Харків, Харків...

АДВОКАТ АЛЕКСАНДРОВ

Чорноглазівська, будинок число три — тут у невеликій окремій квартирі жив Олександер Михайлович Александров. У харківській адвокатурі він, хоч майже не практикував, посідав почесне місце. Найбільше його ім’я залишалося пов’язаним з іменем лейтенанта Шмідта. В 1905 році він обороняв у Воєнно-Морському суді Шмідта, судженого за повстання в Чорноморській флоті на крейсері «Очаків». В процесі також були засуджені чорноморці матроси з того корабля Часник, Антоненко, Гладкий. Шмідта разом з ними скарано на смерть на острові Березані.

На суді Александров з великим піднесенням, властивим тій добі, і з великим талантом боронив перед суворим судом революційного романтика, високо підносив героїзм цієї людини, що зовсім не знала страху смерті. Ім’я лейтенанта Шмідта довгі роки залишалося в ареолі незаплямованої романтики героїзму і повстання.

В четвертій Державній Думі Александров був депутатом від Катеринославської губернії. В Думі він виступав в обороні української мови.

Він був родом з Кубані, скінчив Московський університет і працював адвокатом в Катеринославі. Крізь російську культуру адвоката, що працював у російській судовій системі, проступали індивідуальні риси, що визначали його приналежність до української землі. Колись ми говорили про Шевченка і я міг побачити, як він сприймав і як відчуває поета. Він добре знав Шевченка, але я не почув од нього літературної аналізи, чого я міг сподіватися від цього доброго знавця світової літератури. Александров тільки знизив голос і з якимсь особливим значенням сказав ніби про щось близьке і дороге: «Ви подумайте тільки — як він це сказав. Ні, ви тільки подумайте — як він це сказав: Сонце гріє, вітер віє у степу козачім». З виразу обличчя і з великих очей Александрова можна було зрозуміти, який міцний зв’язок був у цієї людини із «козачим степом» — українською землею і як багато значить для нього те сонце і той вітер козачого степу, як багато йому говорить музика Шевченкових слів.

В Петербурзі і Москві російські люди зразу впізнавали в «південного златоуста» український акцент, незнищимий слід українського мовного моря.

Пореволюційний Харків мав змогу хоч і нечасто чути Александрова. У зміненій судовій системі, де на місце суду присяжних був поставлений партійний суд, таки залишалося змагання сторін — обвинувачення і оборони. В політичних справах нема прилюдного суду і, як згодом показало життя, особливо в 1937 році, нема ніякого суду. Але існують звичайні суди, щодня розглядають вони тисячі справ, які охоплюють різноманітні явища життя. Проти доказів і вимог прокурора звучить слово оборонця, хоч і обмежене і здушене, але живе людське слово про живих людей і не всі оборонці потакують прокурорам.

Політична арена замовкла, зникли політичні промовці, з офіційних трибун вожді зачитували цифри про виконання планів і сірі, похмурі директиви про боротьбу з ворогами і шкідниками.

З амвонів не було чути проповідей, проповідники за ґратами, амвони пішли на дрова.

Замовкали потроху літературні дискусії, зникали один по одному поети й повістярі і ще тільки в судах можна було почути здавлене обручами доби, але ще людське слово.

Чи не безнадійна була справа розсипати перли ораторського мистецтва перед суддями?

Про один виступ Александрова в губерніальному суді розповідали мені адвокати, що слухали його виступ. Головував Федя Сичов (очевидно Сич — продукт нашої землі), колишній матрос, член ревтрибуналу в суворі часи репресій 1920-21 років. І в губсуді ці колишні трибунальщики залишалися після реформи 1922 року грозою для підсудних. Правда, про нього знали, що він людина по своєму простолінійна, може оправдати і в тяжкій справі про кримінальний бандитизм, коли переконається, що людина невинна. А все таки матрос з кривавих трибуналів і не кожний інтелігент міг знайти з ним спільну мову.

Головував Сичов у справі для нього нецікавій, справі з технічними деталями, з експертизою. Судили інженера-будівельника за службовий злочин — з його вини стався обвал у театрі, де він керував будівельними роботами. Кілька молодших адвокатів слухали Александрова біля дверей близько до суддів.

Сичов уважно дивився на старого оборонця і слухав, підперши голову рукою. Не знаю, що говорив Александров. Чув тільки, що і в цій справі він був справжнім Александровим, яким його знали в найкращі роки його кар’єри. Александров скінчив, а Сичов і далі сидів нерухомо, немов зачарований. Нарешті, він промовив: «Оголошую перерву». Ідучи до кімнати суддів, він сказав тим адвокатам, що стояли близько: «От це оборонець. Не то що ви...» Зачарований талантом старого майстра, суддя з матросів не пожалів молоде покоління і додав із свого матроського лексикону зовсім не чемну характеристику. Вони не образилися. Це був своєрідний дифірамб справжньому майстрові, в стилі доби, але дуже щирий. Видно, Сичов був людиною почуттів. Через кілька років ми почули, що десь у іншому місті Сичова судили за убивство своєї жінки з ревнощів.

Промовцеві має служити його добра пам’ять. Ми бачили, як Александров, обороняючи адвоката Штермана у справі харківських суддів, промовляв понад дві години без єдиної нотатки.

Я згадав за простодушну реакцію Сичова, щоб дати приклад, як міг впливати промовець на нового слухача. Можна було спостерігати дуже чутливу реакцію більших авдиторій у великих залах. Кримінальним оборонцям доводилося часто виступати перед великими авдиторіями. Александров раз виступав у голосній справі робітниці одного з заводів, що вбила лікарку. Справу розглядали в театрі в робітничому районі. Робітниця мала дитину, що захворіла. Лікарка з поліклініки лікувала дитину. Копи дитина вмерла, мати обвинувачувала лікарку в недбальстві і вбила її. В напруженій і болючій атмосфері того процесу, коли медична громада почувала себе загроженою, зала була переповнена жінками і матерями робітничого району, які співчували горю матері і менше співчували жертві злочинства, завдання оборони було нелегке. Александров дав зразок теплої і творчої аналізи тяжкого психологічного конфлікту, умов лікарської роботи і понад усім людського горя і в сім’ї убитої і великого безмірного горя матері-підсудної.

Александров був для нас учителем і в переконливих оцінках свідків, експертизи, але найбільше треба було вчитися в нього, коли він давав художні словесні портрети учасників справи.

Він менше говорив про юридичну сторону справи. Він говорив про людину і він умів піднести людину, з її помилками, понад людські, часто однобокі оцінки і осуд. Спокійна певність рухів, м’який низький голос і відсутність театральності, ефектів — відзначали його стиль. Що надзвичайно важливо для промовця, Олександр Михайлович досконало володів мистецтвом паузи. Мені здається, що не можна навчитися і розумом визначити, коли і яку паузу треба зробити. Може, з цим треба родитися, як музикантові треба родитися з слухом.

I Александрову не дали дожити спокійно. Незадовго перед смертю його арештували на короткий час, звільнили, але справи не закрили, бо в його паперах знайшли якісь вільні думки старої освіченої і талановитої людини, думки, що їх Александров записував для себе і нікому їх не читав. Олександр Михайлович помер 31 грудня, в останній день 1936 року, напередодні страшного 1937 року.