Харків, Харків...

НЕЗАЛЕЖНИЙ ЕСДЕК ВИСОЦЬКИЙ

Українських лівих марксистів, що еволюціонували (волею чи неволею) від соціал-демократії до комунізму, на поверхні життя було небагато.

Не можна вважати за марксистів тих численних молодих українців, які залишились відомими під іменем боротьбистів. Комуністи з офіційної і панівної КП(б)У, куди боротьбисти «влилися» на початку 1920 року, іронічно казали, що Блакитний за одну ніч з народників зробив боротьбістів марксистами. Це була правда.

В 1917 році за неписаними законами революційної моди всі партії поробилися революціонерами і соціалістами. Самостійники називали себе — соціалістами-самостійниками. Помірковані демократи, чесні ліберали передреволюційного часу мусіли звати себе соціалістами-федералістами. Передреволюційних марксистів було небагато. Один з найлівіших марксистів Зіновій Висоцький доживав непомітно у Харкові тридцятих років і непомітно пішов з цього світу.

Зіновій Висоцький, псевдонім Степовий, певно був найяскравішою постаттю серед невеликої УКП — Української Комуністичної Партії. Різниця від офіційної КП(б)У не в розміщенні однакових слів. УКП — комуністи — самостійники, українці. КП(б)У — обласна організація всеросійської до краю централізованої і нівелюючої партії.

У Висоцького був великий політичний темперамент, гострий розум, гострий язик, здібність формулювання, твердий характер. На трибуні, я пам’ятав з 1917 року його різьблений профіль, холодні зеленкувато-сірі очі, хрипку голосну мову. Він мав індивідуальні риси, що не забувалися.

Востаннє, за демократичних часів, я чув його на Херсонському Українському Губерніальному З’їзді в Одесі. З’їзд відбувався в аудиторії Хімічного Корпусу на Ольгієвській вулиці, одній з тих затишних вулиць Одеси, куди знизу від моря доходить подув чорноморського порту. М’які дні жовтня 1917 року і на тротуарах вже «шелестить пожовкле листя».

На з’їзді головував В. М. Чехівський. Сергія Павловича Шелухина, члена Одеського Окружного Суду, не соціаліста, Чехівський чемно, холодно і з почуттям дистанції, називав: громадянин Шелухин. Всі ми, решта з’їзду, були: товариші. В ці дні, на північному кінці вчорашньої імперії сталася подія — 25 жовтня упав уряд Керенського. Значення тієї події не всім було зрозуміле. Під час її обговорення український есдек — незалежник Висоцький оцінював переворот як ослаблення центральної влади, що давало більші можливості для розвитку українського життя. З позицій українських йому здавалося, що цей переворот не може пошкодити розвиткові українського життя.

В Харкові я зустрів Висоцького вже не на трибуні. У невеликій кімнаті в Наркоматі Юстиції, де працювало чоловік п’ять, керівником їхнім був Зіновій Степовий. Цей закамарок називався Підвідділом Кодифікації Законів, а справді це було бюро перекладачів і редакторів мови, які підготовляли до друку в офіційному збірнику законодавчі матеріали. Один із заходів українізаційного курсу. В перших роках збірник законів УРСР своєю кричущою неграмотністю добре показував, що грамотних українців не підпускали навіть до технічної перекладацької роботи.

Гірка іронія долі. Яскравий українець комуніст, апологет незалежної української комуністичної партії і держави в ролі старшого перекладача московських законів.

Пам’ятаю тих «кодифікаторів». Культурні українці на технічній роботі перекладачів. Один з них галичанин Дністренко. Здається це був псевдонім. Як і Висоцький, ходив щодня Садово-Куликівською вулицею на марудну роботу, в голові гіркі думки патріота, з такими ж болюче ображеними почуттями. Він, як і Висоцький, така сама сіра шкапа «українізації». Під час цієї українізації навіть Наркомюст і Генеральний Прокурор Скрипник не думав, що треба до свого ближчого оточення додати українців-комуністів. Серед його найближчих важливих співробітників — помічників Генерального Прокурора — не було ні одного українця. Справа обмежувалася перекладачами.

Коли Мирослав Січинський, в минулому романтичний убивця Потоцького, в сучасному совєтофіл, відвідав Харків, Дністренко зустрічався з ним і трохи показував йому місто. Після від’їзду Січинського, Дністренка викликали до відповідних «органів» і детально розпитували про кожний крок Січинського. Відповідні органи, очевидно, не дотримувалися ідилічних поглядів, поширених особливо на Кавказі:

Нам каждый гость дарован Богом

Какой бы ни был он среды...

Ала верды, Ала верды.

і стежили пильно й назирцем за своїми гістьми, почесними і шанованими.

Другий перекладач був вивезений з Галичини за першої війни москвофіл Михальчук. Москвофільство з нього скоро обсипалося і довелося йому в таборах кінчати життя українського інтелігента-патріота. Дністренко зник ще перед Михальчуком.

Тяжко кінчав своє життя Степовий. Десь у 1935–36 році ще перед масовими нищеннями періоду Єжовщини його судила Спецколегія Харківського Облсуду в закритому засіданні, під головуванням чекіста. Не знаю, як оформили його справу. Слідство вело НКВД. Таку людину мусіли мучити довго, він був не з тих, кого легко зламати. Його засудили до розстрілу, адвокат подавав касаційну скаргу. Степовому довелося довго каратися, чекаючи смерті в смертній камері. Нарешті вирок затверджено. Адвокат, що провадив його справу (з числа допущених до участи в Спецколегії), хоч і мій приятель, не мав права розказати мені деталі справи.

З лівих марксистів українців, що вступили до офіційної КП(б)У, був відомий Андрій Річицький. Цей делікатний інтелігент написав у свій час книжку «Тарас Шевченко в світлі епохи», де з допомогою чималої кількості цитат доводив класовий характер творчості поета. Річицький керував один час Держвидавом.

Якщо Степовий (обидва з однієї політичної течії) був козак характерник з буйного степу, перенесений в добу диктатури і тиранії однієї партії, то Річицький мені здавався нащадком мирних наших гречкосіїв. Набрався він революційної словесности десь по містах, а сумирної вдачі своєї позбутися, звичайно, не міг.

Апокаліптична доба колективізації в моторошно-кумедний спосіб проковтнула й цього революційного інтелігента. ЦК Партії надіслав його як уповноваженого для хлібозаготівель тоді, як ламали хребет селянству і готували голод, до Арбузинського району. Це багатий район з плодючою землею, як їхати до Одеси, а залізнична станція зветься Кавуни. Діставши партійні директиви, Річицький перелякався, що не виконає волі начальства і намагався «старатися». Скликав сільські збори ночами, бо партія наслідувала методи нічної роботи відомих своїх «органів», вимагав «узяти хліб з кров’ю». Так, принаймні, я читав у копії вироку, який мені випадково довелося побачити. Партія любить карати деяких своїх надміру ретельних слуг після того, як вони виконають сумлінно партійні накази. Річицького засудили на десять років. Дальша доля уповноваженого ЦК невідома.