Харків, Харків...

ПАМ'ЯТІ МІХНОВСЬКОГО

З колодязя сунули нові орди пацюків.. Вони сотнямибігали по... моєму тілу... Огида, що їй немає імені в людській мові, стисла мені груди і якимсь липким холодом заливала моє серце.

Едгар По

На наших очах зникає поняття чести. Недавно ще стрілялися люди, коли не могли заплатити програних у карти грошей, або зловлені на нечесному вчинку, або розкриті шпигуни. Не тільки офіцери. Один з моїх родичів, статечний землевласник, хазяїн і працівник, прожив життя в долині річки Телігул, в тій частині України, що тяжить до Чорного моря. Коли тільки почалася революція, сільський комітет, ще не комнезам, просто нова влада, викликав його. Його образили, він побачив зруйновану ієрархію життя, сплямовану свою гордість і честь; вернувся додому, дістав рушницю, револьвера не було. Зняв чобота, натиснув пальцем ноги курок і вистрелив собі в голову.

Ми не замислюємося над тим, яка коротка пам'ять у людей про людей.

У новому Харкові вже мало пам’ятали про Миколу Міхновського, адвоката, який на початку нашого століття виступив з гаслом самостійної України.

Доводилося мені ходити Михайлівською вулицею (тепер вул. Яковлєва) і я, новий харків’янин, не знав, що в будинку номер два колись жив Міхновський, в тихому районі біля церкви й недалеко масивного будинку, де колись були судові установи, а тепер розмістився штаб Української Військової Округи.

Зрідка в розмовах з небагатьма людьми, які знали українця адвоката, прохоплювалися деталі. Говорили про його особисту чесність і принциповість, гостру накресленість його національних поглядів. Один старий адвокат казав мені про Міхновського, який був неодруженим, як той розповідав, що він ніколи не мав інтимних зв’язків з не християнками.

Люди мого покоління, особливо по містах з мішаним населенням, які часто в мішаних шлюбах знаходили не тільки розв’язку для інтимного потягу до людини іншої віри і раси, а інколи виявляли й демонстративний протест проти старих упереджень, вислухали б заяву Міхновського з іронічною посмішкою всякого молодшого покоління.

Ця складна проблема і через шістдесят років після признань Міхновського залишається актуальною в нашому змінному, скаламученому світі. Недавно в Америці на конгресі авторитетних провідників і учителів старої релігії — єврейської ухвалено постанову проти мішаних шлюбів. Католицька церква дотримується цієї ж настанови.

Міхновський в перші роки нової влади ховався, учителював десь на Кубані. Повернувся не до Харкова, а до Києва. Після кількох викликів до ГПУ, не пішов на новий виклик, покінчив життя самогубством. Був це страх перед арештом? Не знаю. Може, велика огида, той стан, коли людину нудить до блювоти, щось подібно до того, як у деяких людей викликає поява пацюків.

Ми поволі, етапами привчалися до нового нашого правного, краще сказати безправного стану, меншими дозами і це помагало жити. Міхновському відкрився Київ двадцятих років не золотом своїх соборів і блакиттю неба, а темною пащею людського приниження в чужих катівнях. Він по своєму оцінив стан речей і повісився.