Харків, Харків...

ГОНЧАРІВКА

Адже усюди дівчата грають, усюди весна! Так ні, на Гончарівку притьмом на Гончарівку! Нігде нема таких дівчат красивих, моторних, жартівливих, непишних… …Я зріс у Харкові, був молод, так як мені не знати Гончарівки.

Квітка-Основ'яненко, 1839 р.

Якихось сто років перед моїми харківськими роками ходив, а більше їздив цими вулицями Григорій Федорович Квітка. Він писав повісті під іменем Грицька Основ’яненка. На Основі був у нього маєток. У батьківській хаті Квітка чув сковородинські псальми. Сковородинство було тоді таке свіже, таке молоде і нерозлучне з людьми.

Веселий був чоловік з Квітки. Любив життя і людей цей кривоокий пан. Майстрував за молодих літ феєрверки та й домайструвався, вибухла його піротехніка, окривів на око.

Один з його героїв Таранець, обиватель з підгоріддя Гончарівки каже: І великі і святі мужі, а скільки бідствували на сім світі, чого ж нам, грішним, тужити, коли біда постигне.

Танцюрист він був знаний на балах, був якийсь час за молодості послушником у Куряжському монастирі, а до чернецтва не дійшло. Я бачив цей монастир, він зовсім близько Харкова, там була колонія безпритульних дітей, невесело підростали там діти, сказав би поет діти «буремних літ».

Про Квітку його сучасники писали епіграми, згадували і про монастир, не докоряли, а так собі трохи жартували.

Квітка писав і по-російському. Справжня Росія була тоді від Харкова далеко. Квітка одкривав у Харкові інститут благородних дівиць саме тоді, як Наполеон зайняв Москву. Цей факт трохи говорить про психологічний автономізм тодішніх наших земляків.

У творах українських нашого милого і чарівного пана Квітки Харків часто і виразно присутній, ну звичайно й ближчі села. Коли я зжився з містом, я в інтонаціях харківських людей відчував іще його добу, його людей.

З інтересом можна також зауважити, що він в 1843 році написав кримінальну повість «Перекотиполе» і його справник, тодішній герой кримінального розшуку вдавався до психологічної аналізи. Не беруся порівнювати нашого старого повістяра з Конан-Дойлем, але шкодую, що в нас після Квітки кримінальний жанр мало розвинувся.

Квітка залишив після себе п’єсу «Сватання на Гончарівці». Ця назва з’являлася на театральних афішах дуже часто. Після «Наталки Полтавки» це найпопулярніша п’єса і вона розносила довгі роки і скрізь по Україні ім’я «підгоріддя» Гончарівки.

На початку двадцятого століття Гончарівка вже була частиною Харкова. Близько був широкий ряд рейок, станція, склепи, майстерні — розлоге господарство залізниць. Вулиця Велика Гончарівка була затишна від густих дерев. Присутність великої друкарні Яковлєва і фабрика фарб не могли позбавити її того затишку. Серед усього того нового стояла тоді (і простояла ще довго в наших часах) хата з малими вікнами, стара під замшілим очеретом і там жили люди. Казали, що тій хаті сто років.

Тоді недалеко на Гончарівці оселилася польська родина з Варшави. У тій родині народилася дівчинка.

Няня водила дитину гуляти повз столітню українську хату. Під провінціальними дерев’яними хідниками, до яких не тулиться французьке слово тротуар, дитина збирала гриби печериці під вогкими дошками.

Дитина вчилася від няні пісень цієї країни і рано співала про те, як пливе човен води повен і як шумить і гуде, дрібний дощик іде, співала хоч це й не дуже подобалося її мамі

Коли Марусина мама вішала образок Христа в терновому вінку на стінку, няня не могла зрозуміти цього і казала: Це вас єзуїти навчили так вішати. На стіну вішають картини, а ікону треба вішати в куток.

Няня була православна, але Марусю до церкви не водила. А сама ходила раз на рік до костьолу в день Божого Тіла. В літній, радісний день вона хотіла бачити Марусю, як вона йшла першою серед дівчат. Їй здавалося, що Маруся була як янгол у віночку з квітів, із кошиком для квітів, у новому вбранні. Няні здавалося, що очі в Марусі займають половину її личка і православній няні була дорога ця дитина, що по-своєму, по-дитячому славила Бога на українській землі.

Дівчинка Маруся виросла. Настав час і вона увійшла дружиною в моє життя. Її очі уміли співати про незміряну цінність і красу жіночості, дружби і єдності.

Минали десятки літ. Ми були разом, завжди вдвох — у жадібних радостях молодості, в наші сонячні дні, разом у мовчазному горі, недугах і скорботі.

І я вдячно думаю про те, що на Харківській землі є Гончарівка доброго пана Квітки, мені тепло думати про милого старосвітського літератора, що писав про той куток Харкова, звідки дістався мені найбільший дар мого життя.