Харків, Харків...

Доля педагогоа Соколянського

Коли прийшли німці, їхня комендатура розмістилася зразу і весь час була в будинку на Сумській вулиці (ріг Госпітального перевулку), який всі називали школою глухонімих. Справді ж це була більше, ніж звичайна школа глухонімих. Перед знищенням, ця інтересна установа називалася Експериментальний Інститут Дефектології.

Загинув Інститут не від німецької руки. Його знищили ще в 1938 році, коли був знищений і його творець Іван Опанасович Соколянський. Загинув Соколянський не фізично. Хоч і вийшов на волю, він був знищений духовно.

З Соколянським я сидів у одній камері весною 1938 року у внутрішній тюрмі НКВД, на Чернишевській. Він любив сидіти, схрестивши і підібгавши ноги, по-турецькому. Цей русявий шатен, із сірими очима зберігав на своєму обличчі тонкий рисунок кавказьких гірських народів. Кубанський козак з роду, він казав, що була в ньому і кавказька кров.

З такою любов’ю він говорив про Кубань, її українські звичаї, що ми бачили перед собою не просте східне продовження української рівнини. З легким тріпотінням якогось десятого, не визначеного в науці почуття, у цій тюрмі ввижалася нам, арештантам, та ніби навіть краща за Дніпрову — донедавна ще незаймана Козацька Україна, край воїнів і хазяїнів-хліборобів, що зберігався в петербурзькій імперії під Статутом Чорноморського Козачого Війська. І не бачивши її, можна було полюбити соковитий, гармонійний побут і характер її людей.

Соколянський працював якийсь час в місті Александрівському на Дніпрі (тепер Запоріжжя), потім він у Києві активно керував українізацією апарату. В Харкові він уже був в розцвіті своїх сил і можливостей член партії і Директор Інституту.

Іван Опанасович був педагог, учитель, з особливої категорії вчителів, яка вимагає доброго знання та інтуїтивного відчуття таємниць людської духовної сфери, великої терпеливості, розуму вченого і теплого серця людини.

Він навчав сліпоглухонімих дітей, для яких життя потопало в вічній темряві і вічній тиші. Вони нічого не можуть навчитися, бо вони не бачать, не чують і не говорять. Якщо можна собі уявити найбільше упосліджені істоти, десь на споді людського животіння, то це сліпоглухонімі.

Для них жив і працював І. О. Соколянський. Він мав свою Гелен Келлер[19] — це була українська дівчина Ольга.

Дивно було в цій камері внутрішньої, значить секретної тюрми, яку навіть не видно з вулиці, слухати, як з людини-тварини робилося людину. Як навчалося її розрізнювати, впізнавати звуки з легкої вібрації повітря, підлоги. Як навчалося розуміти, що в природі існує звук. Як навчалося її говорити.

Це була дивна розповідь і ми слухали її. Нас держава зусиллями тисяч своїх тюремщиків, чекістів, галасом преси, партійного апарату позбавила людських прикмет, залишивши нам тільки страх, покору і, головне, обов’язок бути підлим рабом. А ми слухали про те, як можна з безсловесної, незрячої, глухої тварини зробити людину.

Соколянського не раз викликали з камери не вночі, а вдень. Це означало, що його вже більше не мучать, що він уже підписав і тепер тільки дає додаткові свідчення або дає очні ставки іншим учасникам його справи.

Вертався він завжди спокійний. Це, очевидно, були вже технічні деталі, бо головне вже зроблено, «вину» свою вже давно визнав, долю свою пропечатав і давно вже рішив, що разом з ним мають пропадати інші люди. Про те, що він робив у слідчого, він не розповідав. Але одного дня він повернувся до камери дуже збентежений. Таким ми його ніколи не бачили. На цей раз він розказав про те, що саме його так перевернуло і обурило.

По коридорах НКВД, казав він, бігала ціла юрба хлопчиків років 14–15. Вони були в уніформі чекістів — новенька уніформа для них спеціально пошита. Це ще діти, казав Соколянський. Вбігаючи з галасом до кабінетів, вони кидалися на арештованих, що були в кабінеті, з образами і знущанням. Це була своєрідна школа, сказати б, практичні зайняття для юних учнів похмурої науки про знущання з людини. Саме ці діти-чекісти перевернули в той день душу Соколянському, учителеві сліпоглухонімих.

Соколянського згодом судили, засудили, але в листопаді 1939 року, коли почалася хвиля звільнень, звільнили. Уже тоді, коли я був з ним в одній камері, півтора року перед його звільненням Соколянський був духовно порожньою людиною, цинічно-порожньою.

Він мав досить часу, щоб переглянути своє життя. Він мав змогу зрозуміти тут, у цій внутрішній тюрмі, яку роль партійної маріонетки він грав, бувши спеціально призначений на роль члена Верховного Суду в справі Спілки Визволення України. Йому — українцеві з партійним квитком була призначена роль представника культури, який мав спровадити своїм підписом на заслання, на повільну смерть Єфремова, Чехівського, Дурдуківського, Слабченка й інших заслужених людей культури.

Це була непроста роль. Ті українці, що опинилися в комуністичній партії, виростали національно здебільшого в атмосфері ліберального демократизму попереднього покоління. «Історія українського письменства» Сергія Єфремова, можна сказати, була азбукою українства. На тодішньому українському культурному полі Єфремова знали менше, як демократично-ліберального політика. Він був для нас одним з учителів українства.

В справі СВУ новому поколінню інтелігентів-партійців партія наказала засудити своїх недавніх учителів. Не сам Єфремов безпорадно стояв перед таким судом. З ним на процесі була підібрана широка палітра творчих сил — письменники, педагоги, історики. З ними, по районних містах і містечках, по окружних містах України були ліквідовані тисячі інших, і то теж була та сама справа українства — справа СВУ.

Так, Соколянському вдалося вийти на волю. Він заплатив дорогу ціну самознищення за таку волю. Це навіть не була «воля» на Україні. Він зразу подався до Москви, де знайшов собі роботу за фахом і дожив там свого віку. Українського педагога, українця Соколянського не стало.

У листуванні О. Довженка опубліковано листа Довженка до Соколянського. Довженко з Києва відповідав 8 грудня 1939 року на листа Соколянського з Москви, при чому, звичайно, листа Соколянського не опубліковано, хоча то мав бути інтересний людський документ. Але досить прочитати Довженкового листа. Розумний Довженко удає, що він не розуміє, чому Соколянський написав йому по-російському, не розуміє, чому Соколянський їде до Москви. Довженко тоді ще був у ласці Москви, він тоді саме закінчив «Щорса». Це теж документик доби. Ось витяги з цього листа:

Дорогий мій друже Іване!

В тім, що ти вже називаєш мене Александром Петровичем і пишеш по-руськи і нічого про себе, про плани і всі твої слова про Наркомос і його лицарів — словом, увесь зміст твого листа і його форма, все написане і ненаписане — говорять мені, скільки ж нелюдських пекельних мук доводилося і доводиться переживати тобі у боротьбі за науку, за правду, за справжній соціалістичний гуманізм з його вольними чи невільними (несвідомими) ворогами. Сила нещастя розсердила і погнула тебе, жовч, і образа, і жаль зробили тебе гордим і холодним: у тебе не найшлося ні одного легкого слова для мене — і я тебе од всієї душі прощаю, бо я тебе розумію, як друга, людину і бійця науки. Я недавно повернувся з Західної України і ось недавно на квартирі у хворого Ю. Яновського узнав від Ю. Смолича, що тебе звільнили від ув'язнення як невинно засудженого і покараного ворогами народу.

Я дуже був зрадів. Я хотів узнати твою адресу, щоб написати тобі, та Смолич сам її не знав, і тому твій лист до мене — цілий подарунок. Я ніколи не вірив, щоб ти міг зробити щось погане для нашого соціалістичного суспільства,— дуже часто тебе згадував, говорив про тебе, жаліючи твій чудесний талан і проклинаючи твою кляту долю (...).

Твоя реабілітація мене радує і як прояв акту громадської справедливості, і як початок нового етапу твого цінного і гарного життя, і як кінець твоїм стражданням...

Я знаю, тобі зараз невесело. Так просто все не проходить, і тому перше, що я буду тебе просить, перше, що я буду від тебе вимагати,— це понишпорити у творах істинно великих людей і повиписувати собі з них цитат (я їх не збагну), як треба справжнім мужчинам, великим духом людям поводитися, і думати, і діяти у трудні, тяжкі, особливо незаслужено тяжкі моменти життя, і тоді тобі стане ясною головна таємниця життя, а саме: подібно до того, як, за словами т. Сталіна, правителі приходять і уходять, а народ вічний, так і наркомоси: вони відчиняють двері і зачиняють, а наука вічна, вона — хороша — йде вперед на славу Людині, і ти один з її двигунів.

Що ж до Освіти, то я тут чогось не розумію. Наркомос на мене справляє гарне враження, говорю тобі щиро. Це молодий, розумний і приємний чоловік. Я боюся, що йому якісь пройдисвіти невірно виклали твої питання. А проблеми сліпоглухонімих з їх навчанням, психологією і їх долею тільки тобі здаються легкими, азбучними, бо ти на них провів усе своє життя, а для людей сторонніх це надзвичайно складна річ...

Сто чортів! Шкода, що знищили твій Інститут. Ну та не падай духом. Не теряй горизонту. Все йде, все міниться, горизонт не міняється. Загубиш горизонт, зашатає тебе, закаламутить, і заблюєш ти блювотиною собачою. Всі великі вчені трималися на оптимізмі, на вірі в добро, в краще, на надії. Умій прощать, старайся часом не зле сміятися. Друже мій, не думай, що я хочу тебе поучати.

Соколянський зразу добровільно обрав собі заслання в Москві, зрікся України, вмер членом партії — комуністом у Москві. Неславний кінець життя обдарованої людини.

Його приятелеві Довженкові, що писав оптимістичного листа, довелося пережити примусове заслання в Москві, його до смерті не пустили до Києва.