Харків, Харків...

Гнат Хоткевич перед смертним етапом

У внутрішній тюрмі на Чернишевській було два підвали. Другий, нижній підвал був дуже глибокий. Ніхто не знав, але десь у ньому мали бути камери для розстрілів.

В глибшому цьому підвалі були і брехаловки і камери. В одну з камер мене вкинули 1 квітня 1938 року на кілька годин. Там я зустрів знайомого Гната Мартиновича Хоткевича.

Камера була вузька і дуже похмура. Сиділи в ній вздовж стіни.

Був серед мешканців камери також Володимир Федорович Сеник. З ним схрестилися наші дороги після тієї підземної камери — вже в 1941 році в Міській Управі. В. Ф. Сеник був засуджений, перебував у таборі, відбув реченець, нелегально ховався в Харкові і в 1941 році діждався німців.

У цій підземній камері Хоткевич важко і сумно сидів серед своїх сумних сусідів. Він не встиг мені тоді багато сказати про себе. Мене забрали на інший поверх.

В серпні-вересні 1938 року трапилася нагода більше довідатися про нього. Тоді був великий рух по всіх тюрмах. Тісно напхані нашим братом чорні ворони, де ми задихалися в маленьких закамарках, посаджені по-двоє в одну клітку без повітря, доставляли нас на Чернишевську підписувати «двохсотку». Артикул 200 Кримінального Процесуального Кодексу передбачав, що після закінчення слідства матеріали справи пред'являють обвинуваченому перше ніж справу передається до суду. Тепер, в океані беззаконня ця «двохсотка» була сумним фарсом. Матеріалів справи не показували, оскаржувати й заперечувати їх не можливо, а за «двохсоткою», цим порожнім і глузливим формалізмом, ховалась сумна і проста річ — справа йшла на Особое Совєщаніє. Правду сказати, нікуди не йшла. Тут же в НКВД друкували постанову, бо Особое Совєщаніє це орган НКВД. Коли родичам зниклих людей прокурори й чекісти казали «десять років без права переписки» — це й була делікатна формула, гуманне повідомлення про смерть без суду і без вини.

Для підписування «двохсотки» навезли забагато народу на Чернишевську. Секретність і ізоляція для приречених вже не були потрібні. Можна було в коридорі, коли юрбами нас виводили до чорного ворона, або в брехаловках здибати різних людей.

Хоткевич був серед них. Коли я спитав його про справу, він сказав, що все підписав.

— Що ж ви писали?

— Та не знав, що писати, але добрі люди помогли.

— Які добрі люди?

— Був у нас у камері Червоний. Він мені й поміг повигадувати всячину.

Червоний був собі скромний газетний робітник у Харкові, неукраїнець, щось ніби репортер. Його революційний псевдонім належав молодому, приємному в поведінці інтелігентові.

Не знаю, чи він зобов'язався перед слідчими допомагати їм, умовляючи безпорадні жертви підписувати і розписувати «чистосердечні признання». Чи може просто хотів якось притулити свій літературний хист.

Яку роль грав Червоний у справі Хоткевича, чи то роль політичного гвинтика в машині НКВД — так звану «підсипку», чи був з нього добросердечний симпатяга однокамерник — не знаю. Згадую його ім'я просто для майбутнього біографа Хоткевичевого.

Коли Хоткевич простодушно і без обурення сказав, що все підписав, мені стало шкода його дітей. Милий хлопець і делікатна дівчинка з довірливими очами будуть підростати без батька.

Хоткевич скоро помер у концтаборі, або по дорозі на етапі.

Після Сталіна його реабілітували. Не шукаймо гуманності в тому. Настала практична потреба, відома в словнику нашої доби під назвою — доцільність. Так званий радянський період української літератури був, після всіх маніпуляцій над нею, представлений таким легіоном мерців,— треба було щось робити, бо й підручника для шкіл не складеш. Залишити всіх із чином ворога народу було недоцільно для дальшого переможного розвитку, як там називають — літературного процесу (не творчості). Серед таких знов дозволених і Гнат Хоткевич.

Востаннє я попрощався з Хоткевичем через кілька днів в спецкорпусі другої тюрми. Був медичний огляд. Нас усіх оглядала якась молода дівчина лікарка і про всіх без винятку писала «следовать на север может». У Хоткевича був великий дефект, він тяжко шкутильгав на ногу та й старий був. І йому написала докториця: следовать на север может. «Следовать» кожен міг, а чи міг винести? Докториця молодесенька на державній службі в штаті НКВД, комсомолочка чи вже член партії, не повинна була знати про присягу Гіппократа, велику присягу лікаря. Вона вивчала діамат і твори Леніна.

В передреволюційному Харкові Гнат Хоткевич був виразна постать. Він добре скінчив Харківський Технологічний Інститут і мав усі підстави для успішної кар’єри інженера. Проте він був одержимий літературою і мистецтвом. Про нього зостанеться слід не як творця машин, хоч він зразу себе показав як талановитий інженер. Своє ім'я він міцно зв’язав з красним письменством і з бандурою.

У Хоткевича були чорні, гарячі очі. Про свою лисину він переконливо казав, що то від театральних перук. Він довго жив у Галичині за молодих років і багато віддав енергії театрові. От тоді, мовляв, і лисина почалася — через перуки.

Революція застала його в Дергачах, в селі під Харковом в стані вимушеного неробства. Навіть революційний критик Коряк з жалем писав, що твори Хоткевича гризуть миші в Дергачах.

Коли Кооперативне Видавництво «Рух» купило твори Хоткевича (це те саме видавництво, що купило твори Винниченка) і видало їх, він міг купити собі будинок у Високому. Цей будинок на 10-ій вулиці колись належав власникові гімназії Голубниченкові, що помер драматично — від сказу, вкусила його скажена кішка.

Проживаючи влітку в Високому я не раз бачив Хоткевича, як він тягав стоси книг з потягу. Навантажиться, шкутильгає, а сонце пече. Хоткевич з Харківської Університетської Бібліотеки набирав журнали і книги двадцятих-тридцятих років минулого століття, польські і російські. Перечитував десятки томів, шукав сліди молодих років Шевченка, натяки, атмосферу, людей тих років.

Хоткевич писав велику повість про Шевченка. Це мала бути розлога картина його життя, його доби на кілька томів. Досі цю працю не видали, хоч рукопис, певно, зберігся.

Для цієї повісти Гнат Мартинович вишкрябував деталі, наприклад, із сучасних Шевченкові польських журналів, намагаючись знайти хоч дрібниці про Шевченкового пана, або про тодішнє суспільство у Вільні.

Він мені читав великі уступи з першого тому про дитинство Тарасове. У повість включав він дуже докладні картини тодішнього побуту, я пам'ятаю, як барвисто він подав українське весілля. Думка Хоткевича була та, що Шевченко пішов з України підлітком. Свідоме життя його минало в Польщі і в Росії. Яку ж бо то силу і красу являло собою життя тієї України, копи воно поклало таку печать на все життя Шевченкове. Хоткевич хотів те все показати.

Хоч як би та повість архітектонічно не виглядала, немає сумніву, що Хоткевич поклав силу праці і свого хисту, готуючи своєрідну белетризовану енциклопедію Шевченкового життя.

Була з Хоткевича людина незалежна, з почуттям гідності особистої і національної. Про колгоспи і про будівництво соціалізму він не писав і ніколи б не писав. Правдивість у нього була органічна, та спокійна правдивість і та самозрозуміла гідність, яка виробляється на протязі століть існуванням і працею на своїй землі.

Цю здобуту від попередніх поколінь негаласливу гідність наш письменник і бандурист не потребував рекламувати.

Легко помітити, що попередні покоління були стриманіші і менше присягалися своєю любов’ю до України. Тепер же настала велика мода на бучні прокламації і декламації цього природного почуття.

У Хоткевича було багато запалу, він був темпераментом борець, а не спостерігач життя. Він стільки робив перед революцією як культурний борець, а його ім'я для модерної бандури — велике ім’я.

Зовсім тепер забуто про інтересні виступи Хоткевича у Вістянському додатку «Культура і Побут» двадцятих років про Коцюбинського. Хоткевич доводив, що Коцюбинський мало знав Гуцульщину і що в «Тінях забутих предків» багато помилкового.

Якось Гнат Мартинович грав мені на бандурі і співав «Сонце низенько».

Коли він дійшов до:

Я ж твої ніженьки

В шапочку вложу,

звуки його бандури, м’який дзвін її струн в поєднанні з цими словами великої ніжності, відкривали мені краще багатьох книг ліричність української вдачі. Звучали слова, звучала бандура такою ніжністю до дівчини, до жінки, таким ароматом тихого вечора, тихого степу. Як я вертався додому, мені навіть спадали єретичні думки — чи не занадто ми м’які, може нам треба бути суворішими, принаймні стриманішими в ніжних словах, навіть тоді, коли

Горіли брильянти в небеснім шатрі

І очі зоріли дівочі.

Бриніла бандура, були тут у садочку дітки і дружина, а на Чернишевській дожидалася своєї черги справа про ентузіаста української культури Гната Хоткевича.

Наглядали, чекали. Хоткевич колись написав передмову до своїх творів, що їх видав «Рух» в кінці двадцятих років.

Мила і коротка була передмова — пожартував, що він не з графів, що він не Ходкевич, а просто Хоткевич. Потім сказав, що він таки бачив багато в своєму житті, знав багато людей. Між десятком відомих імен згадав Петлюру.

Через кілька день його викликали до ГПУ, на Чернишевську і довго розпитували, коли і як він зустрічався з Петлюрою. Відпустили.

В 1938 році вже не відпустили.

— Следовать на север может.