Харків, Харків...

Прогнози прокурора Брона

В одинадцятій камері спецкорпусу на Холодній горі напхано нас чоловік двісті п’ятдесят. За царя тут було щось із тридцять арештантів. Ну так, то за царя — тепер часи інші. Всі сплять на долівці, перевертаємося на команду, бо площа тут врахована до сантиметра. Хто захотів би перевернутися самостійно, може зламати весь порядок нашого колективного спання.

Компактним учасникам цього колективу було ще сяк-так. Мені було гірше за інших. Нікуди було втулити мої довгі ноги. Я підносив їх і притуляв п’ятками до стінки, і так утворивши трикутник, де мої ноги були гіпотенузою, намагався спати. Геометрія з моїми ногами не давала доброго наслідку. Їм було дуже гірко біля тої стінки.

Людина, як відомо, до всього звикає. Тісно було, але не нарікали. Коли вночі хтось мусів товктися по наших тілах, бо йому треба було до параші, не всі лаялися.

А вдень сиділи впритул один до одного, між рядами вузенький прохід.

На початку тієї осені 1938 року вікна ще були не забиті дошками. Видно було сусідній двір, господарчу ділянку тюрми. Там шаткували капусту веселі арештантки — «уголовні», не політичні, може відбувають кару тільки за крадіж. Заготовляли продукти для нашої баланди, мало-смаковитої і некалорійної юшки, що буде нам на обід.

З того ж двору чулися часом звуки патефону, якісь хрипкі совєтські романси. То з житлового корпусу тюремних службовців долітали звуки волі.

З вікон було видно далеко. Ліворуч Основа, а на південь їде якийсь потяг, може це дачний, може в ньому їде до Високого Посьолку Марія Романівна. Небо, що вже має холодні фарби жовтня, ще збільшує гострий сум.

Через те, що тут поруч шаткували капусту, що єсть буденне життя, що цей паротяг поспішає до Мерефи крізь сум пробивалася надія.

Скоро на вікна поприбивали «козирки» — дерев’яні шити. В камерах стало темно і вдень.

Під стінкою лежить харківський облпрокурор Михаїл Ісакович Брон і поруч з ним костур. Його так старанно били на слідстві, що поламали ногу і він шкандибає, підпираючись костуром. Присутність побитого Брона в загальній камері, серед людей, а не в одиночці і цей гуманний костур, дозволений у камері щось означає для нас — дає трошки надії, трошечки, хоч нікого не випускають на волю, хоч на допити беруть рідко, хоч забили вікна козирками.

Брона я знаю добре, він був один час Головою Харківської Колегії Адвокатів. А тюремний зв'язок у нас з літа, коли я на «прогулці» в Другій тюрмі почув шепіт Брона з-за паркану, перегородки, де був другий дворик для «прогулок». Брона тільки почали випускати після довгої ізоляції, він крізь шпари побачив мене і, задихаючись, питав, чи на волі його дружина. Як відомо, після арешту партійців більшого калібру, забирали їхніх дружин.

Конвоїр кричав і погрожував, але мені вдалося сказати Бронові, що дружину його не арештовано.

В одинадцятій камері ми зустрілися радісно — старі знайомі.

Часом Михаїл Ісакович запрошує мене у свій куток, каже: — будемо робити прогньози. Не прогнози, а іронічно — прогньози, проте за іронією криється все та сама наша єдина, наша велика, болюча тема.

— Чи вийдемо на волю?

Михаїл Ісакович людина інтелігентна, привітної вдачі, син Маріупольського купця, заслужений, має орден за участь у завоюванні демократичної і незалежної Грузії. А, головне, він має партійний і прокурорський досвід. Він не ремствує на партію.

Прогнози робляться спокійно, тверезо, без емоцій, як метеорологи передбачують погоду, як доктор передбачає хід хвороби. Прокурор з перебитою ногою міркує так: кожна кампанія (кампанія репресій) розвивається спочатку дуже бурхливо. Органи, що ту кампанію проводять, дуже стараються виконати завдання. Наступає час, коли завдання виконано і перевиконано, але апарат автоматично працює далі. Апарат починає задихатися від власної ретельності, чекістів не вистачає. Тюрми набито, удвадцятеро більше норми. Кримінальні, що нарізали хлібні пайки в Холодногорській тюрмі, казали, що нарізалося 18 000 пайок. Тюрма була побудована за Столипіна максимум на 2 000 чоловік.

Отже кампанія дійшла найвищої точки, мусить початися ослаблення, спад. Для нас важливо знати, чи цю найвищу точку осягнуто.

Перебираємо всі відомості, які можна дістати з тюремних інформацій, найменші дрібниці. Найголовніше — чи були нові арешти? Здається не було. Чи був рух у старих справах? Здається — кілька місяців усе завмерло. Значить, щось на верхах відбувається. Коли кампанія іде на низ, єсть шанси вийти на волю. Так завжди бувало, буде і на цей раз. Найстрашніша м’ясорубка, здається, вже скінчилася.

Брон орудував не юридичними доводами, хоча він був грамотний юрист. Він не торкався того, чи є докази вини проти нас. Він керувався законами великих чисел. Це була твереза оцінка ситуації, щось близьке до того, як командири армій вираховують можливі втрати в людях у завтрашньому бою. Треба рахуватися, що стільки відсотків загине, а стільки зостануться живими.

Так і в цьому наступі на нас, якийсь відсоток нас врятується. Залежить од характеру справи, од того, чи підписав признання, а навіть коли підписав і, навіть, коли очні ставки іншим давав, можуть позакривати справи. Бо є закон великих кампаній у цій державі, коли міняється курс.

Так і сталося з багатьма нами, хто досидів до 1939 року. І новий нарком Берія, цей новий нарком в 1939 році, після Єжова знаменував собою зміну на ліпше, подумайте — на ліпше. Берія — на ліпше!

Апарат м’ясорубки почав викидати той матеріал, що вже був йому непотрібний. В 1939 році багато нас вийшло на волю, серед них були М. І. Брон і я.

«Прогньози» Брона були правильні. Його відновлено в партії, він був знову адвокатом, а під час війни і військовим прокурором.

В тій самій одинадцятій камері довго сидів з нами Ніколай Ніколаєвич Познанський, харківський старий адвокат, в минулому заступник Голови другої Державної Думи. Він не раз обговорював зі мною свою справу. Мене дивувало, що Познанський, який довго працював у совєтській адвокатурі, оцінював свою роль на основі тих «доказів», що були зібрані проти нього. Звичайно, не було ніяких доказів якоїсь вини. Познанський жив обережно, нових знайомств не заводив. В двадцятих роках його арештували на короткий час тому, що до нього з’явився старий знайомий Долгорукий. Біда була в тому, що Долгорукий, перед революцією ліберальний політик, явився з-за кордону і нелегально.

Долгорукого розстріляли. Познанського не мучили, бо було встановлено, що він з Долгоруким не мав зв’язку.

Н. Н. Познанський, старий юрист, вихований в атмосфері законності передреволюційних судів імперії, не міг збагнути, що тепер карають не за індивідуальну вину, а за приналежність до певної категорії людей. Він не хотів зрозуміти, що його приналежність у минулому до партії народних соціалістів, його високе становище в Державній Думі, цього вже досить, щоб вилучити його зі суспільства.

Сімдесятилітнього Познанського з тюрми не випустили, хоч і поставилися до нього порівнюючи делікатно. Етапом він був вивезений на так зване вільне поселення в Казахстан.

Але й доля Познанського вміщувалася в концепції Брона. Цей м’який вирок був можливий тільки тому, що він досидів до кінця єжовщини, машину знищення розвантажували.