Харків, Харків...

СУД У ТЕАТРІ

Процес Спілки Визволення України — СВУ був показовий процес. Чужинці називають такі суди театральними. Процес СВУ відбувався на сцені Харківської опери. Цей театр і досі стоїть на Римарській вулиці.

Передсудове слідство було проведене в Києві. У Харкові тодішнє всеукраїнське ГПУ закінчило слідство й організувало суд.

Підсудних привозили з тюрми не в «чорних воронах», а в звичайних автобусах, ніби на прогулянку. На сцені в перервах підсудним підносили чай з «пирожними». Організатори явно перегравали, пересаджували свою роль гуманних учнів Дзержинського. Особливо, ці масні і демонстративно великі солодощі, кондитерські вершини тодішнього щасливого життя, були тут не до речі. Проте, думаю, що відкинути, відсунути їх підсудний академік Сергій Єфремов, людина великої гідності, не міг. Не могли й інші. Так само не могли відкликати своїх попередніх свідчень, даних у Києві, вимучені довгими днями і ночами без сну. І признання, і театральні солодощі все належало до заздалегідь розробленого ритуалу і підсудні мали коритися йому.

Про суд дуже докладно писали в газетах і передавали через радіо всю судову процедуру. Серед публіки в театрі в більшості було мало українців. Сумна доля людей приречених і суджених у трибуналах революцій. Доводиться їм у найтяжчі хвилини бачити довкола не друзів й однодумців. Тільки родичі тут були. Але мовчазна маса в театрі (квитки на процес розподіляли через совєтський апарат) нагадувала юрби в трибуналах французької революції.

Судив спеціально призначений склад Кримінальної Судової Колегії Верховного Суду УРСР, голова — Приходько, члени — Соколянський і Волков. Був також запасний член Колегії. Приходько і Соколянський ніколи не були суддями.

Голова — Антін Приходько — з тих українських інтелігентів, що складали верхівку української партії боротьбистів, лівого крила українських соціалістів-революціонерів, і були прийняті, влилися індивідуально в компартію в 1920 році. Приходько був заступником Наркома Освіти.

Свою роль судді він виконав і був ліквідований ще перед 1937 роком. Його рідного брата, теж члена партії, але менше відомого, я бачив у коридорі Спецкорпусу тюрми номер 2 в жовтні 1937 року. Це був рідкий випадок, коли в’язні з різних камер могли зустрітися. Брат Приходька показав мені вибиті на допиті передні зуби.

Іван Опанасович Соколянський — талановитий педагог, на чолі Інституту Дефектології мав великі досягнення в навчанні сліпоглухонімих. Через сім років я зустрів його в камері Внутрішньої Тюрми НКВД. Соколянський пройшов усі етапи тодішнього слідства і суду, але вийшов на волю, покинув Україну, переїхав на роботу до Москви. Вмер своєю смертю в Москві 1960 року.

Третій член суду Григорій Іванович Волков, перед революцією студент правник, син лікаря Гуревича з міста Миколаїв на Бузі. Працював заступником харківського губ. прокурора, потім головою Кримінальної Касаційної Колегії Верховного Суду УРСР. Серед тодішніх робітників совєтської юстиції він був один з найкультурніших і найбільше кваліфікованих і надавався на роль дорадника і керівника в процесуальних проблемах, які могли виникнути під час публічного розгляду.

Підсудний Андрій Ніковський, що під час процесу зберігав незвичайну в такій ситуації жвавість і бадьорість, дотепно назвав Волкова суфлером.

Волков згодом перейшов до Москви до Інституту Червоної Професури, де й був заарештований.

Коли оголошено вирок, я був у театрі. (Я вже повернувся з Кисловодського). Це була великодня ніч, але ні в цьому театрі, ні в місті не чутно було голосного тисячолітнього «Христос Воскрес».

Чекання тяжкого вироку завжди напружує нерви. Тут за театральним фальшом і нібито прилюдним судочинством особливо почувалася присутність чужої, злої сили. Серед людей на сцені було і начальство. Вони трималися непоказно, але на них варто було подивитися. Під актом обвинувачення два підписи — Горожанин і Козельський, обидва на сцені суду.

Горожанина мало хто знав. В концертних залах інколи можна було побачити цього інтелігента. З довшим, ніж звичайно, волоссям, що надавало йому артистичного вигляду ніби піаніста або скрипаля. Я чув від одеського адвоката Г. Я. Сосина, що Горожанин був родом з Акермана. Довгі роки Горожанин був Начальником Секретно-Оперативної Частини НКВД УРСР. Всі контрреволюційні справи підлягали йому. Він також був головою Чрезсесії, закритого суду для контрреволюційних справ.

Борис Козельський був керівником відділу, що відав українськими справами, і підлягав Горожанину. Про Козельського було більше відомостей. Він у совєтський час дістав юридичну освіту в Одесі. В Одесі слухав лекції професора Олексія Яковича Шпакова. Я сам років за десять перед Козельським, перед революцією в 1915–16 роках теж слухав блискучих лекцій Шпакова з історії Руського права. Коли в двадцятих роках О. Я. Шпакова ховали в Одесі, студент Козельський ніс разом з іншими труну популярного професора. Козельський був українець з Полтавщини з родини дрібних землевласників. Він мав культурні зацікавлення, любив старі гравюри і Ричард Іванович Домре, наш досвідчений букініст, залишав для Козельського добрі гравюри, а нам, невельможним любителям книг і гравюр, їх не продавав. Ричард Іванович шанував начальство.

Козельський перейшов на ту саму роботу до Києва, коли Київ став столицею, і в Києві кінчив життя самогубством. В центральній газеті довгий некролог про нього підписали українські партійні вожді, але збрехали, ніби Козельський помер через серце. Чомусь їм треба було сховати правду.

Мало знають про цих людей.

Серед старих гравюр, що їх я довгий час збирав, був у мене портрет генерала Дубельта, гравюра середини минулого століття. Вдивляючись в обличчя служаки жандарма з його вусами і підвусниками, думалося про те, як ці очі мали дивитися на Шевченка і Костомарова в Петербурзі, як вони пробігали протоколи зізнань кирило-мефодіївських братчиків.

Тут на сцені були сучасні Дубельти. Правда, проти них той старий Дубельт був ніжний янгол.

Разом з усіма чекає Горожанин. Він нудиться. Ось він підходить до академіка Сергія Єфремова. Той сидів на першій лаві скраю. Горожанин дуже невимушено, як добрий знайомий, щось говорить до Єфремова. Може якісь незначущі слова і ця розмова тільки ще один акторський жест у тій зловісній театральщині.

Єфремов був справді знаною і справді шанованою людиною. Коли він проходив приниження того показового процесу, сторонні, чужі люди говорили про нього з любов’ю і болючим співчуттям.

В його розумних очах і в усьому виразі обличчя відчувалася та повага людини, що витворилася в багатьох поколіннях предків — козаків, священиків і господарів свого поля.

Тепер на сумному лиці я побачив очі мученої, зацькованої людини. Я пригадав, що він любив нагадувати слова Драгоманова: чиста справа чистих рук вимагає.

За стінами театру був Великдень без радісних дзвонів Воскресіння, тут був суд нечестивих. Проти Єфремова стояв незнаний псевдонім, один з тих недокінчених студентів, що в 1919–20 роках кинули українську провінцію і пішли служити, хто пером, а хто маузером і наганом в апараті нової влади. Вони не хотіли знати заповітів Драгоманова про чисті руки.

Директиви для Горожанина складалися не в Харкові. Співробітник Наркомюсту з категорії «перекладачів» казав мені, що він перекладав з української на російську матеріали слідства в справі СВУ для Москви. Річ у тому, що це слідство, як виняток, ГПУ проводило українською мовою.

Вирок читав Приходько, високий, вузькоплечий, лисуватий. Читав як завдання, як найнятий на нелюбу роботу, але читав і припечатував чужою печаткою.

Чи думав він, в яку категорію українців він записаний і коли прийде його черга? Він був товаришем Шумського і Блакитного, мусів розуміти.

Тяжко було йти на вулицю з того театру.

Арешти почалися в 1929 році, забирали людей по всіх повітах, по всіх районах. Харківський суд, ім’я СВУ був стислим гаслом для боротьби з національною Україною, з великим національним опором.

До нас, судових робітників, як приглушений відгомін широкого моря доходили з глибинних місцевостей справи, що свідчили тільки про невелику частину спротиву. Багато репресій здійснювано несудовим порядком. До Верховного Суду доходили інколи справи про убивства голів сільських рад, часто крізь вікно з обріза. Обріз, ця вкорочена військова рушниця, ще був популярною зброєю українського села. Його ховали в солом’яну стріху хати, та й деінде легко було сховати.

Коли б окремі вибухи ненависті й боротьби скласти разом, були б Гімалаї українського опору.

З тих роз’єднаних спроб залишилося в мене в пам'яті повстання в одному селі. Гордий взірець майже самогубства. Пам’ятаю ім'я ватажка — Ізот Майдабура. Ті повстанці мали гасло: Хай живе Махно, Петлюра, Ізот Майдабура.