Харків, Харків...

Раціоналізація катування і смерті

Ще одна зустріч у Спецкорпусі Другої Тюрми. Васю Помазана я застав у камері самого. Кілька місяців камера була для нього одиночкою. Після суду йому дали одлежатися на самоті, поки в нього позросталися переламані ребра. Позросталися без вітамінів, від баланди і кількох ложок каші на день.

Живучий був Вася, як кішка. Недурно звали його Кішкою за молодості, за його гнучкість, коли був акробатом у цирку. Він воював за совєтську владу на цій таки землі, недалеко Харкова, в Ков’ягах, коли влада ще була молода, а селянство міцне, воював проти повстанців, якими керував полковник Перлик, український отаман.

Таких енергійних людей, як Помазан, з таким революційним стажем, били немилосердно. Може, не довіряли гарячій вдачі, може думали, що вони можуть бути незалежними.

Його били в кінці 1937 року, били так, що він усе підписав. На початку 1938 року його судили. Його судила Виїзна Сесія Військової Колегії Верховного Суду СССР.

Тільки від одного Васі, єдиного з багатьох тюремних зустрічей, довідався я з першоджерела про тодішню процедуру Верховного Суду СРСР. Більше я не зустрічав людей, що вирвалися з рук Військової Колегії.

Помазан був у підвальній камері Внутрішньої Тюрми Харківського Обласного НКВД, тобто тієї тюрми, що ми називали Чернишевською. Рани в нього не загоїлися.

Однієї ночі його повели нагору в будинок НКВД. На всіх сходах стояли озброєні вартові на короткій відстані один від одного. Вели його двоє конвоїрів. Його привели на один з верхніх поверхів і завели в кімнату, яка мала вигляд якоїсь дрібної канцелярії, не кабінету. Очевидно, це були адміністративні приміщення. В кімнаті нікого не було. Через короткий час його вивели до невеликої залі. Там були тільки конвоїри і суд.

Головував Орлов, суддів було три чоловіки. По тюрмах потім ходили чутки про ці виїзні сесії Військової Колегії. На тюремному жаргоні їх називали «Орловські Заєзди». Річ у тому, що в кінських перегонах ті заїзди, де беруть участь прославлені коні, відомі під назвою «орловських рисаків», називаються «орловські заїзди». Цей термін, взятий з радісного кінського спорту, наш тюремний гумор приклав до кривавих гастролей московського суду.

Орлов сказав, що слухається справа Помазана, назвав статті Кримінального Кодексу. Далі він спитав про ім’я підсудного і його вік. Не оголошуючи ніякого акту обвинувачення, він спитав підсудного чи визнає він себе за винного.

— Ні, не визнаю,— заявив Помазан. (Під час биття він визнав себе за винного).

— Суд іде на нараду,— спокійно сказав Орлов.

Помазан зрозумів, що за кілька хвилин його засудять, певно, на смерть, не заслухавши ніяких пояснень. Він побачив, що ця кривава комедія гірша за Чрезвичайку, бо та принаймні вбивала, не викликаючи жертву «на суд», а просто на підставі постанови Колегії Чека.

Одчай охопив його, але не паралізував його. Колишній акробат зрозумів, що тільки тепер, у цю секунду він може вхопитися за трапецію, яка летить у той бік, де світиться життя.

Коли учасники московського «заезда» уже підвелися зі стільців, щоб іти, акробат і борець за совєтську владу забелькотав про те, що його тяжко били, рвонув сорочку й одкрив незагоєні рани.

Московські гості мовчки подивилися і спокійно вийшли на кілька хвилин. Коли вони повернулися, Орлов сказав, що справу направляють на додаткове слідство.

Так залишився живий цей совєтський громадянин — щасливець один із тисячів.

«Додаткове слідство» було вже поворотом до життя.

З Внутрішньої Тюрми НКВД його перевели на Тюремну. Там у одиночці заросли рани, а на верхах у Москві замість Єжова прийшов Берія, і після довгих місяців — у кінці 1939 року справу закрили.

1940 року я зустрів його на Сумській вулиці, він уже працював у якійсь совєтській установі. Ми коротко поговорили, але про тюрму не згадували.

Що врятувало Помазана? Може, Орлов таки глянув у справу і побачив, що його жертва не була петлюрівцем, офіцером, заможним селянином. А може, просто він якийсь малий відсоток продукції посилав на дослідження, тобто бракував, як нечисту роботу. У всякому разі не гуманність керувала цими індивідами, а якісь суто технічні міркування їхньої специфічної професії.

■

В історії юстиції треба занотувати цю процедуру Військової Колегії Верховного Суду СССР, про неї в літературі мало відомо. Також зовсім невідома практика «альбомних списків». Про них треба сказати окремо.

В тюрмах люди думали в 1937–39 роках, що їх може судити або Трибунал або «Особое Совещание». Під Трибуналом розуміли або Трибунал Військової Округи, або дуже рідко, як у справі Помазана, Військову Колегію Верховного Суду.

«Особое Совещание», як було тоді нам відомо, існувало при центральному НКВД і могло давати лагери реченцем до п’яти років. Про це був опублікований закон 1934 року.

Ті сотні тисяч людей, які в 1937 році під муками підписували признання своїх вигаданих контрреволюційних злочинів, думали, що справи їхні підуть на «Особое Совещание» і вони можуть дістати максимум п'ять років. Багато з цих нещасних людей думали, що вони зможуть із таборів писати скарги і вища влада, яка не знає, про зламання соціалістичної законності, позвільнює їх і комфортабельно поверне додому.

Сотні тисяч мучених людей в тюрмах і мільйони совєтських людей поза тюрмами не знали, що партія десь у 1937 році секретно дала наказ розглядати майже всі справи чекістської продукції Тройкам при кожному Обласному НКВД. «Особое Совещание» продовжувало свою роботу, і Трибунали теж продовжували розглядати обмежену кількість справ.

Тройка складалася, як стало відомо після довгого часу, з представника Обкому Партії, представника НКВД і представника Прокуратури. Найстрашніше в цій постанові було те, що Тройкам було дано право засуджувати на десять років у таборі і до розстрілу.

Для тих, хто думає, що це був сурогат суду і що ці троє партійців розглядали «справи», тобто матеріали хоч би фальшивих зізнань, підшиті в одну папку з якимсь резюме чи висновком, я можу подати маловідомі, але встановлені факти про «альбомні списки».

Факт складання альбомних списків установлено під час процесів після Єжовщини 1940–41 роках, коли судили деяких прокурорів і чекістів нібито за перекручування лінії партії. Це відомий і поширений в СРСР спосіб карати деяких виконавців партійних директив після того, як вони ті директиви виконали.

Мої колеги адвокати, які брали участь у таких процесах, переконалися, що під час Єжовщини органи НКВД замість надсилати до Тройки всю справу своєї жертви, надсипали тільки один аркуш. На цьому аркуші за певною формою вписувалися анкетні дані про людину, коротке визначення «злочину», визнав чи не визнав себе за винного, і проект постанови, тобто лагерний реченець або розстріл. Ці аркуші скріплювалися в одну папку і утворювали так би мовити альбом. У кожному такому альбомі, без жодних матеріалів рішалася доля тисяч людей, про яких Тройка складала короткі постанови про табори або смерть.

Багато років нам говорилося про раціоналізацію праці. Тут була доведена до краю раціоналізація катування і смерті.