Харків, Харків...

ТЮРМИ І ЛЮДИ

Кінчався серпень 1937 року. На Україні стояли чудові дні. Крим і Кавказ переповнені курортниками, море було прекрасне.

30 серпня в Києві Голова Ради Народних Комісарів Панас Любченко, вродливий ясноокий блондин, покинув засідання Пленуму ЦК Партії. На цьому засіданні були присутні гості з Москви Молотов і Єжов. Любченко поспішав додому. Вдома він застрелив свою гарну чорнооку дружину і застрелився сам.

Про це нескоро розказала історія. 2 вересня, приїхавши з дачі, з Високого Посьолка, я прочитав у газеті тільки про самогубство Любченка. Про убивство його дружини газети не писали.

Харків жив своїм нормальним життям. Я дізнався від мого батька, який залишався в Харкові, що по мене вже вдруге приходили вночі. Він жив у іншому помешканні, але в одному домі зі мною і знав. Вперше були вночі ще тоді, як я з дружиною моєю Марією Романівною був у Криму, в Алушті і купався в Чорному морі. Я попрощався з морем і поспішив до Харкова.

Пересиджував на дачі, чогось чекаючи. Прийшли знову. Справа була ясна.

Тепер я їхав дачним потягом додому, на Садово-Куликівську вулицю.

Прийшли по мене тієї ж ночі. Для сусідів це була звичайна річ, побутова, зрозуміла. Трохи лячно, моторошно чути, як постукали, як зайшли, чогось шукали, як вивели. Але ж, слава Богу, не мене — думає сусіда. Та й за що мене? Я ж нічого не зробив. А за тим, певно, щось є. Казали ж, здається, що він петлюрівець. І засипляють сусіди, бо завтра на роботу.

А для того, що ото його виводять, ця ніч як рана. Одрізали все дороге. Завалилося у безодню зрозуміле, звичайне життя, знайома праця, близькі, матір, дружина. Слизьке, огидне, таємниче завтра — допити, якісь провини. Та й кажуть, що звідти ніхто не вертається.

— Землетрус.

Але людина вдяглася, щось узяла в руки і виходить. Тим часом уже сонце і ранок. Сусідній двірник з дому доктора Піснячевського, рання пташка міської вулиці, замітає й байдужо, неуважно дивиться на мене.

Іду пішки з двома міліцейськими. Не було чорного ворона і чекістів. У цьому сезоні така сила роботи, чорних воронів на всіх не вистачить, а чекісти тяжко переобтяжені — недостача робочої чекістської сили. Раціоналізація праці — використовують звичайних членів міліції для арештів.

Іти недалеко від мене до Чернишевської. Міліціонери заводять мене до комендатури, здають і скромно виходять на вулицю.

В комендатурі взяли ордера на мій арешт, три статті за контрреволюцію з підписом і печаткою військового прокурора. Раціоналізація праці — прокурори підписували, не бачивши справ — комуністична партія віддала всю країну в досвідчені руки чекістів і прокурори їм підлягали.

■

Інший Харків, інші закони життя розкриваються мені з цього дня.

Як адвокат з великою практикою, я часто бував у тюрмах, знав канцелярії, куди викликали моїх клієнтів з камери, проходив внутрішніми дворами тюрми.

Тепер мої знання глибшають.

З Чернишевської 19, мене привезли до тюрми номер два на Тюремній вулиці.[13]

Чорний ворон не заїхав у ворота. Мене випустили біля бічного тюремного муру. Я побачив оббиту залізом хвіртку, якої не бачив ніколи. За цією хвірткою мале подвір’я і я опинився без зайвих процедур у спецкорпусі — секретний спеціального призначення корпус.

У двадцять першій камері я знайомлюся з єдиним її мешканцем. Це дуже смутний, але не розгублений інженер Г., відомий в Харкові своїми працями. Його арештували вдруге недавно, він уже «сидів» перед тим.

Без довгих передмов він дружньо повчає свіжого товариша з волі, що саме його чекає. Я слухаю.

— Ніяких доказів вашої провини вам не дадуть. Вас тільки питатимуть: хто тебе завербував і кого ти завербував.

— Куди завербував?

— У контрреволюційну організацію.

— Яку?

— Залежить од того, куди вас тулитимуть — в націоналістичну, шпигунську, терористичну. В таку, яку вони вам призначать.

Так у спецкорпусі досвідчений совєтський адвокат вислухав першу лекцію про совєтську спецюстицію. Практичні зайняття з цієї науки мали початися в кабінетах чекістів.

— Вербовка.

Від молдаванина до фіна, від Балтійського Моря до Тихого Океану.

— Вербовка.

Кого завербувати? Друга, брата? Кого бажаєте. Тільки, щоб не били, щоб не мучили без сну, навстоячки на конвеєрі,[14] щоб не плювали в лице (все це було в програмі).

Але вербувати, вербувати. Якомога більше.

Це наказ партії, наказ великої доби.

Існує централізована техніка душевних і фізичних тортур, їх називають «допитами» (допроси). Методи мучительства однакові в усьому Совєтському Союзі. Коли до тюрми потрапляли люди з Туркестану, з Сибіру, вони розповідали, що допити й там такі самі. Невідомо тільки, як навчались тисячні маси чекістів. Мали бути курси, писані підручники, де марксистів-ленінців учили, як мучити людей і фабрикувати признання.

Виробнича техніка проста.

Арештованому насамперед доводять, що він уже не людина. Він, власне, уже не належить до того світу, який існує десь на волі. Побачень з близькими нема й не буде. (Був час — моя мати цілий рік не знала, де я). Якщо він боровся за совєтську владу і має ордени, їх без усяких постанов вищих органів зірвуть з заслужених грудей. Маєш робити те, що наказує партія і правительство, брехати на себе і свою сім'ю, друзів, а тобі вже оформлять твоє «чистосердечное признание».

— Ти думаєш Гітлер поставить тобі пам’ятника?

— На тебе витратимо тільки шість копійок! (ціна кулі, вона мінялася в устах слідчих — могли бути й чотири копійки).

Хоча недавно перед тридцять сьомим роком трудящі Совєтського Союзу дбайливо «проробляли» нову сталінську конституцію, трудящий в тюрмі мало вірив у свої права.

Улюблений письменник-гуманіст Максим Горький колись устами босяка говорив: «Человек, это звучит гордо».

Тепер той самий гуманіст писав: «Коли ворог не здається, його знищують». Я часто чув од чекістів цю благородну фразу, скеровану проти неозброєної, замученої, беззахисної людини. Сотні тисяч безправних людей навчалися в тюрмах, а навіть перед розстрілом любити совєтську літературу в особі її найкращого представника Максима Горького.

В арсеналі знущань існувало багато всяких варіантів, але найпростіше було биття. В літературі це називається: фізичні методи впливу. Перший ступінь — коли мене били по обличчі. Це дуже образливо і відчуваєш, наче тебе вдарили в серце і воно завмирає від передсмертного огидного болю, але витерпіти людина може. Штовхани в груди, в ребра, якщо без переламаних ребер теж можна витерпіти. Чекісти мають певні градації щодо биття. За їхніми кулісами, в тихому кабінеті сидить собі такий чоловік, дуже інтелігентний, психолог, і рішає, кого як треба обробляти. Та тепер стало відомо, що в Москві сам Сталін давав інструкції, як треба бити високих вельмож. У нас, звичайно, це були менші люди, але через це биття було не легше.

О десятій годині ввечері в усіх кабінетах горить світло — починається праця. Праця кінчається о шостій вранці. З багатьох кабінетів чути матюки і стогони. Але не завжди. Здебільшого двері зачинені і в коридорах, конвоїри, що ведуть арештанта, псикають:

— Пс, пс.

Це, щоб не побачив арештант іншого арештанта, щоб не зустрілися вороги народу. Ізоляція, таємниці слідства, тонка робота слідчих органів, що охороняють державу.

Та звідкись вириваються матюки і не змінне однакове на весь СССР:

— Будешь падпісивать. Падпісивай. Мать, мать, мать.

■

Моя розповідь про тюремні зустрічі охоплює час від початку вересня 1937 року до листопада 1939 року у харківських тюрмах. Тільки місяці лютий і березень 1938 року я був в’язнем у київських тюрмах. Київський період я вирізнив у окремий розділ.

Харківський Обласний Відділ НКВД мав свою внутрішню тюрму в будинку НКВД — Чернишевська вулиця, 19. Цю адресу треба зберегти в пам'яті, якщо ми маємо історичну пам’ять. Довгі роки перед перенесенням столиці до Києва тут було НКВД УССР, а раніше ГПУ УССР. Сотні тисяч людей пройшли через цю Чернишевську Дев’ятнадцять. В 1937 році Харків був уже тільки обласним центром і знову через ті двері, непомітні для прохожих, тисячі людей ішли на знущання і загибель.

Комендатура містилася в малому будинку провінційного стилю, де колись жила мирно якась родина середнього достатку. Він притулився біля високих воріт, що через них «чорні ворони» привозили в’язнів. Зразу за ворітьми через десяток кроків був вхід до внутрішньої тюрми. Це п’ятиповерховий будинок, збудований у дворі ГПУ-НКВД у тридцятих роках, очевидно, тоді як розбудовано і перебудовано цілий квартал. Про будівлю тюрми ніхто з нас не знав. З вулиці внутрішню тюрму не видно.

Від царських часів залишилися Холодногорська тюрма (тюрма номер один) і тюрма на Тюремній вулиці (тюрма номер два). Назва «Холодна гора» менше промовляла як назва місцевості. В країні, де тюрма грає таку велику роль, з Холодною горою насамперед зв’язане уявлення про неволю, ґрати, гніт. Цю велику тюрму побудовано на початку нашого століття. Спецкорпус для в’язнів НКВД огороджено високими цегляними мурами від інших тюремних будинків. Тут був суворий режим, голодний пайок, повна ізольованість і безправність. В той час Холодногорський спецкорпус був найбільшою тюрмою в Харкові для політичних.

На Тюремній вулиці був колишній тюремний замок, навіть з чотирма вежами на центральному будинку — майже столітня будівля. Спецкорпус і тут огорожено мурами і дуже ізольовано.

У Києві внутрішня тюрма НКВД УССР була тоді в колишньому Інституті для благородних дівиць на Інститутській вулиці. Вона займала напівпідвальне (неглибоке) приміщення в будинку, що стоїть вздовж вулиці, навпроти великого будинку Гінзбурга. Для потреб всеукраїнського НКВД ця тюрма була мала і на Печерську існував філіал Внутрішньої тюрми НКВД УССР, він був на Печерську, через дорогу від Лаври в будинку колишньої військової гауптвахти. Тут, як і на Інститутській, був надзвичайно суворий режим, у подробицях розрахований на те, щоб зламати тілесний і душевний опір жертви.

Лук’янівська тюрма в Києві — ім’я відоме як і ім’я Холодногорської тюрми — теж мала спецкорпус. Для мене Лук’янівська тюрма була тільки коротким пересильним пунктом.

Були ці тюрми на Україні тільки філіалами всесоюзної єдиної і неділимої тюрми СССР.

Всякі думи, всякі спогади обсідають людину в тюрмі. Згадував я дещо. У Москві, на Арбаті відвідував я відомого колись адвоката Н. К. Муравйова. Він був помічником і учнем великого судового промовця Ф. Н. Плевако. В кабінеті Муравйова висіла фотографія Плевако з написом. Цю фотографію подано у збірці промов Плевако, що була перед революцією опублікована за редакцією Муравйова. Замість звичайної в таких випадках присвяти, Плевако написав французькою мовою думку якогось француза, що його ім’я я не можу пригадати: «Настане час, коли кат гратиме велику роль в історії Росії».

Дивлячись навколо, я бачив, що мені припало жити саме в той час, коли тюрма і кат грають надзвичайно велику роль в історії московської імперії.