто я думаю про те, що могло статися з дівчиною з Миргорода. Чи встояла вона проти голодної смерті, яка наступного року прийшла й на полтавські села. Жіночі організми відпорніші за чоловічі. Може таки пережила. Може брудна й змарніла відбудувала разом з іншими свій голий, смердючий трупами колгосп.

Сьогодні може навіть онуків дочекалася. Мені так хочеться вірити, що її онука, молода і прекрасна, так само випромінює радість і людям світліше жити, як мені колись на вулиці нашого Миргорода.

■

Районовий центр — Миргород і робітники, районного масштабу, виконують ретельно всі накази з центру. Вони заберуть «під мітьолку» зерно в господарстві тієї дівчини, опухне з голоду прекрасна Полтавщина, вкриється трупами ця прекрасна земля колишньої барвистої Гетьманщини і це колишнє полкове місто Миргород.

Гоголь бачив тут Перерепенків, Довгочхунів і Шпоньок, недолугих панків, рабів своєї пихи і свого черева. Але ж у свою збірку, що він їй дав назву «Миргород», включив і «Тараса Бульбу» — «нерукотворну скелю серед буряного, вічномінливого моря» нашого історичного життя.

І іменем цього нібито мирного Миргорода позначені дуже важливі твори Шевченка. У Миргороді 1845 року він написав «Великий Льох». Це на березі цього мілководного тепер Хоролу, недалеко цієї «калюжі», що справді є цілющою водою, він написав про три грішні душі, про великий непрощенний гріх помагати, навіть несвідомо, насильникові й убивці.

Одна карається за те, що після кривавого погрому в Батурині Петрові «цареві московському коня напоїла».

А друга за те, що бувши ще сповитою, немовлям усміхнулась цариці Катерині Другій.

Третя, як була вродливою дівчиною, перейшла з повними відрами шлях Богданові, як той їхав у Переяслав.

І всі троє не знали, що вони «тяжко, тяжко» согрішили.

Яке ж воно в Шевченка абсолютне, можна сказати немилосердне засудження всякого компромісу з чужою, насильною владою.

Який нестерпний біль тих, що караються за несвідоме потурання і сказати б сучасною мовою за «мирне співіснування», за опортунізм.

Два десятки кілометрів від Миргорода лежить чудове село Сорочинці. Теж Гоголь увікопомнив це ім’я — Сорочинський ярмарок, і Солопій, і його жінка, і дочка. Веселий був колись ярмарок у Сорочинцях.

А 1905 року онуки Солопія і вродливого парубка піднялися в Сорочинцях з вилами проти поміщика, прийшло царське військо і чиновник Полтавського губернського управління Філонов поставив у сніг на коліна все село.

Все це було в ідилічних Сорочинцях і все це близько тихого Миргорода. Калюжа і вулкан дуже близько лежать у тих місцях.

Не вмирає ніколи череватий Довгочхун, і старанно працює слухняний голова сучасного райвиконкому в цьому Миргороді. Та звучить з цього самого Миргорода до болю суворий Шевченків голос, голос великої любові і голос національної чести, і Гоголів видимий світові сміх крізь невидимі світові сльози.

Калюжа і вулкан одне біля одного і все це в моїй уяві проступає крізь звичну і прозаїчну назву — Миргород, назву малого українського міста на дорозі між Харковом і Києвом.