Харків, Харків...

Колишні бундівці й есери

Давно запланована і добре підготовлена ліквідація всіх непевних, здебільшого непартійних людей, число яких рахувалося сотнями тисяч, включала також членів різних політичних партій. Деякі з цих колись активних членів партій, що вже давно були припинили своє існування, були в особливому положенні і не мали шансів вийти на волю — це члени обласних і міських комітетів таких партій, не кажучи вже про членів центральних комітетів.

Рядовим членам ще можна було врятуватися і я бачив випущеними на волю таких рядових після 1939 року. Вони з довідкою про закриття справи «через недостатність зібраних доказів», одержували зарплатню за два місяці і працювали часто навіть на старій роботі.

Інакше стояла справа з членами партійних комітетів — їм не було милосердя.

За період 1937–39 рр. я уже не здибав у тюрмах провідних членів українських партій. Вони були ліквідовані перед цим періодом. Даремно було б шукати в харківських тюрмах 1937 року Голубовича, Шрага чи Ю. Мазуренка.

В різних камерах траплялися тільки рештки колишніх неукраїнських партій та менші фігури з українських партій. Згадую тут тільки декого.

Бундівець Карпель Юделевич Карповський, невисокий, з повільними манерами, добре знайомий з царськими тюрмами, якось зостався неліквідований до осені 1937 року. На волі залишилася дружина, яка була членом компартії.

Коли його увіпхнули в наш «двійник», камеру розраховану за царя на двох, було нас уже двадцятеро, Карповський запротестував проти таких тюремних умов. Зразу з’явився начальник секретного корпусу Линников, шарпонув протестанта з камери до коридору. Линников мав славу доброго начальника корпусу, як на тодішні мірила, але на цей раз його не можна було впізнати, ми побачили грубого, рішучого безоглядного тюремщика. Не знаю, як він роз'яснив Карповському правила тюрми, але протестант незабаром повернувся до камери заспокоєний, очевидно, зрозумівши зразу різницю між царською каторгою і совєтською тюрмою.

Він потім часто ділився з нами своїми спогадами про «катірґе», як він казав своєю своєрідною мовою. Явно нездатний до мовної асиміляції Карповський, бувши людиною політично й культурно розвиненою, він суверенно і велично залишав у своєму вжитку російську мову на тому рівні, як вона загрузла в дореволюційних литовських і українських містечках.

«Прогулка», ця злиденна порція повітря під час кружіння в закамарку тюремного двору, звучала в нього «переґульке» і багато, багато було в нього інших шедеврів російської філології.

І серед українців бувають люди, які зі всеросійської мови роблять несвідомо карикатуру, хоча ніби добре її вчилися в школі. Вони чемпіони природного опору нації проти асиміляції. Але їм далеко до старого бундівця Карповського. Його спокійна й природна зневага до чистоти й величі мови Пушкіна була без порівняння.

Я зустрів його через два місяці в іншій тюрмі, коли його брали на допит. Мало залишилося від Карповського. Та це стосувалося до кожного з нас. Державна машина нищення людей працювала досконало. В минулому він був визначним бундівцем. У нього не було надії вийти на волю і він пішов під колеса тієї машини.

■

До приречених через свою колишню діяльність належав також один член російської революційної партії — українець Ю. П. Тесленко-Приходько.

В 1917 році Юрій Петрович був членом Київського Губерніального Комітету Російської Партії Соціалістів-революціонерів. Тоді він був активним в Київській Міській Управі, саме в ті часи, коли Київ переходив під владу різних урядів.

Коли скінчилися бурхливі часи, Тесленко-Приходько керував Рентгенологічним Інститутом у Києві, а потім у Харкові.

Він був син Петра Васильовича Тесленка-Приходька, студента з народницької групи «Чорний Переділ» і Олени Антонівни, уродженої Косач, рідної сестри П. Косача, батька Лесі Українки. Родився він у вісімдесятих роках минулого століття в Сибірі, копи батьки були там на засланні. Хоч і близький родич Косачів — двоюрідний брат Лесі Українки і племінник Олени Пчілки, Юрій Петрович належав до загальноросійської революційної інтелігенції.

Заарештований за молодих років студентом у Києві, одсидів якийсь місяць, і досить комфортабельно, у поліції в участку і поїхав до Німеччини, де в 1911 році с кінчив Мюнхенську Політехніку. Життя в Мюнхені типової для тих часів молоді з Російської імперії, що вчилася за кордоном, напівемігрантів — напівстудентів викарбувало свої сліди на ньому. Він залишився соціалістом загальноросійського стилю.

Згадуючи мюнхенські часи, він з достатньою дозою пошани називав колишнього меншовика Майського (Ляховецького) Іваном Михайловичем, хоча Майський уже давно більшовик, на високих дипломатичних посадах, політично на інших позиціях і разом з тим режимом, який тримає колишніх друзів соціялістів у тісній тюрмі.

У камері Юрій Петрович складає з сірників якісь формули (олівці і папір нам заборонені), розповідає про свій інститут Рентгена. Людина з нього правдива, масна, часом гаряча і гостра. Фігура спортовця. Хоч йому уже п’ятдесят п’ять років, великі світлі очі ще повні життя, риси лиця з різьбленим носом ще не обм’якли, хоча він уже проходив конвеєр, і доволі тяжкий. Видно, що в нього темперамент борця і він не збирається піддатися.

Соціалістичні переконання він прийняв, мені здавалося, не серцем, а розумом, ніби формули з фізики (він за фахом фізик). Вони абстрактні, вселюдські, але чесні і він обстоюватиме їх. Барви України, її природу, людей він мало відчуває, я б назвав це легким національним дальтонізмом. Ворожості до України нема, Україна існує ніби в теорії, але й російського патріотизму не помітно.

В роді Лесі Українки Тесленко-Приходько майже космополіт.

Він був одружений двічі, обидва рази з єврейками, перша була партійна. Щоб офіційно одружитися перед революцією з єврейкою, він прийняв лютеранство. Сина його від першого шлюбу охрещено лютеранином.

До своїх українських родичів він ставився тепло, по-родинному.

Коли ховали Лесю Українку, він робив фотографії. Відомі опубліковані фотографії — то його робота.

Багато нашарувань нашої доби на цій людині. Коли я слухав його незалежну мову, знаю, що він скоро знову піде на довгі ночі мук, бачу горду поставу його голови, всього тіла, готового зустріти муки, я забуваю про всі ті нашарування — партійні програми двадцятого віку, національний дальтонізм, «лютеранство». Я бачу покоління його предків, людей гордих і вільних, людей України, бачу майбутнє цієї людини, що блукала манівцями нашого століття, бачу як його катують і як він мужньо терпить і я впізнаю в його рисах гордість, твердість його козацьких предків.

Його справа тяглася довго. Його судили і засудили до розстрілу. Адвокат його оскаржив вирок. Кілька місяців Тесленко-Приходько був у смертній камері. Знаю, що він у смертній камері гартував свою волю і запровадив певний режим. Думаю, що й там він складав свої формули з сірників, щоб відігнати думки далі від смертної нудьги. Він витримав. Вирок було замінено на позбавлення волі в лагерях. Але в лагері він дуже скоро помер.