Харків, Харків...

МІСТО НА ФРОНТІ

В останні дні перед тим, як німецьке військо зайняло Харків, над фабричними районами стояв дим і палахкотіло полум’я. З Москви надходили в гарячковому поспіху, але точно і детально сформульовані накази про те, що саме треба вивозити і що треба нищити. Зникала в огні і динамітних вибухах індустрія великого міста, побудована довгою, тяжкою працею, «темпами», стахановщиною, арештами, репресіями.

Ті люди, які дочекалися вступу німців, ховаючись по всяких схованках від примусової евакуації або від мобілізації до війська, не думали про пожежі, про війну, що лютувала так близько.

Надії під час воєн розцвітають буйно, як ніколи. Надії і чекання чогось нового глушили спокійну оцінку подій. Головне було те, що НКВД і міліція вже відступили за Журавлівку до Дінця — на схід. Платон Йосипович, мій старий батько, довідався від якогось знайомого, що міліція нашого третього району з Пушкінської вулиці пішим порядком відступила на Журавлівку. Батько прибіг до мене, я вийшов зі своєї схованки і все-таки з острахом, і крадькома прийшов до дому. Боїв не було. Через день по бруку наших вулиць гулко і впевнено-ритмічно загупали чоботи чужих солдатів.

Були останні ще теплі дні жовтня і на вулицях було багато людей з такими настроями, ніби війна вже скінчилася і починається якесь нове життя.

Минуло кілька днів і перед цими людьми стала інша реальність. На балконах повисли трупи якихсь людей без імені, з коротким написом на грудях «комуніст». Ніхто не знав, який суд і за що повісив цих людей і хто були ці люди. Та сама непевність і почуття безправності, що мучили більше двадцяти років, знову заповзали в душі вчора іще радісних людей.

Біля Лопанського Мосту, Катеринославська вулиця, будинок номер один, на чавунних поручнях балкону над головами прохожих гойдалися трупи.

В ці перші дні я з великими труднощами дістав підводу і конячину, щоб привезти з Високого мою хвору матір. Ми їхали повз ці шибениці, мама побачила їх, в її синіх сумних очах застигла така болюча скорбота. Ми не сказали ні слова.

На балконі колишнього Центрального Комітету КП(б)У висіли трупи повішених, багато людей дивилися на їх постаті. Тут чулося десь під серцем завмирання перед таким видом насильної і огидно-прилюдної смерті. Перед цими повішеними сіріла площа Дзержинського, Грандіозна площа недавньої столиці УРСР, в кінці її на сірому небі контур Держпрому, бюрократичного велетня. Невідомі люди висіли на будинку, де недавно була центральна партійна влада, а до революції в ньому містилася Губерніальна Земська Управа — цитадель лібералів старої імперії.

Прийшла ще одна нова влада.

Шибениці були репресією за вибухову міну, що її совєти вмурували в тому особняку, що його збудував для себе всесильний колись Станіслав Косіор. Після ліквідації цього вірного сталінця за високими мурами резиденції вождя зворушливо розмістили дитячий будинок. Перед німцями дітей кудись збулися і віллу використали як пастку для якогось німецького генерала, бо квартир'єри спокусилися вигодами Косіорового житла.

Міна вибухла і генерал мусив умерти не на полі бою.

На Журавлівському базарі загорівся дерев’яний рундук, незначна подія, але німці вдиралися до мирних квартир, витягали і розстрілювали на місці мужчин, що мали нещастя жити близько того базарчика.

Видно, небезпека була не тільки на фронті. Готель «Інтернаціонал» на розі Сумської вулиці і площі Дзержинського був набитий док раю арештованими харків'янами після вибуху бомби в будинку Косіора.

З жахом в очах відома артистка драматичного театру шукала порятунку для свого єдиного сина, що був під загрозою смерті в готелі «Інтернаціонал». Що тут уже йшлося не про самих комуністів, було занадто ясно. Юнак був сином ліквідованого за націоналізм комуністичною владою талановитого українського актора. Його вдалося вирвати. Сотні інших загинули в готелі «Інтернаціонал».

Хто ж міг давати німцям на розстріл людей?

Цей епізод прояснив один важливий факт. Користуючись хаосом у великих будинках так званих жилкоопах через евакуацію багатьох харків’ян, на пости керівників будинків (управдомів) стали в багатьох центральних районах невідомі до приходу німців індивіди. Керівники будинків стояли найближче до обліку населення і контролі квартир. Це перша ланка для всякої влади міста в її поліційних заходах. Нові невідомі опікуни житлових блоків були комуністичні агенти, залишені для роботи під окупацією.

Примітивний жорстокий апарат німецької репресії, яка була приготовлена на щедру відплату без розбору за всякі прояви саботажу, звертався до цих агентів і ті вибирали заручників. Вибір міг упасти на кожного з нас.

■

В 1941 році Харків мав біля 900 тисяч населення. З приміськими селищами, що тяжать до нього, це було мільйонне місто. Після евакуації, коли вступило німецьке військо, залишилося біля 600 тисяч.

Розлоге місто на десятки квадратових кілометрів зосталося без засобів транспорту — не було трамваїв, омнібусів, автомобілів і коней.

Може, це й не було тотально «випалене» місто на голій землі, як цього хотіли московські командири тотальної війни, але в місті не зосталося ні одного складу харчів, все було порожньо. Електричні станції зруйновано, вугілля і дров не було, води не було. Залізниця для цивільного населення не існувала і зв’язок з найближчими селищами був перерваний. Пошта, телеграф і телефон зникли. І тоді несподівано і рано настала сувора «наполеонівська» зима 1941 року.

Довелося в 1945 році після поразки Німеччини бачити знищені німецькі міста. Там ніколи не переставала функціонувати електрика, крамниці безперервно продавали бідний харчовий раціон, була вода, функціонувала залізниця. Там ніхто не вмер з голоду.

Доля Харкова була інша.

Все населення перетворилося на безробітних. Робітники й інженери без фабрик, учні й учителі без шкіл, студенти і професори без університетів. Хворі без поліклінік і пенсіонери без пенсій. Ті заощадження, що їх трудящі мусіли примусово вкладати в державні позики, хоч з тих заощаджень не можна було дістати ані карбованця, навіть ці ілюзорні речі перестали існувати. Ніхто не міг сказати, як будуть жити 600 тисяч людей.

За одну ніч змінилася не тільки політична система. Вся господарська організація, господарство й бюджет кожної окремої людини і всього міста лежали в руїнах. Всі дотеперішні суспільні зв’язки знищені. На людях ще була їхня одежа, в їхніх небагатих житлах ще було трохи речей і убогих, совєтського періоду, меблів. Не можна говорити про якусь харчову проблему того часу — харчів не було. Тільки незначний відсоток людей запасливих і передбачливих мав що їсти.

Ще задовго перед вступом німців у Харкові передавалося з уст в уста, що у Львові вже існує український уряд. Називали його склад: В. Винниченко, П. Франко (син письменника), проф. К. Студинський. Політичний аналіз такої композиції, звичайно, не витримав б ніякої критики. Але політичних аналітиків серед політично обезголовленої людності не було. Інстинкт людської маси, очевидно, хотів заповнити порожнечу в новій дійсності і підставляв перші ліпші знайомі імена в той вакуум, де мав бути якийсь український уряд. Виразно видно було з тих чуток одне: український уряд не може не існувати.

Минали тижні, а про уряд не приходило жодної вісти до зруйнованого міста. Певність в тому, що державна організація конче має бути, існувала в далеко ширших масах людності, ніж поверховий і неуважний спостерігач міг думати.

Попередні близько чверть століття історії перед німецькою окупацією 1941 року залишили в кожній шпарині життя елементи, зв’язані з українськими державними змаганнями. Так званих «недобитків» було небагато. Апарат винищення українства, що йому в різні періоди надавано різних ярликів: куркулі, петлюрівці, буржуазні націоналісти й інше, працював понад двадцять років методично. Проте й «недобитки», як це не дивно, залишилися. Після чисток совєтського апарату, тюрем, таборів не тільки самі розкуркулені, вичищені, репресовані, що жили якось на волі, але їхні діти, дружини, батьки, родичі, друзі були серед нас. У тисячів людей було виразне розуміння того, що то чужа влада не давала жити людям на цій українській землі. Я не раз дивувався тоді, скільки таких людей я зустрічав на кожному кроці, коли спорожніли будинки НКВД на Чернишевській вулиці.

Інтелігенти і службовці пасивнішого типу, що не були активні в громадському або культурному житті українства, ті просто звикли до роботи в державному апараті, який все таки носив назву «української радянської республіки». На українській землі їм важко було уявити собі життя без вимог, які ставила до них держава і без опіки, яку здійснювала держава над ними.

Нарешті, багато пересічних, звичайних людей думали, що мусить же бути якась держава, яка організує для них роботу, життя і, нарешті, просто видасть «пайок», принаймні хлібний пайок.

Тим часом, про українську державу не було чути. Робота ніде не починалася і пайка ніхто не давав.

Найкраще збагнула становище середня харківська людина, особливо жінки, бо багато з них у війні залишилися головою сім’ї. Ця українська жінка, що населює велике місто — фабрична робітниця, друкарниця з канцелярії, бухгалтер, прибиральниця — мала негайно розв’язати проблему насущного хліба. Тверезо думаюча, скептична, а подекуди й трохи цинічна щодо влади і її представників, вона довгі роки спостерігала цинічне урядування влади і звикла не вірити їй.

Ця людина зорієнтувалася.

Вона не чекала пайка, не чекала, поки німецька військова комендатура дозволить голодним людям виходити за межі міста, адже їй довго довелося б чекати гуманності під час такої війни і під час такої окупації. Вона прорвала кордон голодної смерті і поклавши на дитячі санчата, а то й просто на плечі мішок з якимись речами, що звуться у нас барахлом, потягла ці санки в мороз і завірюху за собою. Потягла на село, щоб обміняти на пшоно, на борошно, може, навіть, олію. О, яка дорогоцінна й пахуча була тоді та олія і ніякі легендарні пахощі Арабії не могли зрівнятися з нею.

Скільки десятків і сотень кілометрів пройшла закутана в своє лахміття українська жінка крізь бурю й сніг страшної зими, рятуючи свою сім’ю в голодному Харкові.

Коли я думаю про ті часи, моє захоплення героями Джека Лондона трохи зменшується на користь тих безіменних жінок і матерів.

В цьому були докази індивідуальної живучості і активності наших людей. А чи могла з’явитися колективна активність, живучість людської громади в місті, де нікому було закопувати трупи померлих з голоду людей у мерзлу, як камінь, землю, і де нова влада не визнавала ніяких, навіть жорстоких законів війни, і не оголошувала населенню законів, ніби цього населення не існувало?

■

Життя організованих груп людності було перед цим перерване на два десятки років. Довголітній терор, починаючи з 1918 року, і система так званої «бдительности», тобто донощицтва в різних формах дали свій результат. Розпорошеність, або атомізація суспільства в галузі громадської спільної дії розвинулися у високій мірі. Створення і малих груп однодумців, навіть для практичної взаємодопомоги, завжди карано тяжко і оформлювано «відповідними органами» під соусом контрреволюційних організацій.

Зі свого досвіду можу сказати, що при зустрічах з людьми, яких я знав, що це мої однодумці, навіть давні однодумці, ми уникали говорити про небезпечні речі. Це не виключало почуття «ліктя», національного ліктя. Але ж то річ далека від організації й організованої дії.

Хоча на другий день окупації на перших зборах у приватній квартирі зібралося тільки шість чоловік, проте уже в ближчі дні почалася велика концентрація українських сил Харкова. Згодом з цього зародку виросла велика формація відома здебільшого під іменем харківської групи або харківської громадськості.

Вона виникла як результат співпраці і взаємодопомоги великого гурту людей під поліційним режимом німецької СД, тобто режимом крайньої безправності населення.

Взаєморозуміння в цій групі і взаємне довір’я могло створитися на основі спільної ідеї і спільної долі більшості цих людей в минулому. Основою взаєморозуміння було переконання, що після зникнення тієї влади, яка силою багнетів в 1920 році перервала процес творення державно-національного життя України, цей процес має продовжуватися наявними силами за всяких умов.

Які ж залишилися активні елементи населення, що могли позитивно або негативно впливати на цей процес?

Українські національні елементи, насамперед, складалися з основної групи людей з виразно самостійницькими традиціями.

В комуністичній системі вони були відомі під дискримінуючим іменем «петлюрівців» або «буржуазних націоналістів».

Це були жертви систематичної, говорячи сучасною мовою, дискримінації і дифамації українців з боку комуністичної влади.

Порівнюючи невелика була кількість учасників доби 1917–19 рр., військових і цивільних, проте їх було досить, щоб створити ядро групи. Тут були і корінні харків’яни і ті, що наїхали під час останнього десятиліття з української провінції, до великого центру, замітаючи сліди минулого. Наймолодшим з них було 43–45 років.

Юнацька група була представлена юнаками і дівчатами 17–20 років, вихованими в совєтській школі.

Разом з енергійним жіноцтвом ця юнацька група надавала експресії громадському життю.

Чисельно більша була група віку 30–35 років, що виросла і вчилася після революції. Це були інженери, науковці, педагоги, лікарі, юристи, бухгалтери — люди, що вчора були тільки «безпартійною» масою. Тепер з цієї «маси» виділялися індивідуальності, часто здібні й активні.

У зусиллях зорганізувати українське життя брали участь деякі політичні представники старого ліберального Харкова. В минулому вони були в тому таборі російської ліберальної інтелігенції, що ставилася вороже, або в ліпших випадках байдуже до українства.

Довге співжиття з українськими національними елементами під комуністичним режимом навчило їх дивитися з розумінням на українські прагнення в протилежність до часів 1917–1918 років.

Тієї зими смерть рано забрала декого з російських інтелігентів цього типу. Серед них були Н. А. Воронецький, адвокат і колишній редактор газети «Утро» в період її прогресивного напрямку, П. Д. Шидловський із старої харківської фамілії, громадський діяч передреволюційних часів.

Деякі з них ще змогли брати участь в українському самоврядуванні: Член Державної Думи Герценвіц, відомий юрист Б. Г. Вальц, що за Керенського був заступником (товаришем) Міністра Юстиції в Петрограді.

В перші бурхливі тижні появлявся в наших колах один старий земець, людина в минулому загальноімперського стилю, але зв’язаний всім життям з українською землею. Тепер він хотів бути корисним молодому українському поколінню. Цей старий земський діяч був не зовсім звичайною фігурою серед інтелігенції в совєтському Харкові. Інтересно відзначити, що за весь час совєтської влади він ніколи не був на державній службі і жив з приватних лекцій музики, дружина працювала. Рідко кому вдалося зберігати таку моральну і матеріальну незалежність від режиму.

Серед гармидеру думок і намірів на початку харківської зими 1941 року старий ліберал відчував небезпеку в тенденціях, що приносив з собою переможний німецький соціал-націоналізм. Він хотів передати свій неспокій молодшим — нам, які в той час, здебільшого, не отямилися від хаосу подій. Він просив мене прийти до нього, коли він серйозно занедужав і лежав у Шатилівській студентській лікарні. В лікарні було холодно, темно, не було чого їсти, в руках у нього був кухлик з ріденьким киселем, що принесла дружина.

В холодній і голодній лікарні він підкреслював те, для чого він закликав мене. Він говорив мені, що не може бути тільки одна політична партія, і знову, знову повертався до цієї теми.

Тоді ще думалося, що будуть можливості політичного життя під окупацією і його лякала перспектива однопартійної системи.

Через кілька днів перестала існувати і ця голодна лікарня, де я був у нього. Лікарню зайняла угорська комендатура. Хворого кудись забрали, скоро його не стало. Ідучи за його труною порожніми і холодними вулицями, я думав про заповіт старого земця, але більше того я почував голод. Я думав про те, що треба жити і щось треба робити.

До того ж періоду перших тижнів належать зустрічі багатьох харків’ян з Б. Коником. Він прийшов з Заходу і був першим представником нового покоління націоналістичної молоді, якого ми побачили після довгого періоду розірваних зв’язків з західною частиною нашої землі. Він справляв вражіння приємної, щирої людини. Може навіть надто щирої, як на робітника своєї організації, якому доводилося працювати в нових і не завжди легальних умовах. Його майже юнацька безпосередність не цілком пасувала до нашої стриманості, нашого довголітнього досвіду життя в інших, тяжких умовах, наших методів роботи. Коник із запалом і великою енергією брався помагати харків’янам. Зрозуміло, що його власні можливості були скромні, бо він не посідав офіційного становища.

Тому що розвиток роботи пішов у ширшому громадському напрямі, в майбутньому діяльність Б. Коника, як мені здавалось, обмежилася партійними завданнями його організації. В перші дні, коли жадібно шукалося способів організувати якийсь апарат української влади, на устах у багатьох були два імена, нових для Харкова людей, прибулих одночасно з німецькою армією з Заходу: Коник і Полуведько. Про Полуведька — пізніше.

■

Всяка зміна адміністративної системи позначається гармидером, галасом і хаосом в адміністративних осередках. З того згодом кристалізується щось стале і зрозуміле і постає новий апарат управління.

Для людини, яка пережила 1917–1920 роки, це не було новиною. Але те, що творилося в будинку номер 15 на Сумській вулиці, де розмістилася з перших днів Харківська Міська Управа восени 1941 року, навіть для звиклої до революційних перетурбацій людини було дивовижною картиною.

Всі, хто шукав центру нової влади, кинувся туди. Біля німецької комендатури було спокійно. Не те в Управі. Її брали штурмом. Якісь енергійні молоді люди при дверях безцеремонно відпихали юрбу, що хотіла пропхатися всередину. Треба було продертися до бюро перепусток, але не кожного, звичайно, пропускали, бо треба ж було якось новій Управі працювати.

Над Управою колихався в повітрі синьо-жовтий прапор і цей прапор вселяв надії в деякі українські серця. Не зразу помітили інакше розміщення кольорів на прапорі, не таке, як було за державних часів наших, то це не викликало великого заколоту. Час був такий, що геральдика й партійні погляди на те, куди який колір належиться, якось зібгалися перед незвичайністю і суворістю подій.

Головне те, що то був український прапор, значить то була українська управа.

Проте не всі українці патріоти, що почали виходити зі своїх сховок, були такої оптимістичної думки. Тодось Недужий, людина вольова і активна, думав, що Управа в московських руках.

Сам Недужий, економіст освітою, найшов свою власну дорогу в окупаційних умовах і став організатором Українського Банку. Він мислив цю організацію широко і готувався створити економічну і кредитову базу для господарства, що мало відродитися.

Інші намагалися з'ясувати, що саме робиться в тій Управі.

Через кілька тижнів після початку її існування, в листопаді місяці, один з моїх добрих знайомих, що вже працював там, переконав мене, що я повинен взяти участь в роботі Управи.

Діставши перепустку, я пройшов всередину. В цьому будинку колись був «Совет Съездов Горнопромышленников Юга России», тобто центр вугільної промисловості на території України, а за совєтської системи тут містилася ВСНХ, тобто Всеукраїнська Рада Народного Господарства, відома всім в її російському скороченні як Ве-Ес-Ен-Ха.

Побудований в солідному, важкому стилі будинок тепер був неогріваний. Голова Управи, що прийняв мене у своєму великому кабінеті, був у пальто. Добитися до нього було не так просто і поговорити з ним було нелегко, бо його, як то кажуть, розривали. Після короткої розмови він призначив мене завідувати Юридичним Відділом Управи.

Головою Управи або за німецькою номенклатурою — Обербюрґермайстром був Олексій Іванович Крамаренко, професор-хімік, спеціаліст в галузі силікатів, що викладав у Інституті Силікатів. Йому було понад п'ятдесят років. Він говорив українською мовою, хоча з русизмами, що було недивно для технічного спеціаліста, не філолога. Проте, якось у розмові він прохопився цитатою з революційного поета Чумака — боротьбиста. Я подумав, що він за молодих років любив, очевидно, українську поезію. Людина була з нього м’яка. Через брак адміністративного досвіду і м’яку вдачу він легко підпадав під вплив енергійніших своїх співробітників, які намагалися прикриватися його іменем для своїх цілей.

Недалеко кабінету Голови міста був кабінет німецького військового чиновника, що підлягав Комендантові міста. Це був Oberkriegsverwaltungsrat Петерскнотте.

В той вечір, коли військо зайняло Харків, Петерскнотте, що в його функції входило керівництво цивільною частиною життя міста, зустрівся з групою харків’ян. Хто організував цю зустріч, важко сказати. Невідомо було також, хто підбирав людей для цієї зустрічі. Результатом зустрічі з Петерскнотте було призначення Управи Міста і багатьох районних бургомістрів. І проф. Крамаренко й інші імена не були іменами відомими в місті.

З цього можна було зрозуміти, що німці не шукали ніяких політичних груп і не інтересувалися українськими національними елементами.